Державна власнісь:сутність і економічна роль

Зміст

Вступ

1. Відносини державної власності в Україні
2. Сутність та функції державної власності. Власність і соціально-економічне відношення
3. Приватна і колективна власність: аспекти взаємодії
4. Економічний зміст державної власності у системі виробничих відносин
5. Функціональні форми власності

а) загальноприйняті форми  власності

б) принципи формоутворення власності

в) форми власності  у країнах з ринковою економікою

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Я обрала цю тему, бо, як відомо, Україна має перехідний тип економіки. В процесі його встановлення відбулося знищення одних форм власності і поява та зародження нових. Це один з трансформаційних процесів переходу економіки.

Оскільки відносини  власності становлять основу організаційно-економічних  відносин, для України процес трансформації форм власності виявився складним і болючим. Я збираюсь в курсовій роботі дослідити його особливості й закономірності.

Традиційно склалося, що для розгалуження й класифікації форм власності використовується історичний підхід. Я намагатимусь його дотримуватись висвітливши домінуючі об’єкти власності, притаманні для певних історичних умов, які теж знайдуть місце у моїй роботі.

Як відомо, існує декілька класифікацій форм власності.

Опрацювавши літературні  матеріали, я намагатимусь охарактеризувати принципи формоутворення власності кожної з форм.

Найважливішим у роботі, на мій огляд, буде висвітлення сучасного  стану відносин власності в Україні: особливості землі та інформації як об’єктів власності, переваги корпоративної  форми власності.

Власність відноситься  до числа найбільш важливих та важких проблем економіки та економічної  теорії. Історія економічного життя  суспільства в періоди підвищеної соціальної активності веде до перерозподілу  об’єктів та прав власності.

Економіка – це, перш за все господарство. Але там, де є господарство, повинен бути і господар. Кожний економічний об’єкт, кожний ресурс, кожний продукт повинен мати свого господаря. З економічної точки зору господар – особа, яка залучає об`єкт до економічних процесів, яка прагне використати його найкращим чином, вилучити з нього більше користі.

Там, де є економічна діяльність, там завжди є проблема власності. Відношення власності проникають в  усю систему економічних відносин і супроводжують людину з моменту  його народження до смерті. Всюди ми натикаємося на одне загальне корінне питання: кому належить економічна власність, хто привласнює матеріальні умови існування людей, хто є господарем землі, фабрики, духовного багатства? Соціальна суть цих відносин і є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.

Загальновизнано, що питання  власності – це один з головних питань, яке визначає генерацію, існування  та шляхи розвитку людського суспільства.

Фактор обмеженості  життєвих благ та економічних ресурсів потребує не тільки розробки окремого порядку їх розподілу, але й встановлення якихось правил контролю над ними. Кінцеві товари та економічні ресурси, якщо вони обмежені, не можуть бути рівно доступними для розпорядження, використання абсолютно всіма членами суспільства. Якщо б це було б так, то в суспільстві був би безлад.

Власність – закріплення  права контролю економічних ресурсів та життєвих благ за економічними суб’єктами.

В кожну історичну  епоху власність як економічна категорія  віддзеркалює всю систему соціально-економічних відносин. Форми власності її різновиди відповідають соціально-економічній системі, яка слалася на всіх її рівнях.

Отже , метою даної  роботи є розгляд структури власності: її соціальної, юридичної та економічної  сторони; вивчення різних форм власності, зокрема державної як основної форми власності.

економічний власність  державна приватна

1. Відносини власності в Україні

Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою  номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва.

Чому? Річ у тім, що в Україні, яка в складі Радянського  Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура  власності, в якій переважали її суспільні форми. Див. схему 1.

Схема 1 Структура власності в Україні до 1991 р.

Така структура власності  формувалась під впливом вимог  концепції побудови соціалізму, яка  передбачала, що:

а) соціалізм повинен  довести свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивності праці;

б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво, яке має ряд суттєвих економічних переваг перед дрібним  виробництвом;

в) найбільш сприятливим середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.

Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила  справедливість такої концепції. Свідченням того є незаперечні факти:

1. Досить високі темпи  розвитку радянської економіки  (вищі, ніж у країнах капіталістичного  світу) впродовж всієї її мирної історії.

2. Плановість, яка базувалася  на суспільній власності, забезпечила  без кризовий характер розвитку  економіки, а отже, неухильне зростання  продуктивності праці.

3. Така економіка послужила  одним з вирішальних факторів  перемоги у Великій Вітчизняній війні з фашизмом.

4. За порівняно короткий  строк здійснилась післявоєнна  відбудова народного господарства.

Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства  були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником.

Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності  суспільства. В економічній сфері - це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності, що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.

Все це підірвало довіру народу до соціалістичної ідеї і стало  відправним моментом руйнування першої в світі соціалістичної держави. На її теренах утворилися нові самостійні держави, в т.ч. й Україна, які спішно почали реставрувати капіталізм, тобто суспільний лад, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва.

Отже, можна констатувати, що Україна на сучасному етапі  знаходиться в перехідному періоді від соціалізму до капіталізму. Що являє собою цей перехідний період і в чому полягає його основний зміст?

У зв'язку з тим, що соціалізм  і капіталізм - це два різнотипні способи виробництва: перший ґрунтується  на суспільній власності на засоби виробництва, другий - на приватній, перехід від соціалізму до капіталізму не може бути одномоментним актом. Ця трансформація передбачає наявність особливого перехідного періоду, впродовж якого повинна бути ліквідована соціально-економічна основа

Сутність перехідного періоду соціалізму з її надбудовою й створено економічний базис капіталізму. Тобто, суспільна власність і система виробничих відносин, збудована на ній, повинна змінитись на приватнокапіталістичну; власність з відповідною їй системою виробничих відносин.

Тому основним змістом  перехідного періоду від соціалізму до капіталізму повинен бути процес перетворення суспільних форм володіння, розпорядження й користування власністю  в форми приватні. А так як це здійснити не можна одномоментно - постановою, указом або навіть прийняттям певного закону, то це означає, що економічною основою перехідного періоду повинна бути багатоукладна економіка, в якій одночасно співіснують різні форми власності: суспільні, приватні, змішані. Це ж певною мірою передбачає й сучасна ринкова економіка.

Отже, необхідність існування  різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена  в першу чергу багатоукладністю її перехідного періоду. Але не тільки цим. Світовий і наш "домашній"

Досвід показує, що визначальною причиною, яка викликає занепад підприємництва, робить економіку неефективною, є відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва й управління на основі позбавлення його власності на ці засоби та права користуватися результатами своєї праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним фактором подальшого зростання виробництва все більше стає особистий фактор (людина), бо можливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпані. Тобто, без суттєвих капіталовкладень, які "з'їдають" ефект, речовий фактор відходить на другий план. Тому позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірвали виробника від засобів виробництва.

У країнах капіталістичного світу це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.

В СРСР, як було показано вище, практика формування колективних  форм власності привела до монопольного зосередження засобів виробництва  в руках держави, що породило надмірний  централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат. Безпосередні виробники фактично були відокремлені від засобів виробництва та результатів своєї праці. Це підірвало зацікавленість у результатах праці і стало причиною зниження темпів зростання радянської економіки в останні роки її існування.

Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від  СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули  в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.

Необхідність існування  різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси - концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення  виробництва. Другий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.

2. Сутність державної власності. Власність і соціально-економічне відношення

Державна власність - є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага є досить значною.

До державної власності  в Україні згідно із Законом «Про власність» належать загальнодержавна, республіканська власність і  власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської - Автономна Республіка Крим, а суб’єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб’єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).

Державна власність – не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і відчуження його результатів – матеріальних благ і послуг. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності не є остаточно вирішеною. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.

Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, б людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступила у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

Розвиток людського  суспільства і виникнення держави  зумовили необхідність суспільного  регулювання відносин привласнення. Найбільшого розвитку цей процес досяг у римську епоху і  знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагала конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не видно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження та користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність «кражею».

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних  відносин, інші – як основні економічні відносини, а треті – як висхідні чи первинні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло  в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Власність існує також там, де існує й сукупна праця – суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність – це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносини власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини  між індивідами щодо відчуження –  привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.

Так, у простому товарному  виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодоване відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження – привласнення лежить в основі відносин власності.

Власність – це відношення між людьми, які створюють цілу гаму відносин між її учасниками, а також між ними та суспільством в обличчі держави. Соціальна суть таких відносин і є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.

Для більш повного  розуміння про власність слід визначити те місце, яке належить їй в системі суспільних відносин.

По-перше, власність –  це основа, фундамент усієї системи  суспільних відносин. Від характеру  форм власності, які затвердилися залежить і форми розподілу, обміну, споживання. Так, в ринковій економіці переважає приватна власність.

По-друге, від власності  залежить стан певних груп, класів, прошарків суспільства, можливість їх доступу до використання всіх факторів виробництва.

По-третє, власність є  результатом історичного розвитку. Її форми змінюються в результаті зміни шляхів виробництва. До речі, головною силою цієї зміни є розвиток виробничих сил.

По-четверте, хоча в межах  кожної економічної системи існує  якась основна специфічна для  неї форма власності, це не виключає існування інших її форм, як старих, які перейшли з колишньої економічної системи, так і нових, своєрідних паростків переходу до нової системи. Переплетіння та взаємодія всіх форм власності позитивно впливає на весь хід розвитку суспільства.

По-п’яте, перехід від  одних форм власності до інших може йти еволюційним шляхом, на основі конкурентної боротьби за виживання, поступовим витісненням всього того, що вимирає, і посиленням того, що доводить свою життєздатність у відповідних умовах. В той же час має місце і революційні шляхи зміни форм власності, коли нові форми насильницьким шляхом затверджує своє верховенство.

Розгляд системи відносин власності дозволяє відповісти на питання, в чиїх інтересах здійснюється економічна діяльність. Якщо перевага віддається індивідуальному інтересу, то можна говорити про систему відносин індивідуального приватного відношення. Якщо привласнення здійснюється в інтересах якого-небудь колективу, то мова йде про колективну власність. Привласнення може вестися визначеною соціальною групою людей. Тут вже класовий інтерес.

Отже, власність в економічному розумінні – це реальні відносини  між людьми по привласненню та господарському використанні всього майна.

Власність належить до числа  таких понять, навколо яких протягом багатьох віків схрещуються найкращі уми людства. Але боротьбою в теоретичному плані справа на обмежується. Соціальні потрясіння, від яких зазнає потрясінь весь світ, є однією із головних своїх причин мають спроби змінити відносини власності, які склалися, утвердити новий устрій цих відносин.

Для успішного розвитку власності необхідно виконання багатьох економічних та соціальних умов, зокрема потрібен перегляд самого відношення до власності в нових економічних умовах.

Сучасна економічна наука  по-новому розглядає більшість процесів, які відбуваються в нашому суспільстві. Це стосується проблем власності, співвідношення планових та ринкових методів регулювання господарської діяльності, прямих та опосередкованих методів управління суспільними процесами.

3. Приватна і колективна власність: аспекти взаємодії

Існує два види власності: приватна (індивідуальна) та суспільна (колективна). Приватна власність – це такий вид, при якому три функції права власності (володіння, користування та розпорядження) належить окремій приватній особі. Тут приватна власність реалізується як приватне присвоєння і споживання. Приватна форма власності привела до занепаду первісної общини, появи економічної і соціальної нерівності між її членами, стала економічним фундаментом поділу суспільства на класи і виникнення держави.

Історично спочатку виник трудовий, неексплуататорський тип приватної власності. Але потім з посиленням приватного привласнення, майнового розшарування в результаті зростання продуктивності праці і маси вироблених продуктів цей тип поступився місцем експлуататорській власності. Найбільшого розвитку приватна експлуататорська власність досягла за рабовласництва, де сам раб прирівнювався до засобів виробництва.

Далі, у міру того як безпосередній  виробник набував спочатку юридичної  свободи, а згодом і певної економічної самостійності, приватна експлуататорська власність зазнавала історичних змін у системі рабства. З більш жорстокої і нелюдської форми рабства вона переростає у феодальну і капіталістичну. Під впливом дії зростаючих продуктивних сил остання поступово перетворюється з дрібної буржуазної у велику монополістичну, яка сама породжує суперечності, розв’язання яких може здійснюватися ліквідацією її самої і виникнення різних форм колективної, суспільної власності. Проблема трансформації приватної власності постає як проблема ліквідації відчуження праці в історичному поступі людського суспільства. У загальному виражені приватна власність є формою розвитку процесу відчуження праці. Хоч на поверхні сучасних економічних відносин приватна власність виступає як основна умова і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком, тобто засіб відчуження є фактично його продуктом.

Виходячи з цього, проблема трансформації  приватної власності у своєму розвитку нерозривно пов’язана з  питанням усунення відчуження праці, а також з проблемою усунення відчуження продуктивних сил і виробничих відносин. Зокрема, К. Маркс проблему трансформації приватної власності пов’язував із цілою історичною епохою – комунізмом, упродовж якої спочатку відбуватиметься лише скасування приватної власності, а потім настане довгий період її повної ліквідації, перетворення у іншу форму, адекватну зрослим продуктивним силам і новому технічному базису суспільного виробництва. Тому і сам комунізм у розумінні Маркса на противагу сучасним адептам чи то колишньої радянської системи, чи доморощеним ідеологам демократії капіталу виступає не статичним суспільством, а історичною епохою, змістом якої є подолання відчуження. І подолати це відчуження неможливо протягом одного навіть дуже прогресивного способу виробництва.

Для цього потрібна ціла історична  епоха, яка охоплюватиме, можливо, декілька способів виробництва. Процес подолання  відчуження, вочевидь має пройти зворотну історію свого утвердження, яке  воно пройшло впродовж тисячоліть, хоч за сучасних умов соціальний час буде прискорювати свій плин.

У зв’язку з цим практичні  завдання ліквідації приватної власності  полягають не в кавалерійській атаці  на неї шляхом декретів про націоналізацію, а у свідомому оволодінні економічними відносинами, усуненні відчуженості їх від самого суб’єкта.

Для більшості сучасних економічних  мислителів приватна власність виступає як непорушна твердиня цивілізації  і основа в самій собі, бо на ній  ґрунтується вся архітектура  як минулих епох, так і сучасні  будови, немов вокзали на шляху в майбутнє.

Суспільна власність  – така, де ти її функції – володіння, розпорядження, користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом, групі осіб, колективу чи суспільству в цілому. Така форма власності реалізується через суспільне присвоєння і управління. Суспільна власність протистоїть приватній. Після зникнення общинної власності і появи всеохоплюючого панування приватної власності на шляху розвитку суспільної власності першим кроком було переростання приватної буржуазної власності в акціонерну, де поступово велика приватна власність одного суб’єкта замінялась індивідуальною власністю багатьох акціонерів. Акціонерна, або корпоративна, власність – юридично приватна власність у формі індивідуального паю в сукупному, колективному капіталі, але економічний зміст її реалізується вже через колективне право володіння, розпорядження і користування.

Процес акціонування приватної власності, з одного боку, означає її ліквідацію, трансформацію в суспільну форму, а з іншого – поступове усунення відчуження праці, докорінну зміну принципів розподілу національного продукту, одночасну ліквідацію відчуження уречевлених виробничих відносин. Людство, таким чином, уже вступило в посткапіталістичну епоху, в епоху руху по шляху позитивної ліквідації відчуження праці і приватної власності.

Широкого розмаху набули корпорації в США, де вони перетворились  у головну організаційну форму  капіталістичних підприємств. Нині у народногосподарському комплексі  США корпоративна власність займає 90% усіх власників, тоді як приватна – менше ніж 5%. На думку Дж. Гелбрейта, корпорації є єдино можливими за сучасних умов формами організації виробництва, і результати їх діяльності дали підставу для виникнення таких соціально-економічних теорій, як теорій «постіндустріального суспільства» та «колективного капіталізму». Головне полягає в тому, що вони трансформують механізм розподілу і використання як необхідного, так і надлишкового продукту. Надлишок продукту праці над витратами для підтримки праці, а також освіта, наука і нагромадження з цього надлишку суспільного виробничого і резервного фонду – все це було і залишається основою всякого суспільного, політичного і розумового прогресу. У минулі епохи цей фонд становив власність привілейованих класів. Сучасний соціальний прогрес перетворює виробничий і резервний фонд дійсно у спільний, позбавляючи привілейований клас розпорядження ним і передаючи поступово в зростаючих масштабах всьому суспільству як загальний набуток. Цей процес соціалізації виробництва і споживання найбільш характерний для високорозвинених країн.