Аналіз залучення позикових коштів. 2

CoolReferat.com

Міністерство  освіти України

Міжнародний Соломонів Університет

КУРСОВА РОБОТА

З ФІНАНСОВОГО АНАЛІЗУ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Київ-2010

ЗМІСТ 
 

Вступ

      Актуальність  теми. В умовах ринкової економіки ефективність діяльності підприємств у довгостроковому періоді, високі темпи їхнього розвитку, підвищення конкурентноздатності в значній мірі визначаються рівнем використання фінансових ресурсів. В даний час їм досить складно розраховувати на якісну виробничу і торгову діяльність без залучення позикових коштів. Маючи у своєму розпорядженні кошти кредиторів, підприємство повинне забезпечити не тільки додаткове одержання прибутку, збереження і зворотність грошей, але й ліквідність його активів в цілому. Тому одним з найважливіших напрямків фінансової політики підприємства на сучасному етапі є формування стратегії підвищення ефективності використання позикових коштів, що повинна бути спрямована на забезпечення високих темпів зростання прибутку, мінімізацію комерційних ризиків, забезпечення необхідної ліквідності підприємства.

      Використання  позикових коштів на підприємствах  до 90-х років найчастіше розглядалося з позиції забезпечення умов для  виконання ними державних планових завдань. Такої точки зору дотримувалася більшість провідних економістів того часу, у тому числі Н.Д.Барковський, В.А.Зайденварг, П.І.Новосьолов, А.М.Чебланов, І.І.Шрайбер, і багато інших. Пізніше, тобто з початком трансформації економіки, думки економістів з даної проблеми змінилися і позикові кошти стали розглядатися з позиції підприємства як об'єкта економіки, що бажає одержати максимальний економічний ефект від своєї діяльності. Такі вчені, як М.І.Баканов, В.В.Петров,  О.С.Стоянова, і багато інших, при аналізі й оцінці ефективності використання позикових коштів в основному використовують систему розрахунку різних коефіцієнтів. Такий підхід має недоліки і повною мірою не може бути застосований для економіки трансформаційного періоду України, тому що нормальні значення більшості коефіцієнтів у світовій практиці, для підприємств України є завищеними чи заниженими. І як наслідок, або обмеження значень коефіцієнтів повинні бути змінені, або в коефіцієнти повинні вноситися корективи. Дуже важлива для всіх підприємств проблема планування залучення і використання позикових коштів у дослідженнях сучасних економістів часто опускається.

      Особливий інтерес представляють роботи ряда вчених: І.А.Бланка, В.А.Забродського, В.Я.Заруби, М.О.Кизима, Т.С.Клебанової, В.В.Ковальова, В.І.Скурихіна, які у рішенні окремих задач фінансової сфери використовують кількісні методи.

      Актуальність  планування залучення позикових  коштів в оборот підприємств, висока залежність кінцевих результатів діяльності від їхнього використання, недостатня розробленість теоретичних і методичних положень з аналізу, оцінки і прогнозування ефективності використання позикових коштів на підприємствах обумовила вибір теми роботи.

      Мета  і задачі дослідження. Метою роботи є аналіз теоретичних основ, методичних і практичних рекомендацій із залучення й ефективного використання позикових коштів на підприємствах в умовах структурної трансформації економіки України на основі сучасних засобів їхнього аналізу і прогнозування.

      Для досягнення поставленої в роботі мети поставлені такі задачі:

• розкрити сутність та провести класифікацію позикових коштів підприємства;
• визначити фактори, що визначають потребу підприємства в позиковому капіталі;
• дослідити методи аналізу позикових коштів підприємства;
• розкрити методичні підходи до обґрунтування потреби підприємства в позикових коштах;
• провести аналіз складу та структури позикового капіталу підприємства;
• здійснити аналіз ефективності залучення позикових коштів;
• провести аналіз ефективності використання позикових коштів;
• обґрунтувати потребу підприємства в позиковому капіталі в майбутньому.

      Об'єкт  і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є система виробничих відносин і позикових відносин як форми їх виразу в умовах ринкової трансформації економіки України.

      Предметом дослідження є аналіз формування, використання та планування позикових коштів на матеріалі ВАТ „ДЗБК”.

      Методологічна основа дослідження базується на системному методі пізнання, згідно з  яким всі процеси і явища аналізуються у взаємозалежності, взаємозв'язку та розвитку. Для цього поєднуються  загальнонаукові та спеціальні методи, взаємодія абстрактного й конкретного, аналізу й синтезу, історичного й логічного, індукції й дедукції, статистичні порівняння. При вирішенні завдань дослідження використовувались економіко-статистичні методи, порівняльний аналіз, вибіркові обстеження з наступним синтезом їх результатів.

      Інформаційну  базу дослідження складають законодавчі  й нормативні акти Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, методичні  та інструктивні матеріали, дослідження  вітчизняних і зарубіжних фахівців в галузі позикових відносин.

       1. Теоретичні основи  аналізу та планування  залучення позикових  коштів підприємства

 
1.1. Сутність та класифікація  позикових коштів  підприємства

      Залучення позикового капіталу дозволяє суттєво  розширити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування цільового фінансування і на цій підставі підвищити ринкову вартість підприємства.

      Позиковий капітал підприємства складається  з довгострокових і поточних зобов'язань, забезпечень наступних витрат і платежів та доходів майбутніх періодів[20;30].

      Зобов'язання характеризують заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють у собі економічні вигоди. Зобов'язання поділяються на довгострокові і поточні (короткострокові).

      До  поточних зобов'язань належать зобов'язання, які будуть погашені у звичайному ході операційного циклу підприємства, або протягом дванадцяти місяців, починаючи з дати балансу.

      Довгострокові зобов'язання - це зобов'язання, погашення  яких не передбачається протягом операційного циклу та термін погашення яких перевищує дванадцять місяців, починаючи з дати балансу.

      Забезпечення  наступних витрат і платежів складаються  з нарахованих у звітному періоді  майбутніх витрат і платежів (витрати  на оплату майбутніх відпусток, гарантійні зобов'язання тощо), величина яких на дату складання балансу може бути визначена тільки шляхом попередніх (прогнозних) оцінок, а також залишків коштів цільового фінансування.

      Доходи  майбутніх періодів складаються  з доходів, отриманих протягом поточного  або попередніх періодів, які належать до наступних звітних періодів.

      До  залучених належать кошти інших  кредиторів, які надаються підприємствам  у позику під певний (обумовлений) відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов’язання.

      Важливою  складовою позикових коштів є кредиторська заборгованість, яка належить до позапланових залучених джерел формування оборотних коштів, її породжує брак власних оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгованості постачальникам свідчить про участь у господарському обігу підприємства коштів інших суб'єктів господарювання[13;17;19].

      Іншими  словами, кредиторська заборгованість — це короткострокові зобов'язання підприємств, які виникають за: розрахунками з бюджетом; за розрахунковими документами, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за невідфактурованими поставками-розрахунками взаємних вимог, векселями, строк оплати яких не настав і які не сплачено в строк; за короткостроковими кредитами.

      Кредиторська  заборгованість є допустимою (нормальною), якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Наприклад, заборгованість постачальникам за розрахунковими документами, термін оплати яких не настав, за невідфактурованими поставками. Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторська заборгованість, що утворюється в результаті порушення покупцями порядку і термінів оплати розрахункових документів. Якщо покупець, використовуючи в обігу неоплачені товарно-матеріальні цінності, одержує додаткові кошти, які йому не належать, то постачальник змушений звертатися до позапланового перерозподілу наявних коштів,  пошуків додаткових джерел формування його поточних фінансових ресурсів.

      За  кредиторської заборгованості постачальникам залучення коштів відбувається у товарній формі на відміну від власних оборотних коштів і банківського кредиту, які виступають у грошовій формі. Розмір і тривалість простроченої кредиторської заборгованості залежать від конкретних умов організації та використання оборотних коштів, особливо — від розміру та тривалості простроченої дебіторської заборгованості, головним джерелом покриття якої і є кредиторська заборгованість.

      Діяльність  підприємства в системі ринкової економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм залучення кредитів[25]. З економічного погляду кредит - це форма позичкового капіталу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення і обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує.

      За  браком власних оборотних коштів підприємства залучають банківські кредити, кошти інших кредиторів та комерційний (товарний) кредит. Кредит дає змогу доцільніше організувати оборот коштів підприємств, не витрачати значних фінансових ресурсів на створення зайвих запасів сировини й матеріалів.

      Питання про форми та види кредиту з  практичного погляду не має такого важливого значення, як інші складові теорії кредиту. Можливо, цим пояснюється надто вільне трактування цього питання в більшості публікацій з теорії кредиту. Важко віднайти навіть два підручники, в яких давалось би однакове трактування сутності та асортименту, форм і видів кредиту. І справа не тільки в різній їх кількості, а й у тому, що нерідко одне й те саме поняття одні автори називають формами кредиту, інші — видами, і навпаки. Деякі автори говорять лише про форми кредиту і зовсім не згадують про види. Такий різнобій може негативно впливати на практику організації кредитування, зокрема на розроблення її нормативно-інструктивного забезпечення.

      Професор  Б.С.Івасів [33] кредити класифікує за формами, не даючи чіткої класифікації за видами. Він зазначає, що «... в економічній літературі немає єдиної думки щодо кількості та складу ознак класифікації видів кредиту » [33, с. 239] ознаки, що наводить у якості видових, вважає орієнтовними. Застерігає « від помилки, що часто трапляється в літературі та нормативних актах, коли змішуються поняття «види кредиту» та «форми кредиту» [33, с.239].

      Івасів  Б.С. визначає, що форма кредиту синтезує зміст і організацію кредитних відносин. Вона визначається за такими функціональними ознаками характер кредитних відносин, склад учасників (суб'єктів) кредитної операції, об'єкт і сфера кредитування та ін. До функціональних форм кредиту належать, комерційний, банківський, споживчий, державний і міжнародний кредит.

      Професор  Є.Ф. Жуков [34] притримується аналогічного принципу класифікації за формами. Головними виділяє комерційну та банківську.

      Його  класифікація за формами: 1. Комерційний. 2. Банківський кредит.  3. Споживчий кредит.   4. Державний кредит.   5. Міжнародний кредит.

      Є.Ф. Жуков наводить детальну класифікацію міжнародного кредиту за формами.

      Форми міжнародного кредиту він класифікує наступним чином:

      -  за джерелами внутрішні і зовнішні;

      - за призначенням — комерційні, котрі безпосередньо зв'язані  з зовнішньою торгівлею і послугами;  фінансові, тобто прямі капіталовкладення,  будівництво об'єктів, придбання  цінних паперів, погашення зовнішньої  заборгованості, валютна інтервенція, проміжні - кредити для обслуговування змішаних форм вивозу капіталу, товарів, послуг, «інжиніринг», чи виконання підрядних робіт,

      - за видами - товарні, котрі надаються  експортерами імпортерам у вигляді  відстрочки платежу за продані  товари чи виконані послуги, валютними, наданими банками в грошовій формі;

      - за валютою кредиту - у валюті  країни боржника, у валюті країни-кредитора,  у валюті третьої країни й  у міжнародній рахунковій грошовій  одиниці;

      - за забезпеченістю - забезпечені  (товарними документами, векселями, цінними паперами, нерухомістю й ін.); бланкові тобто під зобов'язання боржника (соловексель з одним підписом);

      - з погляду форми надання - наявні (які зараховуються на рахунок  і в розпорядження боржника), акцептні ( при акцепті тратти чи імпортером банком), депозитні сертифікати, облігаційні позики, консорціальні кредити,

      - за термінах - надстрокові (добові, тижневі, до трьох місяців), короткострокові  ( до одного року), середньострокові (від року до п'яти років), довгострокові (понад п'ять років). При пролонгації чи продовженні короткострокових і середньострокових кредитів, вони стають довгостроковими, причому часто з державною гарантією.

      За  А.М. Поддєрьогіним [25], кредити, що їх можуть отримати підприємства, класифікуються за такими ознаками: за кредиторами; за формами та видами; за метою використання; за терміном надання; за забезпеченням; за порядком надання.

      Кредиторами підприємств можуть бути:  банки  та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (банківський лізинговий кредити); підприємства (комерційний кредит); держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки); міжнародні фінансово-кредитні установи ( відкриття кредитних ліній через уповноважені банки).

      Форми та види кредитів зображено на рис. 1.1.

      Рис. 1.1.  Форми та види кредитів, що надаються  підприємствам[25]

      Кредити, що надаються підприємствам, поділяються  за видами: банківський; комерційний; державний; лізинговий.

      Банківський кредит - це економічні відносини між  кредитором та позичальником з приводу  надання коштів банком підприємству на умовах терміновості платності, повернення, матеріального забезпечення. Банківський  кредит надається суб’єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

      Комерційний кредит - це економічні, кредитні відносини  які виникають між окремими підприємствами.

      Державний кредит - це економічні, кредитні відносини  між державою та суб'єктами господарювання. Джерелом державного кредиту є кошти державного бюджету, які спрямовуються в уповноважені банки для здійснення кредитування підприємств.

      Лізинговий  кредит - це стосунки між суб'єктами господарювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

      Банківський та державний кредити надаються  підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний - у товарній. Банківський та державний кредити  погашаються у грошовій формі. Комерційний  кредит також повертається переважно  в грошовій формі. У період становлення ринкових відносин можлива його сплата як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошовій одночасно). Лізинговий кредит може погашатися в грошовій, товарній та змішаній формах.

      Слід  зазначити, що традиційно в країнах з розвинутою ринковою економікою факторингові та лізингові кредитні послуги підприємствам надаються переважно і спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами - факторинговими та лізинговими компаніями.

      В Україні кредитні послуги у вигляді  факторингу надають переважно комерційні банки. Лізингові послуги надають переважно лізингові компанії. У зв’язку з цим лізинговий кредит умовно віднесений до групи небанківських кредитів.

 
1.2. Фактори, що визначають  потребу підприємства  в позиковому капіталі

      Структура джерел фінансового забезпечення впливає на балансування між фінансовою стійкістю і фінансовим ризиком діяльності підприємства. Так, відповідно до ефекту фінансового левериджу[6,c.437] існує цілком певна залежність між часткою позикових засобів у структурі фінансового забезпечення і рентабельністю власного капіталу. Зв'язок між ними такий: чим більше частка позикових ресурсів, тим вища рентабельність власного капіталу (якщо підприємство взагалі отримує прибуток).

      З підвищенням частки позикових ресурсів знижується фінансова стійкість  підприємства. Кожен керівник має  вибирати між можливістю підвищити  рентабельність власного капіталу і  погіршенням фінансової стійкості  підприємства[6,c.188]. Загальна тенденція в плані планування обсягів залучених ресурсів на сьогодні така, що керівники підприємств радше ідуть на збільшення фінансової стійкості підприємства, аніж на високі ризики, які пов’язані з можливістю отримання високих прибутків.

      Така  ситуація пояснюється змінами пріоритетів  діяльності підприємств. Якщо в перші  роки перехідної економіки головною метою діяльності підприємств була максимізація прибутку, то зараз на перший план виступає насамперед стабілізація діяльності. Тому більш оптимальною являється стратегія отримання менших прибутків стабільно протягом тривалого періоду, ніж отримання високих прибутків з високим ризиком утратити можливість надалі отримувати прибуток, або ж навіть банкрутства підприємства.

      Саме  тому в процесі управління позиковими ресурсами підприємств надзвичайно важливим є перша стадія: визначення обсягів позикових ресурсів, враховуючи вищезгадані моменти.

      Ще  один фактор пов’язаний з плануванням  обсягів позикових ресурсів полягає  у врахуванні умов, на яких отримуються позикові ресурси у розпорядження підприємства. Мало спланувати обсяг позикових ресурсів виходячи з оптимального співвідношення прибуток – фінансова стійкість. Необхідно врахувати умови отримання позикових ресурсів (адже вони платні) і рентабельність. Якщо економічна рентабельність власного капіталу (очікувана при залученні позикових коштів) вище кредитного проценту, то виникає ефект фінансового важеля, який показує, на скільки процентів збільшується рентабельність власного капіталу в результаті залучення позичених коштів в оборот. Якщо прогнозована рентабельність власного капіталу менша за кредитний процент, то залучення додаткових позичених коштів призведе до негативного моменту: зменшення власного капіталу підприємства, так як частину процентів за кредит доведеться погашати саме за рахунок власного капіталу[36,90-98]. В таких випадках необхідно або шукати дешевші позикові ресурси, або змінювати проект по використанню позичених ресурсів на такий, що забезпечить більшу рентабельність.

      Дослідження фахової літератури дозволяє говорити, що існують три підходи щодо визначення на практиці потреби в кредитних  ресурсах. Вихідним параметром у всіх випадках є обсяг реалізації продукції (послуг), який обґрунтовується маркетинговою службою підприємства. Досить поширеним є відсотковий метод (коли визначається питома вага статей активів від обсягу реалізації, і таким чином по заданому доходу від реалізації будується актив прогнозного балансу, а потім розглядається можливість покриття активів за рахунок можливих джерел фінансування, в тому числі за рахунок кредитів)[7;8;12;14]. Це метод порівняно простий, але він не враховує тенденцій конкретного підприємства щодо структури активів, так як вважається, що структура активів буде незмінна і в майбутньому.

      Інший метод оснований на встановленні статистичних зв’язків між окремими статтями балансу та обсягом реалізації, на основі чого будується модель, яка пов’язує заданий параметр (обсяг доходу від реалізації) і величину основних статей балансу.

      Для цього необхідно провести кореляційно  регресійний аналіз для побудови моделі. При цьому для встановлення статистичного зв’язку між статтями балансу і обсягом реалізації використовується рівняння лінійної регресії:

      У = А + В.Х, (1.1)

      Де  У – величина певної статті балансу;

        А і В коефіцієнти, що характеризують політику підприємства в тій чи іншій сфері;

      Х – величина доходу від реалізації.

      Для перевірки, чи існує зв’язок застосовується коефіцієнт кореляції, який обчислюється за формулою:

       (1.2)

      Відповідні  коефіцієнти (1.1) розраховуватимуться по формулам:

        (1.3)

       (1.4)

      де n - кількість фактичних значень; у- обсяг доходу від реалізації; х  –відповідна стаття балансу.

      Третій  підхід полягає в тому, що для  ефективного управління позиковими ресурсами чи не найголовнішим є прогнозування надходжень грошових коштів на розрахунковий рахунок підприємства, які, як правило надходять нерівномірно в зв’язку з слабкою фінансовою дисципліною покупців[37,c.17-26]. Через це перші два способи прогнозування кредитних ресурсів доповнюються моделюванням надходженням коштів на розрахунковий рахунок підприємства.

      З огляду на наявність статистичних відомостей про надходження коштів на розрахунковий  рахунок підприємства у попередніх періодах можна, використовуючи трендові моделі прогнозування, побудувати модель, що встановлює залежність між фактором часу і сумою надходжень коштів на рахунок підприємства. Початковим етапом побудови прогнозної моделі є визначення наявності в даному часовому ряді тенденції, що дозволяє знайти зв'язок між фактором часу і сумою коштів, що надходять на розрахунковий рахунок підприємства.

      у = а + в.t . (1.5)

      де  у- обсяг коштів на рахунку;

      t- час.

      Коефіцієнти a і в розраховуються за формулами, аналогічним (1.3-1.4), після чого робиться прогноз у наявності коштів на рахунку підприємства у певні періоди. Наступним кроком є порівняння плану фінансування діяльності підприємства і наявної суми коштів (по прогнозу) на рахунку. Від’ємне сальдо вказує на необхідність залучення кредитів. Оптимальним нами бачиться поєднання другого і третього способу, так як в сукупності вони здатні найбільш адекватно описати ситуацію з наявністю і потребою в коштах на підприємстві.

 
1.3. Методи аналізу  позикових коштів  підприємства

      Аналіз  позикових коштів передбачає оцінку платоспроможності підприємства, яка  безпосередньо залежить від вартості поточних та довгострокових зобов'язань (рис.1.2).

      Необхідний    обсяг   позикового    капіталу   визначається   за алгоритмом:

      ПК = ОЗ + ІНА + ОА-К,                                                                             (1.6)

      де     ПК — позиковий капітал;

      ОЗ - залишкова вартість основних засобів;

      ІНА - інші необоротні активи;

      ОА  — оборотні активи;

      К    — власний капітал. 

      Рис. 1.2. Напрями аналізу позикового капіталу[20]

      Загальний аналіз позикового капіталу ґрунтується  на його класифікації за джерелами  формування, яку покладено в основу балансового групування пасивів  підприємства. Додаткові класифікаційні ознаки, які можуть бути використані в аналізі позикового капіталу, передбачають його групування за терміном залучення та вартістю позикових коштів.

      Схему групування позикового капіталу залежно  від джерел його формування наведено на рис. 1.3.

      Методика  загального аналізу позикового капіталу базується на застосуванні методичних прийомів вертикального (структурного) і горизонтального (трендового) аналізу.

      Рух позикового капіталу досліджується  за допомогою балансового методу на основі моделі:

      Зn+H=П+Зк                                                                                                 (1.7)

      де  3n, Зк - залишки позикового капіталу в цілому або за видами, відповідно, на початок і кінець аналітичного періоду;

      Н - надходження позикових коштів протягом аналітичного періоду;

      П -   повернення позикових коштів позичальнику протягом аналітичного періоду.

      Оцінка  впливу елементів балансової моделі на зміну обсягу позикового капіталу здійснюється методом прямого рахунку  за алгоритмом:

      DЗк=DЗn + DН - DП,                                                                                    (1.8)