Балканські війни в контексті сучасних міжнародних відносин

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ  МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ      ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ    КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

ФЕНОМЕН БАЛКАНСЬКИХ ВІЙН В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТ

Курсова робота

Студента I курсу

спеціальності «Міжнародні відносини»

Булиги Сергія Геннадійовича

Науковий керівник:

Агєєва Олена Леонідівна:

старший викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Маріуполь –– 2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………..3РОЗДІЛ 1. ПЕРША БАЛКАНСЬКА ВІЙНА В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПОЧАТКУ ХХ СТ ………………………….6

РОЗДІЛ 2. ДРУГА БАЛКАНСЬКА ВІЙНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПОЧАТКУ ХХ СТ……………………………………………...18 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...29 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………..33

ВСТУП

Балканські війни – це війни держав Балканського союзу (Болгарії, Греції, Сербії і Чорногорії) за перерозподіл земель Османської  імперії на Балканах.           Актуальність дослідження. Актуальність даної теми полягає в тому, що проблеми регіональних конфліктів в сучасному світі залишаються гострими і впливають на розвиток міжнародних відносин у світі. В Європі слово “Балкани” викликає асоціації з етнічними конфліктами і суперництвом великих держав в даному регіоні. Боротьба за сфери впливу та за стратегічно важливі геополітичні регіони відбувається й донині, порушуючи принципи та норми міжнародного права. Балкани й на сучасному етапі є неспокійним регіоном, прикладом можуть слугувати події в Словенії, Хорватії, Косово в 90-х рр. ХХ. Актуальним для історії міжнародних відносин є вивчення даного збройного конфлікту,бо багато століть балканські країни перебували під важким гнітом феодальній Туреччини, сильно гальмували їх національне і соціально-політичний розвиток. Тільки в XIX столітті в результаті цілого ряду народних рухів і воєн із-під турецького ярма звільнилися і відтворили свої національно незалежні держави Греція, Румунія, Сербія, Болгарія.  Об’єкт дослідження. Міжнародні відносини першої половини XX ст.  Предмет дослідження. Балканські війни в контексті міжнародних відносин початку ХХ ст.

Історіографія дослідження. Література щодо Балканських війн розглянута за проблемним принципом.

Першу групу складають базові роботи які досліджують конкретно Балканські війни та участь у них окремих держав. Великий інтерес представляє робота В. А. Жебокрицького «Болгарія в період Балканських воєн 1912-1913рр.».[5]. В цій монографії використані матеріали з радянських та болгарських архівів,яка відображає у той час напружену міжнародну ситуацію і інтереси імперіалістичних держав під час Балканських війн. Також дуже цікавою є робота Ю.А.Писарева «Великі держави і Балкани напередодні першої світової війни» [2]. В цій роботі висвітлюється історія міжнародних відносин і політика європейських держав на Балканах напередодні першої світової війни, простежуються причини перевтілення Балкан до «порохового льоху» Європи. Велика увага приділяється питанням внутрішньої історії балканських народів та їх боротьбі за незалежність. Робота «Балкани наприкінці XIX – на початку ХХ століття. Нариси становлення національних держав і політичної структури в Південно-Східній Європі». Автор представляє собою інтерес тому що в статтях висвітлено багато різних аспектів - політичний, економічний, соціальних, - що дає можливість об'єктивно вивчати суспільні процеси того часу. До цієї групи належить й робота В.Н. Виноградова «Великобританія і Балкани: від віденського конгресу до кримської війни» [3].

Другу групу складають дослідження з історії розвитку окремих держав, які брали участь у Балканських війнах: Османська імперія, Австро-Угорщина, Чорногорія, Македонія, Німецька імперія. Це такі роботи як: А. В. Игнатьева «Внешняя политика России в 1907–1914гг.» [12], «История Болгарии» [18], «История Румынии» [22], «История Сербии и Черногории, «Босния и Герцеговина, Македония, Словения, Хорватия» [23], «История Югославии» [24], «Македония: проблемы истории и культуры» [28].

Мета роботи. Метою нашого дослідження є Балканські війни в контексті сучасних міжнародних відносин.

Для досягнення мети було визначено низку завдань: 

1) розглянути міжнародні відносини в Європі напередодні першої Балканської війни;

2) охарактеризувати Першу Балканську війну в контексті міжнародних відносин у Європі;

3) дослідити Другу балканську війну у контексті міжнародних відносин;

4) дати аналіз міжнародній ситуації на розміщення сил у Європі після Балканських війн.

Джерелознавча база дослідження складається з документів та договорів в період Першої і Другої балканських війон.

Практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці семінарських занять з курсу «Історія міжнародних відносин».

Структура роботи. Робота складається з двох розділів. У першому розділі розглядається Перша балканська війна і пов'язані з нею події, які загострили суперечності між імперіалістичними державами, посилили їхню боротьбу за балканський військово-стратегічний плацдарм, за матеріальні та людські ресурси балканських країн і тим самим прискорили наближення першої світової війни.

У другому розділі розглядається Друга Балканська війна, яка розрушила Балканській союз і цим самим ліквідувала одну з перегород на шляху експансії австро-угорського імперіалізму на Балканах.

Список використаних джерел налічує 29 найменування.

РОЗДІЛ 1.

ПЕРША БАЛКАНСЬКА ВІЙНА В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Звільнення від іноземного панування Македонії, Албанії, Боснії, Герцеговини та деяких інших балканських земель було життєво важливою історичною завданням, у вирішенні яких були кровно зацікавлені не тільки народи цих земель, але і ті їх балканські сусіди, які вже здобули державну самостійність. У тих чи інших формах національно-визвольна боротьба на Балканах велася, по суті, безперервно, але певні моменти вона брала масовий особливо гострий характер. На початку XX століття на Балканському півострові було п'ять самостійних держав: Сербія, Болгарія, Чорногорія, Румунія і Греція. Всі вони свого часу входили до складу Оттоманської імперії і протягом XIX століття, почасти XX, перетворилися на самостійні держави [13, c.67].           Підписання англо-російської угоди в 1907 році, означало остаточний розкол Європи на два ворожих табори. Протиріччя між Антантою і австро-німецьким блоком поглиблюється. Одночасно різко посилюється агресивна політика австро-німецького блоку на Балканах. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, скористалася младотурецьким переворотом для того, щоб анексувати Боснію і Герцовину, які були до цього лише в тимчасовій австрійській окупації.       Крихітні балканські держави, з населенням в 3 - 5 мільйонів людей, звичайно, не могли самостійно виступати проти Туреччини. У своїх агресивних прагненнях проти останньої вони змушені були звертатися за допомогою і підтримкою до великим європейським державам. Останні ж, прагнучи під виглядом допомоги до здійснення своїх власних завдань, перетворювали дрібні балканські держави на знаряддя своєї загарбницької політики на Балканах. Поряд із взаємовідносинами балканських держав з Туреччиною і з європейськими державами третім основним моментом балканського питання є внутрішні відносини між самими балканськими державами. Зміст цих відносин, їх хід і розвиток, значною мірою визначається знову ж таки європейськими державами. Переплетення цих трьох ліній відносин утворює складний клубок протиріч, абсолютно нерозв'язних в рамках капіталістичної системи. Однією із спроб їх капіталістичного дозволи були балканські війни 1912 і 1913 р.  [4, c.167].  Так сталося і в Албанії, коли в 1908 р. в її північних районах спалахнув рух проти турецького гніту . Спочатку албанці вимагали від Туреччини лише деяких поступок, не зачіпали основ її панування в Албанії. Однак стояли тоді у влади в Оттоманській імперії младотурки проводили в балканських володіннях, як і їх попередники, політику османізаціі і не хотіли задовольнити навіть ці скромні вимоги. Вони кинули проти албанців військові частини, сподіваючись придушити руху силою. Сталося ряд збройних зіткнень, в який албанці мали деяких успіх. Але рух було ще не організованим, розпорошеним і в політичному сенсі незрілим. Це дало Туреччини можливість здобути перемогу [29, c.118].     Однак перемога була лише тимчасовою і далеко неповною. Повсталі зберегли свої основні сили. Після поразки частина повстанців пішла у важкодоступні для турецьких військ гори, і звідти продовжували боротьбу. Інші з них перебралися до Чорногорії, де зустріли співчуття і підтримку.  Тимчасово від часу повстанці гірськими стежками поверталися з чорногорською території в Албанію і відновлювали боротьбу. Порта стала звинувачувати Чорногорію співчуття і допомоги албанцям. На цьому грунті відбулося загострення турецько-чорногорських відносин. У наступні роки повстання продовжувало хвилеподібно розвиватися, часом то затихаючи, то спалахуючи з новою силою, розширюючись територіально, залучаючи в своє русло все нові верстви населення. З кожною новою сходинкою боротьбу повстанці розширювали і свої вимоги, суть яких в кінцевому підсумку зводилася до ліквідації турецького панування над Албанією. Навесні 1911 р. повстання розгорнулося з ще великою силою і прийняло майже все албанській масштаб. Тепер турецька влада, мабуть, почали усвідомлювати, що за допомогою однієї їм не вдасться досягти "умиротворення" Албанії, тому вони зробили нові кроки: пообіцяли деякі поступки албанцям і намагалися таким шляхом схилити їх до припинення боротьби. Проте їм не вдалося досягти мети. Занадто незначні були обіцяні поступки, щоб задовольнити повстанців. До того ж гіркий досвід навчив албанців не дуже-то довіряти обіцянкою турецьких правителів. Терпіли невдачі нові спроби Порти придушити рух силою. Албанські події показали не тільки силу повсталих, але і те, наскільки далеко зайшло ослаблення Оттоманської імперії. Але не тільки албанське рух підривало положення султанської імперії на Балканах [4, c.101].         У Македонії також розгорнулася боротьба проти турецького ярма. Вона протікала в інших формах, ніж в Албанії, але була дуже гострою і втягнула в свою орбіту велика кількість македонців. Розгорнулося визвольний рух на острові Крит. Посилювалися труднощі для Оттоманської імперії на Балканах і зв'язку з подальшим загостренням турецько-чорногорських відносин. Турецьке командування в ряді пунктів поблизу чорногорського кордону зосередило досить великі військові сили. Порта вимагала від Чорногорії негайно припинити будь-яку допомогу повстанцем і загравання з ним, вислати з чорногорською території албанських біженців і надалі їх не допускати туди. Турецька друк, а в неофіційній формі і турецькі правителі заявили, що Туреччина не зупинитися перед війною, якщо Чорногорія не задовольнить ці вимоги. Чорногорські правлячі кола, зі свого боку, звинувачували Туреччину в агресивних намірах і на її погрози також відповідали погрозами [23, c.444].        Розпалюючи Сербо-Болгарські протиріччя, імперіалісти Австро-Угорщини і Німеччини розраховували зіштовхнути Сербію і Болгарію,що привело би  до послаблення обох сторін. Внутрішньополітична ситуація, яка склалася весною 1913 року на Балканах, була на руку дипломатам Австро-Угорщини і Німеччини для різних авантюр. До цього часу в Сербії, Болгарії та інших балканських країнах значно посилилася роль військових та буржуазно-шовіністичних кіл. І в Сербії, і в Болгарії швидко наростала весною 1913 року брудна хвиля шовінізму. Не тільки бульварна преса, та й “солідні” газети буржуазних партій як Сербії, так і Болгарії публікували статті, в яких відстоювали свої претензії на Македонію і відкрито ворожі другій стороні [2, c.11].          Австро-німецький блок використовує всі засоби впливу, щоб не допустити участі Болгарії в Балканському союзі. Спроби відірвати Болгарію від Балканського союзу, посварити її з союзниками і в першу чергу з Сербією, тривали й далі. Аналогічні спроби розпалювання ворожнечі були також між Чорногорією та Сербією через обіцянки Чорногорії територіальних компенсацій за рахунок Сербії. Події, що розгорнулися на Балканах, викликають тривогу в керівних колах Австро-Угорщини. В зв’язку з цим в літку 1912 року посилюються воєнні приготування Австро-Угорщини на сербському кордоні [23, c.380].        А в травні 1911 чорногорський король Микола заявив дуаєном дипломатичного корпусу в Цетіньє, що зважаючи на зосередження турецьких військ поблизу чорногорського кордону він побоюється агресивних намірів Туреччини і тому розпорядився поставити під рушницю 12 тис. резервістів і провести підготовку до мобілізації. Підливало масло у вогонь також втручання Італії та Австро-Угорщини в балканські справи. Італійські імперіалісти готували тоді війну проти Туреччини і, отже, були зацікавлені в ослабленні останньої. Для цієї мети вони прагнули використовувати албанське рух [4, c.26].          Правлячі кола Сербії у цьому питанні мали підтримку зі сторони грецької влади. Військові погрози болгарських шовіністів, які вимагали приєднати до Болгарії усю Македонію (в тому числі районів,  занятих сербськими і грецьким військами), позиція керівних кіл Болгарії, які вимагали повного дотримання умов сербсько-болгарського союзного договору 1912 року – все це зблизило керівництво Сербії та Греції.  Переговори, які почалися таємно ще в січні 1913 року, закінчилися підписанням в Салоніках 1 червня 1913 року сербсько-грецького союзного договору і військової конвенції. Сторони, які домовлялися, зобов’язалися добиватися встановлення спільного греко-сербського кордону у звільненні від турецького керівництва Македонії шляхом поділу її території до заходу від ріки Вардар між Сербією і Грецією, війська яких окупували ці території у часі Першої Балканської війни. Одночасно підписана воєнна конвенція встановлювала принципи спільного ведення війни проти Болгарії у разі нападу зі сторони останньої [2, c.31].        Таким чином взаємини між окремими балканськими державами до початку XX століття, за винятком хіба тільки Румунії, дивилися на Туреччину, як на свого спадкового ворога, всі вони прагнули до завоювання турецької провінції - Македонії. Але кожне з них окремо було недостатньо потужно для військового виступу проти Туреччини. Природно, що при таких умовах повинна була зародитися ідея Балканського союзу [29, c.252].

Після Берлінського конгресу 1878 року частина території Балкан (в тому числі Македонія) як і раніше залишалося під владою Туреччини. На цих територіях зберігалися напівфеодальні відносини; національний гніт тісно переплітався з соціальним гнітом. Італо-турецька війна 1911-1912 років переконливо показало слабкість Оттоманської імперії, і загострила боротьбу імперіалістичних держав за розділ турецьких володінь. У той же час посилилося балканських народів вигнати турецьких загарбників з Балкан. Балканський Союз 1912 - Політичний і військовий союз Болгарії, Сербії, Греції і Чорногорії, виступив у першій балканській війні проти Туреччини. В освіті Б. с. як бар'єру проти німецької агресії на сході були зацікавлені держави Антанти, в першу чергу Росія. Самі ж учасники Б. с. бачили в ньому головним чином засіб для відвоювання у Туреччині залишилися у неї європейських територій, перш за все Македонії. Зближення балканських держав один з одним було прискорене восени 1911  Італо-Турецькою війною, ослабила Туреччину і загострила східне питання. Загострення Балканського питання проходить в обстановці дальшого посилення класової боротьби та національних протиріч у країні. В Угорщині боротьба за загальне виборче право досягла крайньої гостроти. В травні 1912 року в Будапешті оголошено загальний страйк, на вулицях споруджувалися барикади. Проти робітників уряд послав військові частини. Надзвичайно напруженим було становище в Хорватії і Словенії. Весною 1912 року сюди був призначений урядовий комісар з надзвичайними уповноваженнями П.Цувай, який розпускає ландтаг, запроваджує суворі цензурні правила, зупиняє чинність законів, що забезпечують свободу спілок та зборів, починається хвиля арештів [15, c.98].       Імперіалістична буржуазія Англії та Франції і російський царизм розраховували використовувати національно-визвольний рух балканських народів у своїх корисливих цілях. Царський уряд Росії давно виношувало плани створити балканського блоку для майбутньої війни за переділ світу. Але обстановка для реалізації цих планів була несприятлива. Після Італо-Турецької війни становище змінилося. Слабкість Туреччини і небажання Младотурецька уряду скільки-небудь поліпшити становище поневолених народів спонукали балканські держави розпочати між собою переговори про військовий союзу. Цьому активно сприяла царський уряд, який був зацікавлений у балканському блоці для боротьби проти Австро-Угорщини та Німеччини [8, c.300].         Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912р., після укладення мирного договору спалахнули з новою силою. Ці суперечності вміло роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції на Балканах після війни значно послабли. Німецькі й австрійські дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії. Відчуваючи їхню підтримку, Фердінанд відмовився піти на додаткові територіальні поступки на користь Сербії та Греції. У відповідь Сербія та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований проти Софії. Невдовзі до нього приєдналася Румунія, що мала територіальні претензії до Болгарії [26, c.447]. З усіх балканських держав найбільшу зацікавленість у боротьбі проти Австро-Угорщини виявляла Сербія, яка після австрійської анексії Боснії і Герцеговини остаточно перейшла в табір Антанти. Болгарія і Греція могли здійснити свої національні сподівання в боротьбі з Туреччиною. Тому залучити Болгарію і Грецію до союзу проти Австро-Угорщини та Німеччини можна було за умови задоволення їхніх вимог до Туреччини.   Сербський уряд ще в квітні 1911 року запропонувало Болгарії укласти угоду «про полюбовне розподіл сфер впливу в Македонії», але в той час Болгарія ухилилася. Після Італо-Турецької війни болгарський уряд переконалося, що турецька армія не являє собою серйозної сили і що, об'єднавшись з іншими болгарськими державами можна розбити Туреччину і балканські звільнити території від турецького гніту. Болгарія погодилася вступити в переговори з Сербією. У ході переговорів розкрилися серйозні розбіжності по македонському питання. Особливо важким виявилося питання про долю Ускюба (Скопле), Велеса і Струги. Сербія прагнула отримати цей район для себе, щоб прикрити з півдня майбутній вихід до Адріатиці і проектувався лінію Дунайсько-Адріатичної залізниці.  Проте до кінця грудня 1912 року – початку січня 1913 року, а сааме після заключення першого перемир’я із Туреччиною, протиріччя через Македонію між Сербією і Грецією, з однієї сторони, і Болгарією – з другої, почали проявлятися відкрито [18, c.224].        На Ускюб і Велес йшли єдино зручні для Болгарії шляху до центру її майбутніх македонських володінь. Нарешті, 13 березня 1912 між Сербією і Болгарією був підписаний союзний договір, в якому передбачалася взаємна гарантія державної незалежності, і територіальної цілісності і містилися зобов'язання прийти на допомогу один одному всіма своїми силами в разі, якщо на одну з договірних сторін нападе одне або кілька держав. У договорі містилося також взаємне зобов'язання прийти на допомогу один одному в тому випадку, «якщо яка б то не було велика держава зробить спробу приєднати, окупувати своїми військами, або зайняти, хоча навіть і тимчасово, будь-яку частину балканських територій, який знаходиться в даний час під владою турків, якщо одне з договірних сторін знайде подібний акт противним своїм життєвим інтересам і визнає його за повід до війни.   Сербо-болгарський союзний договір забезпечував Сербії болгарську допомогу як у випадку нападу Австро-Угорщини на Сербію, так і в разі замаху Австро-Угорщини на Ново-Базарський санджак або інші слов'янські області. За цей Сербія обіцяла діяти спільно з Болгарією проти Туреччини. Якщо угоди про збройний виступ між союзниками буде досягнуто, вони про це повідомлять Россі, і якщо з її боку не буде заперечень, союзники виступлять. Якщо ж угода не відбудеться, питання також буде передано на розсуд Росії, і в цьому випадку її думка буде обов'язковим для обох союзників [4, c.166].           У секретному додатку було приведено розмежування територіальних інтересів. До союзному договору була прикладена військова конвенція «12 травня 1912 відповідно до цього договору було підписано військову конвенцію, за якою у випадку війни проти Туреччини або Австро-Угорщини Сербія мала виставити армію в 150 тисяч, Болгарія — 200 тисяч. У ній докладно регламентувалося кількість військ, що виставляються сторонами в різних випадках, регулювалися питання командування спільними діями і містилося зобов'язання вести переговори про світ і укладати мирний трактат тільки за попередньою взаємною згодою. Секретна конвенція таїла в собі небезпеку для натхненника балканського блоку - царської Росії. Болгарія і Сербія могли розпочати війну з Туреччиною в будь-який зручний для себе момент і значно раніше, ніж цього хотілося б державам Антанти [29, c.256].  Про зміст і характер Сербо-Болгарського союзного договору були поінформовані, крім Росії, також Англія і Франція, які схвалили цей союз, а Франція надала Болгарії позику. Одночасно з Сербо-Болгарськими переговорами проходили переговори між Болгарії та Грецією. 29 травня 1912 між ними був підписаний союзний договір, за яким Болгарія і Греція вмовлялись надати один одному взаємну допомогу у війні проти Туреччини. При цьому вибір привід для війни практично нічим обмежений не був. Греко0болгарскій союзний договір збільшував побоювання Россі, що балканський блок почне діяти раніше, ніж цього хотів би царський уряд. Останньою долучилася до союзу Чорногорія. Загальні принципи Болгаро-Чорногорської угоди були вже в кінці травня 1912р., а 15 (28) вересня по слідувало усна угода двох країн у військовому союзі проти Туреччини. Більш важкою справою виявилося зближення Чорногорії з Сербією - адже дві країни змагалися в претензіях на роль об'єднувача югославянських земель. Все ж на початку жовтня 1912р. Сербо-Чорногорський союз отримав оформлення у вигляді політичної і військової конвенцій. Під час війни комбіновані християнські армії колишніх колоній Туреччини поруч перемог фактично знищили Оттоманську владу в Європі, але в результаті поділу відвойованої у Туреччини території Македонії між країнами Ліги виникли суперечності. Напруженість призвела до розпаду Ліги і початку серед колишніх союзників Другої Балканської війни, в якій Болгарія протистояла Сербії і Греції, до яких пізніше приєдналися Османська Імперія і Румунія. 7 жовтня 1913 війну Болгарії оголосила також і Російська імперія [14, c.31].  Таким чином, в 1912 році був створений блок балканських держав, який царська Росія готувала для боротьби проти Австро-Угорщини та Німеччини. Але блок почав діяти раніше, ніж почалася перша світова війна [29, c.171].             9 жовтня 1912р. Чорногорія розпочала війну проти Туреччини, 17 жовтня в війну вступила Болгарія і Сербія, а на наступний день Греція. Вже перші воєнні сутички показали перевагу балканських союзників над Туреччиною. Протягом декількох тижнів вони добилися великих успіхів. Блискучий аналіз характеру Першої Балканської  війни дав у своїх працях В.І.Ленін. Вказуючи на те, що на Балканах є ще великі залишки середньовіччя, які дуже затримували суспільний розвиток та ріст пролетаріату, соціальне значення перемог Болгарії та союзних з нею країн над Туреччиною.          Перемоги сербів та болгар, означають підрив керівництва феодалізму в Македонії, означають створення більш чи менше вільного класу селян-землевласників, означають забезпечення всього суспільного розвитку балканських країн, затриманого абсолютизмом і кріпацькими відношеннями. Головна причина того, що історичні завдання, які стояли перед балканськими народами, вирішувалися не революційним шляхом, а шляхом війни, керованої буржуазними та династійними інтересами, заключалася у слабкості демократичних сил, у темноті селянських мас і у малій кількості пролетаріату. Головна причина, - слабкість пролетаріату на Балканах, а потім реакційний вплив і тиск могутньої європейської буржуазії. Вона боїться дійсної свободи  і у себе дома і на Балканах, вона бажає нажитися за чужий рахунок, вона розпалює шовінізм та національну ворожнечу, щоб облегшити собі політику по грабунку .  Та обставина, що ініціативу у справі вирішення назрілих перед балканськими народами історичних завдань захопили у свої руки правлячі у балканських країнах буржуазно-шовіністична влада та династії, загрожувала великими небезпеками для балканських народів [23, c.408].              Пригнічені турками народи помагали військам балканських союзників. Революційно-демократичне крило Внутрішньої Македонської революційної організації, очолюваної Яне Санданським, прийняло активну участь у боротьбі, організовуючи загони, які нападали з тилу на турецькі війська і тим самим помагали болгарським військам, які наступали у Македонії. Таким чином, війна балканських союзників проти Туреччини злилася з національно-визвольною боротьбою балканських народів. Лондонський мир не приніс спокою балканським країнам [16, c.265].       Правляча верхівка Болгарії, Сербії та Греції хотіла володіти більшою частиною колишніх турецьких володінь. Кожне із керівництв хотіло встановити свою гегемонію на Балканах. Відношення Болгарії з Грецією, яка зайняла Салоніки і прилеглі райони Македонії. Між розміщеними в Македонії сербськими та грецькими військами, з однієї сторони, і болгарськими військами – з другої,відбувалися часті зіткнення. Болгарські шовіністи влаштовували мітинги, вимагаючи від керівництва твердого курсу по відношенню до Сербії та Греції. Самими яскравими шовіністами були представники ліберальних партій. Ліберали орієнтувалися на австро-німецьких імперіалістів, розпалюючи велико- болгарський шовінізм для того, щоб підірвати Балканський союз. Австро-німецькі дипломати підштовхували болгарських керівників силою вирішити спірні питання. У Бєлграді вони радили не поступатися болгарам. Очікуючи від австро-німецьких імперіалістів підтримки, ліберали вимагали покінчити з орієнтацією на Росію. “Підемо по шляху прусаків!”– таким був лозунг ліберальних партій.  Болгарських правлячих колах все більше переймав войовничий напрямок.   Лідер народняків Гешов 17 травня 1913 р. Пішов у відставку. Саме він міг прислуховуватися до голосу російської дипломатії, яка радила піти на компроміс із балканськими союзниками (Росія була заінтересована у збереженні Балканського союзу як бар’єру проти австро-німецької експансії). Нове керівництво, яке складалося із прогресистів та народників і очолюване С.Дановим, наполягало на точному дотриманні умов сербо-болгарського союзного договору.  Напередодні 1 травня 1913 р. ЦК партії тесняків за підписом Д.Благоєва, Г.Димитрова і Х.Кабакчиєва опублікував “Звернення до робітничого класу Болгарії. Ще не закінчена війна із Туреччиною, а балканські керівники готують братовбивчу винищувальну війну. Балканська соціал-демократія відстоює політику Балканської федеративної республіки, бо  саме вона може дати балканським народам свободу і незалежність, національне об’єднання та прогрес. Незважаючи на трудність воєнного часу, звернення це було поширено по всій Болгарії [12, c.96].   Керівництво ОРСС на чолі з Г.Димитровим мужньо відстоювало інтереси болгарських робітників, організовувало та об’єднувало робітників Софії, робітників, організовувало та об’єднувало робітників Софії,розкриваючи загарбницьку політику велико-болгарських шовіністів. Потрібно відзначити, однак, що діяльність тесняків мала ряд значних недоліків. Пропагуючи ідею Балканської демократичної федеративної республіки, тесняки погано, а інколи і помилково представляли собі шляхи здійснення цієї ідеї. В той час як В.І.Ленін, підтримуючи лозунг Балканської федеративної республіки, вважав, що дійсне національне звільнення балканських народів може бути лише шляхом революції робітників та селян, направленої на знищення абсолютизму, великого землекористування та інших залишків феодалізму, тесняки закликали шляхом “самостійної класової боротьби пролетаріату” виявити тиск на буржуазію, щоб заставити її організувати Балканську федеративну республіку [29, c.52].

РОЗДІЛ 2.

ДРУГА БАЛКАНСЬКА ВІЙНА ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПОЧАТКУ ХХ СТ

Підписання англо-російської угоди в 1907 році означало остаточний розкол Європи на два ворожих табори. Протиріччя між Антантою і австро-німецьким блоком поглиблюється. Одночасно різко посилюється агресивна політика австро-німецького блоку на Балканах. Австро Угорщина, підтримувана Німеччиною, скористалася младотурецьким переворотом для того, щоб анексувати Боснію і Герцовину, які були до цього лише в тимчасовій австрійській окупації. Анексувавши в 1908 році Боснію і Герцеговину, Австро-Угорщина готується до нападу на Сербію. Творцем і натхненником цього плану був начальник  австрійського генерального штабу Конрад фон Гетцендорф. Небезпека, що загрожувала Балканським державам з боку Австро-Угорщини, яку підтримувала Німеччина, була однією з причин створення Балканського союзу. Балканський союз був спрямований як протии Туреччини, так і проти австро-німецької агресії. Переговори про утворення союзу, що почалися в 1911 році і закінчилися на початку літа 1912 року, викликали посилену тривогу і неспокій в Австро-Угорщині й Німеччині. Їх зусилля спрямовувалися на те, щоб перешкодити створенню Балканського Союзу. Австро-німецький блок використовує всі засоби впливу, щоб не допустити участі Болгарії в Балканському союзі. Спроби відірвати Болгарію від Балканського союзу, посварити її з союзниками і в першу чергу з Сербією, тривали й далі.. В Угорщині боротьба за загальне виборче право досягла крайньої гостроти. В травні 1912 року в Будапешті оголошено загальний страйк, на вулицях споруджувалися барикади. Проти робітників уряд послав військові частини. Надзвичайно напруженим було становище в Хорватії і Словенії. У липні 1912 року цьому ж Цуваю було наказано вжити ряд заходів до обмеження вступу демократичних слов’янських елементів у середні учбові заклади та у вищу школу в Аграмі (Загребі). Політика Цувая викликала загальне обурення. Репресії лише посилили національно-визвольний рух у Австро-Угорській імперії. Побоюючись, що дальший розвиток подій на Балканах приведе до нового загострення соціальних та національних протиріч в країні, австро-угорська дипломатія робить нові кроки до того, щоб розладнати Балканський союз. Особливо посилено обробляється Болгарія. Створюється загроза Болгарії з боку Румунії за Добруджу, на яку остання претендувала. У цій напруженій обстановці у другій половині вересня відбувається засідання австрійської та угорської делегацій, де обговорюється новий австрійської та угорської делегацій, де обговорюється новий військовий закон, що передбачає значне збільшення асигнувань на військові потреби. Обговорення військово-морського бюджету відбувається в дуже бурхливій обстановці. При обговоренні військових асигнувань ряд опозиційних депутатів виступає з докорами на адресу уряду [11, c.13].       Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912р., після укладення мирного договору спалахнули з новою силою. Ці суперечності вміло роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції на Балканах після війни значно послабли. Німецькі й австрійські дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії. У відповідь Сербія та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований протии Софії. Невдовзі до нього приєдналася Румунія, що мала територіальні претензії до Болгарії. Доки Балканські країни були об’єднані спільною боротьбою проти Туреччини, протиріччя між ними до пори до часу не виступали назовні. Проте до кінця грудня 1912 року – початку січня 1913 року, а саме після заключення першого перемир’я із Туреччиною, протиріччя через Македонію між Сербією і Грецією, з однієї сторони, і Болгарією – з другої, почали проявлятися відкрито. Внутрішньополітична ситуація, яка склалася весною 1913 року на Балканах, була на руку дипломатам Австро-Угорщини і Німеччини для різних авантюр. До цього часу в Сербії, Болгарії та інших балканських країнах значно посилилася роль військових та буржуазно-шовіністичних кіл. І в Сербії, і в Болгарії швидко наростала весною 1913 року брудна хвиля шовінізму. Блокуючись із крайніми шовіністами з опозиційних партій офіцерство тиснуло на керівництво Пашича, звинувачуючи його в злочинній обережностіі і майже в зраді національних інтересів Сербії. Сербське керівництво вимагало від Болгарії в меморандумі від 26(13)травня 1913 року ревізії угоди 1912 року про поділ Македонії. у часі Першої Балканської війни. Одночасно підписана воєнна конвенція встановлювала принципи спільного ведення війни проти Болгарії у разі нападу зі сторони останньої. Одночасно із переговорами про заключення союзу проти Болгарії керівництво Сербії та Греції концентрували в Македонії своє військо. Болгарське командування у свою чергу перекидало свої війська із Фракії. На демаркаційній лінії розміщення сербських і грецьких військ, з однієї сторони, і болгарських – з другої, відбувалися конфлікти і сутички [27, c.77].         У травні-червні 1913 року сербські соціал-демократи протестували проти безглуздої політики верхівки, яка підштовхувала країну до братовбивчої війни з Болгарією, вимагали негайної демобілізації івідмовилися від участі у закритому зібранні  скупщини.  Сербське керівництво, бажаючи зняти напругу, впевнено нав’язувало народу думку, що відтягуючи демобілізацію і затягування воєнного стану викликані політикою, яку проводила Болгарія. В дійсності, керівні кола Сербії самі не хотіли йти на компроміс із Болгарією. Крайні буржуазно-націоналістичні елементи в Сербії (так само як у Болгарії та Греції) не бажали ніякого поступок у питанні щодо Македонії. Офіцери-шовіністи вимагали, щоб керівництво Сербії використовувало ті обставини, що сербська армія розмістилася у Македонії раніше болгарської, взяла ініціативу у свої руки і силою добилася вирішення національних питань.  У керівних колах загострилася боротьба щодо питання про шляхи і методи здійснення програми територіальних захоплень. Керівництво радикалів, очолюване Пашичем, проявляло невпевненість і обережність і не поспішало з прийняттям рішення. Шовіністична преса звинувачувала Пашича у зраді.   Радикали орієнтувалися у внутрішній політиці на союз із Росією та Францією. Керівництво Росії не бажало допустити розпаду Балканського союзу і активно приймала міри по регулюванню конфлікту мирним шляхом. З цією метою російська дипломатія настирливо добивалася рівномірного зменшення армії балканських союзників  і примирення їх територіальних претензій шляхом компромісу. Нею була висунена ідея скликання конференції прем’єр-міністрів країн Балканського союзу (Сербії,Болгарії, Греції і Чорногорії) при умові посередництва та арбітражу Росії, передбачену сербсько-болгарською союзною угодою 1912 року. Керівництво Балканських країн не поспішало прийняти пропозицію російської дипломатії. Цьому сприяла і позиція  решти великих держав. Англія та Франція, хоча і були заінтересовані у Балканському союзі як у бар’єрі проти австро-німецької експансії на Балканах, разом з тим вважали, що він підсилює вплив Росії. Політика німецької та австро-угорської дипломатії була безпосередньо спрямована на роз’єднання держав Балканського блоку. Болгарське керівництво, отримавши від Австро-Угорщини підтвердження, що вона його підтримає, хотіло приєднати до Болгарії як можна більше македонської території. Воно відхилило пропозицію Росії про скликання конференції прем’єрів країн Балканського союзу, наполягало на неухильному дотриманні умов сербо-болгарського договору про поділ Македонії і наполягала на введенні своїх військ на зайняті сербами і греками частини південно-західної і південної Македонії [2, c.62].        Таким чином сербська влада перебувала в стані нерішучості. Глава шовіністів, спадкоємець трону, Олександр наполягав на вирішенні питання про поділ Македонії силою.  Тоді російська дипломатія почала тиснути на владу Сербії, вимагаючи від неї прийняти пропозицію про скликання конференції прем’єрів держав Балканського союзу за посередництва і арбітражу Росії. В скупщині і сербських владних колах, на нарадах  уряду з лідерами партій тривали жорсткі дебати про те, погодитись чи не погодитись на пропозицію Росії. Одночасно, буржуазно-шовіністичні правлячі круги Болгарії на чолі з Фердинандом, яких підштовхувала австро-німецька дипломатія, вирішиласилою вирвати у Сербії та Греції поступки в Македонії.

В умовах, що склалися, особливо після підписання таємного сербсько-грецького договору в травні 1913 р., спрямованого протии Болгарії, нової війни уникнути не вдалося. До того ж Болгарія також готувалася до сутички, сподіваючись розв'язати "македонське питання" на власну користь [7, c.188].   29 червня 1913р. Фердінанд віддав наказ болгарським військам звільнити   територію Македонії від сербів і греків. В ніч з 29 на 30 червня болгарські війська з наказу царя Фердинанда напали на сербські і грецькі війська. Залишивши проти Туреччини невеликий заслон, болгарське командування кинуло основні частини болгарської армії проти Сербії, розраховуючи швидким і несподіваним ударом розгромити її сили [4, c.144]. Сербські війська здійснили болгарам протидію в районі ріки Брегальниці і примусили їх перейти до оборони. Частина болгарських керівників на чолі із Данівим, убачивши провал авантюри, хотіли це показати у вигляді прикордонного інциденту та піти на компроміс. Зупинити військові дії було вже неможливо. Сербське та грецьке керівництва, переконавшись у слабкості Болгарії, віддали наказ про наступ. Правлячі кола Болгарії задумалась у пошуках виходу з критичного положення. Керівництво Даніва подало у відставку, остання не була прийнята. Командуючий болгарською армією генерал Савов був звільнений. На його посаду призначено генерала Р.Димитрієва. Но все це не змінювало становища.  Для обговорення цієї ситуації 2 липня 1913 р. було скликано коротку раду за участю лідерів усіх буржуазних та дрібнобуржуазних партій (від широких соціалістів був присутній Я.Сакизов, від землевласників – Д.Драгієв). На раді Данів заявив: “Наша політика отримала поразку” . Було зроблено спробу  замінити двохпартійний кабінет Даніва керівництвом “національної концентрації” на чолі із лідером демократичної партії Маліновим, у яке повинні були ввійти представники від радикалів та широких соціалістів. Скориставшись  невдалою спробою Малінова створити коаліційне керівництво та провалом спроб російської дипломатії примирити Балканські держави, Фердинанд, який давно хотів втягнути Болгарію в орбіту впливу австро-німецьких імперіалістів,вирішив сформувати керівництво із лібералів, які вимагали тісного зближення з Австро-Угорщиною та Німеччиною [8, c.302].           У результаті 4 липня 1913 р.було створено керівництво “лібералів концентрації” на чолі з Радиславовим. Допоміжні операції проти грецьких військ в районі нижньої течії ріки Струми і на території від Струми до ріки Вардар також не принесли болгарам успіху. Болгарське правління вже було готове представити початки воєнних дій, як прикордонний інцидент і старалося через свого посла в Афінах добитися їхньої зупинки.    Через три дні Греція і Сербія офіційно оголосила війну Болгарії. Правління Сербії і Греції вирішили скористатися вигідними  можливостями, оголосили Болгарії війну і віддали наказ про наступ. На їх стороні виступила Чорногорія, яка не маючи територіальних претензій до Болгарії знаходилася в союзі з Сербією. Під натиском сербських, чорногорських і грецьких військ, перейшовши на початку 1913 р. в контрнаступ, болгарська армія відступила до свого старого кордону. В цей момент в війну вступає також Румунія, а потім і Туреччина, вирішивши скористатися складним становищем Болгарії [10, c. 92].              Румунські війська 14-15 липня вторглися на територію Болгарії, окупували Південну Добруджу, частину східної Болгарії (Плевенський район) і просувалися до Софії. Турецькі війська перейшовши 18-19 липня лінію Енос – Мідія, вступили 23 липня в Адріанополь, зайняли Східну Фракію і пересікти старий болгарський кордон.  Сербські війська, старалися прорвати фронт болгарської оборони, наступали в трьох основних напрямках: з південного-заходу, в районі Царево Село (в селі Калиман), на Кюстенділ; з заходу, в районі Босилеграда, на Софію, і з північного-заходу на Бєлоградчик і Відін. Болгарське правління запросило мир. Так, як до того часу просування основних сил сербської армії (з південного-заходу і на центральному напрямку) було призупинено, а грецьким військам навіть загрожувала небезпека (в районі Пехчево) бути відрізаними, то правління Сербії і Греції прийняли пропозицію Росії про початок переговорів в Ніші. 31 листопада 1913 р. було підписано перемиря.  Болгарське командування планувало атакувати противника на півдні і перекрити сполучення між Сербією і Грецією. Далі болгари намагались атакувати Скоп'є і потім повністю зайняти Македонію. На захоплених теренах планувалося заснувати болгарську владу й провести пропаганду серед місцевого населення. Як очікувалося, місцеве населення має підтримати болгарську армію. Далі уряд Болгарії волів запропонувати противникам перемир'я і почати дипломатичні переговори. Уряд країни вважав, що після захоплення Скоп'є Сербія під тиском погодиться на всі умови болгар [7, c.269].      По закінченні Другої Балканської війни 10 серпня 1913 року в столиці Румунії — Бухаресті — було підписано бухарестський мирний договір. Туреччина не брала участь у його підписанні. Болгарія, як сторона, що програла війну, втрачала майже всі захоплені в ході Першої Балканської війни території і понад того Південну Добруджу. Попри такі територіальні втрати, вихід до Егейського моря країна мала зберегти. У Константинопольському мирному договорі обумовлювався лише болгарсько-турецький кордон між Туреччиною і Болгарією. Його підписали в Стамбулі лише Болгарія і Османська імперія 29 вересня того ж року. Відповідно до нього, Туреччина назад отримувала частину Східної Фракії і місто Едірне. На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не було до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією й Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав — Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, — а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, воліла анексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини й Італії.         Таким чином друга Балканська війна тривала близько місяця. Раптовість нападу не принесла успіху болгарським військам: 6 липня 1913 р. вони зазнали поразки від сербських і чорногорських військ на річці Бречальниці. Війна перекинулася на територію Болгарії. Румуни захопили Добруджу, а турецькі війська — Адріанополь. Болгарське правління змушене було звернутися до держав з просьбою про мир [27, c.353].

Недозволені національні і територіальні питання стали головною причиною Другої балканської війни 1913 р. Звільнена від владицтва Османів Македонія стала об'єктом розбрату між союзниками, які керувалися в цьому питанні кожний власними інтересами. Розбіжності між ними вміло підігрівалися дипломатією великих держав, яких не влаштовувало існування Балканського союзу. В результаті, на Балканах склалася така політична ситуація, при якій Болгарія опинилася в оточенні ворогів. Причому деякі з цих ворогів були її вчорашніми союзниками. Підсумком розбіжностей стало створення нового союзу сербо-грецького, який виріс на розвалинах старого, але нагадував його тим, що також носив тимчасовий характер і існував до тих пір, поки співпадали інтереси його членів. Єдина різниця між ними полягала в тому, що новий союз був антиболгарським, а його попередник – анти турецьким [9, c.165].          До кінця червня 1913 р. протиборчі сили так далеко зайшли в своїх суперечностях антагоністів, що надій на їх мирний фінал вже не було. Почалася нова війна на Балканах, названа Міжсоюзницькою. Ця війна, на відміну відпопередньої, носила суто загарбницький характер. Переслідуючи власні інтереси, колишні союзники влаштували бійню за Македонію, причому якнайбільше від цього постраждала сама Болгарія, що почала її. Румунія ж, втрутившись у війну, просто скористалася зручною ситуацією для розширення своїх кордонів. А ось Туреччина не упустила можливості узяти реванш за поразку в попередній війні і повернути собі хоч що-небудь з втраченого. Так, Болгарія виявилася наодинці, що і привело до розбалансування сил і швидкоплинності військових дій. При розділі між балканськими країнами-переможницями європейських володінь Туреччини царизм прагнув укріпити південнослов'янські країни, вбачавши в них своїх потенційних союзників. Англія і Франція, не зацікавлена в зміцненні російського впливу на Балканському півострові, не надала належної підтримки російському уряду. Незабезпеченість військової підтримки союзників і небезпека нової революції в Росії вимусили царський уряд знову капітулювати перед вимогами Австро-Угорщини і Німеччини [11, c.58].  За Лондонським мирним договором (30 травня 1913 р.), до балканських країн, що брали участь у війні, відійшла майже вся територія, яку займала Туреччина на Балканах. Ця війна не привела, проте, до вирішення балканського питання. Незабаром виникла друга Балканська війна 1913 р . Балканської коаліції вже не існувало. В цій війні проти Болгарії на стороні Сербії і Греції виступила і Румунія. Болгарські війська, атаковані з усіх боків, відступили. Турецькі частини, вибравши відповідний момент, перейшли встановлений договором межу і зайняли Адріанополь, вибивши звідти болгар. Уряд Болгарії був вимушений припинити опір. Друга Балканська війна розпочалась 29 червня по 10 серпня 1913 р.     У складі Македонського (Македоно-Одрінськой) угрупування Болгарської армії була створена окрема Вірменська рота під командуванням воєводи Андраника і поручика Нжде, що брала участь в 1-й Балканській війні. Вірменська рота спочатку налічувала 229 солдатів і офіцерів, а з початком дій у Фракії до них приєдналися ще 42 бійці [27, c.71].    В болгарських і грецьких військових документах цього часу особливо наголошені на діях Вірменської роти в боях за Местанлі (3 жовтня), Узун Амітлері (6 листопада), Балкан Торес (7 листопада), Мерамлі (15 листопада) і ін. Було узято в полон багато турецьких солдатів і офіцерів, в їх числі один з вищих командувачів Турецької армії - Яверорючи (15 листопада Мерамлі). За хоробрість і проявлений героїзм в боротьбі проти загального ворога, багато хто з них був нагороджений орденами і медалями Болгарії і Греції. Воєвода Андраник і поручик Нжде (обидва згодом стали генералами) удостоїлися вищих бойових нагород Балканських країн і почесних звань "Героя Балкан" (Андранику були споруджені пам'ятники) [13, c.200].     28 травня 1913 р. рота була розформована і частину бійців Вірменської роти перейшли в армію Греції, Австро-Угорщини і Франції, а частина з них виїхала служити в американську армію. Підсумком Другої балканської війни став Бухарестський мирний договір, який зафіксував втрату Болгарією практично всіх її надбань в попередній війні. Сербія і Греція розділили між собою Македонію. Лише Пірінська її частина залишилася за Болгарією.   Крім того, за Болгарією залишилася частина Фракії з вузькою смужкою виходу до Егейському морю. Румунія ж розширилася за рахунок Південної Добруджі. Результатом Константинопольського мирного договору між Болгарією і Туреччиною з'явилося повернення Порті більшої частини Фракії з Адріанополем. Як Бухарестський, так і Константинопольський мирні договори зайвий раз підкреслили загарбницькі прагнення країн-переможниць і не тільки не заклали основ миру на Балканському півострові, а навпаки, створили умови для зростання напруженості в цьому регіоні. У котрий раз так і залишилося не вирішеним болюче питання для балканських країн - національне. Був зруйнований Балканський союз, але це стало закономірним підсумком, оскільки, за великим рахунком, потрібен він був лише Росії. Тимчасовими, як показала історія, стали тріумф і торжество Сербії, Греції і Чорногорії [29, c.12].           Після Міжсоюзницької війни Балкани були поділені на сфери впливу. Посилилися позиції Франції, Німеччини і Австро-Угорщини, а ось позиції Росії слабшали. Закономірним наслідком цього стало те, що малі балканські країни остаточно перетворилися на маріонетки великих держав, а сам півострів - в справжній "пороховий льох" Європи. Бухарестський мир 10 серпня 1913 р., яким закінчилася друга Балканська війна, не вирішив жодної з суперечностей імперіалістичних держав з балканського питання. До Туреччини, окрім Адріанополя, знову перейшла майже вся Фракія. Румунія одержала південну Добруджу, а також фортецю Силістрію і райони Добріч - Балчик на правому березі Дунаю, Греція, окрім Південної Македонії з Салоніками, одержала частину Західної Фракії з Каваллою. До Сербії перейшла велика частина Македонії. Друга Балканська війна принесла Болгарії значні втрати: понад 55 тис. убитих та сотні тисяч поранених, позбавлення території з переважно болгарським населенням та матеріальні збитки у більш як 2 млрд левів. Так трагічно закінчилася авантюра правлячих кіл на чолі з Фердинандом, яка в пам'яті народу залишилася як «перша національна катастрофа» [12, c.52].        Значні територіальні поступки та позиція Росії, що наполягала на них, призвели до втрати впливу русофільських - Народної та Прогресивно-ліберальної - партій, які були при владі на першому етапі війни. Ліберали (уряд В. Радославова завершував війну) не тільки зберегли свої позиції, а й здобули переконливу перемогу на виборах у лютому 1914 р.   Заклики до реваншу та встановлення гегемонії Болгарії на Балканах залунали відразу ж після підписання мирного договору. Однак остаточна переорієнтація болгарської зовнішньої політики на Австро-Угорщину й Німеччину відбулася лише в червні 1914 p., коли уряд В. Радославова одержав від цих держав велику позику, значна частка якої була витрачена на мілітаристські цілі [12, c.144].         Таким чином, Болгарія втратила не тільки значну частину своїх завоювань, але і деякі території, якими вона володіла раніше. Балканські війни сприяли розмежуванню балканських країн між імперіалістичними угрупуваннями. Сербія, вже в кінці XIX ст. що звільнилася від австрійської економічної і політичної залежності, потрапляє в сферу російського впливу і фактично стає форпостом Росії на Балканах. Болгарія, ставши супротивником Сербії, попала під вплив Німеччини і Австро-Угорщини.

ВИСНОВКИ

Підсумки та наслідки Балканських війни в цілому були не сприятливі. Балканські події 1912-1913рр. з особливою очевидністю показали, якою перешкодою у вирішенні національного питання і в радикальному усуненні пережитків феодалізму на Балканах, у забезпеченні вільного розвитку балканських народів з'явилися балканські монархії і буржуазно-феодальні класи. Саме вони придушували будь-яку свободу всередині своїх країн, особливо під час війни, вони були винуватцями зростання національної ворожнечі, а часто національної ворожнечі між балканськими країнами. За спиною цих монархій і класів чітко видно європейська дипломатія, яка у своїх корисливих цілях нацьковувала їх на взаємну боротьбу. На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не були до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією і Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав - Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії,  а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, бажала анексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини та Італії.            Дві Балканські війни витіснили Османську імперію з Балканського півострова, залишивши їй тільки невелику частину Фракії та Констатинопіль. Молодотурецький режим був не в змозі зупинити подальший занепад імперії, однак продовжував контролювати її уряд. На виборах 1909-1911 років до молодотурків ще була опозиція, але після їх абсолютної перемоги у 1913-ому, режим встановив в країні диктатуру. Діяльність інших партій була припинена.            На балканському півострові перепліталися протиріччя і загарбницькі інтереси багатьох капіталістичних країн. Події, пов'язані з Першою Балканською війною, ще раз показали, що Габсбурзька і Оттоманська імперії,  що стояли за ними. Німеччина виступила в якості головної експансіоністської сили на Балканах, яка гальмувала розвиток балканських народів, що загрожував їх національно-незалежному існування.   Перша балканська війна і пов'язані з нею події загострили суперечності між імперіалістичними державами, посилили їхню боротьбу за балканський військово-стратегічний плацдарм, за матеріальні та людські ресурси балканських країн і тим самим прискорили наближення першої світової війни. Війна не тільки завдала удару по національному і феодально-поміщицького гніту в Македонії, Албанії, але сприяла розхитування і послаблення абсолютистського-феодального ладу в самій Оттоманській імперії. Бродіння в турецькій армії і прискорення її розкладання, гризня між різними групами турецьких правлячих класів, що приводила до серйозних внутрішніх зіткнень, зростання невдоволення серед населення, економічне виснаження-всі ці, як і інші ознаки внутрішнього розпаду султанської імперії були, в чималій мірі, наслідком поразок турецьких армій і втрат, понесених Туреччиною у війні. Військово-політичне значення Туреччини, союзника австро-німецького блоку, сильно, таким чином, знизилося. Особливо незавидну роль зіграли в балканському питанні Німеччина і Австро-Угорщина. Відстоюючи цілісність Туреччини та Габсбурзької імперії, вони тим самим виступали проти корінних інтересів балканських народів. І навіть після того, як балканські союзники почали війну і здобули ряд значних перемог, австро-німецький блок намагався забезпечити збереження територіального статус-кво на Балканах. Лише переконавшись у неможливості досягти цього без ризику викликати велику європейську війну, він неохоче погодився з неминучістю територіальних змін, однак і після цього енергійно намагався в максимальній мірі обмежити територіальні придбання переможців.           Друга Балканська війна принесла Болгарії значні Втрати: понад 55 тисяч убитих та сотні тисяч поранених. Позбавлення території з переважно болгарським населенням та матеріальні збитки більш ніж 2 млрд. левів. Так трагічно закінчилася авантюра правлячої кіл на чолі з Фердинандом, яка у пам'яті народу залишилась, як «перша національна катастрофа ». Катастрофа, яка наступила на Болгарію в 1913 р., і принизливий для неї мир в Бухаресті лягли тяжким вантажем на плечі болгарських робочих. Крім великих людських жертв, робочі і селяни повинні були оплачувати розходи, які були пов’язані з війною. Балканські війни призвели до збідніння робочих мас і до збагачення болгарської буржуазії. Війна посилила соціальну нерівність в країні,  загострила соціальні протиріччя в болгарській державі. Ця війна розрушила Балканській союз і цим самим ліквідувала одну з перегород на шляху експансії австро-угорського імперіалізму на Балканах. Недаремно деякі представники демократичних кругів південнослов'янського населення Австро-Угорщини висловлювали своє незадоволення конфліктом між Сербією і Болгаріє  осуджували  анти болгарську шовіністську пропаганду. Бухарестській договір, підписаний правителями балканських держав самостійно, без замішання великих держав, посіяв зерна нових конфліктів на півострові. Використовуючи перехресні претензії Бухареста, Белграда, Софії, Афін і Стамбула, дипломати Антанти і Троїстого союзу почали велику гру за затягуванні також їх у свою коаліцію.        На Балканському півострові залишалося багато невирішених територіальних питань ще з часів Першої Балканської війни. Так, не були до кінця визначено кордони Албанії, спірними між Грецією і Османською імперією залишалися острова в Егейському морі. Статус Шкодера взагалі не було визначено. У місті як і раніше перебував великий контингент великих держав - Австро-Угорщини, Італії, Франції та Великобританії, - а також на нього претендувала Чорногорія. Сербія, знову не домігшись в ході війни доступу до моря, бажала анексувати північ Албанії, що йшло врозріз з політикою Австро-Угорщини та Італії.       В результаті Балканських воєн змінилося зовнішньо-політичне становище Болгарії. Друга Балканська війна розрушила Балканський союз. Правляча в Болгарії буржуазно-монархічна влада, не дивлячись на понесену поразку, не залишила своїх планів створити “Велику Болгарію”, мріючи здійснити за допомогою австро-німецьких імперіалістів. Вплив австро-німецького імперіалізму в країні посилювалося. Загострення ворожби між балканськими країнами, з’явившись в наслідок міжусобної війни, використана імперіалістичними державами, які готувалися до світової війни і старалися використати балканські країни в своїй великій грі. Назріла загроза нової війни, війни між Австро-Угорщиною і Сербією, яка загрожувала перерости в світову війну.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бадак А. Всемирная история. Первая мировая война / А. Бадак. — М. : АСТ ; Мн. : Харвест, 2002. — 506 с.

2. Бирман М.А. Сербия в  период Балканских войн / М. А. Бирман // Краткие сообщения института Славяноведения АН СССР. — М.: Наука, 1961. — Т. 32. — 228 с.

3. Виноградов В.Н. Об исторических корнях «горячих точек» на Балканах / В. Н. Виноградов // Новая и новейшая история. — 1993. — № 4. — 120 с.

4. Гасратян М. Очерки истории  Турции / М. Гасратян, С. Орешкова, Ю. Петросян. — М. : Наука, 1983. — 294 с.

5. Глічов І.О. Балканські  війни (1912—1913 рр.) у висвітленні більшовицької преси / І. О. Глічов // Українське слов’янознавство. — 1975. — 117 с.

6. Єлавич Б. Історія Балкан  ХХ століття / Б. Єлавич. — К. : Свенас, 2004. — 600 с.

7. Жебокрицкий В.А. Болгария  во время Балканских войн 1912—1913 гг. / В. А. Жебокрицкий. — К. — 1961. —320 с.

8.Жогов П.В. Дипломатия  Германии и Австро-Венгрии и  Первая Балканская война / П. В. Жогов. — М. : Наука, 1969. — 395 с.

9. Зайцев В.В. Англійська  буржуазна історіографія балканських  воєн    1912—1913 рр. / В. В. Зайцев [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://freepapers.ru/6/druga-balkanska-vjna/66699.433766.list4.html.           10. Зайцев В.В. Проблема Егейських островів у 1912—1913 рр. / В. В. Зайцев // Український історичний журнал. —1974. — 90 с.

11. Зайцев В.В. Проблема балканських війн 1912—1913 рр. в Палаті громад англійського парламенту / В. В. Зайцев [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://12-balov.ru/index.php?rf=20974.       12. Игнатьев А. В. Внешняя политика России в 1907—1914гг. / А. В. Игнатьев. — М. — 2000. — 305 с.

13. Писарев Ю.А. Великие  державы и Балканы накануне  первой мировой войны / Ю. А. Писарев. — М. : Наука, 1985. — 285 с.

14. Писарев Ю.А. Национальные государства на Балканах в начальный период империализма / Ю. А. Писарев [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://militera.lib.ru/research/1/art/index_node340card33083.html.  15. Рябинин А. Малые войны первой половины XX века. Балканы / А. Рябинин. — М. : ACT, 2003. — 250 с.

16. Черній A.I. Історія південних і західних слов`ян : в 3 ч. (від найдавніших часів до кінця XX ст.) / A. I. Черній, В. А. Черній. — Рівне, 1999. — 227 с.

17. Яровий B.I. Історія західних та південних слов`ян у XX ст. : курс лекцій / B. I. Яровий. — К., 1996. — 416 с.

18. История Болгарии : в 2 т. — М. — 1954. — Т. I. — 575 с.

19. История южных и западных славян. XX столетия. — Х. — 1998. — 226 с.

20. История южных и западных славян. — М. — 1998. — Т. 1. — 450 с.

21. Історія південних і західних слов`ян. — К. — 1987. — 416 с.

22. История Румынии : в 2 т. — М. — 1971. — 432 с.

23.История Сербии и  Черногории. Босния и Герцеговина, Македония,Словения, Хорватия. — М. — 2002. — 492 с.

24. История Югославии : в 2 т. — М. — 1963 — Т. I. — 736 с.

25. Краткая  история Болгарии. С древнейших времен до наших дней.           — М. —1987. — 567 с.

26. Краткая история Румынии. — М. — 1987. —  518 с.

27. Македония: Краткая история  Болгарии. З древнейших времен до наших дней. — М. — 1997. — 256 с.

28. Македония: проблемы истории и культуры. — М. — 1999. — 370 с.

29. А. Пастухов Балканская война 1912—1913 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://militera.lib.ru/h/pastuhov_a/index.html.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.