Державна зрада

Зміст

Вступ

Актуальність  роботи. Проблеми забезпечення національної безпеки є одними з найважливіших на будь-якому етапі розвитку держави: вони існують у кожній сучасній державі й пов’язані з вирішенням цілого комплексу завдань у політичній, інформаційній, воєнній, економічній, соціально-гуманітарній, правовій, ідеологічній та інших сферах розвитку суспільства і держави.

Конституцією України  передбачено, що захист суверенітету і  територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної  безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ч. 1 ст. 17). Таким чином, законодавець конституційними приписами відніс державну зраду до одного з найнебезпечніших суспільно небезпечних діянь проти основ національної безпеки України.

Велика суспільна небезпека державної зради полягає в тому, що з власності держави витікає інформація, яка містить державну таємницю та при потраплянні в руки іноземним спецслужбам може бути використана проти інтересів України, та звести нанівець багаторічну працю великих колективів вчених по створенню оригінальних технологій, нових зразків озброєння, розробки планів оборони країни в особливий період тощо. Дії зрадника здатні нанести колосальні економічні збитки державі, потягти за собою зрив перспективних наукових досліджень, привести до “заморожування” будівництва особливо важливих об’єктів, викликати ускладнення у міждержавних відносинах, аж до розриву економічних зв’язків.

Загальними питаннями  кримінального законодавства займались  такі науковці як Бажанов М. І., Баулін Ю.В., Дубинин Т.Т., Мальцев В. В., Яценко С. С., Фріс П. Л. та ін.. Більш детально проблему злочинів проти держави досліджували Артемов В.Ю., Пашков А.С., Ботвінкін О.В., Шлапаченко В.М., Луценко Ю. В., Матвійчук В.К. та ін.. Праці вказаних авторів являють собою значний інтерес.

Наукові розробки названих вчених, розглядають окремі аспекти  питання складів злочинів проти  основ національної безпеки, практики їх кримінально-правової протидії. Тим  не менше, проблема вчинення злочину  державної зради залишається  малодослідженою та потребує цілісного і систематичного аналізу.

Все вище викладене зумовлює необхідність проведення даного дослідження.

Метою курсової роботи є дослідження державної зради як злочину проти основ національної безпеки України, аналіз структури даного злочину та покарання за вчинення.

Виходячи з мети курсової роботи, поставлені наступні завдання дослідження:

• Дослідити генезис законодавства про відповідальність за державну зраду
• Подати кримінально-правову характеристику державної зради: проаналізувати об’єкт і об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону складу злочину.
• Визначити і описати кримінально-правові наслідки вчинення державної зради, а також проаналізувати існуючі підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду

Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку з учиненням суспільно небезпечно діяння – державної зради.

Предметом дослідження є склад злочину та кримінальна відповідальність за вчинення державної зради.

Науково-теоретичною базою роботи є дослідження з теорії кримінального права таких науковців як Бажанов М. І., Баулін Ю.В., Дубинин Т.Т., Мальцев В. В., Яценко С. С., Фріс П. Л., Артемов В.Ю., Пашков А.С., Ботвінкін О.В., Шлапаченко В.М., Луценко Ю. В., Матвійчук В.К. та деяких інших. Перелічені дослідники вивчали зокрема і різні аспекти злочину вчинення державної зради.

Нормативну  базу курсової роботи складає Кримінальний кодекс України та Конституція України.

Методи дослідження. Методологічну основу курсової роботи складає загальнонаукові і спеціальні метод пізнання соціально-правових явищ. До використаних загальнонаукових методів належать – аналіз, синтез, системний аналіз, абстрагування і конкретизація. Також використання історичного методу дозволило нам дослідити і визначити взаємозв’язок між зміною державного та конституційного устрою суспільства та спрямованості норми про кримінальну відповідальність за державну зраду. За допомогою формально-юридичного методу та методу системного аналізу було здійснено всебічне дослідження складу злочину.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення курсової роботи можуть бути використані для подальшого вивчення кримінально-правових аспектів вчинення державної зради, складу даного злочину та відповідальності за його вчинення.

Розділ 1

Генезис законодавства  про відповідальність за державну зраду

Історія розвитку законодавства  тісним чином зв’язана з розвитком держави, уявленням про її функції і завдання. А тому, зважаючи на нелегку долю нашого народу, українське кримінальне законодавство пройшло складний шлях еволюції та розвитку, перебувають також певний час під впливом різних держав – Литовського князівства, Російської та Австро-Угорської імперії, СРСР.

Першою історичною пам’яткою  юридичної думки України-Русі епохи Середньовіччя є „Правда Руська”, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права. Звертає увагу та обставина, що жодна стаття „Правди Руської” не фіксує наявності антидержавних злочинів, як зрада, зневага величі Русі та її князя. Так, не фіксує, бо політичні обставини в державі не потребували, очевидно, заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступальність національної ідеї, яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми потужно, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить розрізняти два моменти: з одного боку, не було прецедентів ворожого ставлення громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий уклад дозволяв громадянам Русі вільне ставлення до князя, як виразника народної волі, і негативне ставлення до володаря, очевидно, не вважалося таким, що заслуговує на покарання [40].

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток на переважній частині українських земель тісно пов'язується з експансією зміцнілої за князя Гедиміна (1316-1341) Литовської держави.

Кримінальне право в  Литовській державі спочатку, як і  у Київській Русі, не знало поняття  злочину. Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Суб'єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа „маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти [11].

Ще одним важливим правовим документом Русько-Литовської держави є „Литовські статути” (у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588). Так відомий дослідник Я. Падох, аналізуючи ці документи, зазначає, що до злочинів проти публічних інтересів відносились злочини проти маєстату, держави і суспільства. При чому злочини проти держави – це зрада батьківщині, втеча до землі ворога, заколот, військові злочини (втеча з поля бою, вивіз до ворожих країн зброї і т.д.) тощо, причому, на думку дослідника, через „...тісне пов’язання великого князя з державою злочини проти держави важко відрізнити від злочинів проти маєстату” [16]. Так в 3 артикулі читаємо: „О ображенье маестату господарского такъ се разумЂетъ, колибы хто змову албо спикненье албо бунтъ учинилъ на здоровье наше господарское, хотя бы панъ Богъ уховалъ, ижъ бы оная змова не была учынкомъ пополнена; таковый за слушнымъ доводомъ, якъ о томъ нижой описано, честь и горло и имЂнье стратитъ” („Образу маєстату господарського так потрібно розуміти, коли б хто змову або бунт вчинив на здоров’я наше господарське, навіть якщо пан Бог зберіг нас, щоб ця змова не була успішно вчинена; такий за наявності доказів вини честь, горло і майно втратить”) [33].

Паралельно литовській розвивалась і правова система Російської держави. В міру того, як відбувався процес централізації і утворення єдиної держави, влада зосереджувалася в одних руках. Так, у першому об’ємному загальнодержавному акті, який отримав назву “Судебник 1497 г.” до державних злочинів відносили “крамолу” і “подым”. Перший злочин означав відхід бояр від великого князя до іншого (зрада). Другий (при всій дискусійності трактування його змісту в історичній літературі) слід зв’язувати із закликами до повстання [22].

Цікавими документами для нас також є Уставні грамоти мешканцям Київської землі (1507, 1529 рр.). Саме тут були задекларовані головні принципи врегулювання правовідносин в Канівському та Черкаському повітах. В документі читаємо: „хто имееть на насъ лихо мыслити, а любо на землю нашу, того казнити шыею и именьемь”. Таким чином за державно зраду передбачалася смертна кара [17, С. 51].

Після переходу частини  українських земель під владу Російської держави, протягом тривалого часу в межах Гетьманської України вдавалось зберігати певну автономії і в тому числі й правову.

Найвідомішою з кодифікацій  українського права першої половини XVIII ст. були „Права, по которым судишся малороссийский народ” (1743). Цей кодекс вважають визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи і, звичайно, першорядним джерелом для вивчення історії українською права взагалі й кримінального зокрема. Згідно „Права” пріоритетними були злочини проти релігії й церкви та держави [34].

Від часу царювання Петра  І до категорії державних злочинів стали відносити посягання на життя й здоров'я царя і його сім'ї, образу царя і т. ін. (проти „честі й влади монаршої”). За такі злочини належало карати смертю через відрубування голови, через заливання в горло розтопленого олова, утричі більшою сплатою відкупу (головщини). Покаранню за подібні злочини підлягали не лише головні виконавці, але й співучасники, а також ті, що знали про злочин, але не повідомили. Смертю каралася також державна зрада. Спосіб її виконання залишався за судом і залежав від фантазії ката, якого називали „палачом” або „ми стром”. Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти.

Символічна смертна  кара застосовувалася тоді, коли злочинець  утік і його не можна покарати. Так наприклад, вішали на шибениці образ, який уособлював зрадника, що втік до ворога з наміром заподіювати шкоду своїй Вітчизні, такий „повішений” втрачав честь і майно [34].

Система норм про відповідальність за державні злочини в Російській державі отримала закінчене юридичне оформлення в „Уложенні про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., затвердженому російським імператором Миколою І. Вони містилися в спеціальному розділі Уложення (розділ третій) “О преступлениях государственных”. До числа цих злочинів належали діяння проти внутрішньої і зовнішньої безпеки держави. Внутрішня безпека пов’язувалася з крамолою проти Верховної влади (повстання, змова, заклики до повстання), а також поширення відомостей, що ставлять під загрозу існуючий порядок спадкування престолу (повстання, “заговор” з метою захоплення влади). Зовнішня безпека пов’язана з поняттям державної зради, що охоплювало значний спектр самостійних складів злочинів (військова зрада, дипломатична зрада, умисел зрадити державу або частину її іншому государю, або уряду); повідомлення державної таємниці іноземному уряду; сприяння під час війни ворогові в проведенні ворожих дій проти Вітчизни або союзників (порадою, відкриттям таємниці, здаванням міст тощо). Державна зрада каралася позбавленням усіх прав і смертною стратою. До неї прирівнювалися злочини проти народного права – діяння, що ставили під загрозу існуючі відносини держави з іншими державами (участь підданих Росії в нападах на жителів іноземних держав, образі їх дипломатичних представників тощо) [22].

Досить коротким в  історії Української держави є період Центральної ради. У цей час майже у повному обсязі діяло Кримінальне уложення 1903 року (прийняте Тимчасовим урядом). Зберігала чинність в Українській Народній Республіці і постанова „Про вжиття заходів проти осіб, що загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці та завоюванням революції 1917 року” (2 серпня 1917 р.), згідно з якою військовий міністр за погодженням з міністром внутрішніх справ у позасудовому порядку міг відправити до в'язниці (безстрокова каторга) осіб, діяльність яких, на його думку, підпадала під дію названої постанови, а також депортувати їх за межі України. Зважаючи на нетривалий період діяльності, а також складні зовнішньополітичні обставини, Центральна рада не встигла сформувати власну законодавчу систему [34].

Неоднозначною є історія  розвитку радянського законодавства  про державні злочини. Це викликано  зміною суспільно-політичного і  економічного ладу. Слід звернути увагу  на те, що цей фон призвів до принципової зміни у підході до трактування змісту державних злочинів. Зокрема, змінилася назва цих злочинів, із державних вони перевтілилися в контрреволюційні. На першому етапі після революції тимчасові закони відображали стремління нової влади всіма силами, включаючи правові, придушити політичного противника (тому контрреволюційними злочинами вважалися будь-які діяння). Це відношення влади виражалося у відомій Постанові РНК “О Красном терроре” від 5 вересня 1918 р. (де зазначалося, що необхідно убезпечити Радянську республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах тощо) та інших Постановах і Зверненнях [22]. До контрреволюційних злочинів відносилися: 1) організація або участь у будь-яких контрреволюційних змовах і організаціях, що ставлять своєю метою повалення Радянського уряду; будь-які виступи, незалежно від приводів, за якими вони виникли проти Рад або їх виконавчих комітетів або окремих радянських установ; 2) саботаж як активна протидія Робітничо-селянському уряду або заклики до протидії йому шляхом невиконання декретів і інших постанов радянської влади місцевої і центральної; 3) дискредитування влади, тобто повідомлення, поширення або розголошення явно неправдивих або неперевірених чуток шляхом друку або в публічних зборах, або в публічному місці, що можуть викликати суспільну паніку або посіяти незадоволення або недовіру до радянської влади або окремим її представникам; 4) підроблення радянських документів (ордерів, мандатів, посвідчень, дозволів і інших документів) або використання таких документів; 5) шпіонаж (оголошення, передача військових таємниць, стратегічних планів відомостей про військові сили або озброєння представником іноземних держав або контрреволюційним організаціям, або співробітництво з такими з метою викликати іноземне, вороже інтересам Радянської Республіки, втручання); 6) політичне хуліганство (вчинення дій з метою внести дезорганізацію в сферу Радянської влади чи образити моральні почуття і політичні переконання оточуючих) [24, С. 53].

21 листопада 1929 р. була прийнята Постанова Президії ЦВК СРСР “Про оголошення поза законом службових осіб – громадян Союзу РСР за кордоном, які перебігли в табір ворогів робітничого класу і селянства, і які відмовилися повернутися в Союз РСР”. У відповідності з цим необхідно кваліфікувати як зраду “відмову громадянина Союзу РСР – службової особи державної установи або підприємництва Союзу РСР, діючого за кордоном, повернутися в межі союзу РСР” [24, С. 53].

Окрім створення позасудових органів переслідування громадян, була прийнята Постанова ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. “Про доповнення положення про злочини державні (контрреволюційні) і особливо для союзу РСР небезпечні злочини проти порядку управління“ [29, С. 549]. У відповідності з цією постановою до зради Батьківщині були віднесені “дії, вчинені громадянином СРСР на шкоду військової могутності Союзу РСР його державної незалежності або недоторканості його території, як-то: шпіонаж, видача військової або державної таємниці, перехід на сторону ворога, втеча або переліт за кордон.”. Крім того, цією постановою КК РСФСР, 1926 р. був доповнений низкою статей, зокрема, що передбачає посилення відповідальності військовослужбовців (у постанові зазначалося, що “послаблення” для військовослужбовця тут не давалося) (ст. 58), вводилася абсолютно визначена санкція за зраду Батьківщині військовослужбовцю – розстріл з конфіскацією всього майна. Повнолітні члени його сім’ї, якщо вони чим-небудь сприяли зраді, що готувалася чи була вчинена або хоча б знали про неї, але не довели про це до відома властей, каралися позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією всього майна (ст. 58). І нарешті постанова зазначала, що інші повнолітні члени сім’ї зрадника, що спільно з ним проживали або знаходилися на його утриманні до моменту вчинення злочину, підлягають позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на п’ять років” [22].

Ці законодавчі акти і були тим нормативним забезпеченням  і обґрунтуванням на законодавчому  рівні “великого терору” 30-50 рр. XX ст. у СРСР”.

Процес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом'якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки.

Так, якщо раніше зрадою Батьківщини вважалися "дії, вчинені  громадянами СРСР на шкоду воєнній силі Союзу PCP, його державної незалежності та недоторканності його території, а саме: шпигунство, видача військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон, то у новому варіанті Закону ці дії визначалися, як навмисно вчинені громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальній недоторканності або державної безпеки та обороноздатності СРСР: перехід на бік ворога, шпигунство, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова повернутися з-за кордону в СРСР, надання іноземній державі допомоги у проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а рівно заколот з метою захоплення влади [35].

Казуїстична сутність нововведень полягала у можливості ширше тлумачити ті чи інші дії громадян, що, з огляду на реальні обставини, могли просто не задовольняти керівну партію та владу. Показовим у цьому відношенні є ставлення в СРСР до політичної опозиції і політичних процесів. Незважаючи на офіційні заяви влади про їх відсутність у Радянському Союзі, вже на початку 60-х років почалися інтенсивні переслідування інакомислячих. Однією з найвідоміших справ того часу була справа відомого дисидента й борця за державну незалежність України адвоката Л. Лук'яненка. За діяльність, яку було кваліфіковано як зрада Батьківщини, його засудили до смертної кари, але в порядку помилування замінили 15-річним позбавленням волі [35].

У подальшому (до кінця 80-х  років XX ст.) законодавство про державні злочини змінилося лише в бік посилення кримінальної відповідальності за окремі економічні злочини. Вчинення ж злочину державної зради не зазнало змін.

Отже, законодавство про відповідальність за державну зраду пройшло складний шлях розвитку від часів Київського Русі і до наших днів. Хоча реконструювання історичних обставин є складним (в силу невеликої кількості джерел) процесом, ми з’ясували, що поняття державної зради у різні історичні епохи зазнавало значних змін, змінювалась і міра покарання за вчинення даного злочину в залежності від ступеню розвитку суспільства, міри його демократичності та гуманності. Тим не менше державна зрада завжди вважалася і вважається тяжким злочином, який несе велику суспільну небезпеку.

Розділ 2

Кримінально-правова характеристика державної зради

2.1 Об’єкт і об’єктивна сторона складу злочину

Кримінальне законодавство  України встановлює кримінальну  відповідальність тільки за конкретні  суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені  законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 11 КК). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об’єктивну сторону, а внутрішня – його суб’єктивну сторону [2].

Для того, щоб окреслити поняття  об’єкту злочину ми використаємо дефініцію запропоновану Мочкош Я.В., який стверджує, що сьогодні, з урахуванням правових орієнтирів нашого суспільства, найбільш обґрунтованим поняттям об’єкту злочину вбачаються „суспільні цінності”, до яких відносяться об’єктивно існуючі і як певна реальність такі: людина, її життя і здоров’я та безпека; створені працею матеріальні й духовні цінності, як об’єкти права власності; навколишнє природне середовище та інші матеріальні і нематеріальні блага суспільства. Водночас доцільно нагадати, що КК України у першій статті вказує своє завдання – правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і безпеки, довкілля та інших суспільних цінностей. Власне, у чинному КК викладено систему цінностей, захист яких передбачено застосуванням кримінального законодавства, в якому злочинні діяння згруповано за їхньою „природою” (Монтеск’є) – об’єктом посягання [25].

Необхідно також зазначити, що поняття об’єкту злочину залишається доволі суперечливим і серед науковців не вщухають суперечки з цього приводу. Тим не менше, на нашу думку, позиція Яна Мочкоша найбільш повно окреслює дане поняття, враховуючи найновіші досягнення вітчизняної науки.

Для того, щоб окреслити  об’єкт досліджуваного злочину, розглянемо поняття державної зради.

Згідно ст. 111 Кримінального  кодексу Україні (далі – ККУ) державною зрадою вважається діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України [15].

Об’єктом даного злочину є національна безпека України переважно у сфері державної безпеки, інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах [41, C. 340].

Державна безпека – це захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, її економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, державної таємниці, правопорядку, державного кордону, життєво важливої інфраструктури та населення від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, а також від терористичних та інших особливо небезпечних посягань з боку злочинних організацій, груп чи осіб.

Серед інших використаних у диспозиції ст. 111 понять, за допомогою  яких визначається об’єкт цього злочину, поняття “державна безпека” є найбільш широким, оскільки воно охоплює відсутність загрози суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності держави. Проте воно є вужчим, ніж поняття “національна безпека”, яке охоплює, крім безпеки держави, також безпеку суспільства й особи [23, С. 211].

Економічна безпека  передбачає захищеність інтересів  України у сфері економіки, її змістом є, зокрема, врахування національних інтересів України при виборі методів та механізмів реформування економіки, стабільність у правовому  регулюванні відносин у сфері економіки, у т. ч. фінансової політики держави, наявність ефективної програми запобігання фінансовим кризам, значні обсяги інвестиційної та інноваційної діяльності, незалежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, високі темпи розширення внутрішнього ринку, відсутність боргової залежності держави, мобілізаційна готовність національної економіки тощо.

Інформаційна безпека  загалом – це захищеність інтересів України у сфері комунікацій, інформаційних систем, інформаційної власності. її забезпечують, зокрема, відсутність технічного та технологічного відставання України від розвинутих країн світу в інформаційній сфері, а також проявів монополізації цієї сфери, відсутність проявів обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації, дотримання режиму функціонування важливих, з точки зору національної безпеки та життєзабезпечення населення, інформаційно-комунікативних мереж та систем управління, відсутність маніпулювання суспільною свідомістю з боку окремих суб’єктів політичного впливу [15]. У контексті ст. 111 інформаційна безпека передусім означає захищеність України від витоку інформації, яка становить державну таємницю.

З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах:

1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту;

2) шпигунство;

3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України [41, C. 219; 16, С. 201 ].

Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває у стані війни або збройного конфлікту. У конкретних випадках цей злочин може полягати у вступі на службу до певних військових чи інших формувань ворожої держави (поліції, каральних загонів, розвідки), наданні засобів для вчинення злочинів агентам спецслужб іноземних держав, усуненні перешкод для їх вчинення або наданні зазначеним агентам іншої допомоги.

Перехід на бік ворога є закінченим злочином з того моменту, коли громадянин України виконав в інтересах ворога певні дії на шкоду України. Один лише факт надання згоди виконати такі дії (наприклад, поступити на службу до поліції) є лише готуванням до вчинення злочину і залишає можливість добровільно відмовитися від доведення злочину до кінця. Вчинення громадянином України в інтересах ворожої держави і спільно небезпечних дій, які передбачені іншими статтями КК, наприклад, диверсії, посягання на життя державного діяча тощо, потребує кваліфікації за сукупністю злочині”, передбачених ст. 111 і, відповідно, статтями 113, 112 [15].

Специфікою цієї форми  державної зради є те, що вона може бути вчинена лише в умовах воєнного стану або, хоча й у мирний час, але в період збройного конфлікту.

Перехід на бік ворога в період збройного конфлікту може мати місце і в формі вступу громадянина України до угруповань терористичного характеру, диверсійних загонів, які розпалюють прикордонні конфлікти, порушують недоторканність морського простору України тощо.

Перехід на бік ворога, поєднаний з незаконним перетинанням державного кордону України, потребує додаткової кваліфікації за ст. 331, а поєднаний з переправленням людини (наприклад, воєначальника або відомого вченого в галузі озброєння) через державний кордон України для оплатної передачі з метою, наприклад, використання у воєнних конфліктах чи примусової праці, – за статтями 149 і 332[23, С. 224].

Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.

Підривною слід визнавати будь-яку діяльність, пов’язану зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним шляхом, з втручанням у зовнішню чи внутрішню політику України, спробою зміни території України, зі спробою знизити обороноздатність України, зі створенням умов для діяльності на території України іноземних розвідок, з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності України від інших держав тощо.

Загалом вчинення будь-яких діянь, які створюють загрози національній безпеці України, може бути розцінене як підривна діяльність проти України. Згідно з законодавством України загрози національній безпеці – це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що негативно впливають на стан національної безпеки, ускладнюють реалізацію національних інтересів України у зовнішньополітичній і внутрішньополітичній сферах, у сфері державної безпеки, в економічній, соціальній та гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та воєнній сферах.

Таким чином, види підривної  діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати й допомога у проведенні такої  діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного  злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо [13, C. 142].

Закінченим злочин у  цій формі є з моменту вчинення відповідного діяння, яким особа надала допомогу в проведенні підривної  діяльності проти України.

Вчинення громадянином України для надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України інших злочинів, наприклад, дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави, диверсії, пропаганди війни, організації масових заворушень, створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань, потребує додаткової кваліфікації за відповідними статтями Особливої частини КК [15].