Информация как объект гражданских прав

     РОЗДІЛ 1.

     ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА ІНФОРМАЦІЇ У СУСПІЛЬСТВІ 

     1.1.Поняття та ознаки інформації

     «Інформація»  є одним із ключових понять для  багатьох галузей знань, зокрема  філософії, політології, соціології, історії, правознавства тощо. Будь-які суспільні відносини – предмет регулювання права – тісно пов’язані з інформацією.

     Проблеми  змісту та ознак поняття «інформація», її ролі у цивільному обороту прямо  чи опосередковано розглядають у  своїх наукових працях І. В. Арістова, В. М. Брижко, А. Б. Венгеров, Г. О. Душейко, Р. А. Калюжний, Л. В. Кузенко, Ю. Е. Назарова, Є. В. Петров, О. А. Підопригора, В. В. Саєнко тощо. Аналіз положень Цивільного кодексу  України, Законів України «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про інформаційні агентства» та значного переліку наукових робіт із досліджуваної  проблематики дає підстави зробити  висновок про відсутність чітких науково обґрунтованих положень про інформацію як об’єкт цивільних  прав. Саме тому у даній статті робиться спроба розкрити правовий зміст та ознаки інформації як складової цивільних правовідносин, тобто об’єкта цивільних прав.

     Під інформацією у ст. 1 Закону України  «Про інформацію» розуміють документовані  або публічно оголошені відомості  про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому  природному середовищі [2].

     Цивільний кодекс України дещо коригує визначення поняття «інформація». Визначає її як документовані або публічно оголошені  відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі [1]. У визначенні акцентується увага  на динаміці подій та явищ, відомості  про які є інформацією.

     Аналіз  змісту вказаних визначень, а також  відповідних норм Закону України  «Про інформацію» та Цивільного кодексу  України дає підстави для виділення  таких ознак поняття «інформація»:

     1) інформація – це відомості  про події та явища, що відбуваються  у суспільстві, державі, навколишньому  природному середовищі;

     2) це дані, які можуть зберігатися  в будь-якій формі та вигляді.  Однак для набуття певного  правового статусу інформація  повинна відповідати вимогам  та ознакам, передбаченим правовими  нормами;

     3) це відомості, які є документованими  або публічно оголошеними;

     4)є об’єктом цивільних прав і відноситься до категорії нематеріальних благ;

     5) джерелами інформації є передбачені  або встановлені Законом носії  інформації: документи, інші носії інформації, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи.

     Основними ознаками інформації як об’єкта цивільних правовідносин. Є. В. Петров визначає такі основні властивості інформації як: а) нематеріальність; б) інваріантність відносно носіїв – та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в) розмноження, тобто інформація, на відміну від речовини та енергії, має здатність до розповсюдження; г) реалізованість має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку [27, с. 249]. У цілому можна погодитися із зазначеними ознаками. Хоча, на мою думку, цей перелік не є повним. Додатковою ознакою інформації як об’єкта цивільних правовідносин (і як об’єкта цивільних прав) може бути здатність власника (носія) інформації захистити відповідні права у судовому порядку. Адже норма цивільного права України передбачає, у разі недодержання особою встановлених вимог під час здійснення своїх цивільних прав, можливість зобов’язати її припинити зловживання своїми правами у судовому порядку. 

     1.2.Види інформації

     Основні види інформації, що можуть бути об’єктом цивільних прав. Законодавство України визначає, що основними видами інформації загалом є:       1) статистична інформація;

     2) адміністративна інформація (дані);

     3) масова інформація;

     4) інформація про діяльність державних  органів влади та органів місцевого  та регіонального самоврядування;

     5) правова інформація;

     6) інформація про особу;

     7) інформація довідково-енциклопедичного характеру;

     8) соціологічна інформація.

     Статистична інформація - це офіційна  документована  державна інформація, що дає кількісну характеристику  подій  та  явищ,  які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України.

     Система  статистичної  інформації,  її  джерела    і    режим визначаються Законом України "Про державну статистику"  та іншими правовими актами в цій галузі.

     Масова  інформація  -  це  публічно  поширювана  друкована  та аудіовізуальна інформація.  Друкованими  засобами  масової  інформації    є    періодичні друковані видання (преса)  -  газети,  журнали,  бюлетені  тощо  і разові видання звизначенимтиражем.  Аудіовізуальними    засобами    масової    інформації - радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Порядок  створення  (заснування)  та  організації  діяльності окремих  засобів  масової  інформації  визначаються  законодавчими актами про ці засоби. Інформація  державних  органів  та  органів    місцевого    і регіонального  самоврядування  -   це    офіційна    документована інформація,  яка  створюється  в  процесі   поточної    діяльності законодавчої, виконавчої та судової  влади,  органів  місцевого  і регіонального самоврядування.     

     Основними  джерелами  цієї  інформації  є:  законодавчі  акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти,  ненормативні акти державних органів, акти  органів  місцевого  і  регіонального самоврядування.

     Правова  інформація  -  це  сукупність  документованих    або публічно оголошених відомостей про право, його  систему,  джерела, реалізацію,  юридичні   факти,    правовідносини,    правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.   

     Джерелами   правової   інформації   є   Конституція   України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні  договори  та  угоди,  норми  і  принципи  міжнародного права, а також ненормативні  правові  акти,  повідомлення  засобів масової інформації, публічні виступи, інші  джерела  інформації  з правових питань.

     Інформація  про  особу  -  це  сукупність  документованих  або публічно оголошених відомостей про особу.     

     Основними  даними  про  особу  (персональними   даними)    є: національність,  освіта,  сімейний  стан,    релігійність,    стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.     

     Джерелами документованої інформації про особу  є видані на  її ім'я документи, підписані нею документи,  а  також  відомості  про особу, зібрані державними органами влади та органами  місцевого  і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.

     Інформація  довідково-енциклопедичного   характеру    -    це систематизовані, документовані або  публічно  оголошені  відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище.     

     Основними  джерелами  цієї  інформації    є:    енциклопедії, словники,  довідники,  рекламні  повідомлення    та    оголошення, путівники, картографічні  матеріали  тощо,  а  також  довідки,  що даються уповноваженими  на  те  державними  органами  та  органами місцевого і регіонального самоврядування,  об'єднаннями  громадян, організаціями, їх працівниками та автоматизованими  інформаційними системами.

     Соціологічна  інформація  -  це  документовані  або  публічно оголошені відомості про ставлення окремих  громадян  і  соціальних груп до суспільних подій та явищ, процесів, фактів.

          Основними джерелами соціологічної інформації є  документовані або публічно оголошені відомості, в  яких  відображено  результати соціологічних  опитувань,  спостережень  та   соціологічних досліджень [ 2, ст. 25].

          Інформація є об’єктом права  власності громадян, організацій  (юридичних осіб)  і держави.  Інформація може бути об’єктом  права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є:

     – створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

     – договір на створення інформації;

     – договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

     Інформація, створена кількома громадянами або  юридичними особами, є колективною  власністю її творців. Порядок і  правила користування такою власністю  визначаються договором, укладеним  між співвласниками.

     Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій. Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної  власності у випадках передачі її на зберігання у відповідні банки  даних, фонди або архіви на договірній основі.

     Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і  визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати  інші умови щодо інформації.

     Інформаційна  продукція та послуги громадян, юридичних  осіб, які займаються інформаційною  діяльністю, можуть бути об’єктами  товарних відносин, що регулюються  чинним цивільним та іншим законодавством.

     Закон України «Про науково"технічну інформацію»  визначає, що науково-технічна інформація є об’єктом права власності [4, ст. 6].

     Окремі  науковці наголошують, що доктрина права власності не може бути застосована до такого об’єкта цивільного права як інформація. Це, передусім, зумовлюється властивостями інформації: а) нематеріальність; б) вона може бути скопійована та відтворена необмежену кількість разів; в) одна і та сама інформація як об’єкт права може одночасно перебувати у необмеженого кола суб’єктів права; г) неможливість застосування відносно інформації як об’єкта права інститутів віндикації та застави власності; інформація вимірюється не тільки кількісно, також береться до уваги цінність об’єкта, яку визначає змістовна сутність інформації; д) багатоваріантність форм подання інформації [3, с. 251]. Але, інформація (за винятками, зазначеними вище) може бути об’єктом права власності. Підтвердженням цьому є не лише здатність інформації до матеріалізації (може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку), а й факти операцій з інформацією у реальних правовідносинах (продаж компакт-дисків, газет, журналів тощо).

     Одним із основних об’єктів права відчудження інформації є конфіденційна інформація про особу. Як зазначається у ст. 32 Конституції України «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» [5, ст. 32]. Законодавством України до конфіденційної інформації про особу (персональних даних) віднесено національність, освіту, сімейний, майновий стан, релігійність, стан здоров’я, а також адресу, дату і місце народження тощо.

     Право особи на свою приватну сферу є  абсолютним (це таємниця приватного життя, лікарська, таємниця сповіді, банківська таємниця), оскільки кожна особа  має право вимагати від необмеженого кола осіб обов’язкової заборони на збирання вказаних відомостей, а якщо ці відомості стали відомими особі у зв’язку з її професійною діяльністю, то – нерозголошення). Є. В. Петров робить висновок про те, що такі відомості знаходяться поза цивільним обігом, оскільки мають переважно публічно"правовий характер [3, с. 251].

     Цивільний кодекс України визначає, що комерційна таємниця – це інформація, яка є  секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою  та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом  інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка  законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені

     2. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року (зі змінами) // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48 від 01.12.1992.

     3. Петров Є. В. Інформація як об’єкт правовідносин // Вісник Національного університету внутрішніх справ; Спецвипуск; Х., 2001. – C. 249–252.

     4. Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 року // Правова база НАУ, версія 8.3.1.0.

     5. Конституція України // Правова база НАУ, версія 8.3.1.0. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ 2.

     ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ІНФОРМАЦІЮ ТА ЙОГО ОСНОВНІ НЕДОЛІКИ 

     2.1. Розвиток законодавства україни про інфармацію

     Друга половина XX та початок XXI століття характеризується поширенням масштабів наукових досліджень, утворенням засобів елект­ронно-обчислювальної техніки, прогресивним зростанням обсягу нової інформації. Виявилось, що останнє десятиріччя XX століття породило стільки інформації, скільки накопичилося за попередні 2000 років. Цілком зрозуміло, що жодній людині не під силу пізнати всі опубліковані факти, що стосуються тієї чи іншої проблеми. Це може призвести до дублювання досліджень і розробок, втрати часу, невиправданих економічних витрат.

     У літературі звертається увага на те, що природні ресурси України  чималі, навіть за світовими масштабами. Проте входження країни до загальноєвропейського  світового процесу тільки за рахунок природних ресурсів сьогодні практично неможливе.

     Тому  необхідно вирішити багато важливих завдань для того, щоб досягти  високого соціально-економічного рівня конкурентоздатності інформаційної продукції. Серед найбільш актуальних — усвідомлення значення систематизації та розробки способів економічно вигідної реалізації інформаційних ресурсів, а також форм, методів і засобів регулювання інформаційного потоку, спрямованого з-за кордону і за кордон.

     Відсутність координації інформаційних ресурсів і механізму включення до господарського обігу призводить до економічних втрат.

     Сьогодні  є підстави стверджувати, що у світі  склався ринок нау-ковомісткої  інформації, ефективний обмін якої дає змогу різним країнам вирішувати завдання розвитку на основі міжнародної спеціалізації, купівлі-продажу інформації. Для виходу України на цей ринок і поліпшення структури як експорту, так і імпорту необхідно здійснити ряд заходів як законодавчого, так і централізованого організаційного характеру. Насамперед це стосується стимулювання інформаційного експорту через митні тарифи і ліцензування, меха­нізм пільг та його полегшений порядок.

     Не  слід очікувати, що інформаційний ринок  утвориться самостійно і сам виробить цивілізовані правила взаємовідносин партнерів. Країна, перебуваючи у  складному економічному стані, не може до­зволити собі і надалі втрачати інформаційний ресурс, який безумовно  є головним засобом розвитку будь-якої країни.

     Вище  зазначене свідчить про необхідність у вирішенні першочергових проблем:

• формування законодавчої і нормативної бази, яка б регламен­тувала експортно-імпортний інформаційний обмін на комерційній підставі;
• розробки гнучкого механізму цивілізованої реалізації прав фізичних та юридичних осіб на інформаційні ресурси внутрішнього ринку;
• розробки критеріїв та методів оцінки інформаційного ресурсу;
• розробки і реалізації системи організаційних заходів до охорони й захисту інформаційних систем.

     Розв'язання зазначених проблем є вирішенням комплексного зав­дання щодо розробки та реалізації регулювання ринку  інформацій­них ресурсів.

     На  думку фахівців, XXI сторіччя — це сторіччя індустрії інформації та активного переходу країн до безпаперової технології. Головним товаром стане інформація.

     Розвиток  інформаційних систем є закономірним наслідком науково-технічного прогресу, розширенням сфери інтелектуальної діяльності людства.

     У зв'язку з цим слід зазначити, що традиційний підхід до науково-технічного прогресу взагалі орієнтований на послідовність: наука — техніка — виробництво. Наука породжує ідеї, техніка є їх матеріальним втіленням, а виробництво становить сферу промислової реа­лізації науково-технічних досягнень на реальний продукт. Таким чином, кожна з цих ланок є відносно самостійною і виконує специфічну роль.

     Зрозуміло, що провідна роль в організації творчої діяльності вчених, авторів і винахідників, а також у визначенні напрямів досліджень і забезпеченні науково-технічного прогресу належить державі. Саме на державу покладається завдання щодо створення найсприятливіших умов для розвитку науки, техніки, виробництва шляхом розробки відповідної економічної і правової бази.

     Вочевидь, що єдина загальнодержавна система  керування науково — технічним прогресом не змогла спрогнозувати заздалегідь соціально-економічного стану, в якому опинилася зараз країна. Між тим, нове знання виникає внаслідок протиріч, головним з яких є конфлікт між теорією і практикою, що означає наявність суперечностей, а це в свою чергу викликає настання кризи. Зрозуміло, що за цих умов потрібна інша система поглядів, новий стиль мислення, інший підхід.

     Монополія державних підприємств, яка існувала до 90-х років XX століття винищила конкуренцію, а відсутність внутрішнього ринку  на промислові вироби призвела до того, що нові та перспек­тивні результати інтелектуальної діяльності, особливо перспективні технології, які вважають самим вигідним і престижним продуктом  світу, позбавилися статусу товару.

     Стосовно  продажу технологій зарубіжним партнерам, слід зазна­чити, що за ЗО років Україна  продала лише 4 тис. ліцензій, в той  час як Японія продає в середньому 2 тис. і одержує понад 50 млн ієн що­річно.

     Повільне  впровадження ринкових принципів у  сфері науки і тех­ніки спричиняє  знецінення інтелектуальної творчої  праці. На думку більшості авторів, єдиний, поступовий, взаємообумовлений  їх роз­виток можливий лише тоді, коли саме сфера товарного обміну, тобто  ринок, буде мати в них потребу. Вочевидь, що накопичення знань в інформаційній сфері, поширення спеціалізації породжує новий вид наукової діяльності — інформатику. На думку деяких авторів, сьогодні обмін інформацією здійснюється переважно за принципом вільного ринку: інформація, науково-технічні дані характеризуються як товар. Однак, в останній час стала помітною тенденція до розгляду інформатики як міжна­родного ресурсу. Розробка нових принципів у даній сфері могла б ста­ти важливим внеском до створення нового комплексу правових норм.

     Інформатика виконує роль засобу забезпечення суспільних потреб. Проте специфічність її теоретичних основ, що застосовуються на принципі єдиного підходу до різноманітних процесів суміжних наук, правові аспекти у досягненні мети гарантованого забезпечення розвитку інформаційних відносин в інтересах суспільних потреб, на думку ряду зарубіжних авторів дозволяє вже сьогодні говорити про нову наукову дисципліну — правову інформатику.

     Разом з тим, розвиток будь-якої наукової дисципліни передбачає її автономність, самостійність функціонування. Самостійності  має відповідати низка цілком певних вимог, найважливіші з яких —  реальність предмету і вчення, практична  потреба, вияв властивих закономірностей  тощо. У зв'язку з цим, можна зробити такі висновки:

     1)  Сучасна діяльність у галузі  правової інформатики повинна  забезпечити вирішення таких  важливих питань: утворення правової  інформатики як науки, яка б  органічно і гармонійно відповідала  соціально-економічному стану країни на певному історичному етапі; науковий розвиток правової інформатики в інтересах розвитку творчості людей та економічних інтересів суспільства. Якщо перше завдання якоюсь мірою вирішується з використанням емпіричних підходів, то практичні завдання можуть бути вирішеними успішно тільки на основі науково-теоретичного підходу, враховуючи різноманітні погляди нау­ковців, численні соціально-економічні фактори шляхом глибокого їх вивчення, співвідношення та узагальнення.

     2)  У правовій інформатиці не  можна лише накопичувати факти.  Факти, взяті самі по собі, ще не є наукою. І тільки за допомогою мислення, відволікаючись від штучних зв'язків, можна з'ясувати глибинну послідовність і закономірності. На цій ос­нові слід будувати нову правову дисципліну — правову інформатику.

     3)  Друге завдання слід вирішувати, виходячи з того, що будь-яка  теорія спочатку має чисто  описовий характер, тобто ви­вчає  існуюче. Після цього етапу  слід переходити до порівнян­ня.  І вже потім теорія набуває  ознак пояснювальної.

     Правова інформатика — не виняток. На цей  час правова інформатика володіє безліччю фактів, які є важливими не тільки у формі інформації чи порівняння окремих явищ, головне — їх узагальнення мусить переслідувати мету знаходження подальших перспектив, оптимальної побудови системи правової інформатики як в цілому, так і її невід'ємних елементів.

     Подальший розвиток мають отримати різного  роду інформаційні системи. Така необхідність визнана на самому високому рівні. Для  наукового забезпечення діяльності Президії та постійних комісій Вер­ховної Ради України, наприклад, створено науково-експертний від­діл з фахівців різних галузей  знань. Цей відділ разом з відповідним  сектором у складі Центру комп'ютеризованих інформаційних систем склали інформаційно-аналітичний  центр Верховної Ради України, який в перспективі стане основою для створення ефективної дослід­ницької служби законодавчого органу держави.

     Перспективи державної підтримки розвитку інформаційних  сис­тем в Україні викладено  в Законі України «Про затвердження Зав­дань Національної програми інформатизації на 1998-2000 роки» від 4 лютого 1998 року. Крім загальних завдань у сфері  інформатизації, таких як розробка пакету законодавчих та нормативно-правових актів у цій сфері, за мету ставиться  розробка основоположних дер­жавних стандартів засобів інформатизації та інформаційно-телеко­мунікаційних  систем, гармонізованих з міжнародними стандартами;

     розробка  і впровадження системи державної  сертифікації засобів ін­форматизації  та інформаційно-телекомунікаційних систем у межах державної системи  сертифікації УкрСЕПРО; вироблення та розвиток телекомунікаційної інфраструктури; створення національної сис­теми інформаційних  ресурсів; створення системи інформаційно-ана­літичного  забезпечення найважливіших галузей  економіки, держав­них органів, навчальних закладів. Конкретні заходи фінансування перерахованих завдань, безумовно, сприятимуть розвитку інфор­маційних систем і мереж в Україні.

     Про увагу, яка приділяється проблемам  розвитку інформаційних систем, свідчать чисельні конференції та наукові  семінари, що при­свячені цій проблемі. Важливою серед них можна назвати  конфе­ренцію, проведену за Постановою Президії Верховної Ради України  «Інформаційна система Верховної  Ради України та міжнародні ін­формаційні  ресурси».

     За  роки існування України як суверенної держави з багатьма краї­нами  були укладені декларації про принципи та основні напрями розвитку інформаційних  відносин з обов'язковими положеннями  про необхідність розвитку взаємовигідного  співробітництва в нау­ково-технічній  та інформаційній сферах.

     Так, Постановою Президії Верховної Ради України від 16 січня 1995 року було схвалено Договір про співробітництво  між Президією Верховної Ради України та Дослідницькою Службою  Конгресу (ДСК) Сполучених Штатів Америки  з таких питань програми парламент­ської  допомоги, яка фінансується Агентством Міжнародного розвит­ку США: обмін  інформацією, джерелами якої є будь-які  існуючі, а також наново створювані загальнодоступні бази даних; допомога щодо забезпечення електронного зв'язку між ДСК і Секретаріатом Верховної  Ради України з використанням  найбільш ефективних те­лекомунікаційних  систем, які є в їх розпорядженні  для обміну ін­формацією.

     У зв'язку з цим перспективи розвитку інформаційних систем в Україні  характеризуються тим, що:

     вони  все більше будуть входити до сфери  нашої повсякденної діяльності;

     будуть  розвиватися у формі інтегрованих, а також широко роз­подільних  територіальних систем;

     •  все більша кількість інформаційних  систем буде набувати ознак інтелектуальної  обробки інформації в плані інформаційних  сис­тем штучного інтелекту, моделюючих інтелектуальних та екс­пертних  систем.

     В Україні, як в деяких інших країнах, має бути прийнята за на­ціональну, розрахована на XXI століття програма створення інфор­маційних систем, які, будучи пов'язаними з національними  сис­темами інших країн, утворять Глобальну  інформаційну світову інфраструктуру.

     З метою вирішення цієї програми 22 листопада 1994 р. був підпи­саний  Меморандум про взаєморозуміння  щодо співробітництва у сфері  телекомунікацій і розвитку всесвітньої  інформаційної інфраструктури між  Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки.