Конституцiйні засади щодо структури, функцій та особливотей роботи парламентів України та Франції

План

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Теоретичні питання  конституційно-правового статусу  парламентів України та Франції ……………………………………………………………….6

1.1. Конституційний склад  і структура парламентів України та Франції…….6

1.2. Основні форми діяльності парламентів України та Франції…………….18

Розділ 2. Повноваження парламентів  України та Франції……………………25

2.1. Функції і повноваження парламентів України та Франції……………….25

2.2. Повноваження парламентів  України та Франції по відношенню до інших органів влади……………………………………………………………………..35

2.3. Конституційно-правовий  статус народного депутата в  парламенті України та Франції………………………………………………………………41

Розділ 3. Порядок формування парламентів України та Франції……………55

3.1. Етапи формування  парламентів……………………………………………55

3.2. Законодавчий процес  та інші парламентські процедури  в парламенті України та Франції………………………………………………………………61

Висновки…………………………………………………………………………72

Список літератури……………………………………………………………….79

Вступ

Сучасне конституційне право — це галузь права, яка закріплює основні принципи демократії та організації державної влади. В умовах становлення України як демократичної, соціальної, правової держави дедалі зростає його роль в оптимізації та прискоренні процесів державотворення і правотворення. Щоб ці процеси були керованими, прогнозованими і відповідно ефективними й оптимальними, вони мають ґрунтуватися на наукових засадах, здобутках та рекомендаціях науки конституційного права. Відтак підвищуються значення і евристичні можливості цієї науки у суспільному розвитку.

З прийняттям 28 червня 1996 р. Основного  Закону конституційний процес у незалежній Україні не завершився, а став більш  динамічним, спрямованим на розв'язання найактуальніших проблем державотворення, становлення дієздатних структур громадянського суспільства, забезпечення прав людини і громадянина. Останнім часом відбулися істотні зміни у конституційному законодавстві та у правовій системі в цілому. Конституція України дала поштовх новелізації усіх галузей національного законодавства.

Парламент (від лат. parlare — говорити, англ. — parliament, фр. -- par lenient) або легіслатура (від лат. lex —  закон) — вищий загальнонаціональний представницький орган державної  влади, правомочний виконувати на основі конституційних приписів законодавчу, установчу, контрольну та інші функції.

Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру  Стародавніх Греції та Риму (наприклад, рада п'ятисот в Афінах). У XII—XIV ст. у  країнах Європи виникають станово-представницькі установи, які певною мірою обмежували владу монарха (наприклад, іспанські кор-теси, генеральні штати у Франції, рада королівства в Англії). Вважається, що англійський парламент існує з 1265 p., коли вперше були скликані збори, які обмежували владу короля і досить широко представляли інтереси країни (поряд з баронами в ньому засідали по два лицарі від кожного графства і по два представники від кожного міста). Проте історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького і законодавчого органу починається лише після буржуазних революцій XVII—XVIII ст.

Конституційне право — одна із найдинамічніших галузей національного права, що справляє вирішальний вплив на темпи реформування в економіці та політичній системі. Водночас конституційне право є гарантією того, що країна не повернеться до минулого.

В Україні відбувається складний і водночас динамічний процес становлення конституціоналізму на демократичних засадах, зорієнтований  на загальнолюдські цінності. Конституціоналізм  у політичному розумінні — це особливий характер відносин між державою і суспільством. Він є оформленням суспільної згоди щодо відповідних цінностей, принципів та механізмів. Конституція як юридичний документ може існувати в державі й без суспільної згоди. Проте для конституціоналізму вона є необхідним елементом.

Світовий досвід переконливо свідчить про те, що найуспішніше розвивається та суспільна система, в якій найбільш повно розкривається творчий  потенціал людини. Саме вільна і  відповідальна особа є головною рушійною силою сучасної цивілізації, творцем всіх складових суспільних відносин — політичних, економічних, соціальних, правових, етнічних, конфесійних, культурних.

Хоча всi полiтичнi системи  демократичних країн можуть грунтуватися на  загальних  принципах,  таких  як  розподiл влад  i  забезпечення народного    представництва   через   парламент,   мiж   процедурами, встановленими для досягнення цих  цiлей  конституцiйними  механiзмами рiзних  країнах,  iснують  iстотнi  вiдмiнностi.

Дана робота являє собою аналіз конституцiйних засад щодо структури, функцій та особливотей роботи парламентів України та Франції.

Основна мета роботи - показати, в чому схожі і чим відрізняються між собою парламенти України та Франції.

Щодо кожної з цих  країн, задачою є висвiтлення таких питань:

• правові засади та структура парламенту
• роль парламенту у розвитку країни

-   координування  дiяльностi парламенту

- стосунки мiж парламентом та президентом, між парламентом та іншими органами влади

-    повноваження парламенту та депутатів

-    основні відмінності в діяльності парламентів обох країн.

Вивчення цих питань є актуальним для України, яка ще не зовсім стала на шлях стабільності та впевненого розвитку, і потребує вивчення досвіду світових держав.

Таким чином, тiльки за допомогою  детального аналiзу ми можемо охопити все розмаїття характерних рис, якi вiдрiзняють органи влади європейських країн  однi  вiд  одних,  або  навпаки, зближує  їх мiж собою,  а отже зрозумiти роль, яку вони вiдiграють у вiдповiдних полiтичних системах.

Розділ 1. Теоретичні питання конституційно-правового статусу парламентів України та Франції

1.1. Конституційний склад  і структура парламентів України та Франції

Велика різноманітність  в орґанізації парламентів обумовлює  відмінності у структурі, кількісному складі та функціях парламентського апарату. Типи парламентів відрізняються між собою кількістю палат (однопалатні чи двопалатні парламенти). Більшість унітарних держав обрали однопалатні системи, причому в деяких випадках для роботи над окремими питаннями однопалатний парламент може ділитися на дві палати. Наприклад, норвезький парламент однопалатний, проте для обговорення певних законодавчих питань він стає двопалатним. Майже всі федеральні держави, як США та Німеччина, Франція мають дві палати. Загалом, двопалатні парламенти вимагають більшої кількості законодавців, що тягне за собою необхідність у більшій чисельності апарату.

Відомо також, що у парламентах світу існують різні форми орґанізації роботи. Кожен парламент віднаходить і запроваджує свою власну, єдину у своєму роді систему роботи. Особливості цієї системи залежать від чисельного складу парламенту, наявних фінансових ресурсів, цілей та пріоритетів законодавчого орґану.

В Україні Конституцією 1996р. закріплено якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, що існувала в Україні упродовж кількох десятиліть, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади — принцип поділу її на законодавчу, виконавчу та судову [1,c.15].

Органи державної влади України  стали рівноправними і не залежними  один від одного. При цьому Верховна Рада України, за Конституцією, остаточно  втратила колишній статус найвищого  органу державної влади, але вперше набула всіх основних рис статусу парламенту — єдиного загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Новий конституційно-правовий статус Верховної Ради України суттєво  відрізняється від встановленого Конституцією України 1978р. та Конституційним договором від 8 червня 1995 р. Ця відмінність зумовлена рядом чинників. Уперше з часів УНР (Конституція УНР від 29 квітня 1918 р.) представницький законодавчий орган України конституйовано як парламент. Застосування терміна «парламент» до Верховної Ради України свідчить про сприйняття ряду основних положень доктрини парламентаризму, під чим розуміють систему правління, що характеризується чітким розмежуванням законодавчої і виконавчої функцій влади.

Отже, виходячи з принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, який закріплений у “Загальних засадах” Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в нашій державі є Верховна Рада України.

Верховна Рада України, на відміну від інших європейських країн, складається з однієї палати. Рада обирається вільними виборами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування стороком на чотири роки.

Вибори до Верховної Ради України  можуть бути черговими та позачерговими. У відповідності з ч. 1 ст. 77 Конституції чергові вибори до верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень діючого її складу. Позачергові вибори до парламенту України відбуваються тоді, коли він достроково припиняє свої повноваження. Це може статися за умови, що протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися, внаслідок чого президент України достроково припиняє її повноваження та призначає нові вибори, які й будуть називатися позачерговими.

Такі вибори повинні відбуватися  протягом шістдесяти днів їз дня опублікування  президентського указу про дострокове припинення повноважень попереднього складу парламенту. Слід мати на увазі, що причини, через які пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися, повинні міститися в її діяльності. Це може бути, наприклад, відсутність кворуму (кількості народних депутатів України, необхідної для визнання засідань Верховноїх Ради правомочними вирішувати питання, віднесенні до її компетенції), і як результат - відмови частинии депутатів зареєструватися учасниками планарного засідання, або безрезультатність спроб обрати Голову Верховної Ради, який повинен вести її засідання. Але в кожному разі такі причини мають свідчити про нездатність данного складу депутатів Верховної Ради розв’язувати питання організації своєї власної роботи.

Повноваження Верховної Ради, обранної на позачергових виборах, не можуть бути припиненні протягом одного року її функціонування. Таке правило зумовленне недоцільністю законодавчого органу, а також наявність суттєвих витрат, пов’язаних з виборчими кампаніями. Дострокове припинення повноважень Верховної Ради не допускається і в останні шість місяців строку повноважень президента України, що спрямовано на запобігання створення можливих політичних та організаційних ускладнень у період виборчої президентської кампанії [1, c.48].

Важливою рисою українського парламенту як органу законодавчої влади  є його єдність – винятковість та універсальність у системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами. Сьогодні в Україні немає інших органів законодавчої влади — загальнонаціональних або місцевих, крім Верховної Ради України. До 1992 р. у період між сесіями Верховної Ради законодавчу владу здійснювала Президія Верховної Ради шляхом внесення змін і доповнень до чинних законодавчих актів.

Верховна Рада України є загальнонаціональним органом державної влади, оскільки наділена правом представляти весь український  народ -  громадян України всіх національностей  і виступати від імені всього народу. Це випливає як з преамбули  Конституції України та її змісту, так і з назви парламенту — Верховна Рада України. Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й порядку роботи.

Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції України). Така кількість народних депутатів зумовлена такими факторами: кількістю населення (громадян) України, виборчою системою, структурою парламенту та іншими обставинами [18, c.38].

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різних чинників. Так, з одного боку, чисельність  парламенту має бути достатньою для  забезпечення його представницького характеру. Для того, щоб парламент виступав реальним представником народу, до його складу мають входити відносно численні об'єднання парламентаріїв (депутатські групи та фракції), які відображали б інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, відповідною має бути чисельність його робочих органів (комітетів та комісій), які здійснюють зако-нопроектну та контрольну діяльність. З другого боку — надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350—500 депутатів.

Конституція України 1996р. залишила загальну структуру Верховної  Ради без змін, але значно оновила  окремі її інститути.

Найважливішими віхами української парламентської реформи  є припинення існування Президії Верховної Ради України як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради на комітети Верховної Ради та ряду інших інститутів, зокрема інституту найстаршого за віком депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення процедури складення присяги народними депутатами, інституту представника Президента України у Верховній Раді та інших. Започатковано створення ряду елементів інфраструктури Верховної Ради: Парламентське видавництво, Парламентська бібліотека, Інститут законодавства, друковані органи - «Відомості Верховної Ради України», журнал «Віче», газета «Голос України» та ряд інших.

Відповідно до ст. 88 Конституції  України Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної  Ради України, його Першого заступника і заступника. Голова Верховної Ради має такі повноваження [1,c.41]:

• веде засідання Верховної Ради України;
• організовує підготовку питань до розгляду на її засіданнях; підписує акти, прийняті Верховною Радою;
• представляє Верховну Раду у відносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
• організовує роботу Апарату Верховної Ради.

Верховна Рада затверджує перелік комітетів, обирає їх голів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають  питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України (ст. 89 Конституції). Значення комітетів полягає:

• по-перше, в забезпеченні безперервної і ефективної діяльності Верховної Ради, яка працює в сесійному порядку;
• по-друге, в найбільш повному залученні народних депутатів до роботи Верховної Ради.

Комітет  - своєрідна форма об'єднання депутатів усередині Верховної Ради, бо ні сесія, ні депутатські групи та фракції, ні індивідуальна робота депутатів не можуть виконувати цієї ролі в повному обсязі.

Верховною Радою четвертого скликання створені такі комітети, як комітет:

- з питань правової політики;

- з питань державного будівництва та місцевого самоврядування;

- з питань соціальної політики та праці;

- з питань науки і освіти;

- з питань охорони здоров'я, материнства та дитинства;

- з питань культури і духовності;

- з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій;

- з питань бюджету;

- з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму;

- з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин; з питань фінансів і банківської діяльності;

- з питань промислової політики і підприємництва;

-з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки; з питань аграрної політики та земельних відносин;

- з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства та зв'язку;

- з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи;

- з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності;

- з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією;

- з питань національної безпеки і оборони;

- з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України;

- з питань свободи слова та інформації;

- з питань європейської інтеграції;

- у закордонних справах;

- у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів,

- а також Спеціальна контрольна комісія з питань приватизації [19, c.78].

Кожен комітет, який очолює роботу над певним законопроектом чи проектом іншого акта Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів, окремих народних депутатів і готує їх до розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України. Для здійснення законопроектних та інших функцій комітетам надаються, зокрема, такі права:

а) публікувати у пресі  до внесення на розгляд Верховної  Ради у першому читанні законопроекти, що належать до їх компетенції, і звертатися до наукових установ і організацій, громадян та їх об'єднань з пропозицією висловити свою думку щодо них. У разі опублікування законопроекту мають бути зазначені всі автори його в цілому та його структурних частин, а також ініціатори його внесення;

б) укладати договори з  науковими установами, навчальними  закладами та спеціалістами про науково-інформаційний пошук, розробку, доопрацювання та експертизу законопроекту, залучати до цієї роботи працівників міністерств і відомств, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

в) вносити пропозиції щодо проведення всеукраїнського референдуму.

Верховна Рада України  у межах своїх повноважень  може створювати також тимчасові  спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань. Крім того, для проведення розслідування  з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі коміси, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від її конституційного складу. Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюється законом [1, c.58].

Уповноважений Верховної  Ради України з прав людини призначається  Верховною Радою для здійснення парламентського контролю за додержанням  конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Конституції). Рахункова палата створюється для контролю за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України.

Роботу Верховної Ради забезпечує Апарат Верховної Ради. Його керівника призначає на посаду та звільняє з посади Верховна Рада. Вона затверджує також структуру свого Апарату (п. 35 ст. 85 Конституції). Організація і порядок діяльності Верховної Ради, статус народних депутатів України визначається виключно законом України.

Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Конституційно-правовий статус Верховної Ради зумовлений президентсько-парламентською формою правління. Це проявляється у підзвітності і підконтрольності Кабінету Міністрів перед парламентом України, у наявності у Президента України права розпуску Верховної Ради України, права вето на закони тощо. Це дає підстави віднести Верховну Раду до парламентів змішаного типу.

Тепер розглянемо структуру  та правові засади роботи парламенту Франції.

Основний закон Франції передбачає республіканську форму правління змішаного характеру, оскільки в ній спостерігаються риси президентської (глава держави обирається без участі парламенту та призначає уряд) і парламенської республіки (уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту). При цьому досить складно визначити, хто ж очолює виконавчу гілку влади.

Розробляючи Конституцію 1958 року, парламент Франції, з огляду на негативний досвід Третьої та Четвертої республік, зробив усе, щоб уникнути такого недоліку парламентської форми правління, як значна нестабільність попередніх режимів (парламент був поділений на численні фракції, які не могли створити дисципліновану більшість, уряд був коаліційним та нестійким). Метою авторів Основного закону було вдосконалити, раціоналізувати структуру влади, підвищити її ефективність та зменшити можливості для політичних маніпуляцій в партійних інтересах. Обов'язковою умовою було збереження інституту відповідальності уряду перед парламентом. Після того, як було прийняте рішення не переходити до англійської системи мажоритарного голосування в один тур, яка неодмінно привела б до укрупнення політичних партій, значна частина "раціональних" нововведень була спрямована на підвищення відповідальності проурядової більшості за долю кабінету.

Зазначені умови сприяли  побудові відносин між парламентом  та урядом у Франції на засадах "раціоналізованого" парламентаризму. Виконавча влада наділена значними повноваженнями для того, щоб підтримувати дисципліну у рядах більшості. Президент республіки має досить обмеженi безпосередні відносини з Парламентом: він не несе вiдповiдальності перед Парламентом, не бере участi у парламентських дебатах. Усі повсякденнi взаємовiдносини з Парламентом віднесенні до відання Прем'єр-міністра. Відносно "безпосереднє" звернення Президента до парламенту відбувається за допомогою спеціальних послань, якi зачитуються Президентом Нацiональних зборiв i, відповідно, Президентом  Сенату. Проте з 1958 року це право було використано менше двох десятків разів (наприклад,  у 1990 році президент Ф. Міттеран звернувся до парламенту з посланням, пов'язаним із вiйною у Кувейтi) [8, c.11].

Отже, парламент Франції складається з двох палат: Нацiональних зборiв, які обираються на п’ять рокiв прямими загальними  виборами, i Сенату. Сенат Франції обирається непрямими загальними виборами. Кожнi три роки одна третина Сенату переобирається на дев'ятирiчний термiн.

Примітно, що в ч. 1 ст. 24 Конституції, що встановлює склад Парламенту, нижня палата вказана першою на відміну від багатьох інших конституцій. Цьому є історичні причини: після Другої світової війни ліві сили дуже енергійно виступали проти верхньої палати, і до  1958 р. такі настрої ще були сильні[2, c.51].

Компетенція палат однакова, точніше, однакові  предмети ведення  і майже однакові повноваження. Відмінності  є лише в законодавчому процесі, а також у сфері  парламентського  контролю.

Для керівництва роботою  кожна палата парламента створює бюро. Окрім голови палати, що грає значну роль в нижній і особливо у верхній палаті, в  бюро входять віце-голови, секретарі і квестори. Голови палат — не просто посадові особи, вони мають деякі самостійні владні повноваження: призначення членів Конституційної ради, заміщення Президента республіки головою Сенату, головування в Конгресі  голови  Національних зборів і ін.

Нижня палата парламенту Франції - Націнальні збори складається  з 577 депутатів, які обираються на основі загального, рівного та прямого виборчого права.

Сенат - верхня палата парламенту засідає у Люксембургському палаці. Він складається з 321 депутатів, з  яких 12 представляють французів, які  проживають за кордоном. Основна роль верхньої палати парламенту полягає  в тому, що він, по-перше, вирішує проблему перерваності в діяльності державних органів. Адже є постійно діючим органом, який не може бути розпущений Президентом республіки. По-друге, Сенат виконує функцію консервативної противаги щодо нижньої палати.

Згідно ст. 32 Конституції, голова Національних зборів обирається на термін легіслатури, а голова Сенату обирається після кожного часткового оновлення цієї палати. Відповідно до Ордонансом № 58-1100 голови палат піклуються про внутрішню і зовнішню безпеку палат, можуть залучати для сприяння озброєні сили і інші владні структури, будь-який офіцер  або службовець, який зобов'язаний ним підкорятися по їх вимозі.  Таке повноваження вони можуть делегувати квесторам або одному з них.

У палатах утворюються  наради, голів у складі голови і віце-голів палати, голів постійних комісій, голів політичних груп (парламентських партійних фракцій), одного з міністрів. У Національних зборах до складу наради входить також генеральний доповідач фінансової комісії. На нарадах визначається організація обговорення питань порядку денного.

У кожній палаті утворюються, згідно ч. 2 ст. 43 Конституції, по шість  постійних комісій, що розглядають  внесені до палати проекти і пропозиції. Вони здійснюють і деякі контрольні функції відносно Уряду. Кожен парламентар повинен входити до складу якої-небудь  постійної комісії.

Чисельний склад комітетів  визначається Регламентом і становить - 145 депутатів для двох комітетів  та по 73 - для чотирьох інших [8, c.12]. Практика засвідчила, що така значна кількість членів істотно ускладнює ефективну діяльність. На думку багатьох французьких науковців, це робить практично неможливим поглиблене обговорення законодавчих текстів. Вихід із цього становища намагаються знайти шляхом створення для вивчення окремих питань невеликих робочих груп з числа членів постійної комісії. Однак, незважаючи на це, значна кількість фахівців у Франції висловлюється за більш грунтовне вирішення даної проблеми, а саме - за збільшення кількості комітетів.

Відповідно до власних  політичних поглядів депутати, як і в українському парламенті, можуть формувати фракції (політичні групи). Утворення фракцій, що захищають приватні, місцеві чи професійні інтереси забороняється. У Національних зборах парламентська група повинна складатися принаймні з двадцяти членів, а у Сенаті - щонайменше з п'ятнадцяти.

Для створення фракції  необхідно подати у канцелярію Президента палати політичну декларацію, що підписується всіма її членами. Декларація, список депутатів, що входять до неї та ім'я  обраного керівника публікується в "Офіційному віснику". У межах своєї діяльності фракції надсилають представників у Бюро та комітети, формулюють свою точку зору щодо законопроектів, визначають політичну позицію, якої дотримуються у комітеті чи під час пленарного засідання. Керівники фракції приймають участь в обговоренні питань порядку денного та організації дебатів. Вони можуть втручатися у перебіг сесії, наприклад, звертатися з проханням встановити терміни розгляду питань на засіданні або вимагати відкритого голосування. Щодо дисципліни у середині фракцій, то слід зазначити, що вони постійно зміцнюється, а кількість індивідуальних ініціатив депутатів та сенаторів зменшується.

Відповідно до Конституції  Президент Франції не є вiдповiдальним перед Парламентом; вiн нiколи не бере участi у парламентських дебатах. Президент спiлкується з обома палатами Парламенту тiльки через послання, якi зачитуються головою Нацiональних зборiв i головою Сенату i не пiдлягають дебатуванню (стаття 18 Конституцiйного закону Франції)[2, c.36].

Ордонанс № 58-1100 передбачає, що обидві палати засідають в Парижі, а якщо через обставини вимушені зібратися в іншому місті, то Уряд за узгодженням з  головами палат приймає заходи для встановлення місця  цих засідань поблизу місцезнаходження Президента і Уряду. Палати засідають окремо. Резиденція Національних зборів знаходиться в Бурбонському палаці, резиденція Сенату — в Люксембурзькому палаці, а для засідань Конгресу  надається Версальський палац.