Засоби масової інформації

ІНФОРМАЦІЙНі СФЕРИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

План

1. Правове середовище діяльності  засобів масової інформації.

2. Доступ до інформації (документів) та його структурні аспекти.

3. Регулювання концентрації засобів  масової інформації.

4. Основні проблеми правового регулювання мережі Інтернет.

1. Правове середовище діяльності  засобів масової інформації.

Передусім слід зазначити, що правове  регулювання засобів масової  інформації в демократичних країнах  здійснюється законами, що гарантують, з одного боку, свободу засобів  масової інформації, з іншого –  право людини на свободу одержання  інформації, свободу висловлень і  самовираження, плюралізм думок  у суспільстві, підконтрольність засобів  масової інформації суспільству, їхню відповідальність. Система законів у цих країнах складалася протягом століть і розвивалася в напрямку розвитку й збереження тендітного, тонкого балансу між свободою засобів масової інформації й обмеженням їх в ім'я права на повагу до особистого життя, права кожної людини на свободу вираження своєї думки та в ім'я збереження плюралізму в суспільстві. Таким чином, функції й місце засобів масової інформації в суспільстві визначаються як засіб інформування суспільства і як спосіб контролю суспільства за діяльністю влади, що, природньо, як правило, виключає можливість влади безпосередньо керувати засобами масової інформації, використовуючи їх задля своїх цілей. Проте, влада, держава зберігають деяку можливість регулювати й контролювати процеси в області засобів масової інформації.

Регулювання й контроль влади у  галузі засобів масової інформації, регулювання концентрації засобів  масової інформації здійснюється системою законодавства кожної країни, як законами, так і загальними й спеціальними урядовими програмами сприяння засобам  масової інформації. Європейський Суд  з прав людини ухвалив, що свобода  засобів масової інформації потребує особливого захисту, щоб забезпечити  їй можливість "відігравати життєво  важливу роль суспільного охоронця" і "поширювати інформацію, яка становить суспільний інтерес". У таких країнах, як Австрія, Німеччина, Канада, Нідерланди, Норвегія, Сполучені Штати Америки, Франція, Швеція, свобода вираження думок закріплена письмово в конституціях цих країн. Такого положення не має у Великій Британії й Австралії. Законодавці цих країн стверджують, що свобода вираження думок гарантована в їхніх неписаних конституціях. У Німеччині й Іспанії вважається, що представники преси мають більші, ніж хто-небудь, права збирати й поширювати інформацію. Ці права є наслідком особливої ролі засобів масової інформації у формуванні суспільної думки й служінні суспільним інтересам. У деяких країнах на уряд покладено обов'язок підтримувати свободу засобів масової інформації і плюралізм думок (на додаток до традиційного ліберального обов'язку утримуватися від втручання) відповідно до положень Конституції (Нідерланди, Швеція) або із судовим тлумаченням (Франція, Німеччина). Найбільше захищено свободу засобів масової інформації, у Конституції Швеції.

У конституціях деяких країн (Нідерланди, Іспанія, Швеція) передбачено захист права громадян на одержання необхідної інформації, а суди Франції, Німеччини, США звертаються до положень конституції  для забезпечення такої гарантії. Відповідно до Конституції Нідерландів "урядові органи повинні дотримувати  права громадськості на доступ до інформації" (стаття 110). Конституція  Швеції гарантує всім громадянам "у  їхніх відносинах із державною службою вільне одержання будь-якої інформації або можливість ознайомитися з іншими думками". Австралія, Австрія, Канада, Німеччина і США – країни з федеральним державним устроєм. В Австралії, Канаді і США основні закони, що стосуються засобів масової інформації, включаючи закони про наклеп і втручання в приватне життя, – закони суб'єктів федерації. В Австрії федеральний уряд має всі повноваження при вирішенні питань, пов'язаних із засобами масової інформації.

У Німеччині питання, пов'язані  з наклепом і втручанням у приватне життя, регулює федеральний закон, у той же час інші питання, пов'язані  з масовою інформацією, вирішуються  на рівні законодавств земель. У  Німеччині існує думка, відповідно до якої всі питання, що стосуються преси, мають вирішуватися федеральним  урядом, щоб звести до мінімуму складності, що виникають через поділ повноважень. Ця думка стає все більш поширеною, особливо в зв'язку із загальним  прагненням до однаковості законів  про засоби масової інформації в  Європейському Союзі.

В Австрії, Канаді, Франції, Німеччині, Іспанії і США суди можуть визнавати  деякі закони неконституційними  і, таким чином, недійсними. Австрія, Франція, Німеччина й Іспанія  мають окремі конституційні суди. Конституційні суди Австрії і  Франції можуть приймати рішення  лише із загальних конституційних проблем; суди Іспанії й Німеччини можуть також розглядати скарги про порушення  Конституції. У США і Канаді всі  суди зобов'язані виходити з конституції  й ігнорувати закони, що вважають неконституційними. Федеральні Верховні суди обох країн  – кінцевий арбітр у розгляді питання  про відповідність федеральних  законів конституціям і кінцевим тлумаченням Конституції. Хоча Норвегія і Швеція не мають окремого конституційного  суду, суди на кожному рівні мають  право не застосовувати законодавство, яке вони вважають неконституційним і звертатися до Конституції в прецедентах з урядом і приватними особами. В Австралії, Нідерландах і Великій Британії цілком поважають принцип парламентської переваги. Суди, однак, можуть визнати такими, що не мають сили рішення державних органів, оголосивши їх неконституційними і тим самим гарантуючи дотримання конституційних прав у суперечках між приватними особами. Через очевидну конституційну важливість свободи преси право, що регулює ці питання, у більшості країн будується скоріше на основі прецеденту, ніж на законах.

Окремий закон про друковані  видання мають лише Австрія і  Швеція. Закон містить основні  положення, що стосуються преси (у Швеції такий закон має конституційний статус). У той же час, у Німеччині  діє ціла низка федеральних законів, що стосуються преси, кожна земля  має окремий закон про друковані  засоби, і усі вони побудовані за одним зразком. У Франції діє  низка законів про друковані  засоби, такі країни, як Австралія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Іспанія, Велика Британія, США не мають окремого закону про друковані засоби і  мають мало (або взагалі не мають) законів, що застосовуються виключно до преси. У багатьох країнах реформатори призвали до кодифікації й удосконалення законів. Цей процес уже триває у Франції.

Пропонуємо розглянути ті компоненти правової системи (законодавства і  практики), які впливають на зміст  засобів масової інформації. Саме від стану цього питання в  тій чи іншій державі залежить створення (чи навпаки перешкода  створенню) сприятливого середовища для  незалежних засобів масової інформації. В аналізі головну увагу передусім  зосереджено на традиційних засобах  масової інформації – пресі, радіо  і телебаченні. Однак, у наш час  усе більшої ваги набувають проблеми, що стосуються правового регулювання діяльності Інтернету. Інтернет використовується журналістами як засіб зв'язку і тому потребує такої самої уваги з погляду свободи слова, як і традиційні засоби масової інформації.

Сучасні зарубіжні дослідники, зокрема  М. Прайс та П. Круг, виокремлюють чотири основні аспекти правового середовища, в якому діють засоби масової  інформації та завдяки якому законодавство  або сприяє, або перешкоджає їх незалежності й ефективності:

1) збір інформації;

2) регулювання змісту;

3) нейтральне стосовно змісту  регулювання, яке водночас здатне  впливати на зміст побічно;

4) захист журналістів у процесі  їхньої професійної діяльності, у тому числі захист від  фізичного нападу.

Збір інформації – основна функція  преси в демократичному суспільстві  – є головною передумовою ефективної роботи засобів масової інформації. До законів про інформацію належать закони, що визнають і гарантують суспільний доступ до урядової інформації й інститутів; винятки тут становлять випадки, котрі стосуються сфери національної безпеки, захисту таємниці особистого життя, запобігання злочинів і деяких інших випадків. До питання ефективності також мають відношення закони, що стосуються ліцензування й акредитації  журналістів.

Інша низка законів, що стосується регулювання змісту (тут мається  на увазі втручання з боку державних  органів) чи законними засобами (тобто  на підставі законодавчих актів та норм, створених судовими органами), чи позазаконними засобами (урядовими  актами, не заснованими на законодавчих або судових нормах, що мають пряме  відношення до регулювання змісту). Ці закони, спрямовані на забезпечення відповідних державних, суспільних і приватних інтересів, діють  шляхом здійснення різноманітної попередньої  цензури, створення обмежень для  доступу на ринок інформації, а  також режимів наступного покарання  за явні порушення свобод журналістів. Коло таких проблем (що стосуються змісту) і їхні методи розв'язання є найкращим  свідченням наявності в суспільстві  сприятливого середовища для засобів  масової інформації.

До третьої категорії належать закони, що не стосуються безпосередньо  редакційного змісту, тобто зовні  нейтральні стосовно змісту, але справляють на нього побічний вплив і тому створюють небезпеку зовнішнього  маніпулювання при їхньому застосуванні; або ж це закони, призначені захистити  засоби масової інформації від тиску  ззовні.

Нарешті, розглянемо питання захисту  журналістів у ході їхньої професійної  діяльності. Тут є два моменти. По-перше, гарантія зайнятості журналістів; при розгляді цієї проблеми слід звернути увагу на так звану внутрішню  свободу преси або на відносини  між журналістами і власниками засобів  масової інформації. По-друге, це питання  фізичної безпеки: журналістам часто  доводиться стикатися з погрозами  і зазнавати фізичного переслідування з боку або органів державної  влади, або приватних осіб; ступінь  захисту журналістів з боку даної правової системи є ключовим компонентом сприятливого середовища.

2. Доступ до інформації (документів) та його структурні аспекти

В цьому розділі ми акцентуємо увагу  на питаннях доступу до інформації журналістів. Загальний доступ до інформації — важливе питання, яке потребує додаткового висвітлення.

Уявімо систему, в якій журналісти "незалежні" – у тому розумінні, що можуть друкувати, що захочуть, але  зазнають труднощів, тому що доступ до інформації у них обмежений. Зазвичай, усі журналісти працюють у визначених межах. У них є тверді строки, і  це їм ускладнює проведення розслідування  в бажаному обсязі. Існують також  бюджетні обмеження. Над журналістами є редактори, що обмежують можливості їхніх поїздок і вказують напрямок журналістських розслідувань.

Але за будь яких обставин наявність  в державі сприятливого середовища можна визначити досить чітко, виходячи з того, чи має даний журналіст  можливість збирати інформацію й  успішно виконувати свої функції. Збір інформації – це важливий фактор свободи  інформації. Без доступу до інформації журналісти переважно виражають  свої думки. І хоча гласність при  висловленні думок є важливою складовою демократичного суспільства, для його розвитку і підтримки  цього недостатньо. Можливість інформувати  громадян залежить від наявності  для журналістів доступу до джерел інформації. Без цього аспекту  журналістської діяльності суспільство, звичайно, може мати вільну, незалежну  пресу, але при цьому буде значно обмежена корисність прес для становлення демократичних інститутів. Бажання держави ліцензувати журналістську діяльність також важливе для ролі, яку преса відіграє в демократичному суспільстві.

Наявність в державі сприятливого середовища щодо доступу до інформації має низку ознак. У деяких країнах  владні структури обмежують акредитацію  журналістів і тим самим лише незначній їх частині надають  доступ, наприклад, до прес-конференцій  уряду або до роботи законодавчого  органа. У багатьох країнах для  журналістів закриті важливі  державні установи: в'язниці, військові  заклади. Навіть у найдемократичніших суспільствах для публіки і преси  закритий доступ до деяких судових  процесів. Ці обмеження можуть пояснюватися інтересами національної безпеки, недоторканності  приватного життя чи охорони процесу прийняття політичних рішень. Але які б поважні причини не були, ці обмеження мають бути предметом найпильнішої уваги.

Сприятливе для свободи слова  правове середовище також передбачає доступ до світових баз даних. Держава  може обмежувати цю форму доступу, вводячи  певні тарифні ставки, встановлюючи обмеження для провайдерів Інтернет-послуг чи побоювання, начебто існує державний  контроль над тим, до яких баз даних  намагається одержати доступ журналіст. Збір інформації також залежить від  ступеня відновлення фондів публічних  бібліотек.

Безумовно, політика уряду щодо доступу  журналістів до інформації є ключовою для функціонування преси. Це стосується не лише законодавства, а й неформального  доступу і неформальної політики. При цьому одним з найважливіших  моментів є ставлення держави  до своїх архівів, документів, протоколів і інститутів. Норми, що регулюють  доступ до документів та інститутів, є  прикладами позитивного застосування законів з метою забезпечення незалежності й ефективності засобів  масової інформації.

Необхідною умовою ефективної професійної  журналістики є можливість журналістів  звертатися за інформацією до архівів, часом запущених і важкодоступних, котрі перебувають у віданні  або під контролем державної  влади. Сприятливе середовище передбачає наявність правових гарантій стосовно цього виду діяльності. Найчастіше такі гарантії включені в загальноприйняті закони, в яких визнається право  громадян на доступ до документів. І  хоча в них прямо не зазначено  права журналістів, проте представники преси, природньо, користуються тими самими правами, що і всі інші громадяни.

Що стосується документів, наданих  конкретними гілками влади, то тут  може виникнути ряд специфічних  питань. Наприклад, право на доступ до законодавчих документів повинно  мати загальний характер; воно не повинно  містити в собі винятки щодо конкретних категорій, які ґрунтуються на статусі  документа; такі винятки можуть ґрунтуватися лише на змісті документа. Наприклад, мають  надаватися не тільки протоколи засідань законодавчого органа, а й письмові доповіді, розглянуті в рамках законотворчості, – крім випадків, коли за своїм змістом  вони підпадають під виняток. Крім того, мають бути відкритими протоколи  засідань парламентських комітетів, так  само як і протоколи пленарних  засідань законодавчого органа. Нарешті, суть демократичного правління полягає  в тому, що ефективний режим свободи  інформації передбачає відкритий доступ до законопроектів.

Розглянемо приклади доступу до урядової інформації в деяких демократичних  країнах. Так, у Великій Британії немає закону про свободу інформації. Прийняття рішень урядом приховано  під завісою таємності. У США  федеральний закон про свободу  інформації передбачає обов'язок надання  урядової інформації за запитом з  певними обмеженнями (секретна інформація, зведення про громадян приватного характеру, правоохоронна інформація). У Франції  закон кожному надає право  доступу до державних документів. Цим же законом визначається вісім  умов, які забороняють доступ до подібної інформації. Рішення державного органу про відмову в наданні  інформації може бути оскаржене в  суді. Преса цим рідко користується. У Німеччині земельні закони містять положення про право на доступ до інформації урядів. Федеральні і земельні уряди можуть відмовити засобам масової інформації в наданні інформації лише в тому разі, коли її обнародування може перешкодити судочинству, якщо порушаться норми таємності, якщо який-небудь суспільний або особистий інтерес буде порушено, якщо обсяг необхідної інформації надмірно великий. В інших країнах Європи доступ журналістів до урядової інформації регулюється законами, багато в чому схожими на закони Франції і Німеччини.

Винятки щодо права на доступ до інформації мають обмежуватися лише тими винятками, які конкретно визначені в  законодавстві й необхідні в  демократичному суспільстві для  захисту законних інтересів, а також  не суперечать міжнародним нормам. Загальновизнано, що свобода доступу  до інформації не має абсолютного  характеру: наявність цих прав не відкриває автоматично необмежений  і безумовний доступ до інформації державного сектору. Навпаки, право  на доступ обмежується захистом певних не менш важливих інтересів охорони  таємниць.

У ряді країн узагалі заборонено кваліфікувати деякі категорії  інформації як державну таємницю. Наприклад, зазвичай не вважається державною таємницею  інформація, що стосується питань суспільного  характеру: інформація про катастрофи або стихійні лиха, що загрожують здоров'ю  і безпеці громадян; інформація про  стан навколишнього середовища; інформація про стан установ охорони здоров'я, народної освіти, культури і сільського господарства; інформація про незаконні  дії, вчинені державними установами і державними службовцями; інформація про порушення прав людини.

Діяльність законодавчого органу іноді може бути обмежена конституційними  і міжнародними нормами. Це фактично накладає певні обмеження на уявлення про те, що становить законний суспільний інтерес, який має бути захищеним  від різного тлумачення норм про  доступ. Наприклад, у Міжнародному пакті  про цивільні і політичні права  в статті 19 зазначається, що держави-учасники повинні визнавати право на одержання  інформації. При цьому точно названі  ті єдино можливі підстави, за наявності  яких можуть допускатися обмеження  щодо доступу до інформації.

Європейська конвенція з прав людини в статті 10.1 вимагає, щоб держави, які підписали її, гарантували  право на свободу слова, під якою також розуміється свобода одержання  інформації "без втручання з  боку державної влади". Практика Європейського суду з прав людини не дає чіткого пояснення визначення меж застосування статті 10.1 стосовно свободи інформації. Однак стаття 10.2 Конвенції містить вимогу, що обмеження прав, передбачених статтею 10.1, мають бути необхідними в демократичному суспільстві для досягнення перелічених  законних цілей (а саме: національна  безпека, захист громадян, запобігання  злочинам, захист здоров'я і моральності, захист честі і гідності або прав інших громадян, запобігання розголошенню інформації, отриманої в конфіденційному  порядку, збереження авторитету і неупередженості  судових органів). У контексті  свободи інформації особливо важливо, щоб такі обмеження були:

· адекватними встановленій законом  мети, на яку вони спрямовані;

· спроможними досягати цієї мети, причому без зазіхання на реалізацію інших прав на свободу слова.

Можна вказати на деякі основні  інтереси, пов'язані з державною  таємницею, які зазвичай вважаються "обов'язковими в демократичному суспільстві". Є дві категорії  винятків щодо свободи слова:

· винятки, спрямовані на задоволення  загальних або державних інтересів  стосовно таємниці;

· винятки, що захищають інтереси конкретних юридичних або фізичних осіб.

Винятки першої категорії стосуються інтересів, пов'язаних з національною безпекою, економікою або фінансами  держави, правопорядком, внутрішньою  структурою урядових департаментів, ходом  нарад, на яких приймаються політичні  рішення. Винятки другої категорії  стосуються інтересів приватного життя  громадян і комерційної таємниці.

Держави-учасники вправі обмежувати право доступу до офіційних документів. Обмеження мають бути чітко встановлені  законом, бути необхідними в демократичному суспільстві і співрозмірними цілям  захисту:

· національної безпеки, оборони і  міжнародних відносин;

· суспільної безпеки;

· профілактики, розслідування і  судового переслідування карної діяльності;

· недоторканності особистого життя  й інших правомірних приватних  інтересів;

· комерційних та інших економічних  інтересів, як приватних, так і суспільних;

· рівності сторін у ході судового розгляду;

· природи;

· інспекційних, контрольних і спостережних функцій органів державної влади;

· економічної, кредитно-грошової і  валютної політики держави;

· конфіденційності обговорень у ході підготовки якого-не- будь питання усередині  органу державної влади або між  такими органами.

У доступі до документа може бути відмовлено у випадку, якщо розголошення інформації, що міститься в офіційному документі, може завдати шкоди хоча б одному з інтересів, перерахованих  вище, якщо тільки обнародування такої  інформації не становить переважний суспільний інтерес.

Особа, яка запитує офіційний  документ, не повинна обов'язково вказувати  причини, з яких вона бажає одержати доступ до цього документа. Пов'язані  із запитом формальності мають бути зведені до мінімуму. Запит на одержання  доступу до офіційного документа  має розглядатися органом державної  влади, у розпорядженні якого  перебуває цей документ. Запити на одержання доступу до офіційних  документів мають розглядатися на основі принципу рівності. У доступі до офіційного документа може бути відмовлено, якщо запит є явно необґрунтованим.

Орган державної влади, який цілком або частково відмовив у доступі  до офіційного документа, повинен указати  підстави відмовлення.

3. Регулювання концентрації засобів масової інформації

Уряди демократичних країн стурбовані концентрацією власності на газетному  ринку, що, на їхню думку, небезпечно для  суспільства, тому що зосередження засобів  масової інформації в руках деяких осіб або груп обмежує плюралізм  думок і підриває конституційні  основи свободи слова. Саме тому уряди здійснюють як правове регулювання власності на засоби масової інформації, так і спеціальні програми сприяння друкованим виданням. Протягом останніх 40 років у центрі уваги світового і європейського співтовариства перебувають проблеми концентрації засобів масової інформації – небезпечного економічного явища, що має такі негативні наслідки як обмеження свободи слова, плюралізму думок тощо. Концентрація засобів масової інформації спостерігається в усьому світі. Як економічне явище концентрація засобів масової інформації має об'єктивну причину – зміни матеріально-технічної бази засобів масової інформації, характерні для масових комунікацій усіх розвинених країн (насамперед, створення і впровадження нових засобів телекомунікацій), що, у свою чергу, об'єктивно приводить до централізації капіталів, що обертаються у сфері масових комунікацій, до виходу конкуренції у засобах масової інформації на якісно новий рівень, до формування могутніх інформаційно-фінансових груп власними корпоративними інтересами.

Концентрація засобів масової  інформації відбувається в різних формах. Мають місце так звані перехресне володіння (між телевізійним і радіомовленням, між телерадіомовленням і періодичними друкованими виданнями), вертикальна  інтеграція у сфері засобів масової інформації (тобто вкладення капіталу в організації, пов'язані з основним бізнесом), а також проникнення іноземного капіталу.

У різних країнах процеси концентрації засобів масової інформації відбуваються по-різному, а також по-різному  ведеться боротьба з цими процесами. Так, у США основними засобами державного протистояння монополій і концентрації засобів масової інформації є антитрастові закони, що неодноразово використовувалися американськими судами.

Як зазначається в низці документів Європейського Союзу, потенційним  недоліком діючих у Європі моделей  правового регулювання плюралізму засобів масової інформації є  їхня схильність зосереджувати увагу  виключно на традиційних засобах  масової інформації. Так, є декілька випадків виникнення вузлових проблем  в галузі нових комунікаційних технологій і послуг, таких як контроль над  системами умовного доступу для  цифрового телебачення. Крім того є  небезпека того, що технологічна конвергенція між галузями мовлення, телекомунікацій  і комп'ютерних технологій може сприяти  створенню панівного положення  на ринку і розвитку концентрації засобів масової інформації.

Держави – учасники Європейського  Союзу мають прийняти законодавство, спрямоване на запобігання і протидію концентрації, що може загрожувати  плюралізму засобів масової інформації на національному, регіональному або  місцевому рівнях. У своєму законодавстві  або процедурах реєстрації, ліцензування або схожих процедур державам слід передбачити можливість визначення максимальних рівнів державного контролю для того, щоб обмежити вплив, який комерційна компанія або група може справляти в одному або декількох  секторах засобів масової інформації. Такі рівні, наприклад, можуть набувати форми максимальної частки аудиторії, або ґрунтуватися на доході/обороті  комерційних компаній у сфері  засобів масової інформації. Також  передбачається обмеження частки капіталу в комерційних компаніях засобів  масової інформації. При встановленні рівнів впливу держави мають брати  до уваги обсяг ринку засобів  масової інформації і рівень наявних  на ньому ресурсів. Компанії, що досягли  дозволеного рівня впливу на ринку, не повинні одержувати на ньому додаткових мовних ліцензій. Окрім зазначених заходів, національні органи, які  відповідають за видачу ліцензій, зокрема  мовникам, при здійсненні своїх функцій  повинні звертати особливу увагу  на сприяння плюралізму засобів масової  інформації.

Слід зазначити, що окрім спільних наробок, в окремих європейських країнах здійснюється досить детальне регулювання цієї проблеми особливими законодавчими актами про засоби масової інформації. Так, наприклад, уряд Австрії субсидує всі щоденні  газети для того, щоб допомогти їм вижити на ринку преси, і тим самим підтримує існування широкого спектра думок. Крім того, діє спеціальна програма підтримки декількох невеликих газет, що відіграють особливо важливу роль у формуванні різних політичних думок. Шведський уряд фінансує так звані газети "іншого ряду" (які посідають друге місце за тиражами). Крім того, у північноєвропейських державах надається фінансова підтримка партійним виданням, релігійній пресі і газетам думок.

Уряд Канади обмежив право власності  у галузі засобів масової інформації визначенням певної частки на ринку. Інших рекомендацій з обмеження  концентрації немає. Але уряд має  право розглядати власність з  погляду Об'єднаного закону про ревізії  і перешкоджати утворенню монополії, якщо її формування може завдати шкоди  канадському суспільству. У Нідерландах  не має спеціального правого регулювання  власності на засоби масової інформації. Однак уряд розглядає проекти  регулювання преси, для того, щоб  один власник не міг володіти занадто  великою часткою засобів масової  інформації на ринку.

У США преса на загальних підставах  є об'єктом регулювання з боку антитрастових законів або корпоративних  законів штатів. Електронні засоби масової інформації є об'єктом  спеціального нормативного регулювання, що опосередковано стосується і друкованих засобів масової інформації (наприклад, правило "один на ринку", заборона на одночасне володіння однією особою газетою і телерадіостанцією  в одному місті або на одному інформаційному ринку).

Для прикладу більш детально розглянемо як здійснюється регулювання концентрації засобів масової інформації у Великій Британії

Велика Британія

З метою обмеження володіння  мовленнєвими ліцензіями уряд Великої  Британії в листопаді 1996 року затвердив  нові положення, які вніс у відповідні виправлення в Додаток 2 до Закону про мовлення від 1990 року. Основні  з них такі.

Загальні обмеження. Фізичні і  юридичні особи за межами Європейської економічної зони (ЄЕА) не мають права  володіти ніякими ліцензіями на аналогове  наземне мовлення, але мають право  володіти ліцензіями на кабельне, супутникове  і цифрове наземне мовлення. Місцеві  органи влади, організації, цілі яких мають  цілком або в основному політичний або релігійний характер, рекламні агентства, а також ті, котрі, на думку  регулювальних органів, можуть впливати на ЗМІ, не мають права володіти якими-небудь ліцензіями на мовлення, хоча за деяких обставин релігійні організації  вправі володіти ліцензіями на кабельне, супутникове або радіомовлення.

Телебачення. Жодна фізична особа  не вправі володіти двома або більше ліцензіями на телевізійне мовлення, що охоплює понад 15% загальної телевізійної аудиторії. Жодна фізична особа не вправі володіти більш ніж однією регіональною службою "Каналу 3", наданої для того самого району.

Радіо. Жодна фізична особа не вправі володіти більш ніж однією ліцензією на місцеве середньохвильове мовлення і більш ніж однією ліцензією  на FM-мовлення, що охоплює той самий район, за винятком випадків, коли це відбувається в інтересах суспільства. Жодна фізична особа не вправі мати більше трьох ліцензій на місцеве радіомовлення в тому самому районі, а володіння другою ліцензією на FM-мовлення або третю ліцензію на місцеве радіомовлення в будь-якому діапазоні перевіряється на відповідність суспільному інтересу. Жодна фізична особа не вправі володіти більш ніж однією службою національного комерційного радіомовлення.