Джерела конституційного права

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

                                                                             Кафедра конституційного права

                                                                          та порівняльного правознавства

КУРСОВА РОБОТА

На тему:

ДЖЕРЕЛА КОНСТИТУЦІЙНОГО  ПРАВА                                                                                               

                                                                                     Студентки 2-го курсу 

                                                                                   заочного відділення 

                                                                 Лемак Г.І.                                          

                                                                                Науковий керівник:

                                                                        ст.викл. Митровка Я.В.

Ужгород – 2010

ЗМІСТ

ВСТУП 3

Розділ 1.Поняття, види джерел коституційного права………………………..6

1.1. Поняття  джерел  права……………………………………………………….6

1.2. Особливості джерел  конституційного права………………….…………....9

1.3. Види джерел конституційного  права………………………………………12

Розділ 2. Конституція як основне джерело конституційного  права………….15

2.1 Юридичні властивості Конституції України………………………………15

2.2. Місце і значення  Конституції………………………………………………17

Розділ 3. Закони та інші джерела  конституційного права ……………………20

3.1. Закони як джерела конституційного права………………………………..20

3.2. Підзаконні акти у сфері конституційного права………………………….22

3.3. Міжнародні правові акти у сфері конституційного права………………..23

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ …………………28

ВСТУП

Проголошення незалежності України поклало початок розбудови  національної правової держави. Відмова  від старої однополярної ідеології, в тому мислі і правової, закономірно  вплинула на правову систему України  та її складові елементи. Відповідні зміни  статися не тільки в правовій ідеології, а й її юридичнім практиці держави (правотворчій, правозастосовчій, правоохоронній), системі національного права  тощо.

Розвиток національної правової системи у всіх її проявах с  складним і трипалим процесом, що вимагає  належного наукового забезпечення, поміркованої апробації та виваженості  в оцінках. На жаль, сьогодні процесу  формування національної правової системи  властива тенденція до задоволення  миттєвих потреб у правовому регулюванні  тієї чи іншої сфери суспільних відносин, без врахування теоретичного підґрунтя  цього багатогранного процесу. Як наслідок цього — правові колізії в  чинному законодавстві.

Основною структуроутворюючою ланкою правової системи є система права. Саме система права як структурно організований вплив права на суспільні відносини визначає особливості конкретної національної правової системи. Система права є історичним утворенням. Кожному історичному типу права була притаманна своя система права, свій поділ на системні підрозділи. Так. у римському праві існував поділ права на приватне і публічне, ранньофеодальне право поділялося на денне, церковне, доменіальне та міське право. В СРСР, окрім визнаної ієрархічної системи права, яка проявлялася в поділі на галузі, інститути та норми права, актуальною була проблема співвідношення загальносоюзної (федеративної) та республіканської (на рівні суб'єктів федерації) систем права.

У зв'язку з чітко вираженими інтегративними функціями галузі конституційного  права постає проблема розмежування цієї галузі з іншими галузями права. Загальновизнаними критеріями диференціації  галузей права є предмет і метод правового регулювання. Дійсно, ці критерії дають уявлення про «кордони» між конституційним правом та адміністративним, цивільним, кримінальним та всіма видами процесуального права. Але поглиблення процесів диференціації та інтеграції в сучасній системі національного права стало причиною закономірного збільшення комплексних галузей права та міжгалузевих інститутів. Окрім того, системі права властиві стабільність і динамічність її несучого ядра — структури елементів. Збереження основного каркасу профілюючих галузей права не виключає постійної ротації її вторинних елементів, які змінюються як за якісними, так і за кількісними показниками: окремі галузі втрачають своє самостійне значення (колгоспне право), натомість утворюються нові галузі права (екологічне право), підгалузі права трансформуються в самостійні галузі права (господарське право), з'являються нові комплексні утворення в рамках системи права.

Вирішення поставлених питань має не тільки важливе загальнотеоретичне, а й практично-прикладне значення щодо проблем вдосконалення національної системи законодавства, оскільки законодавча  діяльність потребує всебічно розвинутої фундаментальної теорії системи  права, яка б дозволила уникнути недоліків та прорахунків у чинному  законодавстві.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Мета курсової роботи: Особливо важливим видається дослідження теоретичних проблем системи конституційного права України, яка, будучи елементом національної правової системи, має об'єктивний вплив на конституційне законодавство.

Дослідження системи конституційного  права України значною мірою  перебуває під впливом доктрини системи радянського соціалістичного  права, досліджень загальної теорії права щодо системи права та її складових елементів, а останнім часом — і під впливом положень зарубіжної правової науки щодо розмежування системи права на приватну та публічну, матеріальну та процесуальну підсистеми. На практиці маємо модель визначення системи конституційного права України, в основі якої лежить поняття системи права, прийнятого в теорії держави і права із зазначенням, що конституційне право є галуззю публічного права. Ця модель свідчить на користь єдності права, але не завжди дозволяє ідентифікувати конституційне право в системі інших галузей права.

Тому у роботі необхідно  розглянути фактори, які виділяють  конституційне право від інших  галузей права та спробувати вирішити проблеми, які стоять перед галуззю.

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

• визначення поняття, видів та особливостей джерел конституційного права;
• встановлення місця і ролі Конституції як основного джерела конституційного права;
• з’ясування особливостей законів, підзаконних актів та міжнародно-правових актів у сфері конституційного права.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ, ВИДИ ДЖЕРЕЛ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

1.1. Поняття джерел права

Поняття «джерело права» у  юридичній науці вживаються не тільки у формальному значенні, тобто  як форма вираження права, але  також у матеріальному й ідеальному змістах. Джерелом права в матеріальному  змісті розглядається саме суспільство, його соціально-економічний, культурний розвиток, зміст суспільних відносин. Під ідейним джерелом права розуміється  правосвідомість, що грає важливу роль у правотворенні.

Термінологічні суперечки  щодо поняття джерело права ” не завжди схоластичні. Одні вчені називають нормативні правові акти, звичаї, прецеденти формами права, інші — джерелами. Але різні визначення тих самих явищ тільки підкреслюють різноманіття прояву їхньої сутності. Тому можна використовувати якось, так і інше поняття, усвідомивши попередньо зміст кожного.¹

Джерело (форма) права –  це офіційно об'єктивований акт, що містить норми права.

Про джерела права говорять, насамперед, у змісті факторів, що харчують появу і дію права. Такими виступають правотворча діяльність держави, воля пануючого класу (усього народу) і, у  кінцевому рахунку, матеріальні  умови життя. Про джерела права  пишуть також у плані пізнання і називають відповідно: історичні  пам'ятники права, дані археології, що діють правові акти, юридичну практику, договори, судові мови, праці юристів  і ін. Однак є і більш вузький  зміст поняття «джерело права», що вказує на те, чим практика керується  в рішенні юридичних справ. У  континентальних державах це в основному  нормативні акти. Договір як джерело  права має відносно невелике поширення, звичай майже не має місця, а прецедент  континентальною правовою системою відкидається.

Усе вищевикладене, у всякому  разі, доводить існування юридичних (визнаним законом) джерел. Можна допустити  і подальший розподіл. Якщо маються  право утворюючі чи первісні принципи, за значенням яких можливо установити, чи є конкретна норма правовий, то напрошується розподіл на первісні і похідні джерела. Можна також  провести розходження між джерелами, що мають примусову чи обов'язкову силу, з одного боку, і джерелами, що мають переконуюче значення, –  з іншої.

У юридичному (формальному) змісті формами (джерелами) права визнаються способи офіційного вираження, закріплення (об'єктивації) правових норм, додання  їм загальнообов'язкової юридичної  чинності.

Форма показує, яким способом держава створює, фіксує ту чи іншу норму права, у якому виді ця норма  доводиться до свідомості людей. Воля держави, виражена у виді загальнообов'язкових  правил поведінки, повинна бути викладена  таким чином, якому забезпечували  би можливість ознайомлення з цими нормами самих широких шарів  населення. Найчастіше в цих цілях  використовується нормативно-правовий акт, письмовий документ, що містить  норми права. Однак є й інші.

Юридичній науці відомі кілька видів історично сформованих  форм (джерел) права. Це правові звичаї, юридичні прецеденти, нормативні правові  акти, нормативні договори, юридичні доктрини, релігійні писання.²

Юридичний звичай – історично  сформоване правило поведінки, що міститься  у свідомості людей і ввійшло  в звичку в результаті багаторазового застосування, що призвело до правових наслідків (Закони Ману, Закони Драконта, Закони XII таблиць, Салическая правда, Руська правда). Юридичні звичаї мали місце і в перші роки радянської влади, особливо в народів Кавказу і Середньої Азії. Вони діють і в даний час, переважно в мусульманських державах.

Правовий звичай – це перша форма права, що виникла  ще в період становлення рабовласницьких  і феодальних держав. Специфіка цієї форми права полягає в тому, що в законі, іншому нормативно-правовому  акті дається посилання до діючого  звичаям, сам же звичай в акті не приводиться. Характерною рисою  звичаїв є те, що вони не утворять стрункої системи правил, не взаємозалежні  один з одним і регулюють лише окремі відносини між людьми, що ввійшли в звичку. Дія звичайного права починається там, де мовчить  закон.

Звичай – це саме древнє джерело права, та й саме право  як соціальне явище зародилося, значною  мірою, у результаті пристосування  звичаїв, їхнього коректування відповідно до інтересів імущих класів. Система  правових норм, що формуються на основі звичаїв, одержала назву звичайного права. У рабовласницьких і феодальних суспільствах звичаї санкціонувалися  рішеннями суду з приводу окремих  фактів. У ході історії звичаї поступово  витісняються іншими юридичними джерелами. Однак прогресивні передові звичаї правом підтримуються і заохочуються. В даний час звичай, хоча і незначно, але усе-таки вживається. Так, наприклад, суд, розглядаючи справу про розвід чоловіків і вирішуючи питання  про тім, з ким з батьків  залишити дітей, майже завжди схиляється на користь матері. Подібного роду рішення приймаються на основі звичаю, відповідно до якого вихованням дитини в основному займається мати. І  тільки якщо батько доведе, що мати не здатна виховувати дитини в силу своїх  фізичних чи сил, частіше, моральних  якостей, то суд залишає дитини з  батьком. Зараз зустрічається й  інший спосіб санкціонування державою звичаїв – відсилання до них у  тексті законів.³

Юридичний прецедент –  це рішення судового чи адміністративного  органа по конкретній юридичній справі, якій надається сила норми права  і є обов'язковим при наступному рішенні всіх аналогічних справ. Як джерело права юридичний прецедент виникло в рабовласницьких державах, широко застосовувався в судовій практиці при феодалізмі. В даний час юридичний прецедент розповсюджений переважно в країнах загальної правової родини, англо-американської правової родини.

Нормативний договір –  угода між правотворчими (не менш двох) суб'єктами права. На відміну від  операцій-договорів-угод дані угоди  носять персоніфікований, разовий^-індивідуально-разовий  характер, їхній зміст складають  загальні правила поведінки (норм). У відмінність же від нормативно-правовими, прийнятими державними органами, дані договори – результат угоди рівноправних суб'єктів із приводу тривалості представляючих їх загальний інтерес. Більшість норм міжнародного права  виникло договорів між державами. У феодальну епоху взаємовідношення між сеньйором і васалом ґрунтувалося переважно на договорі.⁴ Нормативні договори, що укладаються в даний час у державах, де дотримується принцип «дозволене усе, що не заборонено законом».

1.2.Особливості  джерел конституційного права

Важливе значення має вирішення  питань про характер, зміст, генезис1 (походження) та особливості джерел конституційного права України.

Розуміння джерел конституційного  права, як зазначив відомий французький правник-конституціоналіст М- Прело, не є повним, якщо вони ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись також до минулого.

Чи можна говорити про  історію українського конституційного  права? Так, першою Конституцією України  є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 p., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Джерела конституційного  права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство  змісту таких джерел, оскільки народовладдя - надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. Це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш "політизована" галузь національної системи права.⁵

Об'єктом конституційного  права є політика, яку, звичайно, розглядають як відносини класів і соціальних груп щодо державної  влади. Основним змістом політики, як вже зазначалося, є здійснення влади. Акти, в яких акумулюються політичні  рішення, що приймаються в процесі  здійснення влади, мають виняткове, принципове значення. Вони є предметом  спеціальної уваги законодавця. їм притаманний особливий механізм реалізації, особливий характер відповідальності суб'єктів конституційно-правових відносин. Конституційно-правова відповідальність є різновидом політико-правової відповідальності.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має  неабияке значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалізується в правових актах, - надзвичайно складне  соціальне явище. Тут переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші фактори. Воля - це елемент психіки, одна з найважливіших її функцій.

Психологічний аспект джерел конституційного права має особливе значення. За допомогою таких джерел воля та інтереси суб'єктів конституційного  права стають загальнообов'язковими, стають законом, який в подальшому визначає волю й поведінку вже інших  суб'єктів.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини - відносини влади.⁶

Джерела конституційного  права мають комплексний характер, оскільки об'єднують і матеріальні, і процесуальні норми. Це, між іншим, характерно й для інших галузей  права, але для конституційного  права така комплексність має  особливе значення. Конституційне право  не має "паралельної" галузі, як це властиво для цивільного та кримінального  права. Цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право - цілком самостійні галузі національної правової системи. В конституційному  праві і матеріальні, і процесуальні норми об'єднуються в одному акті, що обумовлено, насамперед, вимогами законодавчої техніки. Співвідношення матеріальних та процесуальних норм в джерелах конституційного права не однакове. В одних випадках в актах переважають норми матеріального права, які закріплюють здебільшого правовий статус державних органів і їх компетенцію. Це, так би мовити, статичний бік державно-правового становища суб'єктів конституційного права.

1.3. Види джерел  конституційного права

Класифікувати джерела конституційного  права можна, наприклад, у залежності від способів правотворчості. У такому разі вони можуть поділятися на: акти референдумів; нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування; санкціоновані державою звичаї, традиції; акти, що є результатом імплементації  норм міжнародного права; угоди, договори, конвенції та інші акти, які укладає  Україна з іншими державами.

Закон у широкому розумінні - це встановлені державою загальнообов'язкові правила. У власне юридичному значенні закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий  представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього  волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні  відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства  України.

Найбільш загальний характер має класифікація законів за такою  ознакою, як юридична сила. Ця класифікація включає чотири різновиди законів: основний закон (конституція), конституційний закон, органічний закон, звичайний  закон.

Перше місце в цій ієрархії законів посідає конституція - основний закон держави, акт вищої юридичної  сили, головне джерело конституційного  права.

Конституційний закон - нормативно-правовий акт, який вносить зміни і доповнення в конституцію, приймається в  особливому, ускладненому порядку, має  таку ж юридичну силу, що й конституція.⁷

Теоретичною основою виділення  конституційних законів в особливу категорію є доктрина про установчу  і законодавчу влади. В порядку  здійснення першої - приймається конституція  і поправки до неї, в порядку здійснення другої - всі інші закони.

Органічний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається за прямим приписом конституції в порядку, який відрізняється  від порядку прийняття як конституційних, так і звичайних законів.

Такі закони приймаються  з питань, передбачених конституцією (закони про громадянство, про конституційний суд тощо). Як правило, конституційні  закони приймаються кваліфіковано  більшістю голосів депутатів.

Звичайні закони - є джерелами  конституційного права, вони приймаються  в порядку тієї ж законодавчої процедури, що й інші акти. Вони регулюють  різноманітні види суспільних відносин, які становлять предмет конституційного  права.

В законодавстві деяких країн - Італії, Франції та ін. - термін "конституційний закон" чи його синонім - "органічний закон" зустрічається досить часто. Необхідність конституційного закону обумовлена не тільки предметом державного (конституційного) права, а й функціональними  можливостями самої Конституції, яка  регулює відповідні суспільні відносини  лише певним чином. Вона має чітко  окреслене коло правового регулювання. Межі такого регулювання не можна  переступати, оскільки це загрожує перетворити  Конституцію у звичайний закон  і призведе до того, що вона стане  надзвичайно громіздким і малоефективним політико-правовим документом. З огляду на це необхідність конституційних законів  цілком очевидна. Такі закони є "малими" конституціями, яким належить особливе місце і значення в конституційній системі.

Комплексність - одна з визначальних рис конституційного закону. До свого  складу вони інкорпорують норми багатьох галузей права. Типовим у цьому  відношенні є закон про громадянство України, який містить норми конституційного, цивільного, сімейного, міжнародного права. До речі, комплексність - неодмінна умова формування і законодавчого закріплення відповідного інституту як складного політико-правового утворення. Звідси - підвищений рівень процедурно-процесуального наповнення конституційного закону, оскільки однією з його функцій є створення необхідних процесуальних умов життєдіяльності матеріальних норм Конституції, особливо багато таких норм у регламентах, законах про вибори.

Конституційні закони відзначаються  підвищеною стабільністю, що обумовлюється  характером суспільних відносин, які  ними, регулюються. Серцевину цих  відносин складають відносини повновладдя  народу, які об'єктивно вимагають  особливої сталості правової основи. Саме таку функцію покликані виконувати конституційні закони.

В юридичній літературі зроблена спроба віднайти найбільш вагомі риси юридичної природи конституційного  закону. Вони такі: по-перше, це закони, які з огляду соціально-політичної важливості займають після Конституції  особливе місце і утворюють відносно самостійний масив взаємозв'язаних актів; по-друге, це закони, що мають  пріоритет перед звичайними законами; по-третє, ці закони мають чітко окреслену  сферу регулювання; по-четверте, за змістом і функціональним призначенням вони мають комплексний характер з широкою сферою застосування; по-п'яте, для них характерна підвищена  стабільність і триваліші строки дії; по-шосте, для них притаманна конкретно-регулятивна дія, тобто  реалізація норм в конкретних правовідносинах.

РОЗДІЛ 2

КОНСТИТУЦІЯ ЯК ОСНОВНЕ  ДЖЕРЕЛО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

2.1 Юридичні властивості Конституції України

Головним джерелом конституцiйного  права є конституцiя. Майже в  усiх країнах свiту це єдиний нормативний  акт вищої юридичної сили (iнодi кiлька таких актiв), що регламентує  окремi сторони економiчної i полiтичної органiзацiї суспiльства, встановлює засади державного ладу i визначає основи правового статусу особи.⁸

Найбiльш поширеними є  два значення термiна «конституція». Перше значення - це юридична конституцiя  як основний закон, надiлений вищою  силою щодо iнших правових форм. Юридичнi конституцiї вiдрiзняються вiд звичайного законодавства не тiльки за змiстом своїх норм, а й за їх характером. Як правило, конституцiї здiйснюють бiльш загальне регулювання суспiльних вiдносин. Однак iнодi конституцiї мiстять положення, що не входять до типового обсягу їх регулювання i є конституцiйними лише за формою, а не за суттю. Вони включенi до конституцiйних текстiв з метою надання їм бiльшого авторитету-  сталостi. Штучний зв'язок таких положень з конституцiєю виявляється в тому, що у випадках вiдмiни конституцiї вони зберiгають своє значення, вiдбиваючись у звичайних законах або в iнших ординарних правових формах.

Сказане не заперечує поняття  юридичної конституцiї. Близьким до нього є поняття формальної конституцiї. Воно охоплює не тiльки юридичнi конституцiї як основнi закони, а й так званi неписанi конституцiї, якi вищої сили не мають.⁹ Неписанi конституцiї iснують тiльки у Велико-британiї i Новiй Зеландiї. Вони являють собою досить широку сукупнiсть джерел, нерiдко застарiлих i навiть архаїчних, до яких належать закони, судовi прецеденти, окремi акти глави держави, правовi звичаї, конституцiйнi угоди тощо. Зокрема, до складу неписаної конституцiї Великобританiї входять такi акти, як Велика хартiя вiльностей 1215 р., Бiлль про права 1689 р., Акт про престолонаслiдування 1701 р., акти (закони) про парламент 1911 р. та 1949 р., акти про членство в палатi лордiв 1958 р. i 1963 р., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне представництво 1983 р. (виборчий закон) та багато iнших. Найiстотнiшою особливістю неписаних конституцiй є те, що норми законiв, якi входять до їхнього складу, є нормами звичайного характеру. У конституцiйнiй теорiї i практицi вiдповiдних країн не вживається поняття основного закону.

Неписанi конституцiї не можуть розглядатися як суто юридичнi конституцiї. Конституцiя як основний закон за формою i за суттю є систематизованим актом. Конституцiї ж названих країн можна визначити як несистема-тизованi, що до того ж не мають юридичних якостей основного закону.¹⁰

Другим поширеним значенням  термiна «конституція» є фактична конституцiя. Фактична конституцiя - це реальний порядок органiзацiї i здiйснення  державної влади, фактичнi стосунки мiж державою та особою. Юридична й фактична конституцiї можуть збiгатися. Тi положення юридичної конституцiї, що узгоджуються з iснуючими суспiльними вiдносинами, є реальними, тi, що не узгоджуються, - фiктивними. При цьому питання про реальнiсть або фiктивнiсть тiєї чи iншої конституцiї, включаючи її окремi положення, не слiд ототожнювати з питанням про демократичнiсть або реакцiйнiсть.¹¹

Найважливiшою рисою конституцiї  як основного закону є вища юри-дична  сила. Поняття основного закону пов'язане з концепцiями, сформульованими в XVII-XVIII ст.ст. Представники тогочасної школи природного права називали конституцiю основним законом i розглядали її як первiсний акт суверенної влади та як джерело будь-якої встановленої влади.

Поняття конституцiї як основного  закону iсторично пов'язане i з теорiєю суспiльного договору, яку сформулював  вiдомий французький просвiтитель Жан Жак Руссо. Вiн розглядав  основний закон як засiб фiксацiї  договору, на основi якого встановлюється державний лад. Прикладом такого суспiльного договору вважалася, зокрема, Конституцiя Францiї 1791 р., а учасниками договору - король i орган народного  представництва. Договiрний характер визнавався i за деякими конституцiями XIX ст.