Анализ интеграционных процессов в валютно-финансовой сфере

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ  ОСНОВИ АНАЛІЗУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІЙ СФЕРІ

1.1. Теоретичний аналіз  процесу міжнародної економічної  інтеграції.

Характерними рисами і особливістю розвитку світового  господарства та системи міжнародних  економічних відносин на рубежі ХХ і ХХІ століть є їх зростаюча інтернаціоналізація та глобалізація, посилення інтеграційних процесів.

Глобалізація економічного розвитку випливає з глибокої взаємозалежності складових частин світового господарства, з його єдності та цілісності, що посилюється в умовах широкого розгортання інтернаціоналізації виробництва й обігу, інтенсифікації інтеграційних процесів [1, c.33].

Інтернаціоналізація світогосподарських процесів являє собою складний, діалектично суперечливий процес переходу виробництва за межі національних господарств, зближення і взаємопереплетення виробництв різних країн, формування економічної єдності світу, який знаходить свій прояв у зростанні виробничої, фінансової, валютно-кредитної взаємозалежності, збільшенні обсягів міжнародного товарообороту, масштабів руху капіталів і робочої сили, економічній інтеграції. Суперечливість, неоднозначність розгортання процесу міжнародної економічної інтеграції, різні рівні і форми його прояву в різних сегментах глобального геоекономічного простору з теоретико-методологічної точки зору вимагає з’ясування суті цієї економічної категорії, аналізу теоретичних підходів, поглядів і концепцій міжнародної економічної інтеграції.

Перш за все, необхідно зазначити, що на відміну від природничих наук економічній науці, навіть в її фундаментальній частині  - економічній теорії - властивий високий рівень практичної спрямованості. “Емпіризм” економічної науки, при його загалом об’єктивно обумовлених позитивних аспектах, в деяких випадках відображається в нечіткості застосовуваних термінів та категорій, причому поширення використання тих чи інших економічних понять прямо пов’язане зі зростанням їх невизначеності.

На нашу думку, процеси, які відбуваються у взаємовідносинах між національними економічними системами і які перетворюють їх сукупність у світову економіку, характеризуються терміном “інтеграція”. Словник іншомовних слів дає таке визначення цього терміну: “Інтеграція (від лат. “integratio” – поповнення, відновлення) – процес інтернаціоналізації господарського життя, зближення, об’єднання економік ряду країн”, і далі “… й підпорядкування сильним партнерам слабших” [2, с.128]. Не відкидаючи зовсім останнього, зазначимо, що більш відповідає суті процесу визначення цього поняття в застосуванні до біології – “… процес упорядкування, узгодження і об’єднання структур і функцій у цілісному організмі” чи фізіології – “…функціональне об’єднання окремих фізіологічних механізмів у складну скоординовану пристосувальну діяльність цілісного організму”. Таке тлумачення перекликається з розумінням інтеграції як “об’єднання в ціле яких-небудь частин, елементів, а “інтеграції економічної”, як такої, що “… передбачає зближення і взаємопристосування окремих національних господарств, забезпечується концентрацією і переплетенням капіталів, проведенням узгодженої міждержавної економічної політики” [3, с.212-213; 49, с.668].

Подібного трактування  дотримуються і деякі російські економісти-міжнародники [4, с.207; 50, с.214-215] з тією відмінністю, що економічна політика учасників інтеграційного утворення повинна відповідати “їх інтересам, а також третіх країн”. Тими ж авторами інтеграція розглядається як “явище регіонального характеру”, на противагу “транснаціоналізації – міждержавній інтеграції на рівні приватних фірм”. На думку Н.А. Семенова “економічна інтеграція являє собою усуспільнення виробництва на міжнародному рівні через свідоме регулювання урядами країн, що беруть участь в ній, взаємного поділу праці і міжнародної виробничої кооперації” [5, с.87].

Такі поняття як “переплетення  капіталів”, “узгоджена економічна політика”  не охоплюють всього спектру виявів “економічної інтеграції”, головною ознакою яких слід вважати перетворення, трансформацію національних економічних  систем у світову економічну систему чи у макрорегіональні економічні системи. Тобто “системоорієнтованість” інтеграційного процесу виступає ключовою ознакою економічної, як і будь-якої іншої, в тому числі і валютно-фінансової інтеграції. При цьому ступінь цілісності, взаємної погодженості та підпорядкованості цілей окремих підсистем (країн-економік) цілям новоствореної системи (макрорегіональної чи світової економіки) залежить від застосовуваних форм та інтенсивності зовнішньоекономічних відносин. Тому не можна повністю погодитись з точкою зору О. Бея: “… категорія економічної інтеграції – це широкий спектр діяльності держав-учасниць, зведених в один конгломерат, який мав би бути здатним проводити спільну політику на макро- і мікроекономічному рівні” [6, с.77-78]. Адже термін “конгломерат” означає сукупність непов’язаних між собою елементів, тобто відкидає системоорієнтованість процесу. Крім того, спільна економічна політика очевидно стосується лише взаємозалежних сфер, сторін інтеграційного процесу, а не всієї економіки і може вважатись найвищою формою його розвитку. З урахуванням цього, дещо одностороннім видається розуміння економічної інтеграції, як процесу “… створення і розвитку господарсько-політичних об’єднань національних господарських комплексів” чи “… об’єднання або фузія двох чи більше державних комплексів, які прямують до зведення національних економік в національне економічне тіло, несуцільне по своїй суті у внутрішніх відносинах, суцільне, коли йдеться про інші держави” [7, с.52]. Визначення міжнародної економічної інтеграції, як “… якісно нового етапу розвитку і форми прояву інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх структур національних господарств” [8, с.212], або як “… об’єктивний процес розвитку стійких економічних зв’язків і поділу праці національних господарств, які близькі за рівнем економічного розвитку, охоплюючи зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, і який приводить до тісного переплетення національних господарств, до створення регіональних господарських комплексів” [9, с.72], більш повно розкривають суть цього процесу, вказують на існування єдиної мети, а також “зближення, взаємопристосування” національних господарств саме в сфері зовнішніх економічних відносин.” Мова йде про сферу економічних відносин поза межами внутрішньої національної економіки, хоча інтеграція між окремими регіонами, галузями, сферами економіки є, без сумніву, важливим завданням, особливо, для перехідних, конгломеративних і нецілісних економік.

Отже, під міжнародною  економічною інтеграцією слід розуміти процес взаємного зближення, пристосування  національних соціально-економічних  систем чи їх підсистем (регіонів, галузей, сфер зовнішньоекономічних відносин), встановлення між ними сталих цілеспрямованих, довгострокових і юридично закріплених взаємовідносин з генеральною метою формування і ефективного функціонування всесвітньої, макрорегіональної чи міждержавної економічної системи за умови максимально можливого узгодження цілей розвитку національних економік. В  даному тлумаченні під “макрорегіональною” ми розуміємо систему, що включає економіки декількох країн чи їх складові елементи, причому ці країни не обов’язково територіально розміщені одна поряд з іншою.

Проте, тут ми не отримуємо  відповіді, що ж лежить в основі інтеграційних процесів. Можна погодитись з точкою зору про те, що передумовами інтеграції виступають сучасна науково-технічна революція; соціально-економічна однорідність національних господарств; наявність близьких рівнів їх економічного розвитку; тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва;  цілеспрямована діяльність соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку інтеграційних процесів. Але чому суспільно-політичні сили різних країн здійснюють цілеспрямовану діяльність при наявності вказаних передумов? Відповідь на це питання знаходимо у вислові лауреата Нобелівської премії В.Леонтьєва: “Теорія загальної рівноваги, тобто аналіз взаємної залежності всіх одиниць, які виробляють та споживають і які складають національну (або  світову) економіку, є стержнем сучасної економічної науки” [10, с.217]. Ця теза перекликається з сучасними теоріями модернізації міжнародного поділу праці, зокрема, голландського економіста К.Нувенхузе, який підкреслює такі спільні для різних країн фактори стримування економічного росту, як нестабільність оточуючого середовища та обмеженість і вичерпність природних ресурсів [11, с.35-36; 51, с.53]. Залежність промислово розвинених країн в сировині, а країн, що розвиваються, - в технологіях обумовлює за Р. Купером чотири види “взаємозалежності”: (1) структурної, коли зміни в одній з країн прямо впливають на економіку іншої; (2) цілей в області економічної допомоги; (3) зовнішніх факторів економічного розвитку; (4) політичної. Звідси, основною ідеєю  теорії модернізації суті міжнародного поділу праці є  необхідність відмови країн, що розвиваються, від протекціонізму, широке залучення іноземного капіталу, галузева орієнтація на виробництво праце- і матеріаломістких стандартних виробів на експорт для потреб промислово розвинених країн і  концентрація останніх на галузях з високою часткою висококваліфікованої праці і  науково-технічного прогресу.

Більш аргументованою є думка А.С. Філіпенка щодо прагнення до економічної рівноваги (матеріально-уречевленої, вартісної, глобальної і регіональної, макро- і мікроекономічної та ін.) як першооснови економічної інтеграції [12, с.52-53]. Регіональна економічна рівновага знаходить свій прояв в інтеграційних об’єднаннях, в Євросоюзі вона втілюється у проведенні єдиної аграрної, валютно-фінансової, кредитної політики. З огляду на таку форму прояву рівноваги як граничної, особливістю сучасного світового господарства є встановлення нової економічної рівноваги після колапсу колишнього СРСР та країн "соціалістичного табору“. Власне в глобальному сенсі міжнародну економічну інтеграцію можна вважати формою адаптації економічних відносин до потреб “ноосферно-космічної цивілізації”, виходячи з ідей В.І. Вернадського.

Певною мірою процес міжнародної економічної інтеграції у різних його проявах відображає прагнення до встановлення такої рівноваги апріорі шляхом досягнення компромісу національних економічних інтересів для взаємної вигоди. Не можна не звертати увагу на той факт, що часто досягнення “рівноваги” цих інтересів здійснюється з метою посилення конкурентних позицій обох чи  однієї з сторін у глобальній чи макрорегіональній конкуренції.

Слід вказати, що неточність тлумачення категорії “інтеграція” зумовила відповідну нечіткість пов’язаних з нею понять “рівнів”, “етапів”, “форм”, “видів”, “моделей” інтеграції. Так, Макконел К.Р., Брю С.Л. розглядають економічну інтеграцію – “… об’єднання ринків двох і більше країн в зону вільної торгівлі” як  “… засіб лібералізації торгівлі” [13, с.335]. Теза про те, що інтеграція є засобом лібералізації торгівлі є не зовсім точною, оскільки, “лібералізація”, а точніше взаємопогодження умов зовнішніх багато- і двосторонніх економічних відносин (не лише торгівлі) є передумовою інтеграції.

Певне спрощення поняття “інтеграції” зумовлює також нечіткість і звуження змісту інтеграційного процесу, області його поширення, до основних форм якого відносять: (1) зону вільної торгівлі з відміною країнами-учасниками митних бар’єрів у взаємній торгівлі; (2) митний союз з вільним переміщенням товарів (послуг), доповнений єдиним митним тарифом по відношенню до третіх країн; (3) спільний ринок, коли ліквідуються перепони не лише у взаємній торгівлі, а й у переміщенні робочої сили і капіталу; (4) економічний союз, коли перераховані “інтеграційні заходи” (уточнимо - форми інтеграції, заходи - це зменшення митних тарифів, укладання договорів тощо) доповнені єдиною економічною політикою та системою міждержавного регулювання соціально-економічних процесів в регіоні [14, с.207]. Аналогічно,  О.Бей теж наводить як сучасні “форми блокування” (інтеграції): район вільної торгівлі; митний союз; господарська спільнота; повне економічне об’єднання або союз. А.С.Філіпенко розглядає вказані форми як “етапи” міжнародної економічної інтеграції, доповнюючи їх поняттям “повна економічна інтеграція”, коли сторони “здійснюють спільну економічну політику” на відміну від “економічного союзу”, коли сторони лише “узгоджують” її. І.В.Бураковський ототожнює вказані “форми” з “рівнями” інтеграції [15, с.228], хоча відмінність між ними полягає скоріше не в рівні управління, а в застосовуваних засобах зближення, взаємопогодження елементів зовнішньоекономічної політики.

Названі “етапи” більшою мірою - суть окремі форми інтеграційного процесу, “зовнішнє відображення, обумовлене певним змістом” і тому не охоплюють всього спектру проявів цього процесу [16, с.33]. Очевидно, що як міждержавні галузеві (ОПЕК, ЕОВС та ін.), так і міждержавні (ЄС, НАФТА, ЧАЕС, ГАТТ/СОТ та ін.) організації, які охоплюють процес інтеграції в окремих сферах МЕВ, мають перед собою певні цілі, передбачають узгоджені дії країн учасниць, закріплені договірно-правовими відносинами, тобто за змістом відносяться до інтеграційних процесів. Можна навести ще ряд прикладів, які виходять за межі наведених вище “форм” (“етапів”) інтеграції [17, с.13-14]. Тому вважаємо за можливе доповнити класифікацію форм інтеграції ознаками за сферою міжнародних економічних відносин, які охоплені інтеграційним процесом; територіальною близькістю країн-учасниць та географічною спрямованістю процесу; ступенем залучення до інтеграційного процесу територій країн учасниць; галузевою орієнтацією інтеграційного процесу; формою правового закріплення статусу інтеграційного утворення; значення об’єктів, залучених до інтеграційного процесу, для розвитку економік країн-учасниць; ступенем охоплення інтеграційним процесом окремих підприємств, галузей, територіально-виробничих чи суспільно-територіальних комплексів.

Звернемо увагу ще і на такий аспект категорії “інтеграція” як взаємопроникнення економічних  відносин національних економічних систем, взаємоузгодження цілей їх розвитку на основі збалансування економічних інтересів у напрямі формування більш-менш цілісної (інтенсивної) соціально-економічної системи вищого порядку [18, с.147-148]. З огляду на це, поглинання однієї економічної системи чи її частини (галузі, території) іншою правомірно розглянути як розширення (експансію) останньої, а не як інтеграцію [19, с.59].

Наведені доповнення та уточнення категорії «міжнародна  економічна інтеграція» дають змогу  більш глибоко й детально з’ясувати, розкрити теоретичні підходи як до процесу міжнародної економічної  інтеграції в цілому, так і її проявів у валютно-фінансовій сфері, етапів, закономірностей і особливостей розвитку на глобальному та регіональному, зокрема, європейському рівнях.

Серед різноманітних  зарубіжних теоретичних концепцій, підходів, поглядів на природу, причини  та сутність міжнародної економічної  та валютно-фінансової інтеграції найбільшого  поширення набули теорія комунікативної (К. Дойч), функціональної та неофункціональної (Д. Мітрені, Е. Гааз), уніфікаційної (Е. Етціоні) інтеграції, теорія статичних ефектів митних союзів (Дж. Вінер), теорія оптимального валютного простору (Р. Манделл).

Комунікативна концепція інтеграції американського дослідника Карла Дойча побудована на принципі уподібнення. Це дало йому можливість припускати, що політичні та економічні процеси, зокрема, відносини між окремими державами, підпорядковуються ідентичним закономірностям, які були логічно виведені кібернетикою. К. Дойч визначив основний показник цих взаємовідносин – обсяг контактів, зв’язків і обміну між їх учасниками, на базі аналізу яких робить висновок: зростання обсягу зв’язків між учасниками призводить до зближення та об’єднання, а при певних умовах і до створення нової держави чи міждержавного об’єднання, а також виникнення «суспільства безпеки» (security community), тобто “суспільства”, в якому існує реальна впевненість у тому, що його члени не будуть вести між собою фізичної боротьби, а будуть вирішувати суперечки іншим шляхом [20].  

Дещо інакше трактують  інтеграцію представники так званої “функціональної” концепції. Зокрема, її засновник американський соціолог Талкотт Парсонс доводив, що процес інтеграції забезпечується, по-перше, взаємопроникненням цінностей і  потреб, а, по-друге,  діяльністю таких чотирьох підсистем, як: а) економічна, яка виконує функції адаптації; б) політична, котра визначає цілі й шляхи їх досягнення; в) нормативна, яка забезпечує інтеграцію; г) ціннісна, що сприяє відтворенню цілісності системи. Т. Парсонс доводив, що для поглиблення процесів економічної та політичної інтеграції потрібні спеціальні механізми, а саме – універсальна правова система, розширення прав і привілеїв учасників процесу, а також підвищення ролі “символічних посередників” і, перш за все, грошей, валюти, кредиту, фінансів. Все це призводить до поглиблення процесів інтеграції й виникнення єдиної, цілісної системи, де панують гармонійні відносини між її складовими [21]. 

Проміжне становище  між комунікативною та функціональною концепцією інтеграції займає неофункціональна концепція професора політології  Каліфорнійського університету Ернеста  Гааза. Вона увібрала в себе чимало ідей К.Дойча, Т.Парсонса та  англійського вченого Д.Мітрені. Останній, до речі, відомий своєю цікавою ідеєю “розгалуження”, згідно з якою процес інтеграції в одній сфері сприяє інтеграції в іншій. Так, наприклад, співробітництво в технічній галузі призводить до “економічного зближення, останнє, в свою чергу, до політичного” і т.д. Для Е.Гааза, Д. Мітрені та їх прибічників це єдиний “континуум”, тобто безперервний і нерозривний феномен [22].

Чимало елементів розглянутих  концепцій інтеграції увібрала у  себе й “уніфікаційна” концепція  професора соціології Колумбійського університету Емітая Етціоні. Головну  увагу він приділяє аналізу процесів інтеграції або, за його власним висловом, “уніфікації” тих економічних та політичних одиниць, які раніше мали слабкі зв’язки або не мали їх взагалі. Процесу інтеграції, на його думку, сприяють: економічна взаємозалежність; культурна гомогенність; територіальна близькість тощо.  Та найбільш ефективними засобами і методами уніфікації є силові, під якими Е.Етціоні розуміє не лише суто “примусову силу”, але й так звану “утилітарну” силу, до якої він відносить економічні, зокрема валютно-фінансові, кредитні і технічні чинники.

Успіхи чи невдача  інтеграційного процесу значною мірою залежать, по К.Дойчу, від тих передумов, які існують всередині кожної одиниці, що інтегрує, і між ними усіма. До таких передумов він відносить взаємну відповідність частин, що інтегруються, сумісність їх цінностей, взаємну відповідальність, ступінь спільної ідентичності. У найбільшій мірі всі вищезазначені передумови притаманні Західній Європі, що і дозволило її країнам досягти найвищого ступеню розвитку економічної інтеграції – створення європейського Економічного і Валютного Союзу.

Договір, яким було засноване  Європейське Економічне Співтовариство, передбачав створення спільного  ринку та економічного союзу, навіть якщо питання гармонізації сукупності національних політик і не були опрацьовані  певним чином. Його перші статті вказують одночасно на “створення спільного ринку”, “прогресивне зближення економічних політик країн-членів” та на “проведення спільної політики” в сільськогосподарській та транспортній галузях.

Перший етап цього амбіційного  процесу економічної інтеграції - митний союз – представлений у ст.9 Договору: “Співтовариство засноване на базі митного союзу, який поширюється на всю сукупність торговельних товарних потоків, і який ліквідує мито на експорт та імпорт та будь-які інші еквівалентні податки в межах країн-членів, а також встановлює спільний митний тариф по відношенню до третіх країн”. Статтею 9, доповненою статтями 30 та 34, забороняються кількісні обмеження імпорту та експорту між країнами-членами та будь-які еквівалентні заходи. На кінець, стаття 111 передбачає “спільну зовнішньоторговельну політику”, яка виражається у проведенні “переговорів з третіми країнами з приводу запровадження спільного митного тарифу”. Таким чином, вибір на користь митного союзу чітко сформульований у Договорі [23, с.24].

Створення митного союзу  є одночасно і вибором і  етапом подальшого шляху розвитку країн. Вибором, оскільки така форма інтеграції має більше переваг ніж зона вільної  торгівлі. Етапом, так як він відкриває  шлях до створення регіонального  ринку та економічного союзу. У Римському договорі створення митного союзу розглядається як перший етап подальшої європейської економічної інтеграції. Різні форми регіональної інтеграції загалом можна представити, як це зробив Бела Баласса, в залежності від їх рівня – найнижчому відповідає зона вільної торгівлі, а найвищому економічний союз та повна економічна інтеграція [24, c.48].

Зону вільної торгівлі утворюють країни, які вирішили відмінити  мито та кількісні обмеження (квоти) вільного руху товарів в межах  зони, і які проводять спільну  торговельну політику по відношенню до третіх країн. Прикладом такого об’єднання є Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (ЄАВТ), заснована договором, підписаним у Стокгольмі 4січня 1960 р. між Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Великобританією, Швецією та Швейцарією. Пізніше (1 січня 1994 р.) вступив в силу Північноамериканський договір про вільну торгівлю (НАФТА), підписаний між США, Канадою та Мексикою.

При заснуванні митного  союзу країни-члени зменшуючи, а  згодом і зовсім ліквідуючи кількісні  та тарифні бар’єри, що перешкоджають  їх вільній торгівлі, приймають рішення  про заміну своїх незалежних торговельних політик на єдину спільну, що проявляється, зокрема, у введенні спільного митного тарифу (СМТ) для кожного імпортованого товару. Митний союз ЄЕС мав декількох попередників. Так, “Цольферайн” ( “Zollverein”, що означає “митний союз” з німецької), що об’єднав декілька десятків німецьких держав у 19 ст., та “Бенілюкс”, заснований у 1948 р., до складу якого увійшли Бельгія, Нідерланди та Люксембург, є найбільш характерними прикладами (див. додаток А). Більш нещодавнім прикладом митного союзу став МЕРКОСУР, члени якого – Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай – вирішили запровадити СМТ 1 січня 1995 р. Митний союз більше, ніж зона вільної торгівлі, сприяє посиленню інтеграційних процесів, оскільки вимагає від країн-членів розробки спільної політики, що є кроком до економічного союзу. Крім того, в зоні вільної торгівлі ліквідація мита стосується лише товарів, що виробляються в межах зони (з цього приводу визначаються правила походження) з тим, щоб не допустити експорт товару, який походить з третіх країн, в країну з найнижчим митом, а потім і вільного проникнення в інші країни (таке саме пояснення відноситься і до кількісних обмежень). В митному союзі товар обкладається митом один раз для всіх зовнішніх кордонів і зовсім не обкладається при перетині внутрішніх. Таким чином, союз забезпечує вільний рух всіх товарів в межах гомогенного митного простору, і тому представляє собою найоптимальнішу базу для реалізації спільного ринку.

Спільний ринок є  більш високим рівнем економічної  інтеграції, забезпечуючи в своїх  межах вільну торгівлю послугами, вільний  рух робочої сили та капіталу та вільне переміщення громадян. До ліквідації митних перешкод спільний ринок додає усунення нетарифних обмежень, що приводить, зокрема, до гармонізації санітарних та технічних норм та до гармонізації непрямого оподаткування товарів. Навіть якщо Римським договором і передбачалось створення спільного ринку, його реальне втілення стало можливим лише завдяки проекту єдиного ринку, передбаченого Єдиним Європейським Актом (1986 р.).

Економічному союзу, крім характеристик спільного ринку, властива гармонізація національних економічних, а також галузевих та кон’юнктурних  політик. Спільна сільськогосподарська політика (ССП), заснована в 1962 р., є найбільш яскравим прикладом такої гармонізованої галузевої політики в межах ЄЕС. Що стосується Економічного та Валютного Союзу, передбаченого Маастрихтським договором (1992 р.), то він сприяє посиленню координації монетарної та бюджетної кон’юнктурних політик з метою створення інтегрованої валютної зони з єдиною європейською валютою. Після ратифікації цього договору 1 листопада 1993 р. ЄЕС стало називатись Європейський Союз (ЄС). Така зміна назви відображає посилення процесу гармонізації економічних політик країн-членів, а також розвиток їх політичного союзу.

Генетичний характер еволюції поняття  “економічна інтеграція” в контексті  зовнішньоторговельної інтеграції зумовила відповідну спрямованість теоретичних досліджень ефектів інтеграції, які були здійснені Дж. Вінером (1959), Р.Г. Ліпсі (1957, 1960) та К. Ланкастером (1957) при дослідженні ефектів інтеграційного процесу в формі митного союзу (модель “3х2”: “Три країни - два товари”). Загальна модель рівноваги ефектів (квазіоптимального стану) для митного союзу була розглянута Р.Г. Ліпсі, Я. Ванеком (1965), для зон вільної торгівлі, спрямованих на одностороннє зниження мита, К.А. Купером і Б.Ф. Масселом (1965), Б. Баласою (1961, 1974) та Д. Сальваторе (1984, 1987) [23, с.35].

Оскільки відправною точкою процесу  європейської економічної інтеграції став факт створення митних союзів (див. додаток А), вважаємо за доцільне більш детально зупинитися на аналізі основних підходів до теорій митних союзів.

Неокласична теорія міжнародної  торгівлі розглядала вільну торгівлю як оптимальну ситуацію, як генератора максимального рівня добробуту. Вона доводить, що ліквідація перешкод для торгівлі сприяє найефективнішому розподілу наявних ресурсів, і як наслідок, найбільшому зростанню світового виробництва. Ця теорія широко представлена аналізом Е.Хекшера та Б.Оліна, який доповнив П.Самуельсон, сформувавши теорему ХОС (Хекшера-Оліна-Самуельсона). Теорема ХОС вказує на те, що розбіжності в порівняльних витратах (або в відносних рівнях продуктивності) між країнами, виявлені Д.Рікардо в 1808 р. і які представляють одне з джерел розвитку міжнародної торгівлі, є наслідком різниці в рівнях забезпеченості країн факторами виробництва, які, в свою чергу, породжуються відносною рідкісністю цих факторів. Тому кожна країна прагне спеціалізуватися на випуску тих товарів, виробництво яких потребує більше таких факторів, якими країна краще забезпечена, а тобто які є відносно дешевшими. Ця гіпотеза, сформульована Е.Хекшером (1919 р.) та доповнена Б.Оліном (1933 р.), і відома під назвою “закону розподілу факторів виробництва, дозволяє зрозуміти, чому одна країна, така як, наприклад, ФРН, яка має достатню кількість машин та устаткування, але недостатню кількість робочої сили, має порівняльну перевагу і спеціалізується на виробництві капіталомістких товарів, тоді як Китай, відносно дешевим фактором якого є низькооплачувана робоча сила, експортує більше трудомісткі товари, такі як текстиль та збірні матеріали. З точки зору закону розподілу факторів виробництва кожна країна, яка приймає режим вільної торгівлі, починає перерозподіл ресурсів на користь найбільш рентабельних експортно-орієнтованих виробництв, і в ущерб менш рентабельним, продукцію яких вона збирається імпортувати. Така ефективна реалокація ресурсів в залежності від порівняльних переваг, якщо вона охоплює сукупність країн, дозволяє досягнути оптимальної ситуації на світовому рівні. Як відмічає М.Бйі (М.Byé) [25, с.79], більша частина ліберальних економістів довгий час погоджувались з ідеєю створення митних союзів за умови, що країни не прийматимуть надто високий спільний митний тариф (СМТ):  ліквідуючи митні перешкоди для торгівлі, країни так чи інакше наближаються до оптимальної ситуації вільної торгівлі, сприяючи, таким чином, зростанню загального добробуту.

Починаючи з 50-х років  в достовірності цього аналізу  почали сумніватися теоретики митних союзів, які вважали недоречним систематичне і постійне сприяння створенню митних союзів. Вони вказували на те, що ліквідація внутрірегіональної дискримінації у поєднанні з постійною дискримінацією по відношенню до третіх країн (СМТ) може призвести як до покращення, так і до погіршення загальносвітового добробуту. Таким чином, митний союз необов’язково сприяє встановленню ситуації, близької до оптимальної, а є лише ситуацією “другого найкращого” (second best), тобто оптимумом “другого рівня” або “квазіоптимумом”.

Теоретичні моделі митних союзів загалом перейняли допущення  неокласичної теорії міжнародної торгівлі, які включають припущення базової неокласичної моделі та деякі специфічні. Наведемо лише декілька найбільш важливих:

• Припущення “вартості-корисності”: вартість товару визначається його корисністю, яка представляє рівень задоволення, який отримує споживач від володіння цим товаром, з врахуванням його здатності задовольняти індивідуальну потребу.
• Припущення “чистої та досконалої конкуренції”: ринки в кожній країні характеризуються наявністю “чистої та досконалої конкуренції”. Зокрема, не існує жодної перешкоди для вільного руху товарів та факторів виробництва.
• Припущення “повної мобільності товарів та іммобільності факторів на міжнародному рівні”: забезпечується вільний рух товарів, але не допускається передача факторів виробництва з однієї країни в іншу.
• Припущення “нагромадження наявних факторів”: в кожній країні існує заданий рівень пропозиції факторів виробництва (капіталу, робочої сили, землі). Ні збільшення, ні зменшення цього рівня не передбачається.
• Припущення “спадної продуктивності масштабу”: підприємства працюють в умовах спадної продуктивності масштабу або, що є еквівалентним, зростаючої вартості одиниці продукції. Підприємству буде невигідно мати великі обсяги виробництва, оскільки, переступивши певний пороговий рівень виробництва, загальна вартість одиниці продукції зростатиме, що призведе до не економії на масштабах виробництва (випадок постійної прибутковості масштабу розглядається у деяких варіантах статичної теорії митних союзів).
• Припущення “невзаємозалежності ринків”: загалом аналіз здійснюється за умов часткової рівноваги, тобто розглядається лише один ринок, специфічного товару, та “за інших рівних умов” на інших ринках. Зокрема, ціни та кількість товару вважаються змінними величинами, тоді як на інших ринках – незмінними і які, до того ж, не мають ніякого можливого впливу на зміни перших.