Держава і право у період відродження української державності (1917-1920 рр)

ЗМІСТ

«Ми всі стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом старого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стягом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним порядкувати без втручання центральної власті.»

М. Грушевський. 

ВСТУП

     Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.

     Важливою  подією в історії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих країнах загострилися численні економічні, політичні та національні суперечності. Розділена між державами-суперниками, Україна в перші роки війні була дуже зруйнована.

     Після довгих років кривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. У Німеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація. Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.

     У національних окраїнах Росії, які продовж століть перебували у колоніальному рабстві, почала пробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності, відновлення власної державності, насамперед це стосується України.

     Із  ситуації, яка виникла в обох воюючих  блоках – Росії та Німеччини й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичні події надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьох століть чужоземного панування.

     У даній курсовій роботі ми спробуємо  висвітлити нетривалий, але насичений  подіями час, коли на новому виткові історії, в 1917 – 1921рр. відродилася Українська національна держава.

     Дана  тема є актуальною, тому що ті процеси, які відбувалися в державному будівництві, політичному та економічному житті УСРР поклали свій відбиток на подальший розвиток України.

1. Утворення Української Радянської Республіки.

     Повалення Тимчасового уряду, проголошення другим Всеросійським з’їздом Рад у жовтні 1917 р. радянської влади в Петрограді кардинально змінили суспільно-політичний устрій в Україні. Українська Центральна Рада, не підтримавши Тимчасовий уряд, і, водночас, засудивши більшовицький переворот, тим самим не визнала легітимною владу Рад робітничих і солдатських депутатів у Росії. Така позиція Центральної Ради і, особливо, проголошення нею національної держави – Української Народної Республіки (Центральна Рада Третім Універсалом від 7 листопада 1917 року проголосила утворення УНР у межах дев’яти українських губерній, однак знову ж таки як автономну частину Російської Федерації) підштовхнули більшовиків до активних дій щодо встановлення влади, аналогічної петроградській.

     У цей час на перебіг подій в  Україні дедалі більше впливають  нові, головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької  влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу в краї; ускладнені становища на фронтах Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські землі.

     Наприкінці 1917 року український національний рух  ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських  установчих зборів – в Україні  за більшовиків проголосувало лише 10 відсотків виборців, а за українські партії – майже 75 відсотків. Більшовики, виявившись у значній меншості, від самого початку з’їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ще ім дуже зашкодив ультиматум Ради Народних Комісарів (РНК) Росії (за підписами Леніна і Троцького), надісланий напередодні Центральній Раді.

     Ультиматум  РНК делеганти розцінили як замах на УНР: «Всеукраїнський з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв’язки, до яких прямує українська демократія». [3, стр.223].

     Більшовики-делеганти  не могли дати жодних пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.

     Проти замість обрання нової Центральної  Ради підконтрольної РСДРП, з’їзд висловив діючій Центральній Раді повну довіру.

     Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім  сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили всеукраїнських з’їзд і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні.

     11 – 12 грудня під охороною радянських  військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з’їзд Ради за сценарієм більшовиків. Цей так званий з’їзд схвалив повстання в Петрограді  й політику Раднаркому, проголосив установлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний секретаріат – радянський уряд Україні.

     Незважаючи  на те, що на Харківському з’їзді було лише 200 делегантів, які представляли 89 рад (з-понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані правочинними Радянською Росією. І це не випадково, оскільки перебіг подій у Харкові дав змогу Раднаркому залишатися ніби в затінку і кваліфікувати збройне протистояння в Україні як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною владою.

     26 січня 1918 року радянські війська  займають Київ, і на цей час  радянська влада встановлюється  майже на всій території України. Починається формування органів Радянської влади в Україні створюється новий апарат управління, органи правопорядку, суд, збройні сили. Власне на території України утворилося кілька радянських республік: радянська УНР, Донецько-Криворіжська, Таврійська, Одеська. Під контроль органі в Радянської влади перейшли фінанси, здійснювалися контрибуції, конфіскація, реквізиції. Почалося одержавлення (націоналізація) промисловості, особливо великої. На селі проводилася ліквідація поміщицьких маєтків і розподіл майна між селянами. Активізувався вивіз хліба до Росії. Проти своїх противників більшовики застосовували терор.

     Саме в цей час (зима 1917 – весна 1918 рр.) становище Радянської влади в Україні було складним, міцно затвердитися вона не встигла. 18 лютого 1918 року почався загальний наступ австро-німецьких військ. 3 березня 1918 року за Брестським мирним договором з Німеччиною та її союзниками Радянська Росія визнала УНР незалежною республікою, тим самим Раднарком і більшовики зобов’язалися не втручатися у внутрішні справи України і не надавати ніякої допомоги органам Радянської влади в Україні, але п це таємно.

       17 – 19 березня 1918 року у Катеринославі відбувся ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який з тактичних міркувань визнав незалежність Радянської України, то як І Всеукраїнський з’їзд Рад визнав державний союз Радянської України і Радянської Росії.

     8 лютого 1918 року німецькі війська вступили на територію України. 14 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Зупинити наступ австро-німецьких військ (450 тисяч) нечисленні радянські війська (кілька десятків тисяч) не змогли. На початку березня 1917 року було зайнято Київ, а у травні 1918 року окупація України австро-німецькими військами була завершена. Радянська влада в Україні припинила своє існування, її державні органи – ЦВК Рад і Народний Секретаріат були розпущені.

     Проте більшовики не відмовилися від боротьби за Україну. 2-5 липня 1918 року у Москві була утворена Комуністична партія (більшовиків) України, яка провела свій І з’їзд. На початку серпня 1918 року більшовики в Україні спробували підняти масові повстання, але вони були передчасні, погано підготовлені, тому легко придушені.

     Наступна  спроба поширити Радянську владу  в Україні стала можливою після  анулювання 13 листопада 1918 року Брестського  договору, умови якого стримували Радянську Росію, оскільки зобов’язували її встановити мирні стосунки з УНР. Наприкінці листопада 1918 року було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який 25 листопада 1918 року у місті Суджі видав маніфест про відновлення ради влад в Україні. У цей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти Півдня України. Також починають наступ в Україну й радянські війська, які успішно діють і у 1919 році. Тим самим на квітень 1919 року на більшості території України було знову встановлено радянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади. З 6 січня 1919 року держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а декретом від 29 січня 1919 року Тимчасовий уряд реорганізовано в Раду Народних Комісарів УСРР (РНК УСРР). Ці зміни були санкціонованими ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад (березень 1919 року). Тоді ж Президію Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) було прийнято першу Конституцію УСРР, що повністю повторювала Конституцію РСФРР.

     Але й цього разу радянська влада  не змогла закріпитися в Україні. У червні-липні 1919 року почався успішний наступ в Україну військ Денікіна з Донбасу, а з заходу військ Директорії та УГА. На кінець серпня 1919 року Радянська влада в Україні була повалена. За наказом Раднаркому Росії в серпні припинили свою діяльність в Україні ВУЦВК і Раднарком УСРР.

     Влітку 1919 року, в один з найважчих періодів існування радянської влади, для  її захисту і зміцнення вирішено було об’єднати всі сили та ресурси. З цією метою 1 червня 1919 року радянськими республіками було укладено військово-політичний союз.

     Більшість українських земель було окуповано  денікінцями, встановлений ними режим був досить жорстким в національному питанні та по відношенню до селянства. Повернення поміщиків, реквізиції хліба та ін. восени 1919 року викликали в Україні масовий селянський партизансько-повстанський рух проти денікінців. Особливо розгорнув свою діяльність Махно. Повстанські загони мали різне ідейне забарвлення: більшовики, петлюрівці, анархісти та ін. Це підірвало тили денікінської армії.

     У жовтні 1919 року Червона армія перейшла в контрнаступ і на січень –  лютий 1920 року в Україні вже втретє була встановлена Радянська влада. Залишки армії Денікіна змогли закріпитися в Криму. Очолив їх генерал Врангель.

     Тепер радянські війська діяли від  імені створеного за межами України 11 грудня 1919 року Всеукраїнського революційного  комітету. Всеукрревком переїхав до Харкова, який (до 1934 року) став столицею радянської України.

     Реставрація радянської влади в Україні відбувалася  на основі «Тимчасового положення про  організацію Радянської влади в  Україні», затвердженого Всеукрревкомом 22 грудня 1919 року. Функції ВУЦВК та Раднаркому покладались на Всеукрревком, а в губерніях та повітах створювалися ревкоми за погодженням з місцевими комітетами КП(б)У та командування Червоної Армії. Правовою базою діяльності цих органів стали декрети РСФРР, дія яких поширювалася на Україні постановою Всеукрревкому від 22 січня 1920 року.

     Всеукрревком  виконував свої функції до четвертого Всеукраїнського з’їзду Рад (травень 1920 року), згідно з рішенням якого  відновлювалась діяльність ВУЦВК і  Раднаркому УСРР та система рад на місцях. Таким чином до кінця 1920 року радянська влада остаточно закріплюється в Україні.

     Початок міжнародно-правового визнання радянської влади в Україні було покладено  Ризьким перемир’ям 12 жовтня 1920 року між РСФРР і УСРР з одного боку і Польщею з другого, що було підтверджено саме в Ризі  18 березня 1921 року. За умовами договору Польща визнавала радянську владу в Україні, а друга сторона (УСРР і РСФРР) – поступалась на користь Польщі західноукраїнськими землями.

     З моменту свого проголошення Українська радянська республіка була складовою частиною єдиного радянського комплексу на території колишньої Російської імперії.

     Так, щойно утворена в Харкові радянська  УНР проголосила себе «федеративною  частиною російської Республіки», а  другий радянський уряд в Україні  – Тимчасовий робітничо-селянський – у січні 1919 року висловився за об’єднання з РСФРР на основі «соціалістичної федерації»

     Підсумком процесу , що мав закріпити радянську  владу в Україні, став укладений 28 грудня 1920 року між УСРР і РСФРР  робітничо-селянський договір. Стаття І цього документу встановлювала , що РСФРР і УСРР вступають у військовий і господарський союз, для чого об’єднують народні комісаріати обох республік: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти й телеграфів, Вищу раду народного господарства. Таким чином найважливіші сфери державного управління було визнано спільними для обох республік і передано під керівництво уряду РСФРР.

     На  початку 1921 року повстанський рух став основною формою громадської війни. Селянство вперто чинило опір диктатурі та її економічній системі – «воєнному комунізмові». Воно було останньою силою, яка продовжувала боротьбу з більшовизмом.

     Комуністична  рада не мала шансів вийти переможницею в боротьбі з селянською стихією. Покласти край громадянській війні  міг лише політичний компроміс між ворогуючими сторонами.

     У 1921 році В. Ленін докорінно переосмислив і змінив своє ставлення до «воєнного комунізму». Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністичною ідеєю та реальною державною владою, він вибрав останню, проголосивши новий економічний курс. Запровадження НЕПу поклало край громадянській війні й на довгі десятиліття утвердило радянську владу в Україні, закамуфлювавши її в національні форми державності.

2. Державний лад

     2.1. Центральна Рада. Телеграфні повідомлення про більшовицький переворот у Петрограді почали надходити до Києва з другої половини дня 25 жовтня. Але заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і селянських депутатів підняти повстання і захопити владу не мали успіху тому, що переважна більшість народних мас України підтримувала політику партій які входили до складу Центральної Ради, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід влади до Рад більшовиків вдалося здійснити лиш у пролетарському Донбасі.

     Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового  уряду керівництво Центральної  Ради 27 жовтня 1917 року ухвалило резолюцію  про владу в країні, де наголошувалося на необхідності переходу влади «до  рук всієї революційної демократії», а не до рад робітничих і селянських депутатів, які становлять лише частину революційної демократії. Висновок був такий: «Українська центральна Рада висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні» [3. стр.219].

     Центральна  Рада вважала, що в такий ситуації можливий тільки один вихід, щоб вона стала дійсною, фактичною, крайовою владою, - це утворення Української  Народної Республіки.

     7 листопада ІІІ Універсалом Центральна  Рада проголосила Українську Народну Республіку, однак знову ж таки як автономну частину Російської Федерації.

     За  своїм значенням ІІІ Універсал – перший у ХХ столітті український державно-правовий документ конституційної спрямованості, який розпочав процес формування власної правової системи, його варто визнати одним із найрадикальніших документів, які вийшли зі стін Центральної Ради.

     Важливе значення ІІІ Універсалу мають його положення про розширення й закріплення  місцевого самоврядування, утворення  демократичних прав і свобод, недоторканності особи й життя, конфіскацію поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння й передачу земель трудовому народу без викупу, права й можливості вживання місцевих мов у зносинах з усіма уставами тощо.

     За  ІІІ Універсалом Генеральний секретаріат перестав бути проміжною ланкою у вертикалі виконавчої влади й отримав статус повноправного українського уряду, а Центральна Рада взяла на себе всю повноту влади законодавчої.

     ІІІ Універсал задовольнив національні  й соціальні очікування переважної більшості українського суспільства. Про це свідчить географія резолюцій, які надійшли до УЦР на підтримку Універсалу. Про високий політичний авторитет УЦР у листопаді 1917 року говорить переконлива перемога її провідних політичний партій на виборах Всеросійських установчих зборів на території України.

     Фатальною помилкою ЦР була її підтримка ідеї федерації з більшовицькою Росією. Наступ військ Антонова-Овсієнко остаточно розвіяв ілюзії щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Нагальною була й необхідність впровадити самостійні переговори з Німеччиною та її союзниками, що розпочалися в Брест-Литовському.

     9 січня 1918 року був проголошений  ІV Універсал ЦР у якому говорилося, що: однині УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою Українського народу. ЦР визначаючи джерелом влади народ України, прагнула встановлення «бажаного миру». Отже, державність України виникла як реакція на розпад центральної влади Російської імперії і була зумовлена не тільки внутрішніми, а й зовнішніми обставинами.

     Історичне значення ІV Універсалу зумовлюється тим, що М. Грушевський проголосивши Україну незалежною державою завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно - визвольного руху, який, врешті, відкинув ідеї автономії та федералізму.

     Незважаючи  на всі ознаки парламенту, ЦР мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку, майже в усіх основоположних документах Центральної Ради декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих Зборів. По-друге, ЦР формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій.

     У процесі переговорів з Тимчасовим урядом ЦР поповнилася «представниками інших народів, які проживали в Україні, від їхніх революційних організацій».

     Після проголошення УНР гостро постає проблема у галузі державотворення – це проблема розподілу компетенції  між УЦР і Центральним Секретаріатом, що так і не була розв’язана (навіть у Конституції УНР): УЦР як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як виконавчий орган займалися по суті одними і тими ж питаннями, з яких приймали, відповідно, закони чи постанови. Але українській справі значно більшої шкоди завдало не протистояння гілок влади, а партійні чвари й суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

     У зв’язку з цими обставинами ЦР починає втрачати соціальну опору  і авторитет. Тому 29 квітня 1918 року вона збирається на чергове засідання. Тут, окрім законів обговорювалася і була прийнята Конституція УНР – Основний закон держави, її опрацювала спеціальна конституційна Комісія на чолі з професором М. Грушевським, що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім найближчих сусідів України, яких об’єднували спільні або подібні з нею історичні, економічні, політичні умови розвитку. За цією конституцією Україна мала стати демократичною парламентською державою, На тому ж засіданні Малої Ради відбулося обрання М. Грушевського Президентом УНР.

     2.1.1. Місцеві органи влади. Організовуючи місцеву владу і місцеве самоврядування ЦР виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва.

     І Універсал передбачав обрання місцевої адміністрації у кожній волості, повітовій управі, ІІІ Універсал  також закріплював місцеве самоврядування. ЦР намагалась об’єднати два моменти: з одного боку надати органам місцевого самоврядування широкі права і повноваження, а з другого – визначити межі цих повноважень з покладенням керівництва всією системою самоврядування на Генеральне секретарство внутрішніх справ. Три основні проблеми, з рештою, визначили долю цього процесу.

     По-перше, невизначеність самої системи інституцій, які  мали закласти фундамент місцевої влади. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість яких перейшла в спадщину ще від Російської держави, діяли губернські і повітові комісари Центральної Ради, та згадані в ІІІ Унiверсалi «органи революційної демократії». Всі вони функціонували за власним розсудом без механізму взаємодії й точного розмежування «сфер впливу». Навпаки – деякі найважливіші питання взагалі вилучалися з їх компетенції, що в свою чергу призводило до утворення нових органів.

     На початку березня 1918 р. УЦР затвердила новий адміністративно-територіальний поділ України на 30 земель. Отже, організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Рада не встигла це здійснити.

     По-друге, органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя.

     По-третє, відсутність належної правової бази; законодавство в цій сфері обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами, що містилися в універсалах Центральної Ради і деклараціях іі Генерального Секретаріату. Правовий статус комісарів Центральної Ради фактично визначався положенням, прийнятим ще Тимчасовим урядом для своїх представників. В Україні розроблявся закон про утворення нових органів влади на місцях.

     Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини  між численними органами в Земельному законі від 18 січня 1918 року, запровадити  новий адміністративно-територіальний поділ України відповідно до Закону «Про проділ України на землі» від 6 березня 1918 року. Структурна невизначеність системи самоврядування, відсутність належної правової бази та державного фінансування не дали змоги ЦР організувати діяльність органів влади й управління на місцях.

     2.1.2. Військові формування. Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по українізації військових формувань як на території України, так і на фронті.

     Завдяки лідерам УЦР, які пропонували  замість нерегулярної армії створити народну міліцію, 12 листопада 1917 року розпочалась робота Генерального Секретарства військових справ, його очолив С. Петлюра, а по його відставці наприкінці грудня  - М. Порш. Того ж часу для управління всіма збройними силами України було сформовано Український Генеральний Військовий штаб. До його складу увійшло кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв’язку), та спеціальна комісія для вирішення проблеми офіцерів-українців, вибулих зі служби у російській армії. М.Порш видав спеціальний наказ згідно з яким до українського війська приймалися лише «офіцери, що були родом з України». Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня з'явився закон «Про відстрочення призива на військову службу i відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім – закон «Про утворення Комітету по демобiлiзацiї армії» i, нарешті, 16 січня – тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога.

     Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час «муравйовського» наступу на Київ виявилося, що  Центральній Раді не вистачає регулярної армії.

    Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено: було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Розроблялися й інші заходи спрямовані на формування регулярної армії. Також УЦР прагнула розв’язати питання, пов’язані із соціальним захистом військовослужбовців.

2. Гетьманат. На одній з нарад німецького й австрійського командування було вирішено , зважаючи на неможливість співпраці з УНР, підтримати іншу владу, яка б встановилась у наслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймні на перших етапах, за найкращу форму влади було визнано гетьманат.