Европейская валютная система. 12

МІНІСТЕРСТВО  НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ 
МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА «ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ» 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

ЄВРОПЕЙСЬКА ВАЛЮТНА СИСТЕМА, ЇЇ СТАНОВЛЕННЯ  ТА РОЗВИТОК 
 
 
 
 
 
 
 

Студент               Спєсівцева Олеся Ігорівна

Спеціальність     6.050100 «Міжнародна економіка»

Форма навчання заочна

Кеpівник             Старший викладач, Семкова Л.В. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Маріуполь - 2010

ЗМІСТ 
 
 

ВСТУП…………………………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти валютної системи…………………………………….4

1. Сутність та види валютних систем………………………………………….…4
2. Особливості функціонування валютної системи. Валютний курс……….....5
3. Передумови виникнення та розвитку валютної системи…………………....7

РОЗДІЛ 2. Особливості становлення та розвитку європейської валютної системи.11

     2.1. Передумови виникнення європейської валютної системи ………....................11

     2.2. Етапи розвитку європейської валютної системи………………………….….….13

2.3. Функціонування європейського центрального банку у валютній системі….14

РОЗДІЛ 3. Перспективні напрями розвитку європейської валютної системи……..18

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….……22

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………………...…..25 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

         ВСТУП 
 

     Інтернаціоналізація і глобалізація європейської економіки  сприяють розвитку торгово-економічного обміну, розширенню валютних відносин між країнами. З середини XX століття європейські валютні відносини  отримують новий імпульс розвитку. Проблеми стійкості валют, допустимих меж їх коливань по відношенню один до одного і резервним валют стають найважливішими проблемами європейського  господарського розвитку. Створення  ефективного валютного механізму  для безперебійного здійснення європейських господарських зв'язків стає центральним  завданням європейської валютної системи. Також нестабільна сьогодні ситуація і на європейському валютному  ринку. Кожен день змінюється валютний курс, змінюються умови кредитування країн і т.д. Тому, тема даної курсової роботи є актуальною на сьогоднішній день.

     Європейська валютна система - це форма організації валютних відносин між країнами-членами європейського союзу, що визначається валютним законодавством цього об'єднання.

       Отже, предметом дослідження даної роботи є безпосередньо європейська валютна система та її складові. Об’єкт – міжнародні валютні відносини.

         Метою нашої курсової роботи є визначення напрямів розвитку Європейської валютної системи. В рамках поставленої мети роботи можна виділити наступні основні завдання:

• розглянути теоретичні аспекти валютної системи;
• визначити передумови виникнення європейської валютної системи;
• розглянути етапи розвитку європейської валютної системи;
• розглянути функціонування європейського центрального банку у валютній системі;
• визначити проблеми сучасної європейської валютної системи;
• розглянути перспективи функціонування євро;

     У курсовій роботі було використано навчально-методичну  літературу вітчизняних та зарубіжних вчених-економістів, статистичні збірники, періодична література, локальна мережа Internet та ін..

         РОЗДІЛ 1. 

         ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ 
 

1. Сутність  та види валютних систем

     Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову  валютні системи. Світова валютна  система розвивається на регіональному  та глобально-світовому рівнях. У  свою чергу регіональна та національні  валютні системи активно взаємодіють  між собою, утворюючи єдину цілісну  систему міжнародних економічних  відносин.

     Національна валютна система — це державно-правова  форма організації економічних відносин країни з іншими країнами та міждержавними фінансовими інститутами, за допомогою яких здійснюють міжнародні кредитно-розрахункові операції, формуються та використовуються валютні резерви країни[8;10].

     Основні елементи національної валютної системи  визначаються національним законодавством.

     Її  основні структурні елементи:

• Національна валюта – грошова одиниця країни;
• Валютний паритет як основа валютного курсу;
• Режим курсу національної валюти;
• Організація валютного ринку;
• Національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни;
• Умови обміну національної валюти на золото та інші валюти – конвертованість валюти[2;48];

     Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавтсвом кожної країни. На основі такого законодавства  встановлюється механізм взаємодії  національних і світових грошей, спосіб їхньої конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності. Золотовалютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки – банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути.

     Світова валютна система охоплює всю  свтову економіку. Її розвиток пов'язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності

     Головні елементи сучасної світової валютної системи[5;276]:

• Національні резервні та коллективні (наднаціональні) валютні одиниці;
• Склад і структура міжнародних платіжних активів (засобів);
• Механізм валютних паритетів та обмінних валютних курсів;
• Умови взаємної конвертованості валют;
• Форми міжнародних розрахунків;
• Умови функціонування міжнародних валютних ринків та ринків золота;
• Статус міждержавних валютно-кредитних організацій[16; 10-11];

       Головною  функцією світової валютної системи  є ефективне опосередкування  платежів за експорт та імпорт між  окремими країнами і створення сприятливих  умов для розвитку міжнародної системи  виробництва і поділу праці, поглиблення  міжнародної торгівлі та міжнародної  інвестиційної діяльності. 
 
 

2. Особливості функціонування валютної системи.  Валютний курс.

     Важливою  характеристикою фінансової системи  країни є валютний курс її національної грошової одиниці.

     Валютний  курс - вартість грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях іншої країни. У сучасній економіці  виділяють дві основні системи  валютних курсів:

• Система жорстко фіксованих валютних курсів, яка передбачає втручання держави в їх зміни;
• Система гнучких (плаваючих) валютних курсів, при якій курс обміну національної валюти визначається попитом та пропозицією.

     Валютний (або обмінний) курс пов'язує економіку  країни із зовнішнім світом, дозволяє визначати ефективність зовнішньоекономічних операцій і здійснювати міжнародні операції та розрахунки. У світовій торгівлі знайшов підтвердження  традиційний постулат економічної  теорії - для експортера низький  курс національної валюти краще, ніж  високий, а для імпортера - навпаки.

     Коливання валютних курсів не тільки впливають  на стан зовнішньої торгівлі, але відбиваються на ефективності діяльності підприємств  і фірм, сукупному попиту та сукупної пропозиції, обсязі національного виробництва, зайнятості і ціни. Тому валютні  відносини є зоною високої  активності держави. Залежно від  мети і від того, чи встановлений в тій чи іншій країні режим фіксованих або плаваючих курсів, для регулювання їх буде застосовуватися різний набір економічних важелів. Серед них особливе значення має девальвація і ревальвація національної валюти.

     Девальвація - цілеспрямовані дії уряду зі зниження обмінного курсу валюти своєї  країни[6;376].

     Ревальвація - дії уряду, спрямовані на підвищення обмінного курсу національної валюти[6;378].

     Девальвація і ревальвація в принципі є  атрибутами системи фіксованих курсів, оскільки припускають одномоментний, різкий стрибок з одного валютного  співвідношення на інше і фіксацію його на новий рівень. Однак у  сучасних умовах часто говорять про  девальвацію або ревальвацію  й у відсутності фіксованих курсів, маючи на увазі будь-яке зниження або підвищення курсу.

     Коректування  національного курсу можна здійснювати  також за допомогою валютної інтервенції, тобто. впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу іноземної  валюти[2; 54-55].

     Девальвація, ревальвація, валютна інтервенція, також а дисконтна політика і  введення валютних обмежень є заходами прямого валютного регулювання. До непрямих методів регулювання валютного курсу відносять практично всі заходи фіскальної і монетарної політики.

     На  основі національних валютних систем і утворюється світова валютна система.  
 
 

3. Передумови  виникнення та розвитку валютної системи

     Міжнародні  економічні зв'язки країн Західної Європи завжди вирізнялись високою  інтенсивністю. У повоєнні роки тут  розвитку  виробничої кооперації сприяли  транснаціональні корпорації (ТНК). У  Західній Європі в період 1946-1958 рр. було розташовано 40% зарубіжних філіалів ТНК  в обробній промисловості, що створило у цьому регіоні густу мережу міждержавних мікроекономічних зв'язків. На їх основі стали розвиватися і  макроекономічні зв'язки, тобто зв'язки між національними господарствами і країнами в цілому. Як наслідок — посилилась взаємозалежність промислово розвинутих країн Західної Європи.

     Інтеграційні  процеси підштовхувались високим  рівнем  розвитку  продуктивних сил, поглибленням спеціалізації виробництва  в умовах відносно незначних масштабів  внутрішніх ринків країн Західної Європи. Необхідно відзначити, що вагомим  чинником інтеграційних процесів у  Європі стала і необхідність протидії цілковитому домінуванню США  у світовому господарстві. 1948р. США  виробляли понад 60% сукупної продукції  промислово розвинутих країн, на частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і майже 80% усіх золотих запасів  капіталістичного світу. Жодна країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього потрібен був міцний і довгостроковий економічний союз, єдиний господарський простір, який міг би зіставитися з національним господарством США.

     Все це і обумовлювало необхідність консолідації західноєвропейської економічної  еліти на власній основі. З цією метою у рамках утвореної 1949 р. Ради Європи було здійснено ряд проектів регіональної інтеграції — від об'єднань у межах окремих галузей промисловості до величезних проектів західноєвропейської федерації. За одним з таких проектів (“план Шумана”) у квітні 1951 р. було підписано Паризький договір про заснування  Європейського  об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) у складі Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу з організацією не тільки спільного ринку чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля, залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільного регулювання обсягів виробництва і рівня цін, інвестиційних програм і раціонального використання робочої сили. Цей договір набув чинності 1953 р. ЄОВС контролювало 60% виплавки сталі і 50% видобутку вугілля у Західній Європі[1; 38].

     1956 р. в ЄОВС виник план перетворення  цієї організації на зону вільної  торгівлі, але суперечності між  країнами, особливо між Англією  і Францією, призвели до укладення  у березні 1957 р. в Римі лише  шістьма (з 17) країнами-членами  Римської сепаратної угоди про  заснування  Європейського  співтовариства (ЄЕС) — “Спільного ринку”  — з перспективною програмою  економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено  створення Сполучених Штатів  Західної Європи. Одночасно в  Римі цими ж державами ЄЕС  було укладено угоду про заснування  Європейського  співтовариства  з атомної енергії (Євроатом), метою якого було створення  ще одного спільного галузевого  ринку, об'єднання ресурсів атомної  енергії  та  атомної промисловості.  У цей же час Великобританія, яка не приєдналась до ЄЕС,  організувала  Європейську  Асоціацію  Вільної Торгівлі (ЄАВТ) у складі 7-ми країн. 

     1967 р. внаслідок злиття органів  управління ЄОВС, ЄЕС і Євроатому  утворилась триєдина інтеграційна  організація з офіційною назвою  Європейські  співтовариства , або   Європейське  співтовариство. 1973 року Великобританія і Данія  вийшли з ЄАВТ і приєднались  до ЄЕС. Португалія зробила   те  саме 1986 р. Проте до ЄАВТ  приєднались інші три країни, і ця організація знову стала  складатися з семи членів: Австрії,  Фінляндії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швеції  та  Швейцарії.  Ідея створення ЄАВТ полягала  у  розвитку  торгівлі між  країнами, проте без об'єднання  влади  та  створення офіційних  інститутів, уповноважених вести  законодавчу діяльність, як це  зроблено у ЄЕС. 

     1984 р. ЄАВТ і ЄЕС домовились  створити єдиний економічний  простір і поширити своє співробітництво  на такі галузі, як економіка,  валютна   та  промислова політика, дослідження  та  технології, охорона  навколишнього середовища, рибальство, виробництво сталі  та  транспорт.  При цьому ЄАВТ отримувала  усі пільги  та  торговельні  прибутки від членства у   Європейському  співтоваристві, не беручи однак участі в  роботі інститутів ЄС. Ця угода  набула чинності 1 січня 1994 р. Швейцарія  була єдиною з країн-членів  ЄАВТ, яка не приєдналась до  цієї угоди, оскільки національний  референдум Швейцарії відхилив  її . Три країни ЄАВТ — Австрія,  Фінляндія  та  Швеція —  стали повноправними членами  ЄС у січні 1995 р., припинивши  своє членство у ЄАВТ.  Європейський  економічний простір, створений  цією угодою, — це більше, ніж  просто економічна зона; він розповсюджує  на країни-члени ЄАВТ принцип  чотирьох свобод ЄС — вільний  рух товарів, послуг, капіталу  і населення. 

     Окрім перелічених раніше країн, 1973 р. до ЄС увійшла Ірландія, 1981 р. — Греція, 1986 р. — Іспанія. І до складу співтовариства стало входити 15 країн.

     У своєму інтеграційному  розвитку   Європейське  співтовариство пройшло  ряд еволюційних етапів, основою  яких була лібералізація торгівлі.  Розвиток  співробітництва у межах  ЄОВС  та  Євроатому підштовхнув  країни до зняття цілої низки бар'єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної  діяльності. Було створено митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок. Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному ліквідовані кількісні  обмеження товарообміну, одночасно  національні митні тарифи замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени  Співтовариства почали застосовувати  з 1 липня 1968р. з одночасним усуненням  мита у ЄС.

     У цей же період в межах “Спільного ринку” здійснювався процес формування спільної сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту своєї сільськогосподарської  продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і правила  регулювання ринків основних сільськогосподарських  товарів, а також створений протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

     Спільна митно-тарифна політика забезпечила  утворення у 1970-х роках власних  коштів Співтовариства, головним чином  за рахунок надходжень від митних виплат і компенсаційних зборів, що стягувались при імпорті товарів  з третіх країн[3; 36-39].

     У 70- ті  роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної політики структурної перебудови економіки  в Співтоваристві — країни-члени  об'єднали свої зусилля для подолання  технологічного відставання від  США  та  Японії. На цей час у  ряді галузей промисловості великі американські  та  японські фірми  за рахунок технологічної переваги  та  скорочення витрат настільки  поширились в економіці  Європейського Співтовариства, що почали виштовхувати з ринку національних виробників  та  диктувати свої умови. Щоб протистояти цьому, було вирішено відійти від домінування єдиної сільськогосподарської політики на користь вирішення інших економічних та  соціальних проблем. Коло сфер інтеграції розширилось. Зокрема, країни об'єднали зусилля на широкомасштабних наукових  та  технологічних дослідженнях, почалось формування спільної індустріальної політики. За рахунок цих заходів ситуацію вдалось переломити[4; 73]. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  2.

     СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ ТА ЇЇ ОЗНАКИ 

2.1. Передумови виникнення Європейської валютної системи 

     Важливим  елементом  інтеграції стало створення  Європейської   Валютної   Системи  (ЄВС), що почала функціонувати з  березня 1979р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:

     - досягнення  валютної  стабільності  в межах ЄС;

     - спрощення конвергенції процесів  економічного  розвитку ;

     - забезпечення стратегії зростання  в умовах стабільності;

     - стабілізація міжнародних  валютних   та  економічних взаємовідносин.

     Завдяки цьому, зокрема, країнам ЄС вдалося  побороти  валютну  кризу початку 80-х років. Після подолання інфляції у 80- ті  роки було відмінено обмеження  з поточних фінансових операцій, а 1990 р. було введено режим вільного руху капіталів[8; 83].

     1985 р. було підписано програму  подальшого  розвитку   Європейського   співтовариства і перетворення  його в  Європейський  Союз (“Європа без кордонів”), а потім  і досягнення цілковитої інтеграції. Ця програма набула чинності  з 1 липня 1987 р. як Єдиний  Європейський  акт (або Маастрихтська  угода) — угода про створення  економічного і  валютного   союзу, про політичне співробітництво,  формування нових інституційних  (організаційних) структур[19].

     Головна мета створення й функціонування ЄВС полягає в поглибленні  інтеграційних процесів у межах  країн "Спільного ринку", перетворення їх на зону європейської валютної стабільності (на противагу Ямайській валютній системі) та запобіганні експансії  американського долара на ринках країн  Західної Європи.

     У межах ЄВС — встановлено режим  вільного курсоутворення національних валют стосовно долара США. Для валют  країн-учасниць ЄВС установлено  рівень максимальних відхилень курсу  однієї національної валюти відносно іншої в розмірі 2,25% (для Іспанії  та Італії — 6%), що контролюється відповідно до зміни показника "індикатора відхилень". Наприклад, якщо падіння курсу французького франка щодо німецької марки перевищило певний рівень "індикатора відхилень" та близьке до 2,25%, то з метою стабілізації курсу франка Банк Франції починає продавати німецькі марки (тобто купує французькі франки, вилучаючи надлишкову їх масу з обігу), а Німецький федеральний банк купує французькі франки, тобто купується слабша валюта і продається сильніша[14;26].

     Було  здійснено три невдалі спроби запровадження спільної валюти: у 1992, 1995  та  1997 роках.

     У 1995 р. критеріям Маастрихтського  договору за рівнем інфляції відповідали 11 країн з 15; за процентними ставками — 10; за розмірами бюджетного дефіциту — 4 (Данія, Німеччина, Ірландія  та  Люксембург), причому показник дефіциту в цілому по ЄС склав 4,7%; за розмірами  внутрішнього державного боргу — 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція  і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна — Люксембург, по три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія, Данія  та  Ірландія[20].

     Для поліпшення ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів  посилення контролю за економічною  політикою держав-членів. Німеччина, зокрема у грудні 1995 р., запропонувала  укласти між майбутніми членами  валютного  союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці мають добровільно взяти на себе зобов'язання навіть у несприятливий  для економіки час не перевищувати 3-ивідсоткового рівня дефіциту бюджету  відносно ВНП. За сприятливої економічної  ситуації цей показник зменшуватиметься до 1%. При порушенні цього зобов'язання країна має піддаватись штрафним санкціям (у розмірі 0,25% ВНП за кожний відсоток понад тривідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції Німеччини і лише у грудні 1996 р. було досягнуто домовленості щодо механізму запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після відповідного рішення політичної  системи  своєчасного попередження. Політичні рішення мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не лише природні катастрофи  та  надзвичайні політичні події (на кшталт об'єднання Німеччини), а також значне скорочення економічного зростання.  
 
 
 

2.2. Етапи розвитку європейської валютної системи 

         І — 1867 р. Паризька конференція  — єдиним мірилом світових грошей визнано золото (золотий стандарт).

         Золотомонетний стандарт. Ознаки:

• функціонування золота в якості світових грошей;
• фіксація золотого вмісту національної валюти;
• наявність фіксованих валютних курсів;
• на внутрішньому ринку золото виконувало всі функції грошей;
• вільне карбування золотих монет;
• банкноти і білонні монети вільно розмінювалися на золоті.

         II — 1922 р. Генуезька  конференція — національні кредитні  гроші почали використовувати  як міжнародні платіжні засоби (золотий стандарт)[18;15].

         Золото-зливковий  стандарт. Ознаки:

• в обігу відсутні золоті монети;
• банкноти і білонні монети розмінювалися на золоті злитки;
• відмінено вільне карбування золотих монет[18;17].

         III — 1944 р. Бреттон-Вудська  конференція — впроваджено золотодевізний  та доларовий стандарти (золотий  стандарт).

         Золотовалютний стандарт (валютний). Ознаки:

         збереження ролі золота як розрахункової одиниці  в міжнародному обігу;

• фіксовані валютні курси;
• заборона вільної купівлі-продажу золота;
• долар у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота[18;25].

         IV — 1976—1978рр. Ямайська  конференція — завершено демонетизацію  золота і офіційно впроваджено  стандарт СПЗ.

         Паперово-валютний стандарт. Ознаки:

• повна демонетизація золота у сфері валютних відносин;
• анульовано офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін;
• колективна валюта СПЗ стала головним резервним активом та засобом світових грошей;
• впровадження плаваючих валютних курсів для національних грошових одиниць[18; 35].

     Сьогодні  можна стверджувати, що світова фінансова  та валютна системи постійно розвиваються, а тому вітчизняні фінансисти, банкіри, урядовці повинні чітко орієнтуватися  в її змінах та стежити за перебігом  подій, з тим щоб Україна залишалася активним учасником їх на світових фінансових і валютних ринках. 
 
 

2.3. Функціонування європейського центрального банку у валютній системі 

       Невід'ємною частиною процесу  освіти ЄВС стало створення наднаціональної банківської системи, під юрисдикцією якої знаходиться євро. Для цього в рамках ЄС створюється наднаціональний Європейський центральний банк і діє під його керівництвом Європейська система центральних банків, до якої входять центральні банки всіх країн - учасниць ЄВС.