Готичні традиції в англійській літературі

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ Б.Д. ГРІНЧЕНКА

Гуманітарний  інститут

Кафедра теорії, історії та методики викладання зарубіжної літератури 

РИСИ  АНГЛІЙСЬКОЇ ГОТИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ В  РОМАНІ ШАРЛОТТИ БРОНТЕ «ДЖЕЙН ЕЙР» 

курсова робота

студентки ІІ курсу групи ФАНб – 1 – 09 – 4.0д

Овчиннікової  Олександри Ігорівни 

спеціальність 6. 020302

Філологія англійська (німецька) 

‘ ‘       Науковий керівник:   

Завідувач кафедри кандидат філологічних наук,

теорії, історії  та методики доцент кафедри теорії, історії

викладання зарубіжної літератури та методики викладання зарубіжної

кандидат філологічний наук, літератури

професор         Шовкопляс Галина Євгенівна

Ковбасенко Юрій Іванович

Протокол засідання  кафедри

№___’____’_________р.

КИЇВ - 2011 

ЗМІСТ 

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика готичної традиції

1.1 Виникнення явища готичної літератури. Історія терміну………………..5

1.2. Формування  і еволюція готичного стилю………………………………...7

РОЗДІЛ ІІ. Риси англійської готичної традиції  в романі «Джейн Ейр» Ш. Бронте

2.1. Історія створення роману ………………………………………………….15

2.2. Жанрові особливості «Джейн Ейр»……………………………………….20

2.3. Аналіз рис англійської готичної традиції в романі………………………23

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………..27 

     ВСТУП 

     Актуальність  теми зумовлена значенням твору Ш. Бронте у світовій літературі  та питанням про статус готики у класичній та сучасній англійській літературі.

      Роман «Джейн Ейр», завдяки якому Шарлотта  Бронте за один день стала відомою, належить до числа значущих творів англійського реалізму. Новаторством цієї книги є те, що її героїня є звичайною жінкою, яка сміливо відстоює свою гідність, право на самостійність і щире кохання.

      Про цей роман існує велика кількість  дослідницької літератури. Одні його хвалили, інші висловлювали своє незадоволення авторці роману. Та, попри все, популярність цієї книги не змарніла, а зайняла достойне місце серед творів світової класики.

      Місце Ш. Бронте у літературі можна охарактеризувати цитатою Вільяма Теккерея: «…Мені вона здалась маленькою Жанною д’Арк, котра з’явлась перед нами і викриває наш легкий спосіб життя, нашу легковажну мораль. Вона справила на мене враження дуже чистої істоти, людини високої моральності. Здавалось, що її ніколи не полишає велике і святе почуття поклоніння перед правдою та справедливістю» [17,17] .

      Тому  актуальність дослідження визначається необхідністю визначити значення готики на прикладі великої письменниці.

      Об’єктом дослідження є роман Ш. Бронте «Джейн Ейр», а предметом – риси англійської готичної традиції в зазначеному романі.

      Мета  курсової роботи – дослідити риси англійської готичної традиції в романі Ш. Бронте «Джейн Ейр».

      Для досягнення цієї мети необхідно вирішити такі завдання:

1. з’ясувати ознаки готичної традиції;
2. простежити сліди «чорного роману» у творчості письменників різних стилів та методів;
3. визначити жанрові особливості твору;
4. визначити елементи автобіографії;
5. дослідити елементи готичної традиції;
6. простежити готичні лінії в романі.

     Теоретичною основою курсової роботи є праці Анікіна Г.В., Михальської Н.П., Сидорченко Л.В., Бурової І.І., Ейшискіної Н.М. та інших. Особливе місце слід відвести праці Івашевої В., де не лише докладно та глибоко розкрито специфіку роману «Джейн Ейр», а й окреслено підґрунтя його створення,що є необхідним для простеження предмету курсової роботи.

      Практичне значення дослідження полягає в можливості зрозуміти специфіку творчості Шарлотти Бронте та її літературного доробку.

      Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1

1. Виникнення явища готичної літератури. Історія терміну

     Готика (італ. gotico, букв. -- готський, від назви  германського племені готів). Готичний стиль — це художній стиль, що вперше з'являється в мистецтві в епоху пізнього Середньовіччя (сер. XII - XV-XVI ст.) і являється завершальним етапом у розвитку середніх століть культури країн Західної Європи. Готика зародилася в Північній частині Франції (Іль де Франс) у середині ХІІ ст. і досягла розквіту в першій половині ХІІІ ст.  

     В цей період він знаходить вираження  головним чином в архітектурі, а  також у скульптурі та образотворчому мистецтві (книжкових мініатюрах, вітражах) Термін «Готика» введений в епоху  Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським» (саме племена  готів у 410 р. зруйнували Рим, що спричинило розпад Римської імперії і як наслідок - кінець античної цивілізації та початок  епохи Середньовіччя). В цей період термін «готичний» має негативне  значення, оскільки готичне мистецтво  суперечить канонам античності й  класицизму взагалі [1, 234]. 

     Готичний  стиль, тим не менш, не має нічого спільного з варварською або  язичницькою культурою. Він виник  як відображення свідомості середньовічних людей: ліричних емоцій, глибокої релігійності, боротьби з усім матеріальним, прагнення  до вищої свободи, пізнання природи  та багатства переживань. Але, як зазначає В. Воррінгер, «страждаючи від дійсного, не знаходячи виходу до природного», душа середньовічної людини «прагне світу наддійсного, надчуттєвого» [12, 102].

     Готика  розвивалася в країнах, де панувала католицька церква, і під її егідою феодально-церковної основи зберігалися  в ідеології і культурі епохи  Готики. Готичне мистецтво залишалося переважно культовим по призначенню  і релігійним по тематиці: воно було співвіднесено з вічністю, з «вищими» ірраціональними силами.  

     Зрослий інтерес до Середньовіччя включає  в себе також інтерес до народної музики та фольклору - і в першу  чергу до народної балади, побудованої  на середньовічних переказах та історичних сюжетах. Через народну поезію ця «готична» тема приходить в англійську літературу. Поширюються підзаголовки романів на зразок «готична розповідь», «готичний роман». А найпомітніша особливість жанру - широке використання «незвичайного», «надприродного» додає  до терміну «готичний» ще одне значення - «надприродний», «гротескний», «фантастичний» [5, 293]. 

     Автори-засновники готичного жанру відтворювали своє уявлення про епоху готики Середньовіччя  як про світ - арену боротьби Добра  і Зла, сакрального та інфернального. Саме ж Середньовіччя, з його численними епідеміями та інквізицією, уявлялось  їм похмурим та моторошним, що й зумовило особливості готичної літератури. 

     Жанр  готичної літератури започатковує Хорас  Уолпол, видавши в 1764 р. готичний роман  «Замок Отранто». Шалений успіх роману зумовлює появу подібних за жанром творів таких авторів, як Ж. Казот, У. Бекфорд, К. Рів, А. Барбальд, С. Лі. З  плином часу традиції готичного роману змінюються. Якщо в ранніх романах  дія відбувалася за часів Середньовіччя, то тепер час дії може бути й  пізнішим, але визначається він лише умовно. Змінюється головний герой: якщо раніше це була молода дівчина - жертва несправедливості, то тепер ним стає злодій - антигерой, особистість водночас відразлива й приваблива, чий величезний потенціал гине через гріховність. Це демонічний, «байронічний герой» готичних романів кінця ХVIII - поч. ХІХ ст. (М. Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей», Г. Редкліф «Італієць») [6]. 
 

2. Формування  і еволюція готичного  стилю

     Усвідомлення  літературного феномена “готики” має свою окрему історію. В англійському літературознавстві до 60-х рр. ХХ ст. вона традиційно трактувалась  як суто передромантичне явище (праці Е. Беркхед, Д. Варми, М. Седлера)  — концепція, пізніше підтримана більшістю радянських дослідників (Г.А.Єлістратовою, В.М.Жирмунським, М.Ладигіним, Н.О.Соловйовою тощо). Проте в англійській “готиєвістиці” останніх десятиліть наявна тенденція вивести готику в ряд визначальних факторів історико-літературного руху ХІХ-ХХ ст., позбавити її “маргінального”, периферійного статусу: зростає частотність звернень до готичної традиції, ставиться питання про вплив художньої системи “чорного роману” на подальший літературний розвиток — щоправда, переважно на рівні  “індивідуальних контактів” (М. Саммерс, Дж. Уїлт, В. Сейдж) [18]. 

      Розквіт готики пов'язують з іменами Ганни  Редкліф та Метью Льюїса, які представляють  дві школи готичного роману: сентиментальну готику, або готичну романтику (Редкліф) та «френетичну», в перекладі з  французької - «шалену, божевільну» (Льюїс). З цього часу змінюється й саме поняття готичного. Якщо за часів  Уолпола воно було синонімом до середньовічного, то на рубежі ХVІІІ-XIX ст. готика все частіше починає асоціюватися з надприродним, примарним та жахливим, які стали специфічними, невід'ємними рисами літератури цього типу. Саме з френетичних романів готична література перетворюється з літератури, що оповідає про середньовіччя, на літературу ірреального, загадкового і жахаючого - літературу «таємниці та жаху». Змінюється і трактовка надприродного - якщо раніше воно виконувало в оповіданні функцію провидіння, то тепер це втілення зла - незбагненного, загадкового, позалюдського [11, 10-12]. 

      Тож, варто детальніше розглянути основні  риси готичного стилю в літературі задля того, щоб згодом можна було прослідкувати їх в романі Шарлотти Бронте «Джейн Ейр».  

     Готичний  роман сполучає в собі елементи просвітницької прози з принципами, що передбачили  романтизм. Від епохи  Просвітництва його автори наслідували тверду логіку в розвитку сюжету, коли наслідки випливають з причин, апеляції до розуму і здорового глузду й дидактичну тенденцію, згідно з якою якщо добро не завжди тріумфує, то зло неодмінно покаране. У той же час, підкреслюючи непізнанність долі й загадковість самої природи людини, готичні романісти зверталися до фантастики, надприродного, містифікації звичайного. 

     У готичному романі сюжет будується  навколо таємниці - наприклад, чийогось зникнення, невідомого походження, нерозкритого злочину, позбавлення спадщини. Зав'язка конфлікту, як правило, відбувається в  минулому. Зазвичай використовується не одна подібна тема, а комбінація кількох тем. Розкриття таємниці відкладається до самого фіналу. До центральної таємниці додаються  звичайно другорядні таємниці, які  теж розкриваються в фіналі. 

     Готичному роману властивий особливий хронотоп. Більшість готичних романів мають  місцем дії стародавній замок  або монастир. Готичний замок завжди стародавній: яким би давнім не був  час дії роману, замок буде стародавнім  і для того часу. Замок обов'язково похмурий і величний, що узгоджується з естетикою Бьорка («Всі будівлі, які мають на меті справити враження піднесеного, бажано зображати темними  і похмурими» [2, 456]). В той же час замок, як правило, напівзруйнований: якась його частина вже перетворилася на руїни. Це сполучення моці й меланхолії надає будівлі ще більш живописний вигляд. Замок найчастіше покинутий, його нові мешканці не знайомі з плануванням будівлі. Поступово виявляються все нові й нові потаємні двері, усипальниці, підземні ходи. Приміщення замку ніколи не бувають до кінця вивчені навіть його господарями. В цьому замку відклалися сліди століть і поколінь у різних частинах його будівлі, фамільних картинних галереях, сімейних архівах, специфічних людських стосунках династичної спадковості, передачі спадкоємних прав. Нарешті, з замком обов'язково пов'язана таємниця - якась кривава подія, що відбулася в його стінах в минулому й огортає його атмосферою зловісної таємничості, посиленої можливою присутністю потойбічних сил. 

     Розпад, тління - невід'ємні «компоненти» готичного  антуражу. Руїни символізують перемогу вічної Природи над творіннями рук  людських, нагадують про тлінність  усього існуючого. Плющ, мох, чортополох, хижі птахи, уламки башти створюють  атмосферу тління, хаосу, запустіння. Повзучі рослини довершують розпад неорганічної природи, додають до картини  особливу «живописність». Обстановка включає в себе завивання вітру, бурхливі потоки, дрімучі ліси, безлюдні пустища, поховання.

     Поряд із замком поширені й інші топоси: старовинна дворянська садиба, старовинний дім, кімната, де колись відбулося вбивство або самогубство, кладовище, ліс, міська вулиця, навіть метро - найчастіше замкнутий, але іноді й відкритий простір [12, 94]. Як бачимо, ці топоси активно використовуються і в сучасній готичній літературі, а також у кіно. 

      Однією  з провідних форм готичного типу сюжетного розгортання образа людини та світу є особлива просторова організація  твору. 

     Готичний  тип сюжетного розгортання визначається специфікою основних розроблюваних  в цьому жанрі аспектів людського  буття: обмеження свободи людини рамками фатуму, фізичне ув'язнення, зіткнення з ірраціональним і  диявольським, психічний розлад, фізичне  і психологічне насилля, переслідування. 

     Сюжетне розгортання готичного топосу починається  в експозиції тексту: герой наближається до будівлі, що стоїть самотньо і відокремлено - як мети подорожі, з якої починається  оповідання. Важливу роль у розгортанні  простору має подальший рух героя  всередину готичного топосу, що дає  автору змогу розгорнути ускладнену внутрішню архітектуру готичного  топосу - структуру кімнат і кімнаток у ній, підземель-лабіринтів і потаємних  ходів. Традиційне використання недостатнього  освітлення у вузлових для сюжетного  розвитку сценах також дозволяє автору надати простору невизначеність, заплутаність, варіативність, удаваність, незмірність, небезпеку - тобто розгорнути простір  у характерно готичний. 

     Герой, потрапляючи всередину готичної архітектурної пастки, виявляється  замкненим в її стінах. Топос може змінюватися за ходом оповідання, але герой залишається незмінним  бранцем, він лише переміщується  з одного замкнутого простору в інший. Таким чином, автор розгортає  ланцюг замкнутих просторів, розкриваючи  одну з основних особливостей просторового розгортання в готичному романі - замкнутість, розгортання простору в глибину. 

     По  суті, через сюжетне розгортання  простору в готичній літературі автор  своєрідно реалізує ідею відчуження людини від світу - відсутність у  героя будь-яких можливостей протистояти  метафізичній в'язниці, що відокремлює  його від співтовариства - в'язниці його долі, його фатуму. 

     Потрапляючи в простір готичного топосу, герой  втрачає будь-який зв'язок як із самим  зовнішнім простором, так і з  його геометричними законами. Непередбачуваний і небезпечний топос стає для  автора тим інструментом, за допомогою  якого він розкриває «ідеологію»  готики, той особливий світ, який приховує в собі невідомі, фантастичні  і жахливі феномени. 

     Вже в межах готичної замкнутості  герой або дійсно просторово переміщується, досліджуючи кімнати й ходи, або  томиться в одному з приміщень. Якщо автор приводить героя в якусь  кінцеву точку заглиблення всередину  будівлі, процес «згортання» простору переходить на інший рівень. Автор  розробляє внутрішній простір свідомості персонажа. Тут ми маємо справу з  проявом особливої готичної психології: герой потрапляє в полон власної  свідомості - він або змушений роздумувати, будучи обмежений у просторі, або  опиняється на рівні різноманітних  змінених станів психіки (напівмарення, напівсон, наркотичне сп'яніння, божевілля), зумовлених різноманітними обставинами  готичного топосу. Готика спрямовує  увагу до внутрішнього світу нашої  свідомості. 

     Перехід на власне психічний рівень дає змогу  скільки завгодно урізноманітнювати  й ускладнювати сюжетний розвиток за допомогою використання продуктів  психічного життя персонажа - видінь, сновидінь, удаваних подій. Готичний простір розгортається на цьому рівні паралельно з «розширенням свідомості», якого автор досягає за допомогою використання вищезгаданих змінених станів психіки персонажів. Тут дуже характерним є пограничний стан між сном і явою, в якому ні реальність, ні сон не можуть розвіяти один одного і присутні у зіткненні. Отже, сюжетно зумовлена фізична замкненість персонажа ставить його віч-на-віч з його власним внутрішнім світом, штовхає його в цей внутрішній світ; розширення свідомості допомагає реалізувати цю подорож, як і розглянута вище традиційна заглибленість місця дії в напівморок або повна відсутність освітлення. Герой, залишившись наодинці з власним внутрішнім світом, пізнає таке, що не завжди можливо осягти навіть у результаті довгої і далекої подорожі в світі зовнішньому. 

     Подібне сюжетне розгортання простору пов'язане  ще з одною специфічною особливістю  готичної психології - характерним  прагненням до забороненого знання, дослідження  явищ, що свідомо приховують небезпеку. 

     Вірогідно, що схожість двох етапів сюжетного  розгортання в глибину -відкрита місцевість – топос. Топос - внутрішній стан персонажа. У психоаналітичній теорії будівля традиційно виступає як символ людської особистості. 

     Втілення  пристрастей і страхів персонажа  в неживих об'єктах взагалі  характерне для готики. І якщо символізація, розкриття персонажа через оточуючі його предмети характерна і для деяких інших літературних напрямів, то в  готичній літературі подібна символізація є результатом саме двоетапного  згортання простору. Події зовнішні виступають як паралельні внутрішнім, а передатною ланкою стають фантастичні  видіння, які в однаковій мірі належать реальності та ірреальності. 

     Сюжетно розробляючи готичний простір в  глибину, автор приходить до концентрації уваги на долі, думках, переживаннях персонажа. Це шлях переходу від уявлень  про людину як іграшку в руках  долі до розуміння відносної самостійності, і звідси - цінності індивіда [3, 234-253]. 

     Слід  зазначити, що водночас з готичними романами виникають пародії на них. Найвідомішим автором є Дж. Остін, яка пародіює романи Редкліф («Нортенгерське абатство») [2, 9]. 

     В історії англійської літератури важко визначити жанр, рівний готичному романові за резонансом та мірою впливу на інші стилі, напрями, жанри. В кінці XVIII ст. - на поч. ХІХ ст. готична література досягає піку популярності серед усіх прошарків населення Англії. Попит створює пропозицію, тому кількість готичної літератури починає збільшуватися в геометричній прогресії, але оригінальністю сюжетів вона не відрізняється. Численні плагіатори копіюють книги популярних авторів, скорочують їх до розмірів повісті та дають їм нові моторошні назви та підзаголовки. Серед цих так званих «копійчаних романів жаху» найбільш популярний був 1000-сторінковий серіал «Варні Вампір, або Кривавий бенкет», який видавав Е. Ллойд у Лондоні з 1847 р. Готична література стає масовою, і це призводить до зниження її художнього рівня і як наслідок - до падіння інтересу до цього жанру. Останній видатний роман цього періоду - твір Ч. Метьюріна «Мельмот-блукач» (1820), який поєднує обидві школи готичного роману і водночас знаменує перехід від передромантизму до власне романтизму. 

     В ХІХ ст. готична література розвивається в жанрі коротких творів - новела, розповідь, невелика повість; паралельно існують балади, або вірші зі «страшним» сюжетом, які свого часу використовувались в готичних романах. Жанр короткого страшного оповідання, особливо так званого «оповідання з привидом», який розповсюджується в Британії, розквітає в творах Е. Булвера-Літтона, Р. Джеймса, М. Рейнолдса, Е. Блеквуда (який видавав журнал зі своїм ім'ям), Ш. Ле Фаню. Саме Ле Фаню, як відмічають Л. Брильова та О. Чамеєв, цінителі «надприродної» літератури вважають «найвидатнішим автором такого роду творів, який зіграв вирішальну роль у процесі переростання готичного роману в сучасну «повість жахів». [12] Окрім оповідань, Ле Фаню створює роман про дівчину-вампіра «Кармілла». Але найбільш відомим романом про вампірів став і є до сьогоднішнього часу роман «Дракула» Брема Стокера (1897). Образ графа Дракули - класичний образ вампіра, який став одним з найпопулярніших образів масової культури ХХ ст. 

           Сліди “готичної” поетики, особливості її художньої мови та філософського мислення можна розпізнати у творчості письменників різних стилів і методів: Дж. Байрона, Е. Т. А. Гофмана, братів Грім, Й. Гете, Ф. Шиллера, Н. Готорна, В. Гюго, П. Меріме, О. Уайльда, Ч. Діккенса, Е. Гаскелл, У. Коллінза, Ш.та Е. Бронте, Р. Л. Стівенсона, Г. Джеймса, А. Мейкена, М. Шеллі, В. Скотта, Дж. Остен, Т.Л. Пікока та інших. Традиції френетичного роману в певній мірі просліджуються в творах де Сада [15]. 
 
 

РОЗДІЛ  ІІ

  2.1.  Історія створення роману

     Шарлотта  Бронте народилася в 1816 р., у родині сільського священика в Йоркширі. Її батько, Патрік Бронте, ірландець, був змолоду простим ткачем. Він мав рідкі здібності і працьовитість, мріяв вчитися. Для простої людини, що вирішила отримувати знання, у Британії того часу був один шлях - стати священником. Патрік Бронте вивчив богослов'я, одружився, одержав церковний прихід на півночі Англії, біля промислового міста Лидса. Там і народилися його діти - п'ять дочок і син. Після народження молодшої, Ганни, умерла мати. Діти залишилися на піклуванні старої служниці. Сусіди не могли без сліз дивитися, як вони гуляють по навколишнім вересковим полям, тримаючи одне одного за руки, під доглядом старшої, десятилітньої. Родина була дуже бідна, але Патрік Бронте не приймав ні від кого допомоги. Фанатичний і суворий, він відкидав подарунки, схожі на милостиню. Справа доходила до курйозів. Знаючи, що в дітей немає міцного взуття, багаті сусіди купили їм черевики. Побачивши перед комином шість пар нових черевичків, Патрік Бронте кинув їх у вогонь.  
 
           У 1824 р. Шарлотта і троє її сестер були віддані батьком у сирітський притулок для дочок духівництва. Тут їх повинні були підготувати до професії гувернанток; не випадково пансіон у містечку Кован-Бридж став прообразом для Ловудского притулку в романі "Джейн Ейр". Недоїдання, холод і бруд у приміщеннях, виснажливі церковні служби, знущальне звертання руйнували здоров'я дітей. Від спаленілої в 1825 р. епідемії тифу злягло сорок п'ять учениць з вісімдесятьох. Загинули дві старші сестри Шарлотти, Марія і Єлизавета, спогадами про які навіяний образ Елен Бернс у романі. Це були лагідні і винятково обдаровані дівчата. Загибель багатьох вихованок притулку звернула на нього загальну увагу: були змінені його начальники і попечителі. Патрік Бронте приїхав, щоб поховати двох старших дочок і забрати додому живих, але зовсім хворих дівчаток - Шарлотту й Емілію. Більше він уже не намагався віддавати їх в безкоштовний  навчальний заклад. Шарлотта пізніше вчилася в гарному платному пансіоні. До речі, прототипом засновника сирітського притулку містера Броклхерста в романі  є преподобний Вільям Карус Вільсон (1791 – 1859). Готичний похмурий маєток Торнфілд, скоріш за все, створено з оглядкою на Норт-Ліс-Голл поблизу Гейзерсейджа, який Ш. Бронте відвідала зі своєю подругою Еллен Нассі влітку 1845 року. Подібні факти були опубліковані в книзі «Життя Шарлотти Бронте» (1857), яку написала подруга самої письменниці Елізабет Гаскелл на прохання батька Шарлотти.  
 
           Усі діти Патріка Бронте були талановитими, писали з дитячого років вірші і романи. Син Бренуел і Шарлотта захопилися ще і малюванням. Обоє вони були, у сутності, справжніми художниками.  
 
           Про професійні заняття мистецтвом і літературою три дівчини з бідної родини не могли і мріяти. Вони господарювали, працювали гувернантками. Коли Шарлотта послала в 1837 р. свої вірші разом з боязким листом відомому поету Робертові Сауті, той суворо відповів їй, що література не жіноча справа, тому що вона відволікає жінку від господарських турбот.  
 
          У 1842 р. Шарлотта й Емілія поїхали в Брюссель і потрапили в бельгійський пансіон, сподіваючись у досконалості опанувати французькою мовою. Це був задум Шарлотти. У них не було грошей, щоб платити за навчання, але вони взялися викладати англійську мову ученицям пансіону. Навчання в пансіоні очолював Костянтин Еже, чоловік начальниці, дуже освічена людина, знавець літератури. Він по першому ж французькому творі, написаному молодими англійками, зрозумів їхню обдарованість і пророчив їм письменницьку славу. Його порада Шарлотті і віра в її талант стали для неї величезною підтримкою. Їй випало нещастя полюбити мсьє Еже - одружену людину. Звичайно, це була піднесена любов, більше схожа на дружбу. Але мадам Еже улаштувала грандіозний скандал чоловіку і молодій учительці, зажадала її від'їзду.  
 
         У досить переломному винляді ця трагічна любов відбилася в романі "Джейн Ейр", в історії містера Рочестера, прикутого навік до неврівноваженої і злої істоті, своєї жінки. Навіть сама його зовнішність - масивне квадратне чоло, тверді обриси губ і підборіддя - повторювала в якийсь мірі риси мсьє Еже.  
 
           Сестри Бронте намагалися відкрити свій пансіон для дівчат. Їм також хотілося не розлучатися більше, не працювати гувернантками в різних кінцях Англії, а жити і трудитися разом. У них були всі дані для задуманого підприємства: педагогічний досвід, приміщення, бездоганне знання французької мови. Але в них не було ні грошей, ні зв'язків, і ніхто не приїхав учитися в похмурий і бідно обставлений пасторський будинок на цвинтар.  
 
           У 1846 р. сестрам Бронте вдалося нарешті видати збірку своїх віршів. Вони виступили під псевдонімом братів Біль. У 1847 р. вони послали (під тим же псевдонімом) лондонським видавцям свої романи. Романи Емілії ("Грозовий перевал") і Ганни ("Агнес Грей") були прийняті до друку, роман Шарлотти "Учитель" - відкинутий. Але вона вже працювала над другою книгою, і наприкінці 1847 р. роман "Джен Ейр" побачив світ і мав великий успіх. Але слава не принесла трьом дівчинам щастя. Їхньої сили були вже надламані позбавленнями і непосильною працею. Любий брат Бренуел помирав від туберкульозу. Від нього заразилася спочатку Емілія, яка віддано доглядала брата, потім - Ганна. Усі вони вмерли протягом 1849 року. Шарлотта залишилася одна з дратівливим сліпим батьком, без милих супутниць, з якими вони звикла ділитися кожною думкою.  
 
           Вона працювала над своїми новими книгами. Наприкінці 1849 р. вийшов роман "Шерлі" - про рух луддитів. Він був навіяний живими враженнями від разгоравшогося чартистського руху. У 1853 р. був опублікований роман "Вільєтт", найбільше автобіографичний: у ньому відтворена атмосфера бельгійського пансіону, з яким було пов'язано стільки спогадів.  
 
          У будинку Патріка Бронте з'явився новий мешканець - молодий священик Артур Белл Ніколс. Його призначили помічником сліпого батька Шарлотти. Новий пастор закохався в прославлену романістку, просив її руки. Але Патрік Бронте не хотів і чути про цей шлюб. Він не заважав своїм дочкам писати, пишався їхньою літературною популярністю, але не допускав і думки про їхнє заміжжя. Відкинутий шанувальник вирішив стати місіонером і виїхати в Індію. Шарлотта простилася з ним у хвіртки і помітила, що він плаче. Цього вона не витримала, наздогнала його і сказала, що буде його дружиною. Він так і залишився в містечку Хоуорт, у пасторському будинку. Заміжжя 38-літньої Шарлотти було недовгим: через рік, у 1855 , вона померла від передчасних пологів [17, 3-10].  

      Як  ми бачимо, роман «Джейн Ейр» є  частково автобіографічним. Саме в ньому утвердився образ сильної і незалежної жінки, яка здатна протистояти жорстокій дійсності. Саме ця сильна жінка спроможна боротися за своє щастя, за своє кохання, за свою гідність.  

     Саме  пояснення Джейн у любові приймає характер сміливої декларації про рівності. "Чи ви думаєте, що я автомат, байдужа машина?.. У мене така ж душа, як у вас, і таке ж серце... Я говорю з вами зараз, знехтувавши звичаями й умовностями і навіть відкинувши все земне..." [9, 277]. 

      Унікальним  в творі також є те, що маленька Джейн Ейр не типова ангельська дівчинка, з ніжним і витонченим обличчям, як у ляльки. Це – «Дивна дитина», яка викликає інстинктивну неприязнь  в своєї тітки. Двоюрідні сестри і брат Джейн жорстокі по відношенню до неї, тому що підсвідомо відчувають несказане заохочення зі сторони  матері, яка не може терпіти тиху і сором’язливу дівчинку, в якій, тим не менш, відчувається недитяча сила волі. Маленька героїня володіє виключно сильним характером і проникливістю, які по-романтичному підносять її над оточуючими. Джейн притаманне романтичне прагнення відстоювати власну гідність та особисту свободу. Самотня, беззахисна дитина продовжує боротися за себе і в Ловудському сиротинці, куда, «піклуючись» про її майбутнє, дівчинку відправляє тітка. 

      Ключовим  для розуміння характеру маленької  героїні є висловлювання в  бесіді зі шкільною подругою Елен Бернс: «Коли нас ні за що вдарять, ми теж повинні вдарити, - я так вважаю, - і то вдарити щосили, щоб нікому більше не кортіло нас бити». Ця романтична декларація окреслює всю долю Джейн. Її не зламали ні голод, ні негаразди, які її спіткали в Ловуді, ні презирство аристократії, вона змогла гідно протистояти релігійному фанатику Сент-Джону Ріверсу. Де б не опинилася Джейн , вона завжди отримує моральну перемогу [10, 283].  

      Такою була й сама письменниця, яка в  житті теж гідно відстоювала  свою точку зору. Можемо навести цитату з листування з Генрі Льюісом, в якій можна чітко простежити відчуття самоповаги і відстоювання власної думки:

 «  Ви радите мені притримуватися  лише особистого досвіду, вважаючи, що я пишу гірше, як тільки відхиляюсь від нього, ступаючи на ґрунт вигадки. Ви стверджуєте: «справжній досвід є цікавим, до того ж, абсолютно всім». Можливо, Ви й тут маєте рацію. Та хіба особистий досвід будь-кого із нас не занадто обмежений? І хіба автор, спираючись лише на особистий досвід, не ризикує повторювати і в кінці кінців стати егоцентричним? А, з іншого боку, наша уява – великий дар, який потребує вираження. Невже ми не повинні слухатися її голосу, коли вона дикутує нам мову образів? І коли вона настільки красномовно і голосно диктує нам, невже ми не повинні підкорюватись її диктату?» [9, 289-290].