МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ
І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
імені Володимира Даля
Кафедра ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА
КОНТРОЛЬНА
РОБОТА
ЗАВДАННЯ № 24.
з дисципліни.….…… Господарське
право ……..…………………….…..
Студент Заварика
С.А.….……...……….
……….….………….
(прізвище, ініціали) (підпис)
Група …МФз 291………………………… Варіант …..……..…
Керівник роботи ……….…….……………….…….………………..…….
(посада, прізвище, ініціали)
Дата подання на кафедру
на рецензію ………………………….…………….
Реєстраційний номер
…………………….… Реєстратор …….……………..….
(підпис)
Захищена з оцінкою
………………………..
Викладач ……….…….…………………………
……..…...…………
(посада, прізвище, ініціали)
(підпис)
Дата …………………………….
ПЛАН
1. Засоби державного
регулювання господарської діяльності.
1. Вступ………………………………………………………………………...3
2. Загальні
положення щодо державного регулювання господарських відносин…………………………………………………………………………..4
3. Засоби державного
регулювання господарської діяльності.
Державна підтримка господарської діяльності……………………………………………6
4. Висновок…………………………………………………………………...21
2. Зміна та
розірвання господарських договорів
в односторонньому порядку.
3. Дати правову
характеристику договору постачання
деревини й скласти відповідний
договір між ТОВ «Дубрава»
і ПрАТ «Оріон». Необхідні дані
доповнити самостійно.
Список літератури
1. Засоби державного
регулювання господарської діяльності.
Вступ
Два слова
“підприємництво” і “ринок”
пов'язані з нерозривними узами.
Саме стисле і ємне визначення
ринкової економіки звучить просто:
”Економіка вільного підприємництва”
. Ринкова, капіталістична економіка
завжди характеризувалися як
світ бізнесу. А бізнес і підприємництво
- по суті те саме. Перехід української
як і будь-якої іншої економіки до ринкових
відносин неминуче пов'язаний із становленням
і розвитком підприємництва. Так що, говорячи
об економіці взагалі і про ринкову економіку
зокрема, необхідно зосереджувати увагу
на підприємництві, як невід'ємній складовій
частині економічної діяльності.
Державне регулювання
економіки в умовах ринкового
господарства являє собою систему
типових мір законодавчого, виконавчого
і контролюючого характеру, здійснюваних правомочними
державними закладами і громадськими
організаціями з метою стабілізації і
пристосування існуючої соціально - економічної
системи до умов , що змінюються.
Теоретично
поняття державної економічної
політики ширше поняття державного регулювання економіки, тому
що перша може засновуватися і на принципі
невтручання держави в господарське життя
(відомий принцип економічного лібералізму
laisser faire - laisser passer). У сучасних умовах невтручання
держави в соціально - економічні процеси
немислимо. Вже давно ведуться спори не
про необхідність державного регулювання
економіки, а про його масштаби, форми
і інтенсивність. Тому терміни “державне
регулювання економіки” і “державна
економічна політика” у наш час ідентичні.
Об'єктивна можливість державного регулювання
з'являється з досягненням визначеного
рівня економічного розвитку, концентрації
виробництва і капіталу.
1. Загальні
положення щодо державного регулювання
господарських відносин.
Для реалізації
економічної політики, виконання цільових економічних
та інших програм і програм економічного
та соціального розвитку держава застосовує
різноманітні засоби регулювання господарських
відносин.
Умови, обсяги
та порядок застосування засобів
державного регулювання господарських відносин визначаються Господарським
кодексом, іншими законодавчими актами,
а також програмами економічного і соціального
розвитку.
Законодавець
виходить при цьому з того,
що правова регламентація господарської
діяльності в наш час — в
період переходу до соціальної ринкової економіки
— і повинна спрямовуватися на закріплення
в законодавстві економічно і морально
обґрунтованих принципів функціонування
економіки в умовах конкуренції.
Проте на
саморегулюючий механізм ринку
не можна повністю покладатися. Він сам собою не може забезпечити
здорових суспільних відносин і не гарантує
довготермінової економічної стабільності.
Держава повинна всіляко підтримувати
малий і середній бізнес, забезпечувати
громадське взаєморозуміння у справах
розумного розподілу прибутків, використовуючи
такі норми права, під впливом яких посилюється
мотиваційне значення тих чи інших цілей
господарської діяльності.
Визначають
основні засоби регулюючого впливу
держави на діяльність суб'єктів
господарювання, крім Господарського кодексу, закони — ВІД 22 грудня 1995
року «Про поставки продукції для державних
потреб», від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю
товарів, робіт і послуг за державні кошти»,
від 1 червня 2000 року «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності»,
від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію»,
від 23 березня 1996 року «Про патентування
деяких видів підприємницької діяльності»,
від 16 квітня 1991 року «Про зовнішньоекономічну
діяльність», Декрет Кабінету Міністрів
від 12 січня 1993 року «Про квотування і
ліцензування експорту товарів», Закон
Української РСР від 3 грудня 1990 року «Про
ціни і ціноутворення» та інші.
Державою підтримується
мале та середнє підприємництво,
яке не набуло ще достатнього
розвитку в нашій державі порівняно
з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно
має значну питому вагу, сприяє підвищенню
зайнятості населення та його життєвого
рівня. Правові засади державної підтримки
суб'єктів малого підприємництва незалежно
від форм власності визначає закон від
19 жовтня 2000 року «Про державну підтримку
малого підприємництва». Він прийнятий
з метою сприяння позитивним зрушенням
в економіці та створенню умов для розширення
впровадження ринкових реформ в Україні.
Однак здійснення
підприємницької діяльності суб'єктом
такої діяльності не повинно завдавати шкоди іншим
громадянам та природному середовищу.
За Конституцією України використання
будь-ким своєї власності не може завдавати
шкоди правам громадян, інтересам суспільства,
погіршувати економічну ситуацію і природні
якості землі (ст. 41). Конкретизовані ці
конституційні засади в згаданому Законі
від 1 червня 2000 року «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності»,
який визначає, по-перше, певні види господарської
діяльності, на здійснення яких потрібно
мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює
обмеження в здійсненні підприємницької
діяльності.
Так, діяльність,
пов'язана з виготовленням і
реалізацією військової зброї
та боєприпасів до неї, розробленням,
випробуванням, виробництвом та
експлуатацією ракетоносіїв, у тому числі з їх космічними за пусками
із будь-якою метою, проведенням криміналістичних,
судово-медичних, судово-психіатричних
експертиз може здійснюватися тільки
державними підприємствами та організаціями.
Виключно державними підприємствами і
об'єднаннями зв'язку, наприклад, здійснюється
діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням
та експлуатацією первин них мереж (крім
місцевих) та супутникових систем телефонного
зв'язку в мережах зв'язку загального користування
(за деякими винятками).
2. Засоби державного регулювання господарської
діяльності.
Під методом
державного впливу на господарські
відносини слід розуміти сукупність
заходів впливу держави через
органи законодавчої, виконавчої
та судової влади на суб’єктів
господарських відносин з метою створення та забезпечення умов
господарської діяльності відповідно
до ідеї соціально орієнтованої економіки
та національної економічної політики[1].
Існує ціла низка критеріїв розподілу
методів, але найцікавішим є поділ методів
за характером впливу на прямі (адміністративний
примус) та непрямі (економічне та інше
стимулювання).
Формою державного
впливу на господарські відносини
доречно визнавати зовнішній
вираз дії державних органів,
що виникає в процесі реалізації
їх специфічних завдань і функцій у разі застосування обраного методу
державного впливу на економіку.
Розрізняють
такі основні правові форми[2]:
планування (директивне й індикативне),
індивідуальне управлінське рішення,
контроль, нагляд, координація, формування
звітності, інформаційне забезпечення суб’єктів господарських
відносин, припинення правопорушень, поновлення
правового становища, покарання винних
у порушенні господарського законодавства,
нормативне регулювання тощо.
Господарський
Кодекс оперує терміном «засоби
регулюючого впливу», щоправда не даючи його визначення,
а лише наголошуючи, що вони застосовуються
державою для реалізації економічної
політики, виконання цільових економічних
та інших програм і програм економічного
й соціального розвитку. Основними засобами
регулюю чого впливу держави на суб’єктів
господарювання відповідно до ст. 12 Господарського
Кодексу є:
• державне замовлення, державне
завдання;
• ліцензування, патентування і
квотування;
• сертифікація та стандартизація;
• застосування нормативів та лімітів;
• регулювання цін і тарифів;
• надання інвестиційних, податкових
та інших пільг;
• надання дотацій, компенсацій,
цільових інновацій та субсидій.
Державне замовлення
є засобом державного регулювання
економіки способом формування на договірній
(контрактній) основі складу та обсягів
продукції (робіт, послуг), необхідної
для державних потреб, розміщення державних
контрактів на поставку (закупівлю) цієї
продукції (виконання робіт, надання послуг)
серед суб’єктів господарювання незалежно
від їх форми власності.
У випадках,
передбачених законодавством, Кабінет
Міністрів України, інші органи
виконавчої влади можуть установлювати
державні завдання, що є обов’язковими
для суб’єктів господарювання.
Державний контракт як форма реалізації державного
замовлення згідно з Законом України «Про
поставки продукції для державних потреб»
від 22 грудня 1995 р. — це договір, укладений
державним замовником від імені держави
з виконавцем державного замовлення, в
якому визначаються економічні і правові
зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини
замовника і виконавця.
Законодавством
України можуть бути передбачені
особливості державного замовлення
і, відповідно, державного контракту
в певних сферах. Так, наприклад, Закон України «Про державне оборонне
замовлення» від 3 березня 1999 р. передбачає,
що державний контракт з оборонного замовлення
— це договір, укладений державним замовником
з виконавцем відповідно до затверджених
Кабінетом Міністрів України основних
показників оборонного замовлення (обсяги
поставок (закупівлі) продукції, виконання
робіт, надання послуг, строки виконання
замовлення тощо), який передбачає зобов’язання
сторін та їх відповідальність за виконання
оборонного замовлення.
Не можна
не згадати в цьому зв’язку положення Закону України
«Про державний матеріальний резерв»
від 24 січня 1997 р., в якому визначаються
основні вимоги щодо формування і розміщення
замовлень на поставку матеріальних цінностей
до державного резерву.
Поставки продукції для державних потреб забезпечуються
за кошти Державного бюджету України та
інших джерел фінансування, що залучаються
для цього, у порядку, визначеному законом.
Ліцензування
підприємницької діяльності є
засобом держав ного регулювання
господарської діяльності, спрямованим на забезпечення
єдиної державної політики в тій чи тій
сфері та захист економічних і соціальних
інтересів громадян.
Відносини,
пов’язані з ліцензуванням підприємницької
діяльності, регулюються Законом
України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»
від 1 червня 2000 р. Відповідно до його положень
59 видів діяльності можуть здійснюватися
суб’єктами господарювання тільки після
отримання ліцензії. Крім того, ліцензування
банківської діяльності, діяльності з
надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної
діяльності, ліцензування каналів мовлення,
ліцензування у сфері електроенергетики
та використання ядерної енергії, ліцензування
у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної
власності, виробництва і торгівлі спиртом
етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними
напоями та тютюновими виробами, у сфері
телекомунікацій здійснюється згідно
з законами, що регулюють відносини в цих
галузях.
Ліцензія —
документ державного зразка, який
засвідчує право ліцензіата на
провадження зазначеного в ньому виду господарської
діяльності протягом визначеного строку
за умови виконання ліцензійних умов.
Регулювання
цих відносин здійснюється відповідно
до основних принципів державної
політики в цій сфері. Ними,
зокрема, є забезпечення рівності права всіх суб'єктів господарювання,
встановлення єдиного переліку видів
господарської діяльності, які підлягають
ліцензуванню на території України. Законом
встановлено також, що ліцензування не
може бути використано для обмеження конкуренції
у здійсненні господарської діяльності.
Основні напрямки
державної політики у сфері
ліцензування, законодавчі основи
її проведення визначаються Верховною
Радою, а реалізацію цієї політики
здійснює Кабінет Міністрів, спеціально
уповноважений орган із питань ліцензування, а також органи виконавчої
влади за визначенням Кабінету Міністрів,
інші органи, уповноважені проводити ліцензування
певних видів господарської діяльності.
Закон встановлює
компетенцію спеціально уповноваженого
органу з питань ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної
ради, створюваної при спеціально уповноваженому
органі. Останній, зокрема, розробляє проекти
нормативно-правових актів з питань ліцензування,
разом з органом ліцензування затверджує
ліцензійні умови здійснення певного
виду господарської діяльності і порядок
контролю за їх додержанням, веде Єдиний
ліцензійний реєстр1. Для виконання своїх
повноважень цей орган організовує свої
територіальні органи, які діють на підставі
повноважень, що ним затверджуються.
Видача ліцензій органом ліцензування
проводиться за заявою суб'єкта господарювання,
який має намір здійснювати певний вид
господарської діяльності, що підлягає
ліцензуванню. Законом «Про ліцензування
певних видів господарської діяльності»
визначені документи, які подаються в
орган ліцензування для одержання ліцензії.
Рішення про відмову у видачі ліцензії
може бути оскаржено в судовому порядку.
Державний
нагляд за дотриманням органами
ліцензування вимог законодавства
у сфері ліцензування здійснює
спеціально уповноважений орган з питань ліцензування
шляхом проведення планових і поза планових
перевірок. Ним, а також іншими органами
ліцензування Здійснюється контроль за
додержанням ліцензіатами ліцензійних
умов.
Єдиний ліцензійний
реєстр містить відомості ліцензійних реєстрів, які формують
і ведуть органи ліцензування за певними
видами господарської Діяльності, та ідентифікаційні
коди цих органів.
Згідно з
Постановою Кабінету Міністрів
України від 14 листопада 2000 р.
№ 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» в Україні діє
34 органи ліцензування. На підставі ліцензії,
виданої центральним органом виконавчої
влади, господарська діяльність провадиться
на всій території України, а на підставі
ліцензії, виданої місцевим органом виконавчої
влади, — на території відповідної адміністративно-територіальної
одиниці.
Суб’єкт господарювання,
який має намір провадити певний
вид господарської діяльності, що
ліцензується, особисто або через
уповноважений ним орган чи
особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого
зразка про видачу ліцензії. До заяви про
видачу ліцензії додається копія свідоцтва
про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької
діяльності або копія довідки про внесення
до Єдиного державного реєстру підприємств
та організацій України, засвідчена нотаріально
або органом, який видав оригінал документа.
На території
України органи ліцензування
використовують бланки ліцензії
єдиного зразка. Строк дії ліцензії
на провадження певного виду
господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів
України за поданням спеціально вповноваженого
органу з питань ліцензування, але не може
бути меншим за три роки.
Для кожної
філії, кожного відокремленого
підрозділу ліцензіата, які провадитимуть
господарську діяльність на підставі отриманої ними ліцензії,
орган ліцензування видає ліцензіату
засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються
в журналі обліку заяв та виданих ліцензій[3].
До речі, ведення
відповідних видів діяльності
без отримання ліцензії має
наслідком притягнення посадових осіб до аналогічної
відповідальності, що й за відсутність
державної реєстрації.
Патентуванню
згідно з Законом України «Про
патентування деяких видів підприємницької
діяльності» від 23 березня 1996 р.
підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з
використанням інших форм розрахунків
та кредитних карток на території України,
діяльність з обміну готівкових валютних
цінностей (включаючи операції з готівковими
платіжними засобами, вираженими в іноземній
валюті, та з кредитними картками), а також
діяльність з надання послуг у сфері грального
бізнесу та побутових послуг[4].
Торговий патент
— це державне свідоцтво, яке
засвідчує пра- во суб’єкта
підприємницької діяльності чи
його структурного (відокремленого)
підрозділу вести зазначені види підприємницької
діяльності. Торговий патент не засвідчує
право суб’єкта підприємницької діяльності
на інтелектуальну власність.
Спеціальний
торговий патент — це державне
свідоцтво, яке засвідчує право
суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно
до закону.
У необхідних
випадках держава застосовує
квотування, установлюючи граничний
обсяг (квоти) виробництва чи
обігу певних товарів і послуг.
Порядок квотування виробництва
та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот
установлюється Кабінетом Міністрів України
відповідно до закону. Так, щороку КМУ
визначає переліки товарів, експорт та
імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню
(див., наприклад, Постанову КМУ від 25 грудня
2002 р. № 1939).
Стандартизація
згідно з Законом України «Про
стандартизацію» від 17 травня 2001 р.
— це діяльність, що полягає в установленні
положень для загального і багаторазового
застосування щодо наявних чи можливих
завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері,
результатом якої є підвищення ступеня
відповідності продукції, процесів та
послуг їх функціональному призначенню,
усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню
науково-технічному співробітництву.
У сфері
господарювання застосовуються:
• державні стандарти України;
• кодекси усталеної практики;
• класифікатори;
• технічні умови;
• міжнародні,
регіональні й національні стандарти
інших країн (застосовуються в
Україні відповідно до чинних
міжнародних договорів України).
Міжнародні та регіональні
стандарти — стандарти, прийняті
відпо відно міжнародним та
регіональним органом стандартизації,
а також національні стандарти
інших країн — застосовуються
в Україні відповідно до чинних
міжнародних договорів. Так, відповідно
до Закону України від 17 січня 2002 року,
Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції
про стандарти підготовки, сертифікації
персоналу риболов них суден та несення
вахти 1995 року.
Стандарти повинні відповідати
потребам ринку, сприяти розвитку вільної
торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності
вітчизняної продукції. Вони мають бути
викладені таким чином, щоб їх неможливо
було використовувати з метою введення
в оману споживачів продукції, якої стосується
стандарт.
Стандарти застосовуються
на добровільних засадах, окрім
випадків, зазначених у ст. 15 Господарського
кодексу України, згідно з якою
застосування стандартів чи їх
окремих положень стає обов'язковим
для суб'єктів господарювання, якщо
це передбачено в технічних регламентах
чи інших нормативно-правових актах; для
учасників угоди (контракту) щодо розроблення,
виготовлення чи постачання продукції,
якщо в ній (ньому) є посилання на певні
стандарти; для виробника чи постачальника
продукції, якщо він склав декларацію
про відповідність продукції певним стандартам
чи застосував позначення цих стандартів
у її маркуванні, а також якщо його продукція
сертифікована щодо дотримання вимог
стандартів.
Міжнародні, регіональні
та стандарти інших країн, якщо
їх вимоги не суперечать законодавству
України, можуть бути застосовані в установленому
порядку шляхом посилання на них у національних
та інших стандартах.
У разі виготовлення
продукції на експорт, якщо
угодою (контрактом) передбачено інші
вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими
актами України, дозволяється застосування
положень угоди, коли вони не суперечать
вітчизняному законодавству в частині
вимог до процесу виготовлення продукції,
її зберігання та транспортування на території
України.
Державні стандарти України
містять обов'язкові та рекомендовані
вимоги. До обов'язкових належать, зокрема,
вимоги, що забезпечують безпеку продукції
для життя, здоров'я і майна громадян, її
сумісність і взаємозамінність, охорону
навколишнього середовища і вимоги до
методів випробувань цих показників.
Застосування стандартів
чи їх окремих положень є
обов’язковим для:
- суб’єктів господарювання,
якщо на стандарти є посилання
в нормативно-правових актах;
- учасників угоди (контракту)
щодо розроблення, виготовлення
чи постачання продукції, якщо в ній (ньому)
є посилання на певні стандарти;
- виробника чи постачальника
продукції, якщо він склав декларацію
про відповідність продукції
певним стандартам чи застосував
позначення цих стандартів у
її маркуванні;
- виробника чи постачальника,
якщо його продукцію сертифіковано
щодо вимог стандартів.
З метою запобігання
наданню таких послуг та реалізації
продукції, які є небезпечними
для життя, здоров'я та майна
громадян і довкілля, а також
для сприяння споживачам у виборі
продукції, створення умов для участі
суб'єктів господарювання в міжнародному
економічному, науково-технічному
співробітництві та міжнародній торгівлі,
здійснюється сертифікація — підтвердження
відповідності якості продукції та послуг
вимогам стандартів.
З метою запобігання
наданню таких послуг та реалізації
продукції, які є небезпечними
для життя, здоров'я та майна
громадян і довкілля, а також
для сприяння споживачам у
виборі продукції, створення умов
для участі суб'єктів господарювання
в міжнародному економічному, науко во-технічному
співробітництві та міжнародній торгівлі,
здійснюється сертифікація — підтвердження
відповідності якості продукції та послуг
вимогам стандартів.
Закон від 17 травня 2001
року «Про підтвердження відповідності» визначає
сертифікацію як процедуру, за допомогою
якої визнаний в установленому порядку
орган документально засвідчує відповідність
продукції, систем якості, управління
якістю, управління довкіллям, персоналу
встановленим законодавством вимогам.
Сертифікація на відповідність
продукції обов'язковим вимогам нормативних
документів провадиться виключно в державній
системі сертифікації. Обов'язкова сертифікація
в усіх випадках повинна включати перевірку
та випробування продукції для визначення
її характеристик і подальший технічний
нагляд за сертифікованою продукцією.
Процедура підтвердження
відповідності в законодавче
регульованій сфері є обов'язковою
для виробника, постачальника
чи уповноваженого органу з
сертифікації, а в законодавче
нерегульованій сфері здійснюється на
добровільних засадах. Відповідність
продукції вимогам, встановленим законодавством,
засвідчується декларацією про відповідність
або сертифікатом відповідності.
Процедура підтвердження
відповідності в законодавче
регульованій сфері для окремих видів
продукції, яка може становити небезпеку
для життя та здоров'я людини, тварин, рослин,
а також майна та охорони довкілля, запроваджується
технічними регламентами.
Виробник забезпечує
підтвердження відповідності і
складає декларацію про відповідність,
якщо це встановлено технічним документом
з підтвердження відповідності на цей
вид продукції. Він зобов'язаний на давати
органам, що здійснюють державний нагляд
у сфері підтвердження відповідності,
декларацію про відповідність та документацію,
що підтверджує декларовану відповідність
протягом встановленого законодавством
строку їх зберігання.
Сертифікація в законодавче
регульованій сфері провадиться
згідно з вимогами технічних
регламентів з підтвердження
відповідності. За результатами
проведення сертифікації в разі позитивного
рішення уповноваженого органу з сертифікації
заявникові видається сертифікат відповідності,
зразок якого затверджується спеціально
уповноваженим органом виконавчої влади
у сфері підтвердження відповідності
(ст. 11 згаданого Закону).
Сертифікація здійснюється
з метою запобігання наданню
послуг та реалізації продукції,
небезпечних для життя, сприяння
споживачеві у виборі продукції,
створення умов для участі
суб'єктів господарювання в міжнародному
економічному, науково-технічному співробітництві
та Міжнародній торгівлі1.
Норми і нормативи
— це завчасно розроблені і
затверджені в установленому
законом порядку розміри споживання
основних фондів, природних і
матеріальних ресурсів, припустимих
шкідливих викидів та інші обов’язкові
до застосування умови господарювання
(наприклад, норми прискореної амортизації,
гігієнічні нормативи, норми відшкодування
витрат на відрядження в межах України
та за кордон, затверджені постановою
Кабінету Міністрів України від 23 квітня
1999 р. № 663, норми природних втрат (бою)
продукції під час транспортування, зберігання
та реалізації).
Ліміти —
гранично допустимі величини
використання ресурсів або, навпаки,
гранично допустимі викиди (див.,
наприклад, Постанову Кабінету
Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 «Про порядок
видачі дозволів на спеціальне використання
природних ресурсів і встановлення лімітів
використання ресурсів загальнодержавного
значення»). Своїм статусом ліміт чимось
нагадує квоту.
Питанням регулювання
цін і тарифів присвячено главу 21 ГК, а також
норми Закону України «Про ціни і ціноутворення»
від 3 грудня 1990 р. Відповідно до ст. 189 ГК
ціна (тариф) є формою грошового визначення
вартості продукції (робіт, послуг), яку
реалізують суб’єкти господарювання.
Ціна є істотною умовою господарського
договору. Суб’єкти господарювання можуть
використовувати в господарській діяльності
вільні ціни, державні фіксовані ціни
та регульовані ціни — граничні рівні
цін або граничні відхилення від державних
фіксованих цін.
