Зовнішня політика Італії

Тема 5.  Зовнішня політика Італії

1. Завершення ІІ світової війни та зовнішньополітичні позиції Італії.
2. Формування атлантичної зовнішньополітичної доктрини Італії.
3. Інтеграційні процеси в Європі та участь в них Італії.
4. Місце України у зовнішній політиці Італії.

1. У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили і партії, які очолювали антифашистську боротьбу та рух Опору в роки війни, зокрема комуністична й соціалістична партії. У 1946 р. ці партії підписали пакт про єдність дій.

Найбільш масовою і впливовою партією післявоєнної Італії стала Християнсько-демократична партія (ХДП), створена в 1944 р.

Програма партії передбачала демократизацію політичного життя країни, надання автономії окремим регіонам, проведення аграрної реформи. Християнських демократів підтримував Вати-кан, що сприяло поширенню їхньої соціальної бази.

2 червня 1946 р. було проведено референдум  про форму державного правління. Більшість населення висловилася  проти монархії, і 18 червня 1946 р. Італію  було проголошено республікою. Одночасно з референдумом відбулися вибори до Установчих зборів, які мали розробити нову конституцію.

Конституцію було схвалено більшістю Установчих зборів у 1947 р., а з 1 січня 1948 р. вона набрала сили.

Відповідно до конституції найвищим законодавчим органом республіки є парламент, що обирається на загальних виборах за пропорційною системою таємним голосуванням терміном на 5 років. Він складається з двох палат — палати депутатів і сенату. Право формування уряду одержував один із лідерів партії, яка дістала відносну більшість місць у палаті депутатів; зазвичай він складається з представників декількох партій та перебуває при владі доти, доки користується підтримкою парламенту. Президент республіки обирається на спільному засіданні обох палат терміном на 7 років. Його повноваження обмежені, фактично виконавча влада належить Раді міністрів. Запроваджувався суд присяжних і принцип повної незалежності судової влади.

 Наростання політичної  нестабільності в країні

Компроміс між ХДП та ІКП став можливим після приходу до керівництва ХДП Альдо Моро, що відстоював ідею залучення комуністів в уряд. Представник лівого напрямку в ХДП Альдо Моро розумів, що наявність в Італії потужного середнього класу не дозволить комуністам вчинити соціалістичну революцію, та й італійські комуністи у своїй більшості відкидали насильницькі методи боротьби. Участь комуністів в уряді, на думку лідера ХДП, паралізувала б страйковий рух, сприяла досягненню політичної стабільності. Такий розвиток подій не влаштовував тих, хто не хотів допустити зміцнення демократичної держави. У березні 1978 р. між ІКП й ХДП було складено угоду, за якою ІКП зобов'язалася підтримати існуючий кабінет міністрів у парламенті за умови, що він провадитиме узгоджену обома партіями політику. 

У серпні 1979 р. християнський демократ Ф. Коссига сформував кабінет за участю представників ХДП, соціал-демократів, лібералів і безпартійних. Уряди, очолювані ХДП, не змогли поліпшити економічне становище, ліквідувати спекуляцію та корупцію.Новий кабінет сформував республіканець Дж. Спа-доліні. Проте й уряд на чолі з республіканським прем'єром протримався недовго. У червні 1983 р. відбулися достроковіпарламентські вибори, результати яких засвідчили падіння впливу ХДП. Було створено уряд лівого блоку на чолі з лідером соціалістів Б. Краксі.

Нестабільність обстановки в країні виражалася також і в розвитку тероризму. Найбільш "кривавим" був 1980 рік, коли кожні два дні відбувалося вбивство. 2 серпня 1980 р. у м. Болонья на залізничному вокзалі внаслідок терористичного акту вибухнула бомба, загинуло 84 чоловіки і біля 200 поранено. У травні 1982 р. скоєно замах на главу католицької церкви Папу Іоанна Павла II.

Італія у 80-90-х роках

У 80-ті роки правоцентристські уряди почали здійснювати неоконсервативний курс. Економіка поступово повертала втрачені позиції, розпочався новий, більш інтенсивний період розвитку провідних галузей виробництва: електроніки, машинобудування, більшості галузей легкої промисловості, особливо швацької та взуттєвої, за якими Італія посідає перше місце у світі. 

До 1992 р. Італією керував уряд, очолюваний християнським демократом Джуліо Андреотті. Незважаючи на економічне піднесення, соціальні програми уряду не задовольняли потреб населення. Зростали зовнішній борг, інфляція, безробіття.

Початок 90-х років ознаменувався в Італії серією великих політичних скандалів, що значною мірою паралізували діяльність вищих органів влади. Причина полягала в посиленні корумпованості урядових І парламентських структур, їхніх зв'язків з мафіозними об'єднаннями. 

Італійська поліція розпочала великомасштабну операцію "Чисті руки" (1992 р.). Діловий та політичний світ стрясали гучні викриття. У скандалах, пов'язаних із хабарами, зв'язками з мафією, виявилися замішані усі найбільші політичні партії Італії — християнські демократи, соціалісти, республіканці та колишні комуністи. Подали у відставку 6 міністрів уряду Дж. Амато, пішли з політичної арени лідер соціалістів Б. Краксі, керівник республіканців Дж. Ла Мальфа та інші політики. Політична нестабільність у країні досягла небезпечної межі. Швидко зростали ряди прихильників сепаратистської "Ліги півночі", що закликала до поділу Італії на три самостійні держави. Активізувалися неофашисти і монархісти. Звинувачення в "мафіозній діяльності" було висунуто колишньому прем'єр-міністрові Дж. Андреотті. Викривальна кампанія "Чисті руки" викликала шок в італійському суспільстві.

Декретом президента Оскара Луїджі Скальфаро від 16 січня 1994 р. парламент було розпушено. Розпуск парламенту XI скликання фактично означав кінець італійської Першої республіки, яка проіснувала майже півсторіччя. Партії колишньої правлячої більшості намагалися змінити свій імідж в очах виборців. "Вперед, Італіє" рух створиний одиним з найбільших підприємців країни, телевізійний магнат Сільвіо Берлусконі ("за сумісництвом" — президент і хазяїн одного із сильніших у світі футбольних клубів — "Мілан").

 Берлусконі кооперується з  іншими партіями і рухами правого  спектру — "Лігою півночі" на  чолі з Умберто Боссі та  неофашистським рухом "Національний альянс", очолюваним Джанфранко Фіні. У результаті виборів у березні 1994 р. уряд очолив С. Берлусконі. Вперше до уряду ввійшли неофашисти. Через чотири місяці внаслідок між-партійних розбіжностей та звинувачень прем'єра у незаконних фінансових операціях С. Берлусконі пішов у відставку. У країні вибухнула одна з найглибших в історії криз.

Значний фінансист Ламберто Діні сформував перехідний уряд, до якого увійшли переважно безпартійні спеціалісти-професіонали. Не маючи підтримки в парламенті, вінпротримався лише до початку 1996 р.

Сучасна Італія прагне перебороти внутрішні незгоди та посісти гідне місце у світі, що інтегрується.

На виборах 2001 р. перемагає блок правих партій «Дім Свободи», очолюваний С.Берлусконі. У своїй політиці праві взяли курс на поглиблення європейської інтеграції, на реформування системи соціального законодавства.

Вектори зовнішньої політики

Уся зовнішньополітична діяльність Італії проходила під знаком співробітництва з НАТО І Європейським Союзом. Італія була серед 12 держав-засновниць НАТО у 1949 р. З 1957 р. — Італія член Європейської Економічної Спільноти. Вступ до "Загального ринку" сприяв поширенню економічних зв'язків Італії в рамках західноєвропейської інтеграції, проте трохи обмежив розвиток деяких галузей, зокрема металургії й сільського господарства. Італія — активний член інших європейських об'єднань, входить до Ради Європи.

Італія відіграє важливу роль у рамках ООН і НАТО в урегулюванні міжнародних воєнних конфліктів, у миротворчій діяльності. Країна має сучасні збройні сили чисельністю 350 тис. чол. Військові витрати 1990 р. становили 29,6 трлн лір.

2. Американська допомога за планом Маршалла (вже 1947 р. було надано ЮО млн доларів) дала можливість Італії відновити її економічний потенціал. Промисловому розвиткові країни сприяли докорінні реформи в економіці.

Економічною доктриною уряду де Гаспері був неолібералізм — повна свобода ринкової торгівлі, конкуренція й розвиток приватного підприємництва.

Християнські демократи здійснили обмежену аграрну реформу. Селяни одержали 1,5 млн гектарів землі. Частину Поміщицької землі вони придбали за викуп, решту — завдяки вільному продажеві. При цьому держава надала селянам кредит. За допомогою державних капіталовкладень трохи зменшився розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем. Підприємці були змушені підвищити заробітну платню робітникам. Усе це привело до розширення внутрішнього ринку і підтримало економічне зростання. Італія перетворилася з аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну.

У 50—60-х рр. за темпами економічного зростання Італія посідала перше місце в Європі та друге у світі після Японії. Це явище дістало назву італійського "економічного дива". 

Держава подала велику допомогу корпораціям, надаючи їм фінансові й податкові пільги. Це дозволило створити великі всесвітньо відомі об'єднання: ФІАТ в автомобільній промисловості, "Монтектіні" в хімічній, "Піреллі" в гумовій, "Едісон" в електроенергетичній. Італія увійшла до сімки найбільш індустріально розвинених країн світу.

Урядові установи й корпорації були зацікавлені в стабільному розвиткові держави і тому звертали серйозну увагу на соціальні програми.

У країні бурхливо розвивалося будівництво дешевого житла для робітників, створювалися соціальні установи, налагоджувалася система охорони здоров'я, проте з безробіттям нічого суттєвого зробити не таланило, кількість безробітних, перевищувала 1 млн, а понад 200 тис. щороку були змушені емігрувати до ФРН, Швейцарії, Франції, погоджуючись на будь-які умови життя та праці.

3. На рубежі XXI століття весь хід відтворювального процесу в Італії вплетений в систему інтернаціонального розподілу праці і виробничої кооперації. Цілі групи країн на основі взаємних угод об'єднуються в регіональні міждержавні комплекси і проводять спільну регіональну політику в різних сферах суспільно-політичного і господарського життя.

Участь Італії в європейських інтеграційних процесах є одним з  найважливіших факторів її економічного розвитку. Італія – один з найголовніших членів Європейського Союзу (ЄС), країна, яка виступила ініціатором його створення.

З моменту створення ЄС, взаємозв’язок усередені співтовариства не втрачає своєї актуальності і завжди залишається дискусійним питанням. Дослідження відносин Італії та ЄС розглядалося у працях таких вчених-економістів: І.А. Іванова, В.В. Ковалевського, Ю.Г. Козака, В.В. Копійки, А.І. Погорлецького, І.В. Свечкаря, Т.Г. Шинкаренко.  

У 1951 році зі встановленням Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОУС) був підписаний Паризький Договір з шістьма країнами-членами: Бельгія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург і Нідерланди.

Із вступом до ЄС Італія отримала суттєві переваги:

-         прискорився процес концентрації виробництва;

-          відкрився вільний, не обтяжений торговими бар’єрами, доступ до   європейського ринку збуту;

-         активізувався розвиток сільського господарства Італії;

-         розширилась технічна модернізація виробництва тощо.

Італія залишається на четвертому місці в ЄС проте вона виграла від інтеграції, ефективно використавши переваги міжнародного поділу праці.

Особливо сприятливі умови створилися для італійського сільського господарства, яке одержало широкий західноєвропейський ринок збуту, вільний від торговельних перешкод. Захищене зовнішніми протекціоністськими бар’єрами від конкуренції США, Канади та деяких країн, що розвиваються, італійське сільське господарство одержало вільний, безмитний доступ до ринків партнерів по ЄС, де його конкурентоспроможність вища, ніж у інших країнах об’єднання.

Різко активізувалась зовнішня торгівля. Превалюючи частина якої припадає на країни ЄС. Внаслідок інтегрування Італії в європейські економічні структури зміцніла її економіка й зросла її роль на світовому економічному терені.

Поряд з низкою переваг членства Італії в Європейському Союзі існує і ряд протиріч, виникаючих у їхніх взаємовідносинах. Основні розбіжності полягають у наступному:

-         італійці прагнуть зайняти лідируючу позицію в сучасному ЄС, що загострює стосунки з Німеччиною, Великобританією та Францією;

-         Італія виступає проти подальшого розширення ЄС, особливо це стосується прийняття до складу об’єднання Туреччини;

-         співпраця з Північно-Атлантичним Альянсом (НАТО);

-         економічна політика, тощо.

В Італії завжди існувало два радикально різних підходи щодо Європи. Деякі італійці вбачають в ЄС співдружність, що об’єднує національні інтереси країн-членів. Інша точка зору наголошує на тому, що ЄС – це не більше, ніж “множник могутності” для Італії, що дозволяє їй захищати свої національні інтереси.

Замість того, щоб використовувати Європу для розповсюдження італійських ідей на весь континент, Італія повинна розвивати в собі культуру сравжнього розділення влади та компромісу. Такі зміни мали б глибокі наслідки для широкого спектру італійської політики, починаючи з внутрішніх проблем ЄС і економіки, і закінчуючи зовнішньою політикою і роллю Європи в світі.

Говорячи про глобальну безпеку, очевидно, що країни ЄС можуть мати міжнародний вплив тільки тоді, коли вони діють погоджено. Італія повинна з’ясувати свої відносини з НАТО та визначитися, яку роль вона хоче відігравати в трансатлантичних форумах.

Особливо гостро Італія реагує на перспективу членства в Європейсьокму Союзі Туреччини. Після того, як ЄС після довгих обговорень визнав, що Туреччина гіпотетично може ввійти до складу об’єднання, протиріччя загострились. Відповіддю Італії став результат національного референдуму щодо Конституції ЄС, який відбувся у 2005 р. тоді від Конституції відмовились більш ніж 60% італійців. Тоді як чисельність супротивників членства Туреччини в Європейському Союзі у Італії досягає 80%. Для прийняття Конституції Євросоюзу, яка визначає принципи функціонування розширеного ЄС, необхідна згода на це його 27 держав-членів.

Італія свою позицію з “турецького питання” досі чітко не визначила. Після того як італійці, проголосувавши проти Конституції ЄС, дали зрозуміти своїм лідерам, що вони виступають проти подальшого розширення ЄС та проти “розмиття” християнського Європейського Союзу, італійська влада змінила своє “так” вступу Туреччини на невизначену відповідь.

Одже, для того, щоб Італія відігравала повноцінну роль у формуванні майбутнього ЄС італійська еліта повинна визнати помилки минулого і знайти кращі способи вирішувати сьогоднішні проблеми. Звичайним італійцям також є над чим замислитися: відношення до ринку і відносини з іншими країнами Європи, а також погляди на світ за межами ЄС.

4. (1)

(2)

Враховуючи суттєві геополітичні зміни, глобальну фінансово-економічну кризу початку ХХІ ст., перед кожною країною постає завдання проведення виваженої і правильної внутрішньої і зовнішньої політики. Це сприяє захисту національних інтересів держави, її національної безпеки.

З проголошенням незалежності Україна як суверенна демократична держава розпочала творення своєї власної зовнішньої політики. Стратегічними цілями і основними завданнями політики національної безпеки України сьогодні є створення прийнятних зовнішніх і внутрішніх умов для реалізації національних інтересів України, ефективної системи забезпечення національної безпеки тощо [1].

У зовнішньополітичній площині одним з завдань є здійснення збалансованої політики з ключовими міжнародними партнерами України, а саме з Європейським Союзом та його державами-членами на засадах економічної інтеграції та політичної асоціації [1]. В цьому контексті одною з провідних країн світу в зовнішній політиці Української держави є Італія.

Італійська Республіка як країна Середземноморського басейну має сприятливі умови для розвитку торгово-економічних відносин. Щоправда останнім часом дещо змінилися внутрішньополітичні та економічні чинники і Італія як одна з країн Європейського Союзу в 2009 р. відчула вплив світової фінансово-економічної кризи [2]. Це позначилося на двосторонньому співробітництві між Україною та Італією.

Метою даної роботи є дослідження відносин України та Італії в умовах загальносвітової фінансово-економічної кризи. Автор вважає за доцільне проаналізувати сучасний стан політичного, торгово-економічного, науково-технчного співробітництва.

Українсько-італійські відносини загалом привернули увагу науковців-політологів. Серед авторів слід відзначити таких як Л. Ф. Істратій, Л. Чекаленко та інші [3, 4]. Попри важливе значення вищезгаданих праць сьогодні назріла нагальна потреба проаналізувати сучасний стан відносин між Україною та Італією з одного боку як країни-члена Європейського Союзу, а з іншого як країни Середземноморського басейну.

Двосторонні відносини між країнами розпочалися від проголошення незалежності України. На сьогоднішній день договірно-правова база налічує 32 документи, з яких одна угода не набула чинності, а 20 знаходяться на доопрацюванні [5].

Політичне співробітництво України та Італії впродовж останніх років проходило на рівні Міністрів закордонних справ, а також заступників керівників зовнішньополітичних відомств двох держав. Свого часу були створені Спільні міжурядові комісії, насамперед Українсько-Італійська Рада з економічного, промислового і фінансового співробітництва. Сьоме засідання Ради відбулося у Римі 19 червня 2009 р. Спільна українсько-італійська комісія з військово-технічного співробітництва створена на підставі договору 2007 р. про військово-технічне співробітництво і перше її засідання відбулося 5 травня 2011 р. В березні 2013 р. в ході зустрічі Першого заступника Міністра Закордонних справ України Руслана Демченко та Посла Італійської Республіки в Україні Фабріціо Романо було обговорено актуальні питання двосторонніх відносин в тому разі перспективи двостороннього політичного діалогу після формування урядової коаліції Італії [12].

Дипломатичні представництва України в Італійській Республіці відкриті у Римі, Неаполі, Мілані. Почесні консульства України діють в м. Барі, м. Реджио Калабрія, м. Флоренція, м. Генуя та м. Падуя.

Італія є одним з важливих торгівельно-економічних партнерів України. У січні - вересні 2012 р. Італія стала сьомою з десяти країн світу, в торгівлі з якими наша країна мала

найбільший зовнішньоторгівельний оборот. Серед країн Європи Італія займає третє місце за обсягами товарообігу з Україною [6]. За обсягами інвестицій Італійська Республіка посідає 12 місце. Протягом 2009 – 2012 рр. постійно зростала сума італійських інвестицій в економіку України. У 2009 р. вони складали 914 млн дол. США,  а на 1 жовтня 2012 р. – 975 млн. дол. США.

Загальноторгівельний оборот товарами і послугами між двома державами протягом останніх років показав деяке зменшення. У 2011 р. порівняно з 2010 р. він збільшився на 32 %, причому експорт - на 24 %, а імпорт – на 45 %. У 2012 р (за дев’ять місяців) товарообіг зменшився на 11,4 %, в основному за рахунок експорту товарів (зменшився на 28,8 %), імпорт збільшився на 18 %.

 У 2012 р. в структурі українського  імпорту з Італії було механічне  обладнання, машини, електричне устаткування, меблі, продукція легкої промисловості  та взуття, енергетичні матеріали, вироби з чорних металів, полімерні  матеріали та пластмаси. Ця продукція в загальних обсягах імпорту складала 64 % [8]. Український експорт до Італії представлений чорними металами (залізо, чавун, сталь), насінням і плодами олійних рослин, технічними або лікарськими рослинами, соломою і кормами. Певне значення мають добрива, мінеральне паливо, нафта та продукти її перегонки. В українському експорті до Італії представлені зернові культури, жири та олії тваринного або рослинного походження, продукти їх розщеплення, готові харчові жири, віск тваринного або рослинного походження [9].

В структурі експорту і імпорту відбулися суттєві зміни. Так, зменшився український експорт металів до Італії. Втім Італійська Республіка продовжує займати третє місце в світі серед країн-експортерів чорних металів [6].

Важливим напрямком розвитку українсько-італійських відносин є науково-технічна і культурно-гуманітарна сфера. Співробітництво відбувається через встановлення контактів між науково-дослідними центрами та інститутами, провідними науково-промисловими об’єднаннями. Наприклад відбувається партнерство і науковий обмін між дослідними і університетськими закладами [10]. Зокрема Маріупольський державний університет підписав з Італійською Республікою Декларацію Середземноморських університетів м. Енна про співробітництво в галузі науки, освіти та культури. Практичним результатом є створення мережі університетів для мобільності студентів та спільного середземноморського наукового та освітянського простору [11]. Протягом останніх років підписано декілька дуже важливих угод між Маріупольським державним університетом та провідними університетами Італії, що в цілому сприяє подальшому розвитку двосторонніх відносин з Італією в напрямку співробітництва України з країнами Середземноморського басейну.

Таким чином, останніми роками двосторонні відносини України та Італійської республіки можна вважати як стабільно партнерські, що дозволяє говорити про їх особливу роль в подальшому розвитку співробітництва України з країнами Середземномор’я та країнами-членами Європейського Союзу. Під час зустрічі Посла Італії в Україні з Міністром закордонних справ України 19 лютого 2013 р. була приділена увага питанню європейської інтеграції України, зокрема у контексті підписання угоди про асоціацію, а також лібералізації візового режиму для українців.