Ефективність управління скаладними сиситемаи

 РОЗДІЛ  І

ПРОБЛЕМИ  ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ СКЛАДНИМИ      СИСТЕМАМИ 

1.1. Ефективність управління соціальними системами

  Передусім нагадаємо, що таке соціальна система. За визначенням В.Г. Афанасьєва «Під цілісною системою слід розуміти сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові (інтегративні, системні) якості, які не притаманні її складовим. Такими є ядро атома, атом, молекула, жива клітина, організм, суспільство і т. п.».

  Природа і суть систем обумовлює специфіку  управління ними. Тому відрізняють  три сфери управління: управління системами машин і технологічними процесами; управління діяльністю колективів, які розв'язують спільні завдання; управління процесами, які відбуваються в живих організмах.

   «Соціальне» — означає громадське, тобто колективне. Звідси випливає, що соціальне управління — це управління відносинами між колективами (в самому широкому розумінні) і всередині колективів.

  Суспільство в цілому є складною соціальною системою. Науку про суспільство, як цілісну  керовану систему, створили К. Маркс та Ф. Енгельс. Ними науково обгрунтовані соціально-економічні формації, які є найбільш універсальною формою соціальної цілісності; доведено, що матеріально-еко-

помічну основу формації становить спосіб виробництва  матеріальних благ. Вони стверджували, що незалежно від особливостей соціально-економічної формації, суспільство об'єктивно потребує управління. «Будь-яка безпосередньо громадська чи спільна праця, яка здійснюється у відносно великих масштабах, потребує більшою чи меншою.мірою управління... Окремий скрипаль сам керує собою, оркестр потребує диригента»¹.

  Наукове управління соціальною системою є не що інше як цілеспрямований вплив  на неї, приведення системи у відповідність з притаманними їй закономірностями. Без наукового пізнання соціальної системи неможливе ефективне управління нею. Основними компонентами соціальної системи є люди, речі, процеси, ідеї, які пов'язані між собою певними відносинами.

  Управління  соціальною системою передбачає наявність  об'єкта (ким керують) та суб'єкта (хто  керує), виявлення факторів впливу на ефективність взаємодії та взаємовідносин, результативності функціонування керованої системи.

  Зміст, об'єм і характер управління будь-якою складною системою обумовлюється рівнем соціального розвитку, соціально-економічною організацією суспільства. Зміна системи управління, як важливої сторони соціальної практики, у кожному конкретному історичному випадку визначається реальними потребами і можливостями суспільства, особливостями його соціальної організації, цілями та завданнями розвитку.

  Теоретичні  засади управління соціальними системами  розроблені відомими вченими в цій  галузі, до яких належать: В.Г. Афанасьєв, А.І. Берг, Д.М. Гвішіані, М.В. Мілос, А. Файоль та ін. Вони визначили функції управління соціальними системами, розкрили їх специфіку та об'єктивний взаємозв'язок і взаємообумовленість.

  Окремі  аспекти управління освітою, як соціальною системою, розроблялися вітчизняними педагогами: К.Д. Ушинським, М.І. Пироговим, М.І. Корфом, A.B. Луначарським, Н.К. Крупською, A.C. Бубновим, ОТ. Шацьким.

  Проблема  впливу соціальних явищ та процесів на навчання і виховання молоді звертала на себе увагу ще старогрецьких мислителів (Демокріт, Протагор, Сократ, Платон, Аристотель), які визнавали об'єктивність зв'язку виховання з політикою держави.  Французькі  матеріалісти  XVIII століття

звернули увагу  на зворотній зв'язок, тобто на значення виховання для соціальних перетворень в країні. Соціалісти-утопісти не тільки теоретично обгрунтували цей висновок, але й зробили перший в історії широкий соціально-педагогічний експеримент. На тісний взаємозв'язок виховання і соціальних інтересів правлячих класів вказували і російські революціонери-демократи (В.Г. Бєлінський, А.І. Герцен, М.А. Добролюбов, М.Г. Чернишевський).

 Сучасними вітчизняними та зарубіжними вченими доведена необхідність вивчення управління освітою та школою у тісному взаємозв'язку із соціологією управління, яка передбачає реалізацію ідеї народовладдя, творчості мас як джерела самоорганізації і демократії; підвищення культури управління, боротьбу з бюрократизмом.

  У США, наприклад, соціологія управління досліджується  в декількох напрямах і формах: школа наукового менеджмента (Ф. Тейлор), школа людських відносин (Е. Майо), емпірична школа (Д. Дракер), школа соціальних систем (Ч. Бернард), нова школа теорії управління (Г. Саймон, С. Оптнер, С. Черчман, Р. Аккоф та інші), школа управління в кризових ситуаціях (Ч. Перроу).

  Наукові позиції оцінки ефективності галузей  виробництва висвітлені в ряді праць вітчизняних та зарубіжних учених різного профілю. В них, підкреслюється, що головне завдання управління на всіх його рівнях — це полегшити досягнення високих народногосподарських результатів при найбільш ефективному використанні матеріальних, трудових та фінансових ресурсів. Ефективність управління будь-якими системами завжди асоціюється з витратами енергетичних ресурсів людини, часу, кінцевим результатом та методами його досягнення.

  В теорії ефективність управління складними  системами розглядається у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні управління характеризується певним рівнем ефекту та ступенем його приросту, що досягається за допомогою тих чи інших витрат внаслідок цілеспрямованого розвитку системи. У вузькому розумінні ефективність управління розглядається як результат раціонального використання методів управління та впливу на неї управлінських рішень.

 Економісти  вважають, що основним критерієм ефективності управління соціально-економічними системами є ступінь виконання плану та досягнутий при цьому рівень виробництва на основі його інтенсифікації. Критерії ефективності управління соціально-економічними системами характеризуються трьохмірною оцінкою: ступенем результативності функціонування керованої системи; рівнем діяльності керуючої системи; рівнем організації праці керівника, який керує системою. Крім цього, враховуються такі складові, як нормативна чиста продукція, економія матеріальних витрат, собівартість продукції, нормативний коефіцієнт економічної ефективності, виробничі фонди.

  Угорський економіст Я. Корнаї до умов економічної  ефективності відносить: матеріальне  та моральне стимулювання; облік витрат; швидке пристосування до поточних подій; відповідальність за справу і рішення. .

 Про ефективність управління Г.Х. Попов пише: «...ефективним можна вважати те управління, яке ефективно розв'язує проблеми економіки. І будь-який аналіз сучасних проблем управління потрібно починати з аналізу проблем економіки»'. До факторів ефективного управління економікою автор відносить: боротьбу з нетрудовими прибутками, забезпечення трудової дисципліни, боротьбу з бюрократизмом, розвиток різних видів кооперації².

  Між соціально-економічними процесами та освітою, як зазначалось  раніше, існує прямий та зворотній  зв'язок. Перші спроби дати оцінку народно-господарської цінності освіти були зроблені ще в XVII столітті Вільямом Петті. Відомий представник буржуазної політекономії кінця XIX століття Альфред Маршал розглядав освіту як національне капіталовкладення; як одне із головних джерел суспільного багатства. Питаннями економічної ролі освіти займалися певною мірою російські революціонери-демократи. Зокрема, М.Г. Чернишевський писав: «Рішуче ні один з елементів успішності виробництва не має такого великого значення, як ступінь розумового розвитку працівника: клімат, грунти, запаси капіталу, сама цінність фізичних сил, — все це незначне у порівнянні з розвитком думки...».

  Наукові дослідження проблеми впливу освіти на економіку в Росії здійснювалися у кінці XIX і на початку XX століть.

  Їх результати висвітлені в працях члена Російської Академії наук Я.П. Янжула, земських статистів і економістів А.І. Чупрова, Л.Л. Гавришева, К.Я. Воробйова, А.Е. Лесицького. Вони науково обгрунтували зв'язок між освітнім рівнем (грамотністю), професіональногалузевою структурою населення, трудовим стажем та заробітною платою.

  Сучасними економістами встановлена залежність між освітою і продуктивністю праці. Так, показники виробництва робітників, що мають повну середню освіту, перевищують на 25% показники виробництва тих, хто має 8 класів. У верстатників-інструментальників з однаковою кваліфікаційною характеристикою і стажем роботи зріст виконаних робіт в залежності від освіти коливається в межах 15—20 процентів.

  Економічна  ефективність освіти, за висновками С.А. Костаняна, має два аспекти: внутрішній та зовнішній (народногосподарський). Під внутрішнім аспектом він розуміє такі економічні проблеми, які відображають економічність функціонування самої системи освіти з точки зору раціонального використання витрат та коштів. Зовнішніми показниками ефективності освіти є витрати на навчання однієї людини в загальноосвітніх, професійних, середньо-спеціальних, вищих навчальних закладах; зміст та науковий рівень освіти; якість професійної підготовки робітників і спеціалістів; професійна структура підготовки кадрів¹.

  Інвестиції  в освіту швидко дають віддачу. Наприклад, початкова освіта дає 40% прибутку від вкладеного капіталу в неї; середня — 120%; вища — 320%. Чим вище рівень освіти і кваліфікації працівників, тим більша економічна віддача, яку отримує суспільство.

  За  рубежем розроблено декілька теорій з цієї проблеми. Наприклад, «теорія  людського капіталу» в буржуазній політичній економії пов'язана з іменами Т. Шульца, Г. Беккера, Д. Мінцера, У. Боуена, Ф. Махлупа та інших видатних економістів. За висновками Т. Шульца освіта впливає на продуктивність капіталу. Економічний зріст може бути забезпечений тільки за допомогою інвестицій в людину. Недоліком цієї теорії є те, що економічний ефект від рівня освіти зводиться лише до підвищення заробітної плати.

  Відома  також «теорія соціальної рівності». Суть її полягає "в тому, що, як вважають економісти і соціологи, одним із факторів соціальної рівності є освіта. На думку П. Саломона, освітній багаж  стає для людини, певною мірою, матеріальною цінністю. Тому, можна вважати, що набуття освіти веде

до зникнення  пролетаріату. У розвинених країнах  майже немає людей, для яких єдиним джерелом існування є їх фізична сила.

  Інвестиції  в освіту в багатьох країнах світу  є пріоритетними. Так, Швеція, наприклад, виділяє на освіту 8% національного прибутку, США — 7%, Японія — 5%, Англія — 5%. Освіта у Франції фінансується в першу чергу, залишаючи позаду навіть таке поважне відомство як Міністерство оборони. Стан фінансування освіти в Україні катастрофічний: передбачено 3,8% національного прибутку, фактично виділяється 1%. Як бачимо, витрати на освіту в нашій країні порівняно з зарубіжними цивілізованими країнами значно менші, що, безумовно, гальмує її реформування.

  Таким чином, ефективність функціонування складних соціально-економічних систем визначається кінцевим результатом, тобто кількістю та якістю продукції, енергетичними витратами окремої людини чи колективу на її виробництво, витратами часу.

  Ефективність  управління соціальними системами, визначається ступенем впливу, внеском керівника системи, який сприяв досягненню кінцевого результату. Саме міра впливу, її питома вага в єдності з іншими факторами позитивного сприяння досягненню мети функціонування соціальної системи визначає поняття «ефективність управління» нею. 

1.2. Ефективність управління  загальноосвітньою  школою 

  Загальноосвітня школа у багатогранній та складній системі зовнішніх і внутрішніх зв'язків виступає як складна, динамічна, соціальна система, тому що їй притаманні всі характерні ознаки цілісної системи.

  Управління  школою — це цілеспрямований вплив  керівника школи на діяльність шкільного колективу та навчально-виховний процес з метою забезпечення максимального результату у навчанні та вихованні учнів. Управління — це складна і багатогранна сфера діяльності керівника школи, в якій поєднуються аспекти організаційного, педагогічного, соціального, психологічного та технічного характеру; це процес переводу складної динамічної системи (школи) з одного якісного стану в інший.

  Теорія  управління освітою і загальноосвітньою  школою розроблялась М.І. Кондаковим, А.Д. Карнашовим, Ю.А. Конаржевським, A.A. Орловим, М.С. Сунцовим та ін. Зокрема, А.Д. Карнашов розкрив соціально-психологічні механізми управління: програмно-цільові, які впливають на спрямованість особистості та її мотиви; функціонально-рольові, які забезпечують формування здібностей, умінь та навичок реалізації ролей; контрольно-оціночні, які регулюють рівень самооцінки і самоповаги; цілісні, які впливають в цілому на особистість¹.

  У скарбниці вітчизняної педагогічної науки важливе місце посідають твори В.О. Сухомлинського, в яких глибоко і переконливо розкриті ідеї гуманізації та демократизації управління педагогічними і учнівськими колективами, ефективність якого однозначно оцінювалась досягненням мети — формування вільної, розкріпаченої, самостійної, гармонійно розвиненої особистості. В.О. Сухомлинський увійшов в історію вітчизняної та світової науки педагогіки як гуманіст, демократ. Його ідеї та методи управління загальноосвітньою школою залишаються і на сьогодні актуальними і практично значущими для керівників шкіл².

  Визначення  ефективності управління школою пов'язане  з розробкою критеріїв та параметрів оцінювання його стану. На емпіричному  рівні такі критерії розроблені. Є.С. Березняком — це:

• охоплення всіх дітей шкільного віку навчанням;
• створення відповідних умов для навчання;
• рівень вихованості учнів та випускників школи;
• глибина вивчення основ наук, якість знань, умінь та навичок учнів;
• залучення до справи навчання і виховання учнівських організацій та самоврядування;
• послідовне здійснення принципу виховуючого та розвиваючого навчання;

   — боротьба педколективу за підвищення якості знань учнів;

• впровадження принципі» наукової організації праці;
• стан трудової дисципліни в школі;

   — організація системи внутрішньошкільного контролю, вивчення системи роботи вчителів;

• робота школи з батьками та шефами³.

  Аналізуючи  праці з проблем управління школою 70-х — 80-х років, можна помітити, що питання його ефективності у більшості випадків не виділялося в окремий її аспект. У працях Б.С. Кобзаря, С.Є. Хозе, М.А. Шубіна, П.Т. Фролова превалює розкриття змісту, функцій, видів діяльності керівників шкіл і меншою мірою — питання «виміру» ефективності їх праці — кінцевого результату навчально-виховного процесу.

  Внутрішньошкільний  контроль за викладанням навчальних предметів природничо-математичного та гуманітарного циклів досліджувалися М.П. Легким, Н.М. Островерховою, В.Г. Постовим, Д.І. Рум'янцевою та ін. Провідна ідея їх "дослідження — визначення вузлових тем програмного матеріалу, перевірка яких забезпечує оптимальність інформації про рівень умінь та навичок учнів; розробка критеріїв та методики оцінювання ефективності контролюючої функції керівника школи.

  Координуюча та коригуюча управлінська функція  стала предметом дослідження  С.О. Сисоєвої. В результаті нею доведено, що координування та коригування здійснюється на всіх стадіях управлінського циклу; розроблено коригуючи функції керівників школи в процесі планування її роботи, організації та контролю; критерії ефективності координуючої та коригуючої діяльності керівника школи (уміння визначити об'єктивну потребу втручання в ті чи інші ситуації, внесення корективів, адекватність методів їх здійснення, оперативність та систематичність корекції).

  Для нашого часу характерними є принципово нові зміни у соціально-політичній та економічній сферах життя суспільства, які стали новим імпульсом інтенсифікації дослідження проблем управління загальноосвітньою школою та оцінки його ефективності. Про це, зокрема, йдеться у праці «Педагогічні інновації у сучасній школі», про оновлення функцій управління школами нового типу; особливу значущість таких управлінських функцій як прогностична, координуюча, науково-методична та контролююча; орієнтовні варіанти психологічних, педагогічних та організаційних дій керівників у процесі становлення школи нового типу.

  Підвищення  ефективності управління школами нового типу автори вбачають у оптимізації кожної з управлінських функцій, оновленні їх змісту і методів реалізації.

  Ефективність  управління певною мірою залежить від  поглиблення аналітичної діяльності керівників школи, діагностичного характеру функцій управління, забезпечення системного підходу до їх реалізації¹.

  Привертає увагу освітян стаття СУ. Гончаренка та Ю.І. Мальованого «Соціально-педагогічні  проблеми розбудови української школи», до яких автори відносять: формування в галузі народної освіти гуманної та демократичної ідеології, нових ідеологічних уявлень, адекватних сучасному суспільству, що відображають прогресивні цінності і ідеали людства; суспільних, політичних, ідеологічних відносин; нової педагогічної ідеології та нового педагогічного мислення, вільного від стереотипів; пошук і обгрунтування соціально-домінантних характеристик соціально-педагогічної дійсності; нових соціально-економічних умов розвитку української держави, комплексу філософських та педагогічних ідей, інтелектуальної основи розбудови нової школи, проблему ідеалу освіченої людини, мети освіти, впливу на освіту і виховання сучасної політики, ідеології, філософії².

  Стратегія розвитку освіти, безперервної системи  навчання і виховання, формування інтелектуального та культурного потенціалу народу як найвищої цінності нації визначена у державній національній програмі «Освіта». В ній наголошується, що головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культур³.

  У зв'язку з цим одним із найважливіших  показників ефективності управління школою на сучасному етапі є результативність національного виховання учнів; його системний характер; втілення в життя ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв українського народу; форм соціаль-

ної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності  підростаючих поколінь відповідно до природньо-історичного розвитку .матеріальної та духовної культури нації.

  Кожне нове покоління включається у  вже сформовану національну систему  виховання, яка відображає історичні, географічні, економічні, етнографічні та психологічні особливості даного народу, адекватна його світосприйманню і світорозумінню, самобутньому культурно-історичному шляху розвитку.

  Національна система виховання грунтується  на засадах родинного виховання, народної педагогіки, принципах наукової педагогіки, що ввібрала в себе кращі надбання національної виховної мудрості. Вона включає ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, трансформовані в засобах народної педагогіки, принципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь, а також постійну і систематичну виховну діяльність родини, громадських навчально-виховних закладів, організацій.

  Український філософ, поет, педагог Г. Сковорода  підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе». Великий Кобзар Т. Шевченко написав і видав український буквар (1861 р.), наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Він мріяв створити підручники для народних шкіл, боровся за національні педагогічні кадри. Необхідно, щоб в основі навчання і виховання в школах України була рідна мова, щоб ці процеси були пройняті, як вважали A.C. Макаренко, К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський та інші видатні педагоги, народним духом, національними особливостями. Крім рідної мови в школі дітям належить грунтовно засвоювати народознавчі, людинознавчі предмети, зокрема: історію, літературу, географію, етнографію, фольклор, психологію рідного народу, оволодівати культурою інших народів, а також світовою культурою. К. Ушинський зазначав: «Будь-яка школа — є неодмінно народною школою. Будь-яке виховання є національним само по собі, без будь-якого клопоту, поки народи не злилися в одне людство». Вагомий внесок у розробку проблеми національного виховання зробили вчені-педагоги П.Р. Ігнатенко та Ю.Д. Руденко. Їх праця «Народознавство в школі» та інші використовуються широкою освітянською громадськістю.

  Питання націоналізації середньої та вищої  школи в нашій країні є нагальним, але сам процес протікає більшою  мірою як насаджений «зверху». Особливо це стосується реалізації закону «Про мову в Українській PCP». Впровадження його занадто швидкими темпами в деяких регіонах країни дає негативну реакцію населення, що призводить до нестабільної, неспокійної атмосфери.

  Деякі регіони нашої країни, впроваджуючи програму націоналізації школи, обрали самостійний шлях. Наприклад, львів'яни розробили свій варіант концепції розвитку освіти та загальноосвітньої школи і впроваджують її в життя..

  Вивчення  та аналіз літератури з проблеми ефективності управління загальноосвітньою школою дозволив розробити та експериментально перевірити педагогічно доцільні підходи до її оцінки —- системно-комплексний, аспектний, фрагментний.

  Системно-комплексний  підхід до оцінки ефективності управління діяльністю загальноосвітньої школи  полягає у поєднанні оцінки процесу управління та його впливу на кінцевий результат керованої системи, тобто рівень освіти, розвитку та виховання учнів.

  Аспектний підхід до оцінки управління діяльністю загальноосвітньої школи полягає у визначенні пріоритетних аспектів її діяльності та впливу їх стану на кінцевий результат роботи школи.

  Фрагментний підхід до оцінки ефективності управління діяльністю загальноосвітньої школи  полягає у виборі і оцінці найбільш суттєвого на даний момент, фрагменту  її діяльності та ступеня впливу його на стан і кінцевий результат роботи школи.

  В якості прикладу реалізації системно-комплексного підходу до оцінки ефективності управління школою може служити аналіз підсумків навчального року.

1. Результати  навчально-виховної роботи:

• динаміка росту (спаду) успішності учнів у порівнянні з минулим навчальним роком в цілому по школі та в розрізі класів;
• ріст (спад) кількості учнів, які навчаються на «4» та 
  «5» у порівнянні з минулим навчальним роком (по школі, 
  класах);
• результати екзаменів (випускних, перевідних) у порівнянні з минулим навчальним роком та поточними оцінками;
• інформація про результати контрольних робіт, проведених адміністрацією школи та працівниками органів освіти;
• розподіл випускників школи за каналами навчання та працевлаштування;
• робота педагогічного колективу з другорічниками та учнями, які відстають у засвоєнні програмного матеріалу, набутті базових знань;
• результативність громадсько-корисної та продуктивної праці учнів (праця на виробництві, у шкільних майстернях, кооперативах, комерційних структурах тощо);
• стан дисципліни в школі та окремих учнів, рівень культури, ставлення до навчання, громадських доручень;
• діяльність учителів щодо розвитку творчого потенціалу учнів, залучення їх до різних видів творчої (урочної та поза-урочної) діяльності; забезпечення умов для розвитку та саморозвитку суб'єктів цілісного навчально-виховного процесу.

2. Аналіз стану  викладання навчальних предметів:

• стан виконання навчальних планів та програм за змістом, кількістю годин, видами навчальної діяльності;
• раціональний вибір варіантів навчальних планів, розроблених Міністерством освіти України, у відповідності до особливостей структури організації навчально-виховного процесу в школі;
• розробка та впровадження авторських, альтернативних навчальних планів, програм, ефективність їх реалізації;
• розробка та впровадження нових спецкурсів з навчальних предметів, окремих галузей науки, інтегрованих курсів та спецкурсів, ефективність їх реалізації;
• стан реалізації принципу єдності навчання, виховання і розвитку особистості;
• робота факультативів, наукових товариств, клубів, предметних гуртків;
• стан позакласної роботи вчителів-предметників (конференції, диспути, тематичні вечори, тижні предмету);
• система та результативність підвищення професійного рівня вчителів школи (методичні об'єднання, творчі групи, науково-теоретичні семінари, курси при інститутах удосконалення вчителів тощо); .
• згуртованість педагогічного колективу, єдність у постановці та досягненні мети, завдань навчання, виховання і розвитку особистості;
• забезпечення умов у школі для реалізації та самореалізації потенціальних можливостей кожного учня;
• систематичність та послідовність діяльності вчителів над професійним ростом, творчим розвитком та майстерністю;
• результати участі учнів школи в районних, міських, республіканських та міжнародних олімпіадах з навчальних предметів;
• система профорієнтаційної роботи з учнями школи, її результативність.

3. Аналіз стану виховної роботи:

• постановка та досягнення виховної мети, визначеної школою;
• виявлення та розв'язання проблем виховного характеру у навчальному році;
• стан виховної роботи з учнями в класах, рівень загальноосвітньої культури та дисципліни;
• національне спрямування виховної роботи в школі, її результативність;
• впровадження нових форм та методів виховання учнів школи, їх ефективність;
• система індивідуальної роботи з педагогічно занедбаними дітьми та дітьми, які мають нахили до правопорушень;
• ефективність роботи методичного об'єднання класних керівників та вихователів;
• учнівське самоврядування та його участь у справах школи;
• учнівські організації в школі, їх роль у вихованні учнів, проведенні дозвілля;
• впровадження інноваційних ідей у виховну роботу з учнями, в тому числі авторських (індивідуальних, колективних);
• результативність виховної роботи школи (рівень вихованості учнів, загальноосвітньої культури, поведінки тощо).