Джерела європейського права

Міністерство освіти і науки України

Ужгородський національний університет

Юридичний факультет

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота

На тему:

«Джерела європейського права»

Виконала:

Студентка 2-ої групи 1-го курсу

Заочного відділення

Щобак Ніколетта Юріївна

Науковий керівник

Доц. Пеца Д.Д.

Ужгород 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Джерела права Європейського Союзу

1.1 Первинне право

1.2 Вторинне право

1.3 Регламент

1.4 Директива

1.5 Рішення

1.6 Рекомендації та думки

Розділ 2. Основні принципи європейського права

2.1 Незалежність європейського  права

2.2 Примат над національним  правом

2.3 Безпосередність застосування

2.4 Принцип рівності (заборона  дискримінації)

2.5 Принцип солідарності

2.6 Принцип Субсидіарності

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз - єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу - міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що пріоритетним завданням зовнішньої та внутрішньої політики України на початку XXI ст. проголошено вступ нашої держави до Європейського Союзу як повноправного члена. Європейська інтеграція стала визначальним чинником у розвитку всіх держав континенту у другій половині XX - на початку XXI ст. В процесі об'єднання країн Старого Світу в Європейський Союз було знайдено та використано цілу низку принципово нових способів вирішення проблем суспільного, економічного та політичного розвитку. Із зміцненням державних ознак ЄС все гостріше постає проблема забезпечення демократичності його перетворення, встановлення механізму взаємодії союзних органів влади з виборцями, політичної відповідальності посадовців інституцій Європейського Союзу.

Для України як держави, що прагне повноцінної участі в Європейському Союзі, існує об'єктивна потреба в дослідженні теоретико-правових проблем забезпечення демократичної легітимності парламентськими механізмами в контексті еволюції ЄС, викликаної його розширенням та внутрішньою інституційною реформою.

Мета і задачі дослідження. Основною метою дослідження є аналіз і формування сучасного уявлення про історію та сучасний стан інституційного розвитку Європейського Союзу. Відповідно до цього зосереджується увага на вирішенні наступних задач:

· проаналізувати теоретико-правові засади та еволюцію інституційної структури Європейського Союзу за останні роки, визначивши основні етапи її становлення, її сучасні проблеми і перспективи; дослідити історичні передумови та сучасні аспекти формування федеративного устрою Європейського Союзу в контексті внутрішнього держаного досвіду його країн-учасниць;

· визначити основні принципи побудови сучасної інституційної структури Європейського Союзу та юридичні засади нормотворчого процесу на союзному рівні у зв'язку з проблемою демократичної легітимації ЄС; визначити історичні етапи зростання ролі Європейського Парламенту в інституційній структурі Європейського Союзу, вирішенні проблеми демократичної легітимації його інституцій, а також роль Європарламенту в сучасному розширенні ЄС.

Структурно робота складається з вступу, двох розділів та висновків.

У розділі першому розглядається питання Джерела Європейського права.

Заключний другий розділ присвячений основним принципам Європейського права.

Завершується курсовий проект список використаних джерел.

Розділ 1 Джерела європейського права

Відповідно до Амстердамського договору ієрархія нормативних актів у ЄС має шість рівнів:

1. установчі акти;

2. загальні принципи;

3. міжнародні договори;

4. вторинне право співтовариств;

5. міжінституційні угоди і подібні акти;

6. угоди між державами-членами. Грицак І. Сиановлення і розвиток інституційної системи ЄС // Управління сучасним містом. - 2004. - №10-12. - с. 98-106.

Власне кажучи, Суд ЄС піддає перегляду самі основи європейських національних держав, які від часів Вестфальського миру (1648) спиралися на ідею абсолютної державної суверенності та монополії в галузі політичної дії. Суд ЄС розвиває ідею «розподіленої суверенності», «сплавлення суверінітетів», «спільного здійснення суверінітетів (хоча й на обмежених ділянках)». Андрійчук О. Вступ до Європейського права. К.: «Юрінком Інтер». 2004р. - с. 165.

Враховуючи певну специфіку утворення Європейського Союзу і беручи до уваги витоки цього утворення, як утворення міжнародної організації, у значенні загальних міжнародно-правових джерел цієї організації варто розглядати:

- Статут ООН і міжнародно-правові  акти, які розкривають і закріплюють  основні принципи сучасного міжнародного  права;

- Віденські конвенції  про право міжнародних договорів 1969 і 1986 рр.;

- міжнародно-правові акти  універсального характеру, які регламентують  питання захисту прав і свобод  людини;

- міжнародні порядки, що  склалися у відносинах між  державами;

- загальні принципи права;

Як допоміжні джерела, можна назвати рішення міжнародного суду з окремих питань, міжнародні прецеденти і положення доктрини.

З-поміж джерел регіонального (європейського) характеру слід зазначити:

- Статут Ради Європи 1949 p.;

- Договір про Європейське  об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) 1951 p.;

- Римські договори 1957 р. про  створення Європейського економічного  співтовариства (ЄЕС) і про створення  Європейського співтовариства з  атомної енергії (Євроатом);

- Договір 1965 р. про об'єднання  трьох організацій (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом) у рамках європейського економічного співтовариства (ЄЕС);

- Єдиний європейський  акт (ЄЄА) 1986 p.;

- Договір про Європейський  Союз (Маастрихт, 1992 p.);

- Внутрішньодержавне право  держав - членів Європейського Союзу.

До джерел права Європейського союзу варто віднести також поточні рішення ЄЕС і навіть рішення Європейського Суду Правосуддя. Як допоміжні джерела, можуть служити рішення центральних органів ЄС. Зберігають своє значення в цьому плані також прецеденти європейського характеру.

В літературі про право Європейського Союзу в питанні про його джерела можна зустріти положення, згідно з яким до них належать договори, постанови, директиви, рішення.

Під договорами розуміються договори, укладені державами - членами Союзу, під постановами - акти, які видаються Радою міністрів і Європейською комісією, під директивами -- інші, ніж постанови, правові акти, прийняті Радою міністрів і Європейською комісією, під рішеннями - окремі акти, прийняті Європейською комісією і пов'язані з конкретними діями держав, а також фізичних чи юридичних осіб.

І ще. Відповідно до Римського Договору 1957 p., джерелами права ЄЕС називаються основні принципи права. Під цим розуміються не основні принципи сучасного міжнародного права, сформульовані в Статуті ООН та інших документах, а нібито загальні принципи справедливості, зокрема пропорційність зобов'язань необхідності, рівність у плані недопустимості дискримінації, захист законних очікувань, захист основних прав людини, забезпечення процедурних прав та ін.

Природно, що подібні принципи права містяться (повинні міститися) у всіх національних системах на сучасному етапі, і ніхто не може їх ігнорувати, тим більше Європейський Союз, заснований на високих загальнолюдських ідеалах.

Право сучасної України переживає період оновлення та входження у європейський правовий простір. Важливим з огляду на необхідність приведення українського права у відповідність з нормами та принципами міжнародного права є вивчення європейського правового досвіду та європейської правової доктрини. Одна з проблем, яка досліджується сьогодні науковцями Європи, - проблема джерел та форм права (ця проблема активно обговорюється також українськими та російськими теоретиками). Проблема зумовлена не тільки науковим інтересом, а й важливістю з'ясування особливостей права міждержавних об'єднань, зокрема права Європейського Союзу, що є сьогодні реальністю і конкурує з національним правом.

Студентам-юристам, як правило, з метою кращого з'ясування пропонується розуміння понять "джерело права" та "форма права" як тотожних. Як відомо, форма (джерело) права - це спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву правових норм. У наукових дослідженнях ці поняття розмежовуються. Спробуємо розглянути природу такого розмежування та його особливості в правовій системі України.

Поняття "джерела права", на думку деяких дослідників, запропоноване римським вченим Тітом Лівієм, який у своїй "Історії" називає закон ХІІ таблиць джерелом усього публічного та приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск'є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття "джерела права", дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види - закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права.

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна. Під ним розуміли: а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада; б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало джерелом німецького цивільного кодексу; в) історичні пам'ятки права, наприклад, "Руська Правда"; г) засоби пізнання чинного права або джерела пізнання права; д) джерела права в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори; е) джерела права в формальному розумінні. В останньому випадку під джерелами пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб'єктів права. Джерела права в формальному розумінні - фактори, через які здійснюється об'єктивація права, тобто створення системи загальнообов'язкових правил поведінки.

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти - нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів - судову практику і звичаєве право.

У сучасній юридичній літературі також простежується певний плюралізм щодо поняття "джерела права". Поняття "джерело права" більш широке, ніж поняття "форма права". Під джерелом права необхідно розуміти три фактори: джерела в матеріальному розумінні (наприклад, форми власності, потреби та інтереси людей); джерела в ідеологічному розумінні (наприклад, правова доктрина та правосвідомість суспільства); джерела у формально-юридичному розумінні, які і є формою права (нормативний акт, нормативний договір, правовий звичай та юридичний прецедент).

Теорія комунікативного права дає підстави розрізняти низку понять, пов'язаних із терміном "джерело права", а саме: "джерело права", "джерело правового тексту", "джерело норм права", "джерело суб'єктивних прав і обов'язків". Кожне з понять має своє змістове навантаження. Так, під джерелом права як цілісним явищем необхідно розуміти спільну діяльність членів суспільства, спрямовану на задоволення своїх потреб (необхідність спільної діяльності породжує феномен права). Вольові настанови чи домовленості об'єктивуються у формі правового тексту. Найбільш відомими джерелами правового тексту у світовій практиці виступають міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова й адміністративна практика, нормативно-правові договори, правова доктрина, священні книги, акти міжнародного права, нормативно-правові акти.

Термін "джерело права" використовується для позначення одночасно змістовних і формальних джерел права. Змістовні джерела права - це явища соціального буття, які виступають основою права (моральні, релігійні, філософські принципи, вимоги життєвої ситуації тощо). Формальні джерела права - це правові акти, в яких містяться правові норми.

Нарешті, "джерела права" - це створювані чи санкціоновані державою офіційно документовані способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового характеру. Джерела права визнаються державою, мають офіційний та публічний характер. Існують три основних види джерел права, які відповідають трьом формам позитивного права ("право законодавця", "звичаєве право", "право суду").

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб'єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Юридичне поняття "форми права", на думку деяких науковців, з'явилось через неоднозначність розуміння джерел права. Поняття "форми права" було покликане іменувати різні види права, що містили юридичні норми, вибір способів закріплення яких залежав від волі держави. Найчастіше під формою права розуміють спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву права. На основі такого розуміння пропонується виокремлення внутрішньої і зовнішньої форм права. Внутрішня форма права - це її структура та зв'язки (сюди належить система права, структура її елементів). Розуміння зовнішньої форми права визначається тим, що розуміється під змістом права (оскільки форма вважається способом існування та вираження змісту). З одного боку, існує позиція згідно з якою зміст права - це воля держави, а форма права - це юридичні норми; з іншого боку, - позиція згідно з якою змістом права вважається не державна воля (це його сутність), а самі юридичні норми.

Розкрити зовнішню форму права - означає вияснити яким способом реалізується воля суб'єктів творення права і яких форм набувають правові норми. Право завжди набуває певних форм, воно завжди формалізоване. Зовнішню форму права можна виділити як спосіб вираження, існування, перетворення правових норм, що діють у певній державі.

Сьогодні у літературі найчастіше вирізняють чотири основних (класичних) форми права - судовий прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт та нормативний договір. Поряд з цим, згадується і про правові доктрини, релігійні книги, акти міжнародного права, судову та адміністративну практику, тлумачення законів. Світова практика знає також таку особливу форму права, як принципи права. Характеристика даних форм права та їх співвідношення потребує окремого дослідження (як і проблема співвідношення форми права та правової форми). Для правового регулювання суспільних відносин в Україні, видається, найчастіше застосовуються нормативно-правовий акт та нормативний договір. Використання ж інших форм права має свої особливості.

На основі наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двох понять - "джерела права" та "форми права". Джерела права - це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права - це способи об'єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному праві.

Розглядувана проблема має ще один аспект - певна група норм, що виникли на основі джерел права, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джерелом права. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночні норми.

Запропоновані положення вказують на складність та неоднозначність проблеми співвідношення джерел права та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень.

Найчастіше класифікують європейське право, поділяючи його на первинне (договірне, статутне) та вторинне (похідне). Коротко кажучи, первинне право - це частина європейського права, яка була вироблена безпосередньо країнами-членами. Вторинне право - це ті правові акти, які були вироблені інституціями Європейського Союзу на основі первинного права. Первинне право має пріоритет над вторинним, тобто вторинне право має відповідати первинному. До джерел європейського права належать також загальні принципи права, договори з третіми країнами (тими, що не є членами ЄС), вироки Європейського Суду.

1.1 Первинне право

європейський право національний нормативний

До найважливіших актів первинного права належать:

· Установчі договори Європейських Спільнот разом із протоколами та додатками:

o Договір про створення  Європейського Співтовариства Вугілля  та Сталі (підписаний 18 квітня 1951 р., набрав чинності 23 липня 1952 р.)

o Договір про створення  Європейського Співтовариства з  Атомної Енергії (підписаний 25 березня 1957 р., набрав чинності 1 січня 1958 р.)

o Договір про створення  Європейського Економічного Співтовариства (підписаний 25 березня 1957 р., набрав  чинності 1 січня 1958 р.)

· Договори, які змінюють та підтверджують установчі договори:

o Конвенція про деякі  спільні органи для ЄЕС та  Євратому (підписана разом із  договорами 25 березня 1957 р., набрала  чинності 1 січня 1958 р.)

o Договір про об'єднання  виконавчих органів трьох структур  ЄЕС, Євратому та ЄСВС (підписаний 8 квітня 1965 р., набрала чинності 1 липня 1967 р.)

o Перший (Люксембурзький) Бюджетний  Договір (1970 р.)

o Другий Бюджетний Договір (1975 р.)

o Угоди про прийняття  нових членів: Данії, Ірландії, Великобританії (від 1 січня 1972 р.), Греції (від 1 січня 1981 р.), Іспанії, Португалії (від 1 січня 1985р.), Австрії, Фінляндії, Швеції (від 1 січня 1995 р.)

o Єдиний Європейський  Акт (підписаний 7 лютого 1986 р., набрав  чинності 1 липня 1987 р.)

o Договір про Європейський  Союз (Маастрихтський) (підписаний 7 лютого 1992 р., набрав чинності 1 листопада 1993 р.)

o Амстердамський Договір (підписаний 2 жовтня 1997 р., набрав чинності 1 травня 1999 р.)

o Ніццький Договір (підписаний 11 грудня 2000 р. і набрав чинності 26 лютого 2001 р.)

Усі ці договори залишили за собою багато нез'ясованих і невідрегульованих питань. Справи такого типу можуть бути вирішені через підписання країнами-членами відповідних конвенцій чи меморандумів. Деколи сам Договір передбачає таку можливість, наприклад у ст. 293 [220] Договору про ЄС. Такі документи також є джерелами європейського права.

До первинного права також належать постанови Ради, якщо під час їх ухвалення її члени діють як представники країн-членів. Прикладами такого типу правових актів можуть бути рішення, які змінили кількість суддів та генеральних речників Європейського Суду, кількість членів Комісії, а також ухвала про створення Суду Першої Інстанції.

1.2 Вторинне право

Вторинне право (похідне) твориться інституціями Спільноти, ціллю його є реалізація постанов, які випливають з актів первинного права.. Згідно зі ст. 249 [189] Договору про ЄС „Для виконання своїх задач, Європейський Парламент, діючи разом із Радою та Комісією приймають регламенти, директиви та рішення і дають рекомендації та думки. Регламент має загальне застосування. Він є обов'язковим у всіх його частинах і підлягає прямій реалізації у всіх країнах-членах. Директива є обов'язковою для кожної країни-члена, якої вона стосується, щодо очікуваного результату, але зберігає за національною владою право вибору форм та методів дій. Рішення є обов'язковим у всіх своїх частинах для того, кому воно адресоване. Рекомендації та думки не є обов'язковими.“

1.3 Регламент

Регламент є основою вторинного права. Він включає в себе загальну та абстрактну норми і не є адресованим до конкретного адресата, а також зобов'язує до цілісного виконання як країнами-членами та органами Спільнот, так і юридичними та фізичними особами. Регламент несе безпосередній правовий наслідок для тих, до кого воно адресоване. Це означає, що немає необхідності, щоб країни-члени проходили процес включення регламенту в національні законодавства (наприклад, через ратифікацію чи трансформацію до національних законів). Безпосередність зобов'язального характеру регламентів слід відрізняти від безпосередності їх застосування, оскільки на практиці частина регламентів вимагає конкретизації через акти національного права. Згідно із загальним принципом, положення регламенту як правового акту зобов'язального характеру мають першість у разі наявності в національному законодавстві норм, які не узгоджуються з регламентом.

Кожен регламент повинен бути обґрунтованим та мати правову підставу. Брак будь-якого з цих елементів, а також відсутність консультацій щодо змісту регламенту (наприклад з Європейським Парламентом, Економічно-Соціальним Комітетом), якщо це необхідно, може стати причиною відміни акту Європейським Судом.

Регламенти публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот (Journal Officiel des Communautes Europeennes) і набирають чинності у визначений регламентом термін, або на двадцятий день після опублікування. Публікація в аналогічних національних виданнях не є обов'язковою.

Виокремлюють з-поміж регламентів так звані виконавчі регламенти. Вони приймаються Європейською Комісією з метою конкретизації та реалізації регламентів, прийнятих Радою ЄС. Звісно, що виконавчий регламент, прийнятий Комісією, повинен відповідати регламенту, якого він стосується.

1.4 Директива

Директиви застосовуються для уніфікації законодавства країн-членів, тобто їх адресатом можуть бути країни, а не юридичні чи фізичні особи. На відміну від регламенту, директиви залишають за собою свободу вибору методів та засобів, завдяки яким країна має намір досягти ціль, визначену в директиві. Це означає, що директиви зобов'язують країну до результату, а не до методів його реалізації. Директиви не зобов'язують безпосередньо, а, отже, мусять бути враховані в національному праві шляхом унесення відповідних постанов до національного законодавства. Країни-члени мають близько двох років для пристосування свого внутрішньодержавного права до вимог директив. Виникає питання щодо зобов'язального характеру директив у випадку, якщо країна у визначений термін не пристосує своє національне право до виконавчих актів чи не реалізує директиву повністю. Згідно з вироками Європейського Суду, наприклад Van Duyn проти Home Office , а також Marschall проти Southampton & South-West Hampshire Area Health Authority . З цих справ виникає, що особи можуть посилатися в національних судах на корисні для них в даній справі директиви, оскільки директиви підлягають безпосередньому застосуванню. Однак, з іншого боку, країна не може вимагати від осіб виконання цих директив, якщо вчасно їх не "узаконила". Також, згідно зі ст. 226-228 [169-171] Договору про ЄС, Комісія чи будь-яка країна-член може подати на таку країну позов до Європейського Суду в справі про порушення Договору.

Директиви, схвалені Радою і Європейським Парламентом спільно, а також ті, адресатами яких є всі країни-члени, публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот і набирають чинності або на двадцятий день після схвалення, або у визначений у ній термін. Решта директив (виданих Радою чи Комісією) набирають чинності після повідомлення країни.

1.5 Рішення

Рішення, подібно як регламент та директива, є актом вторинного права зобов'язального характеру і має бути небезпідставним. На відміну від регламенту, рішення має конкретного адресата, а від директиви відрізняється тим, що зобов'язує повністю. Суб'єктом рішення може бути фізична та юридична особа, орган Спільноти, а також країна-член. Рішення, які доручають країнам-членам видання відповідних постанов, набирають чинності лише після видання державою відповідних актів.

Рішення можуть стосуватися фінансових зобов'язань. У разі, якщо таке рішення стосується фізичної чи юридичної особи, виконання відбувається згідно з національними процедурами, які діють у даній країні-члені.

Рішення видаються Радою, Радою та Парламентом, Комісією і Європейським Центральним Банком. Рішення, ухвалені Радою і Парламентом спільно, публікуються в Урядовому Виданні Європейських Спільнот і набирають чинності так само, як регламент чи директива. Решта рішень набирають чинності після повідомлення сторін.

1.6 Рекомендації та думки

Рекомендації та думки не мають зобов'язального характеру. Вони не вимагають причини та правової підстави, а також не підлягають юрисдикції Європейського Суду. Однак відсутність зобов'язального характеру не означає, що рекомендації та думки не слід брати до уваги. Вони мають певну політичну силу, а їх невиконання має бути продиктоване важливими аргументами.

Рекомендації та думки можуть ухвалюватися найважливішими органами ЄС, а їх адресатами можуть бути як країни чи органи Спільнот, так і фізичні та юридичні особи.

Рекомендація відрізняється від думки насамперед тим, що не лише формулює певну оцінку ситуації, але й пропонує конкретні дії для виходу з неї.

Розділ 2. Основні принципи європейського права

Принцип верховенства й прямої дії права Співтовариства гарантують одноріність і когерентність юридичного простору спільноти та надають їй ознак федеративного типу. Ці принципи підсилені іншим фундаментальним принципом - однаковістю інтерпретації права Співтовариства Судом ЄС завдяки можливості для судді окремої країни-члена Звертатися до Суду ЄС, аби той висловився перед проведенням суду «щодо інтерпретації угоди, її чинності та тлумачення актів, здійснених установами Співтовариства і Європейського Центробанку, щодо інтерпретації статутів органів, створених актами Європейської Ради, якщо не передбачено самими статутами» (угода ЄС, стаття 234). Андрійчук О. Вступ до Європейського права. К.: «Юрінком Інтер». 2004р. - с.166

Юридичну основу Співтовариства Можна виразити формулою професора Леонтіна Константінеско, згідно з якою право Співтовариства має бути: рівнообов'язковим, рівнотривалим, та рівнозначним, тобто, воно має зобов'язувати в однаковий спосіб усі держави-члени, воно не може бути змінено в односторонньому порядку державами-членами і мусить мати те ж саме значення для всіх держав-членів. Олексій Врадій. Концепції євроінтеграції й політичні трансформації // Віче, №11. 2008. - с.47-50

2.1 Незалежність європейського  права

Автономність правового порядку Спільнот та однозначність його застосування у всіх країнах-членах багаторазово підкреслював Європейський Суд . Країни-члени, утворивши Спільноти, обмежили свою правотворчу діяльність і в результаті дозволили утворити правовий порядок, незалежний від національної та міжнародних правових систем. Цей порядок є однаково обов'язковим до виконання усіма країнами-членами та їх громадянами, а також повинен застосовуватися внутрішніми судами.

2.2 Примат над національним  правом

Принцип примату (першості) Спільнот над національним правом країн-членів регулює, як потрібно поводитися, якщо виникає конфлікт між нормою національного права та правом Спільнот. За таких умов право Спільнот має першість перед національною нормою. Слід підкреслити, що тут йдеться виключно про першість у застосуванні. Якщо в національному праві наявне положення, яке суперечить праву Спільнот, це не означає, що воно є автоматично недійсним, а лише забороняється його застосування.

Першість права Спільнот є наслідком зобов'язального характеру нормативних актів вторинного права (ст. 249 [189] Римського Договору ) і знаходить підтвердження в практиці Європейського Суду .

2.3 Безпосередність застосування

Безпосередність застосування права означає, що нормативні правові акти Спільнот є нормою прямої дії в країнах-членах без необхідності їх ратифікації чи інкорпорації з національним правом. Інакше кажучи, право Спільнот безпосереднім чином визнає право та накладає обов'язки на інституції спільнот, країни-члени та їх громадян.

Цей принцип був визнаний Європейським Судом, незважаючи на початковий опір деяких країн-членів. .

2.4 Принцип рівності (заборона  дискримінації)

Принцип рівності означає, що жоден громадянин ЄС не може бути дискримінований з огляду на його громадянство, стать, расу, етнічне походження, релігію, переконання, фізичні чи психічні недоліки, а також вік чи сексуальну орієнтацію.

Цей принцип виникає з положень договорів, правових актів та вироків Європейського Суду, наприклад у справі Яна Вільяма Кована (Ian William Cowan) , czy Габріель Дефрен (Gabrielle Defrenne) .

Ян Вільям Кован був громадянином Великобританії, на котрого, під час перебування у Франції, напали, побили та пограбували в паризькому метро. Зловмисників не було спіймано. У такому випадку, французьке право передбачає можливість відшкодування за рахунок держави, але для цього потрібне було французьке громадянство або згода на перебування там. Кован подав скаргу про відшкодування на підставі ст. 12 [6 чи 7] Римського Договору , яка забороняє дискримінацію з огляду на національність. Французький суд, маючи сумніви щодо того, чи згаданий припис із французького права суперечить праву Спільнот, звернувся до Європейського Суду за тлумаченням. У вироку Європейський Суд постановив, що відносно осіб, для котрих право на подорож до країни-члена є гарантованим правом Спільнот, країна не може встановлювати залежність надання компенсації за заподіяну шкоду, що була завдана в цій країні, від умови наявності громадянства цієї країни чи згоди на перебування там.