Державна реэстрація юридичних осіб

ЗМІСТ

ВСТУП

      „ Поняття і види правотворчості ” - саме так звучить назва моєї курсової роботи з дисципліни „ Теорія держави і права ”. Правотворчість є одним з найбільш важливих аспектів діяльності держави,форми її активності,яка має на меті формування правових норм,їх зміну,скасування чи доповнення шляхом прийняття нормативно-правових актів.

     Однак вбачається, що таке трактування правотворчості є умовним. Адже держава не творить право, вона лише виражає його і сприяє реалізації юридичних норм. Завдання моєї курсової роботи-розкрити тему, дійти висновку, шо таке правотворчість, і яке її значення в державі та суспільстві.

       Правотворчість приймає і оприлюднює закони та інші нормативно-правові акти, що забезпечують здійснення державних функцій. Вона являє собою діяльність компетентних органів держави, посадових осіб, спеціально уповноважених громадських організацій, трудових колективів або всього населення по встановленню, зміні, скасуванню й систематизації юридичних норм. З цього визначення    випливає, що головним призначенням правотворчості  є встановлення нових правових норм. А зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових, які є допоміжними проявами правотворчості. На підставі викладеного спробую дати своє  визначення правотворчості. На мій погляд, це організаційно – оформлена діяльність держави по зведенню закону державної волі шляхом виявлення потреб у нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин і створення відповідно до потреб ,нових правових норм, заміни й скасування діючих.

       Я вважаю, що формування права залежить не тільки від державних органів а й від особливостей національного менталітету, від існуючих у суспільстві звичаїв і традицій, від уміння різних політичних чинностей іти на компроміси. Тому не менш важливим  є соціальне призначення правотворчості, яке полягає у встановленні стандартів, еталонів, взірців поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделюванні суспільних відносин, які з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені). Йдеться, підкреслю, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ ,і отже, не про творення прав людини, які є «природженими». Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») .

"Комплексний підхід  до правотворчості потребує розвитку  реальних зв'язків між різноманітними  явищами, які приймають участь  у формуванні права, здійснюючих  перехід до матеріальних факторів до свідомості і від неї - до правових норм", вважає А.Нашиц. Правотворчість - основна начальна ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла і іх напрям вже визначено суспільним розвитком

       Актуальність теми моєї курсової роботи полягає в тому, що саме завдяки правотворчості створюються та  затверджуються нормативно правові акти, закони, без яких, на мій погляд, в сучасному житті обійтися не можливо.

       Метою написання курсової роботи для мене стало бажання досягнути ще одного «щабля» до вершин знань. Дізнатися  для себе чогось нового, поліпшити свій рівень інтелекту, розширити і закріпити теоретичну підготовку по темі «поняття і види правотворчості», розібрати основні її види ,функції, дослідити поняття і звісно ж зробити для себе висновки-проаналізувати на скільки добре я зуміла розкрити та зрозуміла сутність своєї теми. Адже при написанні курсової роботи необхідно самотужки дослідити ознаки, поняття, і висловити власні думки, погляди щодо даної теми.

        І   ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ПРАВОТВОРЧОСТІ

       1.1  Сутність провотворчості та її види.

      Правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм[II.13,293].

      Виділення правотворчості у самостійний вид державної діяльності – це підсумок  тривалого історичного розвитку. Спочатку цей процес переплітався з процесом виконання права,правосуддя та іншими аспектами юрисдикції.

 Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про

 підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Творчість

 права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.         

        Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Правотворчість є  одним з найважливіших напрямків державної діяльності, основна, початкова ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень уже назрів й їхній напрямок уже визначений суспільним розвитком. На цьому етапі в процесі правотворчості вступають компетентні державні органи. Відповідно до традиційної точки зору, правотворчість - це діяльність держави, спрямована на створення юридичних норм. Р. Лукич визначає правотворчість як комплексну діяльність, що складається з операцій, які є різновидом розумової діяльності, і кожна з яких,  виконується різними способами й методами. У цьому випадку правотворчість тлумачиться як юридично неформалізована діяльність людського розуму тому, що вона так чи інакше, спрямована на створення юридичних законів.

      По визначенню К.Волинки правотворчість – це процес пізнання і оцінювання правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття нормативних актів уповноваженими суб’єкта в межах відповідних процедур[ІІ,3,125]. Будь – який процес, у тому числі, і правотворчий , протікає в певних формах і може бути розбитий на стадії (етапи). Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчість являє собою офіційний порядок здійснення юридично значимих дій. Відповідно, виникає ряд взаємопов’язаних взаємин, наприклад, правовідносини із приводу підготовки й прийняття нормативного акту, тобто відповідні права й обов'язки. Це обов'язок підготувати й обговорити законопроект, право внести його на розгляд правотворчого органу, право цього органа розглянути проект і винести по ньому рішення й т.д. Виниклі правовідносини носять як державно-правовий (законодавча ініціатива, прийняття закону й т.д. ), так й адміністративно-правовий характер (здача доручення підлеглому органу підготувати проект). Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчость виникає лише при наявності певного юридичного факту. Підставою виникнення правотворчого процесу є ухвалення офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акту[ІІІ,3,213]. У якій би формі це рішення не виражалося, воно є юридичним актом, що створює права й обов'язки. Необхідно обмежити дії, що передують правотворчій діяльності від процесуального початку цієї діяльності, тому що матеріали печатки, висловлення політичних діячів і науковців, пропозиції державних і громадських організацій про вдосконалювання законодавства ще не свідчать про початок правотворчого процесу, тобто процесуальні відносини не виникають. Подібні пропозиції є соціально-політичними передумовами й підставами правотворчої діяльності. Саме з моменту ухвалення офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акту виникають певні правовідносини, і із цього моменту всі дії по створенню нормативного акту якісно відрізняються від дій, що відбувалися раніше й представляють собою не процес правотворчості, а попередні йому умови й передумови.

        Незважаючи на розходження в підходах до розуміння правотворчості це  завжди діяльність уповноважених органів по розробці, переробці й

виданню певних нормативних актів. Правотворчість – є однією з основних

ланок механізму правового  регулювання суспільних відносин [ІІІ,5,189]. Структурний зміст правотворчого процесу складається із двох частин:

     Перша -  містить у собі організаційні питання правотворчості, не пов'язані з юридично значимими діями (підготовка проекту нормативного акту, його обговорення у відповідної державній або громадської організації, трудовому колективі й т.д.).

     Друга - опирається на правові початки, а крапкою відліку її функціонування  служить рішення про підготовку проекту

нормативного акту.

      Обидві ці частини нерозривно зв'язані між собою й у загальному контексті представляють цілісну процедуру по підготовці, офіційному обговоренню, прийняттю й опублікуванню правового документа. Відповідно до цього в процесі правотворчості виділяють дві основні стадії:

       Перша - передбачає попереднє формування державної волі при складанні проекту нормативного акту. Всі дії на цій стадії носять підготовчий характер і не породжують правових наслідків.

      Офіційне закріплення державної волі в нормах права - друга стадія, що перетворює проект нормативного акту в правовий акт, що має загальнообов'язковий характер. Усередині цих стадій здійснюються різні операції формування нормативних актів залежно від їх юридичної  значимості в правотворчій ієрархії .

   Щодо  джерел права,то це поняття  існує багато віків. Якщо виходити  з загально розповсюдженого значення  «джерела», то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, створюючу право. Такою силою перш за все являється влада держави, яка реагує на потреби суспільства і приймає відповідні правові рішення. В ряді за цим джерелом права слід визнати форму вираження державної волі , форму, в якій вміщується правове рішення держави. За допомогою форми право набирає свої невід’ємні риси і ознаки: загальнообов’язковість, загальновідомість і т.д. Зазвичай  в теорії називають чотири джерела права: нормативний акт,судовий прецедент,санкціонований звичай і договір [II,11.261]. Більш древньою формою права є правовий звичай, тобто правило,яке ввійшло в звичку народу і дотримання якого забезпечується державним примусом. Сутність судового прецеденту заключається в наданні нормативного характеру рішенню суду по конкретній справі. Обов’язковим для судів являється не всі рішення або вирок, а тільки «серцевина» справи, суть правової позиції судді, на основі якої виносяться рішення.

      Нормативний акт – домінуюче  джерело права в усіх правових системах світу. Він має ряд неоспорюваних  переваг.

Нормативні  акти, дозволяють точно фіксувати  вміст правових норм, що помагає  провадить єдину політику, не допускати  дозвільного пояснення і застосування норм. Всі джерела права можуть бути  класифіковані на дві групи: нормативно-правові акти (закони, укази, постанови, інструкції, договори ) і другі джерела права ненормативного характеру (правові звичаї, судові прецеденти і рішення).

          Види правотворчості - сукупність засобів і способів вияву суспільних відносин, що потребують свого врегулювання, та їх фактичне впорядкування (корегування, узгодження) з допомогою юридичних засобів.

        Правотворча діяльність держави здійснюється в різних видах і формах. В кожній країні існують свої особливості цієї діяльності. В Великобританії, наприклад, правотворча діяльність здійснюється в таких її видах, як законодавча діяльність парламента, приймаючого закони (статути); правотворча діяльність судових органів, створюючих прецеденти (судова практика).

        Розрізняють такі види правотворчості: безпосередня, делегована і санкціонована.

       Безпосередня правотворчість - основна, яка полягає у виробленні та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

        Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства — недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому

дозволі щодо їх видання.

        Делегована правотворчість – це видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень. 
Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об'єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які охороняються державою.Хочу сказати,що у системі джерела права істотно зросло значення підзаконних нормативних актів, актів урядової влади.Це регламенти, рішення, постанови, циркуляри, інструкції, повідомлення та ін. Особливе місце серед актів делегованої правотворчості Франції посідають ордонанси. їх можна назвати актами делегованого законодавства. В ієрархії актів уряду вони мають вищу юридичну силу, змінюються або скасовуються лише законом. В Іспанії закони, видані урядом у результаті делегування з боку парламенту, називаються «законами, що уповноважують». Для них установлені Конституційні обмеження:

 а) не змінювати вже існуючі закони, що уповноважують;  
б) не видавати норми, що мають 
       В країнах континентальної Європи є дві форми контролю над конституційністю нормативно-правових актів: 
превентивний, чи попередній - здійснюється до прийняття нормативно-правового акта (наприклад, ч. 1 і 2 ст. 61 Конституції Франції; ст. 127 Конституції Італії — у частині, що стосується стверджень про порушення законодавчої компетенції та ін.).

 На відміну від романо-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвічно відсутня. Не було актів, які видавалися б у «виконання законів». Традиційним є «делеговане законодавство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо прийняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерствам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство.«Наказ у Раді», який видається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент передає частину своїх законотворчих функцій відповідному органу, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до закону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно

ними скасовані. 
На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англіканської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, будівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийняті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними

           Санкціонована правотворчість - державні органи делегують недержавним організаціям право нормативного регулювання якого-небудь питання або схвалюють різного роду соціальні норми (корпоративні, моральні, релігійні, традиційні), надаючи їм загальнообов'язковий характер й

юридичну чинність.

      1.2. Принципи правотворчості та її ознаки.

      Принципи правотворчості – це засадні ідеї, керівні основи, початкові положення діяльності, пов’язаної з ухваленням, відміною або заміною юридичних норм, це орієнтир для органів, які творять право.

     Правотворчий  процес ґрунтується на певних принципах, до

числа яких можна віднести наступні: демократизм і гласність

правотворчості; професіоналізм; законність; науковий характер; зв'язок з

правозастосовчою практикою; гуманізм й ін [ІІІ.5.385].Розгляну головні з них:

    1. Демократизм і гласність правотворчості . Суть принципу полягає в процедурі розробки й прийняття нормативного акту правотворчим органом. Більша роль при цьому приділяється залученню громадян, трудових колективів до правотворчої діяльності, гласності її здійснення, що виступає своєрідною гарантією бюрократизму в реалізації такої найважливішої державної функції. Поширено практику всенародного обговорення законопроектів за допомогою засобів масової інформації: печатки, радіо, телебачення. Надійшли при обговоренні проекту зауваження й пропозиції аналізуються правотворчим органом, після чого в підготований акт вносяться відповідні зміни. Але вищим проявом демократизму правотворчості є референдум. 

      2. Професіоналізм правотворчості. Цей принцип прямо й безпосередньо пов'язаний з якістю правотворчості, ефективністю механізму прийняття державних рішень. До такого роду діяльності повинні залучатися компетентні фахівці (юристи, соціологи, політологи), які мають професійні знання й досвідом в моделюванні законопроектів. Тим часом нерідко депутати, не будучи фахівцями в області юриспруденції, самостійно «творять» закони, тоді як вони повинні працювати вже із законопроектами, підготовленими висококваліфікованими юристами Робота з удосконалювання правотворчого процесу повинна здійснюватися постійно й по декількох напрямках. по-перше, необхідно довгострокове й короткострокове планування законопідготовчих робіт; по-друге, потрібні єдині правила розробки й  оформлення проектів законів і підзаконних актів у вигляді спеціального закону; по-третє, потрібно незалежна наукова експертиза внесених на розгляд парламенту законопроектів. Її міг би проводити науково - консультаційна рада по законодавству при вищому органі законодавчої влади.

      3. Законність правотворчості. В основу цього принципу покладене

правило, відповідно до якого вся правотворча робота по підготовці,

прийняттю й опублікуванню  нормативно-правових актів повинна  здійснюватися в рамках закону, і насамперед Конституції України. При цьому необхідно чітке дотримання процедур обговорення, порядку опублікування нормативно-правових актів. Законність правотворчості також припускає строге виконання правил юридичної техніки. Крім того, зміст правових актів не повинен бути «анти правовим », а покликано відповідати ідеалам правової держави, початкам демократизму й гуманізму, загальновизнаним нормам міжнародного права.

      4. Науковий характер правотворчості і його зв'язок  з правозастосовною

практикою. Головні вимоги цього принципу зводяться до того, що законопроект готується не просто сам по собі, довільно, а при ретельному

аналізі соціально-економічної  ситуації в країні, політичної обстановки,

потреб правового регулювання тих або інших сторін суспільного життя, доцільності подібного регламентування й т.д. Для виявлення цих параметрів використаються різні соціально-правові експерименти, соціологічні опитування, анкетування й т.д. Тільки з обліком зазначених факторів прийняті правові приписання будуть обґрунтованими й ефективними. Правозастосовна практика, як лакмусовий папір, виявляє всі недоліки й прорахунки законодавця розкриває правотворчі потреби.

     5. Гуманізм правотворчості. Ціль правотворчості - права й волі

людину й громадянина. Право повинне бути спрямоване на захист інтересів

особистості й усього суспільства  в цілому. Таким чином, правотворчість являє собою особливу форму державної діяльності по створенню, зміні й скасуванню правових норм, засновану на пізнанні об'єктивних соціальних потреб й інтересів суспільства [ІІ.14,274].

       6. Актуальність, своєчасність. Правотворчість повинна бути оперативною. З одного боку, законодавець повинен чуйно реагувати на зміни ситуації в країні, не дозволяючи нормам «застарівати». Завдання законодавця діяти на випередження, задаючи суспільству нормативні програми розвитку, стимулюючи позитивні зміни в різних сферах життя. Саме з такою метою в Конституції Росії закріплені визначення Російської Федерації як «правового», «соціального», «демократичного» держави.

        Велике значення для  підвищення  якості і ефективності правотворчого процесу мають й інщі, закладені в основі його організації і здійсненні, принципи. Серед них слідує виділити принцип постійної технічної досконалості приймаючих актів. Суть даного принципу заключається в тому, щоб в процесі підготовки і прийняття нормативно-правових актів в максимальному степені використати вироблені юридичною наукою і правотворчою практикою більш ефективні методи і прийоми розроблення проектів нових нормативно – правових актів, оптимального викладення їх вмісту і відповідно загальноприйнятим в світі стандартам технічного їх оформлення.

       Для підвищення якості і ефективності нормативно – правових актів законодавча техніка має не менш важливе значення, чим самий вміст. Адже від того, наскільки чітко і логічно викладений вміст того чи іншого нормативного акту, наскільки чітко використовується загальноприйнята юридична термінологія – від цього залежить не  лише рівень сприймання тексту і вміст нормативно – правового акта, а і ефективність його застосування. Особливе значення при цьому має мова викладу  правових норм. Гідність мови закону, писав болгарський вчений Б.Спасов, виражаються  іншими способами, а саме – « посередством строгой логичности, краткости, точности и ясности».

Ознаки правотворчості.

       Ознаки відображають сполучення суб'єктивного й об'єктивного факторів у правотворчості. Право створюється людьми, наділеними волею й свідомістю, що мають певний життєвий досвід, правосвідомість, культурний рівень, емоційно-почуттєву сферу [ІІ.10.237]. На мою думку, на правотворчість впливають особисті й групові інтереси, завдання, потреби законодавця. Основні ознаки правотворчості:

• здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським  суспільством  (народом) ;
• полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;
• набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;
• відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;
• має конкретно-цільову і організаційну спрямованість;
• є важливим засобом управління суспільством, формування стратегії її розвитку;
• рівень і культура правотворчості, а відповідно і якість нормативно – правових актів, які приймаються, є показником цивілізованості і демократичності суспільства.

     1.3 Методи і функції правотворчості.

     Методи правотворчості - засоби і способи підготовлення, прийняття й оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій.

Методи правотворчості бувають: управлінські, правоохоронні, організаційні;

• Управлінські методи – це засоби і способи здійснення виконавчо

розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави.

• Правоохоронні методи – це засоби і способи правоохоронної діяльності  відповідних державних органів.
• Організаційні методи – це засоби і способи здійснення організаційного

виду діяльності з забезпечення реалізації державних  функцій. До них відносять: програмування, прогнозування, дослідження, здійснення оперативного аналізу та ін.

    Функції правотворчості – це напрямки правотворчої діяльності пов'язаної зі встановленням, зміною або  скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства [ІІ.4.312]. Тобто - це певні напрямки правотворчої  діяльності стосовно права.

         Види функцій правотворчості:

• Нововведення   права

 У вузькому змісті  нововведення  права - це прийняття абсолютно нових норм права - т.зв. «новел» .У широкому змісті нововведення права (законодавства) - це: установлення (прийняття), зміна, скасування норм права;санкціонування вже існуючих норм (наприклад, звичаїв);прийняття, зміна, скасування, призупинення, продовження дії нормативного акту. Нововведення права (у широкому змісті) припускає яку-небудь зміну стану діючих норм права, тобто внесення елемента новизни в стан як форми, так і змісту права. Вводять (у широкому змісті) право й певні т.зв. інтерпретаційні акти - такі акти офіційного тлумачення норм права як, наприклад, що відповідають рішення Конституційного Суду України, що є суб'єктом офіційного тлумачення законів України.

• Усунення (заповнення) пробілів у праві.

 Заповнюють (усувають) пробіли в праві тільки суб'єкти правотворчості, суб'єкти правозастосування можуть тільки переборювати пробіли в праві (пробіли в законодавстві).

• Деталізація (конкретизація) права.

Наприклад, норми законів  можуть деталізуватися (конкретизуватися) нормами відповідних підзаконних  актів.

• Систематизація законодавства .

Найбільш радикальним  способом систематизації законодавства є його кодифікація, що вносить елемент упорядкованості й у форму, і в зміст законодавства. Всі функції правотворчості багато в чому діалектично взаємозалежні між собою, одна припускає іншу як причина припускає наявність її слідства. Наприклад, систематизація законодавства за допомогою його кодифікації супроводжується його новелізацією, деталізацією, заповненням пробілів. Функції правотворчості реалізуються за допомогою певних організаційних форм правотворчості:

а) у формі поточної правотворчості;

б) у формі діяльності компетентних органів по систематизації нормативного матеріалу.

  ІІ  ПРАВОТВОРЧИЙ ПРОЦЕС, ЯК ОСНОВНА СКЛАДОВА

  ПРАВОТВОРЧОСТІ

      2.1 Етапи правотворчого процесу.

     В теорій правотворчості визнано, що процес створення права не носить однойменного характеру, а «разтягнутий» в часі. В зв‘язку з цим виділяють, як правило, два етапи правотворчого процессу.

     Перший – передпроектний єтап заключається в тому що в суспільстві виявляється необхідність в регулюванні нормами права соціальної проблеми. Виявлення такої потреби виникає спонтанно, мають значення лише ступінь гостроти проблеми (питання), її загальнозначимість і актуальність. Оцінює потребу в правовому регулюванні як суспільство, яке через свої інститути – лідерів, засоби масової інформації, науку- може 

 впливати на законодавця, так і самі правотворчі органи, держава. Про те, що потреба в правовому регулюванні назріла, можна говорити, коли закон представляється найьільш ефективним засобом порівнюючи з іншими соціальними засобами впливу(економічними, моральними і тому подібне).

     Другий етап правотворчості називається проектним етапом, або етапом прийняття правотворчого рішення. Особливість його заключається в тому, що, по-перше, ця робота здійснюється безпосередньо в самому законодавчрму органі, а, по-друге, на даному етапі здійснюється «творчість права»: створюються, змінюються або відміняються норми права, відбувається інтелектуальна робота над текстом законопроекту. Причому проектний етап може бути в свою чергу розбитий на кілька стадій, послідовно змінюючих одна одну [ІІ.2.318].

     Перша стадія: внесення в правотворчий орган проект закону суб’єктом правотворчої ініціативи. Найчастіше ініціатором прийняття того чи іншого закону виявляється правління, яке реалізовує ту чи іншу політику  і гостріше інших відчуває,в якому акті парламена воно потрібне для подальшої ефективності роботи. В силу сказанного часто законопроект  виникає тому,що в ньому більше всього потребується виконавча влада.

     Друга стадія: розгляд проекту закона в комісіях і комітетах правотворчого органу з ціллю проаналізувати його вміст з різних позицій і запропонувати більшого удосканалення засобів правового впливу.Особлива роль в цьому процесі належить комісії по законодавчості парламенту, за якою залишається останнє слово перед винесенням проекту на обговорення на засіданні полати парламенту.

    Третя стадія: обговорення законопроекту по палатам, або на загальному засіданні палат законотворчого органу. Ця сталія може мати два варіанти розвитку:

 а) Прийняття законопроекта в  першому читанні;

    б) Повернення його на дороблення з наступним проходженням процедури обговорення  по комісіям і комітетах парламента.

     Четверта стадія: прийняття законопроекту правотворчим органом в другому (останньому) читанні. З юридичної точки зору, прийняття законопроекта в складі депутатів парламенту  – один з  необхідних юридичних фактів, обумовлюючих подальше перетворення законопроекту в повноцінний закон

      В більшості західних країн встановлені строки проходження законопроекту до моменту його прийняття: в Франції -  15 днів з моменту внесення, в Германії - 6 тижнів, в Іспанії – до 20 днів (для негайних законопроектів). В Великобританії для часних законопроектів встановлені сроки між стадіями - чотири дня ( між першим і другим читанням ),три дні між стадією докладу і третім читанням.