Берлінський конгрес – причини та наслідки

ПЛАН

Вступ …………………………………………………………….….3-6

Розділ І. Східна криза в 70-х рр. ХІХ ст…………………………………7-15

І.1. Близькосхідне питання  в політиці великих держав……….....7-11

І.2. Російсько – турецька війна 1877 – 1878 рр……………..…....12-15

Розділ ІІ. Берлінський конгрес – причини та наслідки………………...16-25

Висновки…………………………………………………………...26-28

Список використаних джерел та літератури…………………….29-30

ВСТУП

Проблема історії зовнішньої політики держав і міждержавних відносин

є одним з пріоритетних напрямків дослідження в історичній науці.

У 70-і рр. в Європі склалася нова політична ситуація - могутня Франція була розгромлена, в центрі Європи утворилася нова, сильна в економічному і військовому відношенні держава - Германська імперія. Але з самого початку об'єднання Німеччина стала проводити агресивну зовнішню політику, щоб зайняти саме чільне місце в Європі, створити свої колоніальні

володіння. Але світ вже був поділений між Німеччиною та Англією. Між цими державами а також Францією виникли протиріччя.

На Балканах активізувала свою політику Австро-Угорщина. Росія побоювалася посиленої мілітаризації Німеччини, та активної політики Австро-Угорщини на Балканах. Для Росії виникла небезпека опинитися в політичній ізоляції. Потрібно було шукати собі союзників. Росія вирішила йти на подальше зближення з Німеччиною. Німеччина зробила їй крок на зустріч, сподіваючись за її сприяння остаточно розгромити Францію і заволодіти її колоніями.

Остання чверть XIX — початок XX ст. були доленосними для слов'янських народів Південно - Східної Європи.

Берлінський конгрес, штучно перекроївши карту Балканського півострова, створив численні приводи для нових конфліктів у цьому районі і загострення міжнародної ситуації в цілому.

Балканські країни і після свого звільнення залишалися ареною суперництва великих європейських держав. Європейські держави втручалися в їх внутрішні справи, активно впливали на їх зовнішню політику. Балкани стали «Пороховим погребом Європи», який рано чи пізно мав підірвати мирне співіснування великих держав.

Актуальність  теми: В умовах утвердження України як поліетнічної демократичної держави, яка орієнтує свій зовнішньополітичний вектор розвитку зростає інтерес до різноманітних проявів міжнародних відносин минулих століть. За таких обставин, у контексті аналізу і переосмислення попереднього досвіду, надзвичайно пізнавальною є ситуація періоду Східної кризи, яка розпочалася із національно-визвольних повстань на Балканах у 1875-1876 рр. і завершилась російсько-турецькою війною 1877-1878 рр., за результатами якої було скликано Берлінський конгрес, на якому й було визнано незалежність Сербії та Чорногорії, автономію князівства Болгарія.

Актуальність проблеми поглиблюється  тим, що аналіз виникнення, еволюції та втілення в життя різноманітних  інтерпретацій „слов’янських” ідей, їх наслідків, є надзвичайно важливим для України, оскільки наша держава сьогодні є однією з найбільших слов’янських країн із значною кількістю православного населення, та бере активну участь у міжнародних миротворчих акціях.

Мета дослідження. Метою роботи є дослідження особливостей формування та розвитку  зовнішньої політики Європейських держав в процесі виникнення політичних протиріч, формулювання і практичної реалізації дипломатичних маневрів впродовж ІІ половини ХІХ ст., та наукового осмислення історії міждержавних стосунків. Також мета дослідження полягає у здійсненні узагальнюючого аналізу висвітлення Берлінського конгрес, причини його скликання та наслідки для усіх учасників Близькосхідної кризи. Відповідно до методологічних підходів, які використано в роботі, ми намагалися в контексті головної мети вирішити ряд принципових завдань:

• дослідити та проаналізувати процес виникнення, формування і розвитку Близькосхідного питання;
• розкрити суть та особливості міжнародних відносин напередодні російсько – турецької війни 1877-1878 рр;
• з’ясувати роль та значення  Берлінського конгресу.

Методологічна основа дослідження. Методологічну основу курсової роботи становлять концептуальні положення сучасної, зарубіжної, пострадянської політичної науки. В курсовій  роботі застосований історичний та логічний методи дослідження, а також системний підхід, що дало змогу всебічно дослідити особливості  зовнішньої політики в динаміці їх виникнення та становлення. Застосування в курсовій  роботі порівняльного методу аналізу дало змогу з’ясувати особливості зовнішньополітичних конфліктів  у зв’язку з певними історичними умовами їх функціонування та специфікою держав.

Об’єктом дослідження  є  політичні відносини між великими європейськими державами в ІІ половині ХІХ ст..

Предметом дослідження є особливості скликання Берлінського конгресу 1878 р. та його підсумки.

Практичне значення одержаних результатів пов’язане з характером поставлених завдань, що мають науково – прикладне та навчально – методичне значення. Висновки і фактичний матеріал можуть мати практичний інтерес для вчителів історії загальноосвітніх шкіл при викладанні всесвітньої історії в старших класах, проведенні факультативних занять з історії нового періоду, а також під час підготовки студентів історичних факультетів до семінарських занять.

Історіографічний  огляд За період розгляду дослідниками вказаної теми накопичилося чимало наукових розробок, які розкривають прямо чи опосередковано таку тему, як «Берлінський конгрес та його підсумки». Під час написання даної курсової роботи використовувались підручники з історії країн Європи таких авторів як Дебидур А. [3]. Використано багато наукової літератури з історії Росії: Бовыкин В.И. «Очерки истории внешней политики России, конец XIX в.» [2],  Зотова М.В. «Россия в системе международных отношений XIX в.» [8].   Зміст даної роботи опирається також на матеріали праці Малого В. В. «Історія народів Росії…» [15].  Вагомий  вклад в дослідження теми Близькосхідної кризи в загальному та  Берлінського конгресу зокрема,  зробив відомий російський історик Виноградов В.Н. [4],[5].  Потрібно відзначити і праці   Улуняна А. А. «Россия и освобождение Болгарин от турецкого ига» [17]. По даній темі можна використовувати також багато узагальнюючих праць з історії.

Структура роботи побудована за хронологічно - проблемним принципом, підпорядкована поставленій меті та розв’язанню визначених завдань. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ І. Східна криза в 70-х рр. ХІХ ст.

І.1. Близькосхідне  питання в політиці великих держав

Ріст національно - визвольного руху народів Балканського пів - острова проти османського ярма і втручання європейських держав в балканські справи викликав у середині 1970-х років ХІХ століття «балканську кризу» .

Турецький уряд, використовуючи суперечності європейських держав на Близькому Сході, не виконував обіцяних ще в 30-50 –  х роках  ХІХ ст. реформ щодо рівності християн з мусульманами. Християни, як і раніше, були позбавлені прав на земельну власність, їх не брали в армію, але вони були зобов’язані платити спеціальний податок за звільнення від військової служби. У 1873 р. султан видав декілька указів, які обмежували права християн у справі народної освіти в Боснії і Герцоговині, що викликали хвилювання в цих провінціях. Порта, у свою чергу, перейшла до арештів хрстиян, звинувачуючи їх у змові.

У 1874 – 1875 рр. турецький уряд посилив  утиски християн:  збільшив податки  з християнського населення, незважаючи на неврожаї останніх років. Збирачі  податків вдавалися до репресій, якщо жителі відмовлялися платити.  Незадоволені бралися до зброї. [15, с.161]

Навесні 1875р. спалахнуло стихійне повстання на Герцоговині,  що згодом перекинулося  у Боснію. У Сербії та Чорногорії почався рух надання допомоги в Боснії й Герцеговині. Невдовзі повстання було жорстоко придушене турецькою владою. Наприкінці 1875  р. австрійський уряд від імені  Росії, Німеччини і Австро-Угорщини зажадав від турецького султана проведення цілої низки реформ: запровадити свободу віросповідання для християн, ліквідувати відкупну систему при стягуванні податків, поліпшити становище сільського населення, витрачати стягнуті у Боснії й Герцеговини податки із населення лише на потреби цих областей. Турецький уряд хоч і погоджувався на проведення цих заходів, проте не поспішав з їх виконанням. До того ж реформи не задовольняли балканські народи, які прагнули до  повної незалежності.

У 1876 р. спалахнуло повстання в Болгарії, що було жорстоко придушене: понад 34 тис. болгар вбито, їх селища спалені. Дії турецьких карателів у Болгарії викликали обурення європейської громадськості. Не припинялися розправи турецької влади з населенням Боснії й Герцоговини. У травні 1876 р. Росія, Німеччина, та Австро-Угорщина підписали «Берлінський меморандум», яким Туреччину змушували провести реформи для полегшення становища слов'янського населення на Балканах. [6, с.54]

Султанові пропонувалося на два  місяці припинити військові дії  і почати переговори з делегатами від Боснії.  Меморандум підтримали Франція та Італія, але відкинула Англія. Турецький уряд відповів посиленням каральних заходів проти слов'янського населения.

У міру поглиблення національно  – визвольного руху на Балканах, політика держав Заходу по відношені до Порти ставала більш примирливою. Та безжальне придушення османами повстання в Болгарії викликало обурення європейської громадськості. [15, с. 161]

Сербсько - турецька війна посилила небезпеку загальноєвропейського вибуху. Якщо б перемогла Туреччина, втручання Росії стало б неминучим. При цьому їй було б не легко уникнути конфлікту з Австро – Угорщиною. Якщо б перемогу отримала Сербія це викликало б  падіння Османської імперії. У цьому випадку навряд чи вдалося відвернути жорстоку сутичку великих країн за турецьку спадщину. Політика царського уряду в другій половині 1876 р. намагалася вирішити непросте дипломатичне завдання: надати підтримку балканським слов’янам, але при цьому не зіткнутися з інтересами Австро – Угорщини.

Першою спробою вирішити це завдання після початку сербсько – турецької війни стала зустріч  Олександра ІІ і Горчакова з Францем  – Йосифом і Андраші в Рейхштадському замку 8 червня 1876 року.

В Рейхштаді не було підписано жодної формальної конвенції. Підсумки австро – російської зустрічі були записані під диктовку Андраші російським послом в Відні, незалежно від цього вони були продиктовані Горчаковим комусь із супроводжуючих його чиновників. Ці два записи, ніким не завірені і при цьому в ряді пунктів було чимало розбіжностей, були єдиними документами, в яких  закріплювалися результати рейхштадського побачення. [3, с.136]

Значення рейхштадських  таємних переговорів зводилося  до розгляду можливих варіантів результатів  війни і виробленню сумісних подальших дій. За умови перемоги повсталих, Болгарія, Боснія та Герцоговина повинні були одержати автономію, територія Сербії, Чорногорії і Греції збільшувалася. Обидва уряди зобов’язувалися не сприяти утворенню великої словянської держави. Росія одержувала Південну Бесарабію, відторгнуту від неї в результаті Кримської війни. Австро – Угорщина, за російським записом угоди, одержувала частину турецької Хорватії і деякі прикордонні з нею області Боснії як компенсацію за згоду на розширення території слов’янських князівств. У разі перемоги Туреччини, сторони зобов’язувалися зажадати від неї введення для Боснії і Герцоговини такого устрою, який обумовлювався грудневою нотою 1875 року і в Берлінському меморандумі 1876 року, при збереженні колишніх кордонів для інших областей Османської імперії. [15, с. 164]

Рейхштадтський договір приховував в собі зародки багатьох непорозумінь та конфліктів. В серпні 1876 р., після того як серби зазнали декілька поразок, Горчаков запропонував Бісмарку взяти на себе ініціативу скликання міжнародної конференції для розробки умов сербсько – турецького миру. Але Бісмарк зовсім не бажав, щоб Росії вдалося без війни розіграти роль покровительниці слов’ян. Навпаки, він дуже хотів щоб Росія поглибше загрузла в східних справах. Тому Бісмарк відхилив пропозицію Горчакова. Він усіляко провокував ускладнення стосунків між Росією, з однієї сторони, і Англією та Туреччиною – з іншої. [3, с.136]

31 жовтня 1876 р. російський  уряд в ультимативній формі  зажадав від Порти протягом 48 годин укласти з Сербією шеститижневе  перемир’я, інакше – війна.  Султан прийняв умови Росії  і погодився на скликання Константинопольської  конференції. Ультиматум Росії   урятував Сербію від розгрому.

У грудні 1876 р. в Константинополі, в будинку російського посольства, під головуванням Ігнатьєва проходили засідання європейських делегацій з вироблення умов договору з Туреччиною. За даними умовами, Сербія зберігала колишню автономію, Чорногорія одержувала невеликі територіальні поступки, Боснія і Герцоговина об’єднувалися в одну автономну область, Болгарія ділилася на дві частини: Східну – зі столицею в Тирново, і Західну – із столицею в Софії. Коли проект угоди був прийнятий державами – гарантами, на конференцію був запрошений турецький делегат. Але гарматний залп, несподіваний для більшості делегатів, сповістив про обнародування султаном Конституції, що затверджувала рівність християн з мусульманами. [16, с.207]

Проте, ще протягом місяця велися переговори  в Константинополі  про гарантію з боку Туреччини  в проведенні обіцяних султаном реформ. Туреччина, упевнена в своїй силі і підтримці з боку Англії, відмовилася  приймати рекомендації Європи. Східна криза вступила в новий етап.

І.2.Російсько  – турецька війна 1877 – 1878 рр.

Війна ставала неминучою. Щоб не допустити  утворення ворожої до Росії коаліції, Петербурзький кабінет вкотре звернувся безпосередньо до Австро-Угорщини, домагаючись її нейтралітету у війні. Після тривалих переговорів у Будапешті 3 січня 1877 р. була підписана таємна російсько- автрійска конвенція, через яку Австро-Угорщина зобов'язувалася дотримуватися по відношенню Росії позиції доброзичливого нейтралітету і «паралізувати» шляхом дипломатичного впливу спроби втручання інших держав в разі російсько - турецької війни. Ця умова Будапештської конвенції мала важливе значення як для Росії, так і  для балканських народів, оскільки надавала  гарантії ненападу з боку ворожого Заходу.

12 квітня 1877 р. у ставці російського  командування у місті Кишиневі  Олександр ІІ  підписав маніфест  про війну з Османською імперією.

За планом російського командування, війна передбачалася наступальна  і швидка, щоб запобігти небезпеки втручання Англії й Австро-Угорщини. З іншого боку, її затягування загрожувало посилити революційні настрої  в країні. Російсько-турецька війна, яку народ сприймав як війну за звільнення слов'ян, була популярною у Росії. Балканські народи з великою надією зустріли повідомлення про оголошення Росією війни Туреччині, вбачаючи у ній звільнення від османського гніту. [7, с.132]

За планом Порти, складеного напередодні розриву дипломатичних відносин, передбачалося затягти російські війська у глиб країни, а там уже остаточно розгромити. При будь - якому результаті турецький уряд розраховував не пропустити російську армію далі лінії Рущук - Шумла - Варна - Сілістрія. Цей план  будувався на системі оборонних фортець для виснаження сил супротивника.

Військові дії розгорнулися одночасно  на  двох  театрах - Балканському і Закавказькому: з 450 тис. військ турецької  армії 338 тис. перебувало на Балканах і  майже 70 тис. - у Малій Азії; російське  командування понад 250 тис. надіслало  на Балкани і 55 тис. - на Кавказ. [10, с.268]

Росія почала війну без союзників: Сербія, потерпівши воєнні поразки, у  лютому 1877 р. уклала мир із Туреччиною; Румунія вступила у війну після  проголошення своєї відносної незалежності у травні 1877 р.

Перейшовши річку Прут, російські війська вступили  на територію Румунії. У травні - червні 1877 р. російська армія з болгарськими ополченцями, долаючи сильний вогонь ворога між Зимницей (лівому березі) і Систовом (правому), форсувала Дунай. Це була важка і блискуче проведена операція.

У 1877 р. через Хаінський перевал загін Гурко подолав Балкани і планував  атакувати Шипку з півдня, тоді як інші частини армії мали підійти до Шипки із півночі. Шипка мала виняткове значення у військових діях: вона пов'язувала Північну Болгарію з Південною, через Шипку йшов найкоротший шлях до Адріанополю. З іншого боку, Шипкинський перевал був зручний для проходу військ з артилерією. [19]

Оборона Шипки перекрила шлях туркам в Північну Болгарію, запобігла винищуванню болгарського населення османами. Оборона Шипки допомогла завершити бої, розпочаті влітку 1877 р. за Плевну, й надалі - переходу через Балкани.

Західна армія Криденера після заняття Нікополя направилася до Плевни  - потужному укріпленню, куди сходилися шляхи від Рущука, Систова, Софії, Ловчи. Звідси йшов шлях на Шипкинський перевал.

До Плевни швидким маршем підходив загін талановитого турецького воєначальника, бойового начальника Османа-паши. Повільність Криденера турки використовували задля зміцнення фортеці і підтягування нових сил. Перше зіткнення однієї з угрупувань Криденера (9 тис.) з турками (15 тис.) 8 липня 1877 р. закінчилася поразкою росіян. Отримавши підкріплення із Росії та досягнувши домовленості із румунським князем Карлом, російське командування вирішило штурмувати Плевну знову.

Невдача уже третього штурму Плевни викликала розгубленість у російському генеральному штабі, висловлювали навіть припущення про відступ за Дунай. На вимогу військового міністра Д. А. Мілютіна було вирішено  змінити тактику: від штурму фортеці перейти до її блокади. [18, с.279]

Наприкінці листопада 1877 р. Осман-паша вирішив вибратися з облоги і прорвати кільце. У результаті бою турки були відкинуті російсько-румунськими військами. Після цієї  невдачі Осман-паша віддав наказ капітуляції. 10 грудня 1877 р. понад 40 тис. солдатів здалися в полон союзним войскам.

Бої за Плевну показали високий бойовий дух російських, румунських і болгарських воїнів, перевагу нової тактики ведення бою. Під час боїв за Плевну російська і румунська армії втратили до 40 тис. людей, османи - 20 тис. кращої армії з її воєначальником Осман-пашой. [10, с.269]

Взяття Плевни було вирішальною  перемогою під час війни.

Проти Туреччини знову виступили  Сербія й Чорногорія, котрі раніше  припинили активні воєнні дії. Спроба султана укласти мир із балканськими народами і використовувати їх задля боротьби з Росією зазнала невдачі.

Успіхи Росії викликали тривогу в держав Заходу. У Лондоні посилили війську підготовку; англійський флот був готовий ввійти у Дарданелли. Але султан, побоюючись, що дії англійців приведуть до захоплення росіянами Константинополя, відмовив Лондону у його проханні ввести англійський флот у протоки. У турецької армії зростало дезертирство; почали посилюватися суперечності в турецькому уряді; ширилися національно-визвольні змагання на Балканах. В даних умовах султан вимушений був запропонувати Олександру II припинити військові дії та розпочати переговори. [5, с.156]

Ворожа позиція урядів Заходу змусила Петербурзький кабінет погодитися на підписання перемир'я з Портою. Перемир'я було підписано в Адріанополі 19 січня 1878 р. Згідно з умовами Болгарія оголошувалася автономним князівством; Румунія, Сербія, Чорногорія, раніше отримавши автономію, ставали незалежними; Боснія і Герцеговина проголошувалися автономними областями. Росія за понесені під час війни втрати, повинна була одержати або контрибуцію, або територіальне відшкодування. Про форми цього відшкодування передбачалося домовитися пізніше. [12, с.85]

Умови перемир'я викликали протест низки урядів. Австро-Угорщина заявила про порушення умов Рейхштадтскої і Будапештської конвенцій, Англія побачила в умовах перемир'я зазіхання на Паризький договір і цілісність Туреччини.

РОЗДІЛ ІІ. Берлінський  конгрес – причини та наслідки.

19 лютого 1878 р. у містечку Сан-Стефано, за  12 км. від столиці Османської імперії, було підписано прелімінарний російсько-турецький договір, який сформулював нову програму Росії у балканському питанні. На відміну від колишніх планів російського уряду, що передбачали  автономію балканських народів, в Сан-Стефано була висунута вимога про  їх незалежність. За договором, Сербія, Чорногорія та Румунія звільнялися від васальної Туреччини й отримували незалежність. Болгарія ставала автономним князівством. Її зв’язки з Портою обмежувалися сплатою данини, турецькі війська звільняли її землі, а турецькі фортеці знищувалися. Для контролю над виконанням Туреччиною договору в князівство терміном на два роки (до утворення нового уряду) вводилися російські війська у кількості 50 тис. чоловік. Порта зобов'язувалася провести реформи у Боснії й Герцеговині та інших землях, що входили до складу Туреччини, і навіть знищити турецькі фортеці, розташовані по Дунаю.

Друга група питань стосувалася змін в Малій Азії. Там Росія отримала міста: Ардаган, Карс, Баязет, Батум і територію до Саганлука. Включення цих територій у склад Росії сприяло торговельному і промисловому розвитку Закавказзя і мало важливе стратегічне значення. [9, с.139]

Через  російсько-турецьку війну 1877 - 1878 рр. багато балканських народів отримали незалежність; народи, які залишалися у складі Туреччини, отримували ряд прав і їм відкривалися можливості економічного і культурного розвитку. Умови договору являли суттєві вигоди для Росії. Вони зміцнювали російське становище на сході, підірване Кримською війною.

Особливого значення під час проектування договору російський уряд надавав створенню «Самоуправління князівства Болгарії з християнським урядом і земським військом, князь якого обирався населенням Болгарії, затверджувався Портою з дозволу європейських держав». Вироблення конституції нового князівства мало проводитися під наглядом російського комісара, що дозволило б Росії впливати на політику болгарського князівства, територія якого ближче за інші землі була розташована до Константинополя та проток.[20]

Західноєвропейські уряди висловили  свою незгоду з умовами договору. Особливо вони протестували проти створення  Болгарського князівства з виходом в Чорне та Егейське моря, вважаючи, що це рішення суперечить умовам російсько – австрійської угоди в Рейхштадті. [15, с.165]

Британський уряд побоювався, що, включивши Болгарію до сфери  свого впливу, Росія стане середземноморською державою. До того ж нові кордони  Болгарії так близько підійшли до Константинополя, що протоки і турецька столиця опинялися під постійною  загрозою удару з болгарського плацдарму. Зважаючи на це Сан-Стефанський договір  зустрів з боку Англії різко негативне  ставлення.

Так само мало відповідав Сан-Стефанський  договір і інтересам Австро-Угорщини. У Рейхштадській і Будапештській конвенції від 15 січня 1877 було домовлено, що не буде допущено створення великої слов'янської держави на Балканах. Щоб попередити утворення такої держави, Константинопольська конференція розділила у своєму проекті Болгарію на дві частини по меридіальному напрямку; західна Болгарія повинна була увійти в сферу австрійського впливу. Російський уряд  не побажав рахуватися з цими проектами. За його планом Болгарія повинна була стати єдиною державою, яка охоплювала б більшу частину Балканського пів-острова. [3, с.138]

Після підписання Сан-Стефанского  договору східна криза вступає  у  свою останню, заключну стадію. Західноєвропейські уряди протестують проти умов Сан-Стефано. Особливо вони обурювалися з приводу створення князівства Болгарії з виходами в Чорне й Егейське море. Англія і Австро-Угорщина не визнали договору, бо вважали його порушенням умов Паризького договору. Вони зажадали скликання конгресу до обговорення всіх статей прелімінарії.

У Дарданелли направилися нові англійські кораблі нібито з метою допомоги султанові. Глава Лондонського кабінету Біконсфілд виступив у палаті лордів із закликом вимагати окупувати англійськими військами Кіпр, розглядаючи його як ключ до Сходу. Не змирившись із поразкою, розділяла войовничі настрої Лондона і Туреччина. [12, с.86]

Перед Росією постала реальна загроза нової жахливої війни, до котрої вона була абсолютно не готова. Економічні та військові ресурси країни виснажилися; у Росії назрівала нова революційна ситуація (1879-1881). Російський уряд був змушений погодитися на скликання загальноєвропейського конгрессу, місцем якого був обраний Берлін – столиця держави, глава якої - Бісмарк - зовні не виявляв зацікавленості у справах Сходу. Він словесно заявляв про роль «чесного маклера».

До відкриття конгресу російський уряд прагнув дипломатичними засобами розколоти англо-автрійский блок й недопустити ізоляції Росії. Для цього він пішов на сепаратні переговори з найбільш небезпечними противниками - Австро-Угорщиною й Англією. Переговори у Відні не дали результату. У Лондоні вони (ціною поступок Росії) закінчилися підписанням 18 травня 1878 р. секретної англо-російської угоди. Перші його статті стосувалися Болгарії. Петербурзький кабінет був змушений погодитися на  пропозицію Лондона про поділ Болгарії на Південну і Північну; Північна Болгарія отримувала самостійне управління, Південна - адміністративну автономію, губернатора з християн, обраного з дозволу європейських урядів. У Анатолії (Мала Азія) Росія поступалася Туреччині Баязетом і Алакшерскою долиною. [11,  с. 97]

Англійський уряд виступав в переговорах з Росією в ролі «захисника» Порти і вимагав від султана певної компенсації за це. Йшлося про острів Кіпр - важливу стратегічну базу і транзитний центр Східного Середземномор'я. Окупація Кіпру призводила до зміцнення позицій Англії та Азіатської Туреччини, на шляхах до Єгипту і Перської затоки й до того ж послаблювала вплив Росії у Малій Азії. Здійснити окупацію Кіпру Англія прагнула  з допомогою та згодою султана. Для цього Лондон запропонував Порті підписати таємну англо-турецку конвенцію, зміст якої зводився до захисту нібито володінь Туреччини від захоплення їх Росією. За цю «допомогу» султан передавав Кіпр Англії. 4 червня 1878 р. конвенція, отримавши в історії назву «Кіпрська», була підписана. Після цього  6 червня 1878 р. Англія уклала договір з Австро-Угорщиною, суть якого полягала в спільних діях двох держав у болгарському питанні і підтримці Англією планів Австро-Угорщини, котра прагнула до окупації Боснії й Герцеговини. Англійська дипломатія перемогла. Вона прив'язала до колісниці своєї політики не лише Туреччину, Австрію, а й Росію.[17, с.104]

13 червня 1878 р. у Берліні під  головуванням Бісмарка відкрився конгрес, у якому брали участь держави, які підписали Паризький трактат 1856 р. Мета конгресу для урядів Заходу зводилася до того, щоб применшити значення перемоги Росії у російсько-турецькій війні та затвердити власний вплив на Близькому Сході. Водночас вони домагалися ослаблення слов'янських держав на Балканах, передусім Болгарії.

З перших днів роботи конгресу виявилася  повна ізоляція Росії. Англія, всупереч умовам англо-російської  угоди, очолила  антиросійський блок держав. Лондон підтримував  претензії Австро-Угорщини  на території  Боснії й Герцеговини,  та її плани з витіснення Росії із Балкан. Бісмарк, лише на словах виступаючи посередником між англо-австрійским блоком і Росією, фактично допомагав Лондону і Відні. Франція, не проявлявша після франко- пруської війни великого інтересу до східного питання, на конгресі підтримувала Англію і Австро-Угорщину. Побоюючись за капітали у Туреччині, вона не хотіла самостійності балканських держав. [21]

Питанням, що викликало найбільшу  полеміку, було звісно що болгарське. Йдеться не лише про кордони, але й про політичний статус обох частин Болгарії. Зменшення території і прав Болгарського князівства тягло за собою посилення англо-австрійского впливу і обмежувало права болгар та Росії. Пропозиція російської делегації (Росію представляли міністр закордонних справ А. М. Горчаков і посол у Лондоні П. А. Шувалов) про надання широких автономних прав не лише Північній, а й Південній Болгарії була відкинута представниками Західної Європою і Портою. Опинившись в ізоляції, побоюючись можливої війни з об'єднаною Європою й Туреччиною, російська делегація була безсила відстояти умови Сан-Стефанского договору.