План 
 
 
 
 

Вступ

     Актуальність теми обумовлюється тим, що на початку ХХІ сторіччя екологічна криза , впливаючи майже всі сфери життєдіяльності людства, перетворюється на все більш лімітуючий фактор його соціально-економічного розвитку. У зв’язку із цим світова спільнота все чіткіше починає усвідомлювати той факт, що без зміни наявного техногенного, природо руйнівного типу розвитку економіки на стійкий, екологозбалансований суспільний прогрес неможливий як такий, неможливим стає і вирішення безлічі складних еколого-економічних проблем, першочерговими з яких є зростаюча дефіцитність природно-ресурсного потенціалу , зростаюча  відходність промислового виробництва і як наслідок зростаюча забрудненість навколишнього середовища.

     Діяльність  людини завжди була направлена на вдоволення своїх матеріальних потреб, які постійно зростали.  Кожен раз вектор розвитку був спрямований у сторону природи, яку людство експлуатувало у відповідності до своїх бажань.

     На  початку нового століття досить чітко  визначились горизонти людської діяльності, що виявляються в загрозі екологічної катастрофи та створюють небезпеку для всього людства. Виникло питання щодо зміни погляду на світ, переосмислення старих та пошуку нових шляхів розвитку, що має відношення і до проблеми взаємодії людини з природою, а в глобальному масштабі – економіки та екології.

     Метою курсової роботи є обґрунтування необхідності екологобезпечного

розвитку  та виявлення основних шляхів для  його запровадження.

     Предметом дослідження є економіка України  в контексті екологобезпечного та екологозрівноваженого розвитку з урахуванням вимог конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку.

     Об’єктом дослідження – механізми регулювання екологічного розвитку економіки та розвиток співробітництва на міжнародному рівні.

     Завдання  дослідження:

1. Здійснити комплексну стратегічну оцінку національного екологічного потенціалу та проаналізувати його фактичний стан
2. Дослідити участь в міжнародному співробітництві з питань екологобезпечного та екологозрівноваженого розвитку
3. Визначити основні механізми регулювання екологічного розвитку, що запроваджуються країнами ЄС
4. Проаналізувати нормативно-правову базу в Україні, що регулює питання екологізації виробництва та виявити напрями її вдосконалення
5. Виробити модель екологозрівноваженого розвитку України з урахуванням вимог конференції ООН 1992 року та визначити шляхи її побудови

     Структура роботи представляє три розділи, що присвячені теоретичним засадам екологізації, міжнародному співробітництву у цій сфері та місцю України в системі екологобезпечного розвитку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

І розділ. Теоретико-методологічні засади екологозрівноваженого розвитку на сучасному етапі

1. Проблеми  екологізації в контексті  цивілізаційного  розвитку людства

      У ХХ столітті постала низка проблем, які відносяться не тільки окремих держав, або регіонів, але й людство загалом. Надзвичайного загострення набули відносини людини й природи. В епоху науково-технічного прогресу  надзвичайну важливість мають питання екології. Інтенсивний розвиток людства сприяв збільшенню навантаження на навколишнє середовище та масштабному споживанню  природних ресурсів. Питання швидкого виснаження запасів корисних копалин, прісної води, тваринного та рослинного світів стали головними на порядку денному.  У великих промислових регіонах забруднення навколишнього середовища набуло загрозливих розмірів. Все це змушує звернути особливу увагу на дане питання та сприяти його вирішенню.

Людська цивілізація впродовж усієї своєї  історії користувалася природою екстенсивно, постійно підвищуючи навантаження на довкілля. Використання природних ресурсів значною мірою позначилося на якості життя людей, проте економічне зростання, зорієнтоване на кількісні показники, зрештою призвело до колосального забруднення навколишнього середовища, а подекуди до незворотних наслідків, змінюючи характеристики Землі.

     Зростання населення протягом наступного півстоліття  може вплинути на розвиток економіки  більш вагомо, ніж будь-яка інша тенденція розвитку людства, поглиблюючи майже всі інші екологічні та соціальні проблеми.[1]

     Швидке  зростання населення Землі отримало назву демографічного вибуху. Це явище досить чітко прослідковується в таких країнах як Китай, країни Африки, Латинської Америки, півдня Азії, де кількість населення зростає великими темпами. В той самий час в країнах Західної Європи та Україні спостерігається зворотня тенденція.

     На  початку ХХ століття на Землі жило 1,5 млрд чоловік. У 1950 році, незважаючи на втрати у двох світових війнах, населення  зросло до 2,5 млрд, а потім стало  щорічно збільшуватись на 70-100 млн  осіб. За поточною статистикою, кожної секунди у світі народжується 3 дитини. Згідно даних ООН, на сьогоднішній день на Землі проживає близько 6,8 чоловік. Кількість населення продовжує збільшуватись, а відповідно до цього зростають його потреби.

     Демографічний вибух супроводжується вилученням у природи величезних територій під житлові будинки та установи, автомобільні і залізничні дороги, аеропорти, пасовища і ріллю. Сотнями квадратних кілометрів вирубуються тропічні ліси. Степи та прерії через надмірний випас худоби перетворюються на пустелі.[4]

     Водночас  із демографічним вибухом відбулася  науково-технічна революція.

     Наукова-технічна революція (НТР) — це перерва поступовості, розрив формально-логічної послідовності розвитку, стрибок у історичному русі знань. Наукова революція зламує існуючі наукові уявлення, здійснює перегляд фундаментальних понять і приводить до народження нових відкриттів нової системи знань, що є рушійною силою у розвитку техніки.

     Людина  опанувала ядерну енергію, ракетну  техніку та вийшла у космос. Виникла  реактивна швидкісна авіація, що руйнує озоновий шар атмосфери. Людина винайшла комп’ютер, створила електронну техніку та синтетичні матеріали. У десятки разів збільшилася кількість автомашин, що забруднюють відпрацьованими газами атмосферу міст. У сільському господарстві, крім добрив, широко застосовуються отрути – пестициди, змивання яких забруднило поверхневі води Світового океану. Отже, першопричинами екологічних проблем були демографічний вибух та науково-технічна революція. Вони призвели до колосального збільшення використання природних ресурсів. Сьогодні у світі щорічно видобувається 3,5 млрд. т нафти і 4,5 млрд. т кам’яного та бурого вугілля. За таких темпів очевидним стало вичерпання багатьох природних ресурсів у найближчий час. Водночас відходи від промислового виробництва стали все більше забруднювати навколишнє природне середовище.

     З часу виникнення технічної цивілізації  на Землі вирубано близько 1/3 площі  лісів, пустелі різко прискорили свій наступ на зелені зони. Зокрема, пустеля  Сахара просувається на південь зі швидкість 30 миль (1,61 км) на рік.

     Найбільш  дефіцитним ресурсом є прісна вода, потреба в якій постійно зростає. Хоча на перший погляд води на земній кулі достатньо (71% усієї поверхні планети  зайняті водою), води, придатної до споживання, тобто прісної, є всього 2 %. Значна кількість води зосереджена в поки мало освоєних районах (сибірські річки та озера, басейн Амазонки), а в промислово розвинутих районах води вже відчутно не вистачає і дефіцит її з кожним роком зростає. Особливо багато води потребують галузі промисловості, пов’язані зі штучним синтезом речовин. Багато води необхідно кольоровій металургії, целюлозно-паперовій промисловості та електростанціям. Загалом на господарсько-побутові потреби вилучається 10% річкового стоку планети. Одна з найбільших річок Китаю, Хуанхе, вже не доходить до Жовтого моря, а ріка Колорадо в США не щороку досягає Тихого океану.   Нестача води різко погіршила екологічне становище в багатьох регіонах.[12]

     Екологічні  проблеми не мають кордонів і стосуються усієї глобальної спільноти, що обумовлює необхідність співпраці на міжнародному рівні. Принципово важливим є вироблення стандартів, рекомендацій та вимог, що при умові дотримання всіма державами світу, зможуть забезпечити екологозрівноважений розвиток людства. 
 
 
 
 

2. Характеристика  конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку та основні прийняті рішення

       Етапною з точки зору формування екологічно-орієнтованої моделі розвитку економіки була відома Конференція ООН з питань стану довкілля та подальшого розвитку людства, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. і була названа програмою на ХХ1 століття.

       На  конференції були присутні представники 178 держав. Було прийнято ряд принципових  з точки зору екологічного майбутнього  людства документів. Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища та розвитку містить перелік принципів, які мають дотримуватися країни з метою встановлення справедливого глобального партнерства шляхом створення нових рівнів співпраці між державами, ключовими секторами суспільства та людьми. (Див. Додаток 1)

       Найважливішим з прийнятих документів є  "Порядок денний на ХХ1 століття". Основою формування нового типу еколого- економічного зростання, як підкреслюється у висновках "Порядку денного", повинен стати стійкий розвиток (sustainable development ). В сучасній літературі  можна зустріти більше 60 визначень стійкого розвитку, найбільш поширеним з яких є визначення, дане головою ВОЗ Г.Х.Брундтланд. Стійкий розвиток — це такий розвиток, який  задовольняє потреби сучасності, але не  ставить під загрозу  здатність наступних поколінь задовольнити свої власні потреби.[2]

       В математичному вигляді стійкий розвиток у часі із врахуванням основних параметрів можна представити в наступній формулі:

де F(L, K, N, I) — функція стійкого розвитку(розширена виробнича функція) 
L — трудові ресурси;

K —  засоби виробництва;

N —  природні ресурси;

I —  інституційний фактор.

       Перехід до стійкого розвитку робить необхідним включенння екологічного фактору в систему основних соціально-економічних показників.

       На  думку відомого американського економіста-еколога Г.Далі, поки мірою людського благоустрою залишаються традиційні макропоказники, «на шляху змін  величезі перепони. Ринок бачить лише эфективність, але неспроможній відчувати  стійкість».[7]

       На  конференції ООН в Ріо-де-Жанейро було прийнято важливе рішення, у відповідності з яким 178 країни-учасниці повинні вдосконалювати національну статистику шляхом включення екологічного фактору в систему основних соціально-економічних показників.

         Статистичним відділом Секретаріату  ООН запропонована система еколого-економічного обліку (СЕЕО) (System for Integrated Environmental and Economic Accounting), направлена на облік екологічного фактору в національних статистиках. Дана система описує взаємозв’язок між екологією та економікою.

       В основі екологічної трансформації національних рахунків знаходиться наступний показник — (EDP) (Environmentally adjusted net domestic product ) - екологічно адаптований чистий  внутрішній   продукт.

       Корекція  полягає у вилученнні із чистого  внутрішнього продукту (NDP) вартісної оцінки вичерпаних природних ресурсів (DN) та віртісної оцінки екологічного збитку(ED) в результаті забруднення навколишнього середовища.

       EDP = (NDP – DN) – ED     (1.2.)

       Проведені на основі даної методики розрахунки за окремими країнами показали велике розходження традициійних та екологічно скорегованих економічних показників. За попередніми оцінками в средньому величина екологічно адаптованого чистого внутрішнього продукта (EDP) складає близько 60-70% від ВВП країн. Навіть у найбільш  природодружній країні світу – Японії – розрахований екологізований ВВП виявився на 16% менше традиційного ВВП.[9] 

3. Генеза  концепцій екологізації економіки в умовах глобалізації

               За світовою статистикою, на подолання екологічної кризи країни світу вже сьогодні витрачають  більш ніж 270 млрд. дол.., що відповідає  1 % світового ВВП ( і це враховуючи те, що для досягнення вагомих результатів цей показник має дорівнювати 5-7 %), тому питання екологізації економіки, економічного розвитку, економічної ідеології являється  особливо нагальним.

     У вузькому значенні  екологізація економіки –  це процес впровадження інструментів економічної політики у ресурсозбереженні та раціональному природокористуванні.

     Основними напрямами ресурсозбереження та раціонального природокористування є:

• комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;
• впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології;
• використання альтернативних джерел енергії;
• використання у промисловості та енергетиці вторинної сировини (тобто утилізація відходів запровадження рециркуляційних технологій);
• стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо;
• регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, лісовідновлення;
• збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів тощо.[11]

     Всі ці напрями мають велике економічне значення. Комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів дає змогу більш повно використовувати природні ресурси. Так, масштаби промислового виробництва досягають таких розмірів, що навіть порівняно незначний вміст у промисловій сировині тих чи інших компонентів має велике економічне значення. Надзвичайно перспективний напрям ресурсозбереження – це використання вторинних ресурсів – відходів виробництва та побутового сміття Відомо, що кожна тонна металу, виплавлена з лому, обходиться у 20 разів дешевше, ніж із залізної руди. При цьому викиди в атмосферу зменшуються на 86%. Прикладом найбільш ефективного використання відходів виробництва є Японія та Фінляндія, де утилізується 90% металевого брухту.

     Утилізація  сміття в багатьох випадках стає значним  важелем підвищення ефективності економіки  та національної конкурентоспроможності. Прикладом цього можна вважати  досвід Швеції та Данії, де 75% побутового сміття використовується в енергетиці.[4]

     Загалом же для індустріально розвинутих країн типовою стає ситуація, коли від 10 до 25 %  вартості використаних ресурсів припадає саме на вторинну сировину.

     Зрозуміло, що раціональне природокористування та ресурсозбереження провадиться завдяки адекватній державній еколого - економічній політиці. Дійсно, хоч механізм природокористування повинен мати ринковий характер, однак основні його параметри (ставки, нормативи, ціни на продукцію монополістів і т.п. ), тобто. «правила гри», встановлюються державою.

     У сучасних умовах можна виділити наступні елементи еколого - економічної політики :

     — податкова політика;

     — субсидії та пільгове кредитування

     — продаж прав на забруднення;

     — штрафи;

     — система фінансування природоохоронних акцій;

     — платність природокористування;

     — екологічне страхування;

     — екологічна експертиза проектів;

     — ліцензування природокористування;

     — створення механізму реалізації державних і регіональних екологічних  програм.

     Більшість даних напрямків уже показали свою екологічну ефективність в багатьох європейських країнах. Особливо ефективним інструментом екологічної політики вважають податки.

     Найбільш  поширеним у розвинутих країнах  є вуглецевий податок — податок  на викиди вуглекислого газу . Він вже діє у Фінляндії та Нідерландах. Навіть за мінімальними ставками вуглецевого податку за викиди в атмосферу у розмірі 10 дол. за 1 т у розвинутих країнах буде можливо отримати додатково в держбюджет  25 млрд. дол. в рік.

     Екологічні  акцизні податки отримали широке поширення у європейських країнах. У Франції, Німеччини, Італії діє податок на машинну оливу, у Норвегії та Швеції - на мінеральні добрива й пестициди. У Фінляндії застосовується податок на використання одноразової тари. В Італії діє жорсткий податок на пластикові пакети, що не піддаються розкладанню. У кількісному відношенні він складає п’ятикратну ціну самого пакета. В ряді країн діють податки на акумулятори та старі автомобілі.

     У Швеції, яка отримує 10% своїх доходів від енергетичних та екологічних податків, податок на діоксид сірки дозволив скоротити її викид на 80% за період останніх 20 років. У Норвегії енергетичні податки дозволили зменшити викиди вуглецю   більш ніж на 20%. В Данії екологічні податки на відходи дозволили збільшити  частку їх переробки і вторинного використання з 35% до 61% .

     У сучасному глобалізованому світі  еколого - економічна політика  кожної окремої держави  багато в чому визначається світовою  моделлю  еколого - економічного розвитку . [2]

     Збільшення  обсягів виробництва - основний показник економічного «прогресу» -  на сьогодні вираховується методом , в якому присутнє   абсурдне припущення: якщо  нова  технологія дає позитивні і негативні наслідки, то вважається прийнятним вимірювати  лише перші та  ігнорувати негативні. Коли кількість корисних речей, що створюються за допомогою кожної одиниці витраченої праці, сировинних матеріалів та капіталу, збільшується  , то вважається, що продуктивність зростає.

     Великий вклад у розробку моделей екологізації економіки світу  мали виступи в  Римському клубі. Ця міжнародна неурядова організація була створена в 1968 році італійським промисловцем, віце-президентом компанії FIAT Ауреліо Печеі з метою обговорення й розробки перспектив світового розвитку на глобальному рівні .

     Найбільш відомою доповіддю у Римському клубі стала робота американського еколога Д.Медоуза  «Межі зростання» (1972), що мала світовий резонанс і стала свого роду класичною роботою в області концепцій світового розвитку. У своїй праці автор розробив різні  варіанти  світової динаміки, котрі показували, що внаслідок вичерпання природних ресурсів, зростання забруднення навколишнього середовища до середини ХХI ст. на Землі повинна вибухнути криза, світова катастрофа: голод, скорочення  чисельності населення, епідемії і т.д. Від катастрофи може врятувати тільки концепція “нульового зростання”, яка закликає до відмови від подальшого технічного прогресу.

     Відповідно  до концепцій нульового зростання  людство повинно стабілізувати  чисельність населення, зупинити промислове зростання, інвестувати і розвивати лише сільське господарство для збільшення виробництва продовольства та сферу послуг, а в промисловості тільки компенсувати зношування фондів . Ця робота була першою спробою оцінити значення екологічного фактору для світового розвитку.[4]

     У 1974 р. американські дослідники М. Месарович та Е.Пестель запропонували модель , за якою світ представлений у вигляді 10 регіонів. Держави, що входять до цих регіонів, об’єднані на основі врахування традицій, історії, економіки та спільності більшості проблем, серед яких першочергове місце займають еколого – економічні. Модель розглядає  еволюцію світової системи аналогічно організму, в якому спостерігається як спеціалізація його окремих частин, так і функціональний зв’язок між ними.

     У 1992 р. з’являється нова робота Медоуза із символічною назвою «За межами зростання», основний постулат якої: є межі економічному зростанню, але немає меж економічному розвитку та прогресу.. [8]

     Таким чином екологізація економіки –  проблема як кожної окремої держави світу, так міжнародної спільноти. Так, для її здійснення кожна держава застосовує свої технології та свою економічну політику у цій сфері. Та без вирішення проблем екологізації на глобальному рівні, без створення єдиної екологоорієнтованої моделі розвитку світової економіки, неможливо буде досягти однозначних успіхів. Бо екологічна  проблема кожної окремої держави – це екологічна і як наслідок соціально - економічна проблема усього світу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ІІ  розділ. Міжнародне співробітництво у сфері екологізації

2.1. Пріорітетні напрями міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля

       Основою екологічних проблем у світі є процеси і явища глобального масштабу, які пов’язані з проблемою існування людської цивілізації. Саме глобальний характер сучасних екологічних проблем обумовлює необхідність спільних зусиль всіх країн для їх вирішення. Знаходячись в єдиній взаємозалежній природній системі Європи, Україна не може відсторонитися від проблем забруднення і деградації біосфери на континенті. Необхідність міжнародного природоохоронного співробітництва на сучасному етапі розвитку продуктивних сил обумовлюється такими факторами:

• глобальним характером багатьох екологічних проблем;
• транскордонним характером забруднення;
• міжнародними зобов’язаннями України щодо охорони довкілля;
• наявністю міжнародних природних ресурсів;
• вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями, можливостями залучення міжнародних інвестицій.

     Необхідно виділити декілька основних напрямків  міжнародного природоохоронного співробітництва:

     1. Збереження природних систем, які  не використовуються в господарській діяльності і сприяють підтримці планетарної екологічної рівноваги;

     2. Раціональне використання природних ресурсів;

     3. Створення ефективної системи міжнародної екологічної відповідальності, у тому числі відповідальності за руйнування навколишнього середовища внаслідок воєнних дій.[10]

     Реалізація  цих напрямків передбачає цілий  ряд заходів, серед яких можна виділити такі: фінансова і технічна підтримка країн, що розвиваються; впровадження ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій; структурна перебудова національних економік у напрямку екологізації всього господарського комплексу; створення механізму міжнародної відповідальності у галузі охорони навколишнього природного середовища; вдосконалення екологічного оподаткування та ін.

     У сучасній Європі існує чотири великих  регіони, які відрізняються своєю екологічною політикою.

     Перший  регіон – країни півдня Європи, найменш  економічно розвинуті, з аграрною спрямованістю виробництва (Чорногорія, Словенія, Мальта, Португалія, Албанія), що мають багато екологічних проблем і покладаються у їх вирішенні на фінансову допомогу з боку Європейського Співтовариства.

     Другий  регіон – Північна Європа (Данія, Норвегія, Швеція), держави якої відрізняються найбільш гармонійним розвитком та раціональним використанням природних ресурсів. Вони успішно вирішують екологічні проблеми, спираючись на традиційно екологізований світогляд широких верств населення.

     Третій  регіон – країни Північно-Західної Європи (Австрія, Німеччина, Франція, Великобританія), які відрізняються високим промисловим потенціалом і високим рівнем забруднення природнго середовища. Країни цього регіону мають достатньо коштів і з кінця 80-х років ХХ ст. почали проводити активну екологічну політику.

     Четвертий регіон – країни Східної Європи (Україна, Польща, Молдова, Угорщина, Румунія), які відрізняються дуже високим рівнем забруднення середовища і не мають економічних та фінансових засобів для оперативного і стратегічного вирішення екологічних проблем.

     Можна виділити такі форми міжнародної  співпраці у сфері природокористування.

     1. Парламентське співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології.

     2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН.

     3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об’єктів.

     4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.[15]

     Однією  із основних форм міжнародної співпраці  щодо вирішення проблем навколишнього середовища є укладання договорів та інших видів міжнародних угод. Двосторонні і багатосторонні угоди і міжнародні конвенції використовуються з метою координації природоохоронних заходів різних країн. Учасниками таких угод є держави, які мають спільні проблеми або інтереси. Україна, як активний учасник міжнародної співпраці в галузі охорони довкілля ратифікувала ряд договорів