Держава і міжнародні організації в міжнародному приватному прав

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

Чернігівський інститут імені Героїв Крут

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Міжнародне приватне право»

на тему «Держава і міжнародні організації в міжнародному

приватному праві»

спеціальність право

 

 

 

Виконала студентка:

 

Ленько Юлія Миколаївна

 

 

                                               Науковий керівник:

                                                        

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2012

ЗМІСТ

 

 

Вступ

Міжнародне приватне право виникло  і склалося через об'єктивне існування  в світі близько двохсот правових систем, кожна з яких встановлює «свої» норми для регулювання одних і тих же суспільних відносин. В тих випадках, коли крім національних суб'єктів права - фізичних і юридичних осіб однієї держави - в правових відносинах бере участь «іноземний елемент», з'являється необхідність в додатковому правовому регулюванні. Ігнорування іноземної правової системи і підпорядкування відносин тільки одному правопорядку не може забезпечити об'єктивного, адекватного конкретним життєвим обставинам, правового регулювання.

Міжнародне приватне право покликане  регулювати взаємини між суб'єктами міжнародного приватного права. Особливість положення суб'єктів міжнародного приватного права полягає в тому, що вони виступають не тільки носіями прав і обов'язків, але й грають головну роль в створенні і реалізації міжнародно-правових норм.

Розвиток міжнародного співробітництва України з іноземними державами у сфері економіки, політики і культури обумовив необхідність вдосконалення договірних правовідносин  та уніфікації законодавства з питань власності, шлюбно-сімейних та трудових відносин, в сфері міжнародних перевезень та інших правовідносин, які виходять за межі правової системи України. Відповідно зростає потреба в удосконаленні чинного міжнародного приватного права, в застосуванні юридичних норм до відносин, які виникають між суб'єктами різних держав, теоретичних досліджень правотворчого і правозастосовного досвіду України та інших держав в галузі міжнародного співробітництва.

Не поодинокими  стали випадки участі України в якості відповідача в іноземних юрисдикційних органах. При цьому, юрисдикційні органи (суди, арбітражі) зазнають значних труднощів при розгляді конкретних справ, пов'язаних з участю держави.

Вищенаведене свідчить про актуальність розгляду проблем статусу держави Україна як суб'єкта міжнародного приватного права, узагальнення накопиченого в світі досвіду правового регулювання міжнародних приватноправових відносин з участю держави, сприйняття позитивних тенденцій вирішення проблеми державного імунітету.

Актуальність теми: виявлення особливостей правового становища України в міжнародних приватноправових відносинах та визначення шляхів вирішення проблеми держаного імунітету України.

Мета курсової роботи: для досягнення зазначеної мети поставлені наступні задачі:

- визначити змістовні елементи та особливості правосуб'єктності держави як суб'єкта міжнародного приватного права;

- визначити природу державного імунітету держави як суб'єкта міжнародного приватного права, дослідити історію його розвитку та розкрити сутність окремих видів державного імунітету України: судового; від попереднього забезпечення позову; від примусового виконання рішення; імунітету власності тощо;

- розробити пропозиції щодо вдосконалення законодавства, що регулює міжнародні приватноправові відносини з участю держави Україна, та принципів застосування державою Україна імунітету під час притягнення її до відповідальності.

Об'єктом дослідження є міжнародні приватноправові відносини з участю держави: концесійні, щодо розподілу продукції, випуску цінних паперів (облігацій зовнішніх державних позик), спадкові, трудові, а також відносини, що виникають при притягненні України до відповідальності за порушення зобов'язань.

Предметом даного дослідження є правосуб'єктність держави Україна як суб'єкта міжнародного приватного права та нормативно-правові акти, які регулюють міжнародні невладні приватноправові відносини з участю держави та міжнародних організацій, а також практика національних та закордонних юрисдикційних органів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ДЕРЖАВА ЯК СУБ'ЄКТ  МІЖНАРОДНИХ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН.

 

1.1.Міжнародне приватне  право в минулому, сьогоденні  і майбутньому.

Як показує історія, міжнародне приватне право в різні епохи  сприймалося суспільством по різному. В період свого зародження, а саме на етапі проектування римського права на цивілістичні відносини «з міжнародними характеристиками», тобто які виходять за рамки однієї державно-правової єдності, впродовж вельми тривалого періоду міжнародне приватне право, поза сумнівом, кваліфікувалося як матеріальне право. Далі, в процесі опосередковування в інституті монаршої влади всіх гілок влади, особливо в епоху абсолютизму, коли сюзерен самотужки здійсняв і законотворчість і правозастосування, в міжнародному приватному праві почали більш виявлятися процесуальні аспекти. Найбільш такий його характер став переважати в силу історичних і національних характерних рис в країнах «загального права».

В сучасну епоху в державах світу залежно від досвіду минулих часів і пройдених суспільствами шляхів в частині розробки певних ідейних уявлень, існують різні підходи до міжнародного приватного права, які враховують як його матеріальну природу, так і процесуальні складові.

Сучасний етап розвитку світу, міжнародних  відносин і відповідних їм ідейних  переконань приніс нові теорії, що стосуються природи міжнародного приватного права. В середині 80-х років XX ст. особливо виразно прозвучала точка зору відносно «полісистемної комплексності» міжнародного приватного права, яка виражена в роботах авторів: спочатку російського ученого-правознавця А.Н. Макарова, а згодом, Р.А. Мюллерсона. Деяку варіацію в цьому плані представляє думка алжирського вченого М. Іссада, сформульована їм після ретельного аналізу правової природи міжнародного приватного права з позицій внутрідержавного і міжнародного права. Зокрема, він прийшов до висновку: «...слід побоюватись класичних схем і бажання за всяку ціну включити міжнародне приватне право в ту або іншу галузь...» [20].

Враховуючи вищесказане, можна  вказати на незвичайність, небажаність і сумнівну корисність включення міжнародного приватного права в одну з двох названих галузей. Зважаючи на його еклектичний характер, запозичення з різних галузей, враховуючи національні інтереси, а також вимоги сучасного міжнародного правопорядку, можна охарактеризувати міжнародне приватне право як «категорію sui generis» або «як самостійну галузь».

Однією з фундаментальних ідей видатного російського ученого  німецького походження, дослідника міжнародного публічного і міжнародного приватного права Ф. Мартенса був вивід про те, що міжнародні відносини і відповідне їм міжнародне право розвиваються не хаотично, а підкоряючись своїм внутрішнім законам, і завдання науки міжнародного права полягає в тому, щоб виявити ці закономірності, а не створювати штучні системи, що не мають опори в дійсному житті [20].

Його заклик, звертаючись до минулого, не забувати спрямовуватись в майбутнє, актуальний і зараз: «...ми схильні  вивчати і звертати виняткову  увагу минулому, забуваючи, що і майбутнє має свої права. Але такий напрям не може продовжуватися; він суперечить основному закону розвитку культури і сучасної цивілізації. Цей закон є закон прогресу, поступального і нестримного розвитку людини, суспільства, держави і міжнародного життя. Розвиток не може полягати в поверненні назад, він неможливий за відсутності прав і порядку. Прогрес можливий тільки в поступальному руху вперед: його мета і ідеали в майбутньому» [20].

Ці ідеї не носять сьогохвилинного  характеру для цілей розвитку міжнародного приватного права і  можуть бути в нім реалізовані.

Аналізуючи сучасний розвиток цивільно-правових систем та окремих приватноправових порядків на сучасному етапі, слід зазначити  про такі закономірності.

Насамперед, розвиток цивільно-правових систем характеризується їх уніфікацією. Уніфікація йде шляхом зближення та гармонізації цивільно-правових систем різних держав внаслідок запозичення відповідних правових конструкцій та згладжування принципових відмінностей між закономірностями правового регулювання та охорони суспільних відносин. Причиною уніфікації цивільно-правових систем сучасності є необхідність спрощення порядку співпраці держав в економічній та інших сферах, з метою підвищення його ефективності та усунення певних неузгодженостей (колізій). Уніфікація цивільно-правових систем можлива шляхом укладення міжнародних договорів, прийняття модельних рекомендаційних законодавчих актів, використання міжнародних звичаїв тощо. Тож, слід зазначити, що навіть різні за своїм підходом країни континентальної та англо-американської системи цивільного права розпочали процес уніфікації власних правових систем. У країнах англо-американської системи права все більшого значення при регулюванні суспільних відносин надають нормативно-правовому акту, і навпаки, в країнах континентальної системи приватного права все більшу роль починає відігравати прецедент та інші правотворчі акти судів.

Особливо актуальною є проблема уніфікації внаслідок створення  міждержавних союзів. Адже, переважна  більшість економічно стабільних країн  Європи перебувають на шляху інтеграції до Європейського Союзу, де одним із пріоритетних завдань є створення єдиного правового простору. І саме питання адаптації національного цивільного законодавства до стандартів ЄС є пріоритетним завданням як країн-учасниць ЄС, так і тих, які планують своє членство у цій організації.

Таке зближення зумовлює ще одну тенденцію до створення єдиного  освітянського простору, що задекларовано  у рамках так званого Болонського  процесу. Особливо це має позначитися  на підготовці юристів. Адже запровадження  єдиних підходів до кредитно-модульної освіти для гуманітарних дисциплін ми вважаємо проблемним. І тому на допомогу цьому повинна прийти переорієнтація навчального процесу, що має бути спрямована на вивчення зарубіжного цивільного законодавства.

Ще однією з тенденцій розвитку цивільно-правових систем сучасності є налагодження між державами міжнародної правової допомоги. Основними формами здійснення такої міжнародної правової допомоги є укладення міжнародних договорів про надання юридичної допомоги з цивільних, сімейних та інших справ, обмін правовою інформацією, взаємодія законодавчих органів влади, міжнародні наукові та освітні правові програми тощо.

Щодо розвитку українського приватного права, то є тенденції до його зближення з континентальною системою цивільного права, однак вони є відносно не стійкими, що зумовлено браком стабільного економічного розвитку та стихійністю правового регулювання суспільних відносин. Однак активна позиція України в питаннях входження до європейського економічного простору, її участь у товарообороті між державами СНД, визначення своїх позицій при створенні модельних нормативних актів (наприклад Модельного цивільного кодексу для держав-учасників СНД) та актів національного законодавства з урахуванням тенденцій європейського регулювання суспільних відносин дають підстави сподіватися на якнайближче визначення та затвердження українським цивільним правом свого належного місця серед цивільно-правових систем сучасності.

 

 

1.2.Взаємодія міжнародного  публічного і міжнародного приватного  права.

Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій. Вони регулюються або національним правом відповідної держави, або нормами міжнародного приватного права.

Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права, а  саме:

- і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини;

- в загальних рисах: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права;

- і в міжнародному публічному, й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави.

- міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, в такий спосіб встановлюються загальні цілі створення правових умов для міжнародного співробітництва в різних галузях.

Отже, міжнародне приватне право як сукупність норм, що регулюють цивільно-правові відносини, які мають міжнародний характер (ускладнені «іноземним елементом»), не повинно суперечити загальновизнаним принципам міжнародного публічного права.

Слід також мати на увазі, що міжнародні угоди, які регулюють цивільно-правові відносини (договори в сфері міжнародного приватного права), в багатьох випадках включаються до складу міжнародних міждержавних договорів.

Розмежування між міжнародним  публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на наступних підставах:

- за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві - фізичні і юридичні особи;

- за предметом правового регулювання: в якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві - міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

- за джерелами: у міжнародному публічному праві - це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їх коло значно ширше - національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін.;

- за методом правового регулювання: в міжнародному публічному праві - це погодження волі держав, а у міжнародному приватному праві - це подолання колізій (зіткнень законів);

- за видами відповідальності: в міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві - цивільно-правова;

- за сферою дії: в міжнародному публічному праві цю сферу можна визначити як глобальну (вона охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного публічного права), а в міжнародному приватному праві вона має національні межі (в кожній державі є своє міжнародне приватне право).

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Види суб'єктів міжнародного  приватного права. 

Суб'єкти міжнародного приватного права - це учасники цивільних правовідносин, ускладнених «іноземним елементом».

Розрізняють три види іноземного елемента:

- суб'єкт;

- об'єкт;

- юридичний факт.

При цьому розуміються такі майнові відносини:

- коли суб'єктом виступає сторона, яка має іноземне громадянство або підданство;

- суб'єкти належать одній державі, а об'єкт знаходиться за кордоном;

- виникнення, зміна або припинення відносин, пов'язаних з юридичним фактом, який має місце за кордоном.

Закон України «Про міжнародне приватне право» в ст. 1 дає таке тлумачення «іноземного елементу»:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави [3].

До суб'єктів міжнародного приватного права належать:

- фізичні особи (громадяни, особи  без громадянства - апатриди, іноземні  громадяни, особи, які мають  подвійне громадянство - біпатриди);

- юридичні особи (державні організації, приватні фірми, підприємства, науково-дослідні і інші організації);

- держави (наприклад, придбання  земельних ділянок для розміщення  посольських та консульських  місій, надання в концесію ділянок  надр для розробки корисних  копалин, передача в оренду будівель та споруд, придбання та продаж майна, надання позик і видача гарантій, та інше);

- нації і народи, які борються  за свободу, незалежність і  створення власної державності  в особі своїх керівних органів  (до їх числа належить, наприклад,  Організація Звільнення Палестини);

- міжнародні міжурядові організації;

- державоподібні утворення, які  є суб'єктами міжнародного публічного  права (до них належать вольні  міста і Ватикан - резиденція  голови римсько-католицької церкви).

Фізичні і юридичні особи, як суб'єкти міжнародного приватного права є учасниками правовідносин незалежно від того, хто є іншою стороною в правовідносинах: міжнародне приватне право регулюватиме відносини як між двома фізичними або між двома юридичними особами, так і між фізичною або юридичною особою, з одного боку, і державою або іншим суб'єктом міжнародного публічного права - з іншого.

Держави, нації  і народи, які борються за незалежність і створення власної державності, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, як суб'єкти міжнародного приватного права можуть тільки тоді входити до складу правовідносин, що регулюються нормами міжнародного приватного права, коли буде виконана головна умова: контрагентом по операціях (або іншою стороною в правовідносинах) є фізична, або юридична особа. Правовідносини, в яких учасниками є дві держави, або дві міжурядові організації, або держава і міжурядова організація, не регулюються нормами міжнародного приватного права. Вони знаходяться в сфері дій міжнародного публічного права. Це не означає, що держава з державою не може укласти договір купівлі-продажу або будь-які інші договори. В разі виникнення спору, він вирішуватиметься, наприклад, відповідно до ст. 33 Статуту ООН в Міжнародному Суді ООН, який розглядає міждержавні спори. Застосовним буде міжнародне публічне право, при цьому саме питання про вибір «компетентної» національної правової системи не виникне [9, 10].

Змістовними елементами правосуб'єктності України як суб'єкта міжнародного приватного права є  правоздатність та дієздатність. В структурі дієздатності можна виділити наступні елементи:

- правочиноздатність - здатність України здійснювати  правочинні дії, спрямовані на  встановлення цивільних прав  та обов'язків у відносинах  з іноземним елементом;

- трансдієздатність  - здатність держави Україна мати представників;

- некомерційна  господарська дієздатність - здатність  держави здійснювати некомерційну  господарську діяльність;

- деліктоздатність - здатність держави нести цивільно-правову  відповідальність;

- тестаментоздатність  - здатність держави Україна бути спадкоємцем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.4. Особливості при  розгляді держави, як суб'єкта  міжнародного приватного права. Україна як суб’єкт міжнародного приватного права.

Держава, як вказувалось вище, може вступати в різноманітні майнові  відносини з іноземними юридичними та фізичними особами. Крім того, держава може виступати в цивільному обороті в якості спадкоємця відмерлого майна (ст. 1277 ЦКУ) або спадкоємця за заповітом (ст.1235 ЦКУ) [2].

Різним є становище держави  і в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові (міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації).

Існує декілька поглядів на державу  як суб'єкт міжнародного приватного права. Одні вважають державу особливим  суб'єктом права, оскільки немає  такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, які регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного. Інші додержуються точки зору, що держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не в якості двох осіб «казни» (фіска) - суб'єкта влади і «купця» - суб'єкта цивільних правовідносин, а в якості суверена.

Однак, участь держави у відносинах, які регулюються міжнародним приватним правом, має і свою специфіку. Це пов'язано з особливою природою і суттю держави - володінням державним суверенітетом як ознакою, яка характеризує державу. Державний суверенітет означає верховенство держави в рішенні всіх внутрішніх і зовнішніх питань в межах своєї території і компетенції, незалежність однієї держави від іншої в рішеннях, діях, відповідальності, правовому регулюванні.

Спеціальний комітет  Конференції в Сан-Франциско, який було створено для розробки проекту  Статуту ООН, в статті 2 дав таке тлумачення суверенітету держави, яке має фундаментальне значення: «Під «суверенною рівністю» розуміється:

- держави юридично рівні;

- кожна держава користується невід'ємним правом повного суверенітету;

- особистість держави користується повагою, правом на територіальну цілісність і політичну незалежність;

- кожна держава повинна чесно виконувати свій обов'язок» [18].

З цього випливає, що жодна  держава не може здійснювати стосовно іншої держави які-небудь примусові  заходи, не сумісні із суверенітетом  держави. Принципи суверенної рівності і поваги суверенітету закріплені в багатьох міжнародних документах, а саме: «Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відношень та співробітництва між державами у відповідності із Статутом Організації Об'єднаних Націй» від 24 жовтня 1970р., «Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі» від 01 серпня 1975р., «Паризької хартії для нової Європи» 21 листопада 1990р. та ін.

Концепція участі держави в цивільно-правових відносинах знайшла своє відображення як в законодавстві України - ст. 167-169 ЦКУ , так і в законодавстві Російської Федерації - розділ 5 ЦКРФ та Республіки Білорусь - розділ 5 ст. 124-127 ЦКРБ [2, 5, 6].

Закінчуючи перший розділ курсової роботи, можна зробити наступні висновки:

1. Правовідносини, в яких учасниками є дві держави, або дві міжурядові організації, або держава і міжурядова організація знаходяться в сфері дій міжнародного публічного права.
2. Держава, як суб'єкт міжнародного приватного права може входити до складу правовідносин, які регулюються нормами міжнародного приватного права, коли контрагентом по операціях (або іншою стороною в правовідносинах) є фізична, або юридична особа.
3. Участь держави у відносинах, які регулюються міжнародним приватним правом, має свою специфіку, пов'язану з особливою природою і суттю держави - володінням державним суверенітетом як ознакою, яка характеризує державу.
4. Державний суверенітет означає верховенство держави в рішенні всіх внутрішніх і зовнішніх питань в межах своєї території і компетенції, незалежність однієї держави від іншої в рішеннях, діях, відповідальності та правовому регулюванні.
5. Україна є в цілому рівноправним з юридичними та фізичними особами суб'єктом міжнародного приватного права. Міжнародні приватно-правові відносини, в яких одною стороною виступає держава Україна як суб'єкт міжнародного приватного права, а іншою - іноземна фізична чи юридична особа, - є горизонтальними, тобто такими, що будуються на принципах диспозитивності та юридичної рівності сторін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ  ЗА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ.

 

2.1. Види імунітетів  держав.

Слово «імунітет» має  своє походження від латинського  слова «immunitas» - звільнення, позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає в непідпорядкованості держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саме тому імунітет називають юрисдикційним імунітетом.

Для визначення імунітету  важливе значення має його правове  обґрунтування, його правова природа. На першому етапі становлення цього інституту, суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю - comіtas gentіum. Але вже з ХІХ ст. американські суди розглядали імунітет іноземної держави як сформований міжнародно-правовий звичай. Незалежно від того чи іншого підходу, з самого початку існуючої практики незалежність та суверенітет держави служили головним обґрунтуванням імунітету, як принципу міжнародного права.

Імунітет держави виявляється  в тому, що з огляду на рівність між  собою всіх держав (і великих за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило «par in раrеm non habet imperium» («рівний не має влади над рівним»). Принцип судового імунітету є нормою міжнародного права, недотримання якої тягне міжнародну відповідальність держав. Таким чином, імунітет держави в приватноправовій сфері є наслідок прояви суверенітету: рівний над рівним не має влади взагалі, у тому числі і юрисдикції: «par іn parem non habet jurіsdіctіonen».

Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, яке належить державі. Майно іноземної держави  не може піддаватися заходам примусового  характеру (накладенню арешту тощо).

В теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави:

• судовий;
• від попереднього забезпечення позову;
• від примусового виконання рішення;
• майновий (власності).

Судовий імунітет полягає  у непідсудності держави без  її згоди судам іншої держави. Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім випадків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу [18].

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову. Це означає неможливість накладення арешту на державну власність, заборону здійснювати певні дії державним органам іноземної держави в порядку забезпечення позовних вимог.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусового виконання судового рішення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи в порядку забезпечення позову чи в порядку примусового виконання вже винесеного судового рішення навіть стосовно державних морських суден, які перебувають у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати.

Майновий імунітет означає  недоторканність державного майна: відносно державного майна в мирний час не можуть бути застосовані будь-які заходи по вилученню або націоналізації з боку іншої держави.

Вищеперелічені види імунітету держави мають загальну рису: необхідність отримати згоду  держави для здійснення певних дій  з боку іншої держави. Без згоди держави вельми скрутно притягнути її, як відповідача до участі в судовому розгляді, накласти арешт на майно або примусово виконати рішення. За загальним правилом, навіть, якщо держава добровільно взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно. Іншими словами, для застосування заходів на виконання або забезпечення судового рішення суд повинен отримати окрему згоду іноземної держави.