Ландшафтне картографування України

ВСТУП

Найбільш відомими продуктами картографії являються образно-знакові  моделі простору у вигляді плоских  карт. Прикладів широкого застосування карт у житті й діяльності людей можна навести дуже багато. Карта – це джерело знань, незмінний посібник у середній і вищій школі. Без карти неможливі експедиційні дослідження, туристичні походи, подорожі, мореплавство, промислове і сільськогосподарське будівництво та ін. Водночас карти є засобом масової інформації і пропаганди наукових знань.

Нині майже жодне дослідження  у фізичній та економічній географії  не обходиться без всебічного і глибокого  аналізу картографічних матеріалів. Лише за допомогою карт можна глибоко  проаналізувати особливості природи  і господарства, оцінити взаємозв'язки виробництва із сировинною базою  і споживачами. Дуже важлива роль карти у процесі навчання учнів/студентів  географії, історії, природознавства  та інших наук. Карта в навчальному  закладі так само необхідна, як підручник.

Своєрідність окремих  видів карт, наприклад геологічних, ґрунтових, ландшафтних і ін., заснованих на матеріалах відповідних наук (геології, ґрунтознавства, ландшафтознавства, економічній географії і так далі), а також особливості створення подібних карт, спричинили розробку і виділення тематичних розділів.

Одним із найбільш актуальних розділів тематичного картографування  в Україні, на даний момент, являється  ландшафтне картографування. Це пов’язано  з, насамперед залежністю від історичного  розвитку картографування, спеціалізації  господарства, та розвитку відповідних  вчень і напрямків дослідження  на території України. Особливо ландшафтне картографування набирає актуальності в останні роки, враховуючи антропогенний  вплив на природно-територіальні  комплекси. Саме тому постає необхідність розглянути дане питання.

Об’єкт дослідження – ландшафтне картографування України.

Предмет дослідження – історія, стан та перспективи розвитку ландшафтного картографування України.

Мета дослідження: проаналізувати історичний розвиток ландшафтного картографування, його етапи, сучасний стан, та виявити перспективні шляхи розвитку.

Реалізація поставленої  мети передбачає вирішення наступних завдань:

Реалізація поставленої  мети передбачає такі завдання:

• Прослідкувати залежність розвитку ландшафтного картографування від розвитку картографії та ландшафтознавчої науки;
• Виявити основні етапи розвитку та особливості світового та Вітчизняного ландшафтного картографування;
• Проаналізувавши стан і історію розвитку ландшафтного картографування запропонувати перспективи його розвитку.

Методи дослідження: історичний (вивчення історичного розвитку та становлення ландшафтного картографування); порівняльний ( порівняння окремих картографічних творів, виданих в різний час, а також різних видів ландшафтних карт), аналітико-статистичний ( обробка статистичних даних з видання ландшафтних картографічних творів).

Структура роботи: робота складається з п’яти  розділів,  сторінок, містить 8 карт, при виконанні роботи було використано 51 джерело інформації.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ  ЛАНДШАФТНОГО КАРТОГРАФУВАННЯ

1. Ландшафт як об’єкт ландшафтного картографування.

Суспільство завжди потребувало  знань про навколишнє середовище і природу, так, як з самого свого  зародження, і до тепер, його розвиток і існування залежить від природних  умов. Це стало рушійною силою для  загальних географічних досліджень, що і призвело до появи, спочатку поняття  ландшафт, а пізніше і необхідності відображення його за допомогою картографічних творів.

Розвиток ландшафтного картографування  перебуває в залежності від розвитку природознавства, теорії ландшафтознавства і уявлень про ландшафт.

Ландшафт –  складний природно-географічний комплекс, в якому всі основні компоненти: рельєф, клімат, вода, ґрунти, рослинність і тваринний світ знаходяться у великій та складній взаємодії, утворюючи однорідну за умовами розвитку нерозривну систему. Розглядаючи історію формування цього поняття, слід зазначити, що вперше слово «ландшафт» прозвучало в IX столітті в працях ченців Фульдского монастиря в Німеччині. Вони при перекладі з латини «Євангелічної гармонії» богослова Татіана замінили латинське слово «regio» (район, країна) на «lantscaf», що значить «єдина священна земля, єдиної пастви, територія, впорядкована, згідно загально германського плану». Надалі це поняття поступово трансформувалося в поняття, далеке від первісного змісту. Ландшафт укладається в рамки адміністративно-територіального та адміністративного поняття. В XVI столітті починає розвиватися ландшафтний (пейзажний) живопис. На картинах зображувалися типові види земель. Ці роботи вважалися попередниками ландшафтних карт. Пізніше цей термін став широко використовуватися в географії і екології [1].

Ландшафтне картографування  полягає у відображенні за допомогою  способів картографічного зображення структури фізико-географічних територіальних комплексів або одиниць.  До появи  наукових ландшафтно-географічних ідей в народі склалися емпіричні уявлення про природні територіальні комплекси. Своєрідність окремих місцевостей  відбилася в їхніх народних назвах: Полісся, Мещера, Жигулі. У синтетичних термінах – тундра, степ, тайга і т.п. закладено не лише характер рослинності, а й природа в цілому. Здавна використовують і термін «урочище», наприклад урочища окремих масивів лісу, боліт, балки та ін. [2].

Основоположником учення про ландшафт уважається німецький дослідник, мандрівник, найбільш видатний і продуктивний географ початку ХІХ століття – Александр Гумбольдт. Для нього було характерним цілісне сприйняття природи, що він і поклав в основу вчення про ландшафт. Застосувавши порівняльний метод він уперш зміг виділити ландшафтні пояси (зони), дане досягнення відіграло важливу роль у подальшому розвитку географічної науки світу.

Своє продовження роботи німецького вченого знайшли через  декілька десятиліть у працях В.В. Докучаєва. Він висунув ідею про тісну взаємодію всіх природних компонентів (ідея географічного комплексу). Про єдність природи він говорив у ряді праць, в тому числі в «Учении о зонах природы. Базуючись на законіцілісності і нерозривності географічного середовища, Докучаєв дійшов висновку про існування природних зон. Ці зони він уявляв собі як географічні комплекси, всі компоненти який тісно взаємодіють. Докучаєвський принцип зональності відіграв важливу роль при вирішенні сільськогосподарських і лісогосподарських проблем, а також являвся об’єктом перших ландшафтних карт. У дореволюційний період цей метод був покладений в онсову фізико-географічного районування.

Наступним етапом у розвитку концепції географічного комплексу стало вчення про ландшафт, виникнення якого було закономірним в історії природознавства. Л.С. Берг першим із російських учених увів у науку поняття «ландшафт» (1913), дав визначення ландшафту і  описав природу рівнинної частини Росії за ландшафтними зонами.

Г.Н. Висоцький, учень Докучаєва, відомий своїми працями в галузі степового лісорозведення, грунтознавства, геоботаніки тощо. Він зробив писав про морфологію ландшафту, запропонував укласти карти, які повинні послужити основою правильної організації сільського та лісового господарства.  Таким чином, можна стверджувати, що до початку ХХ століття почалася формуватися ідея природного комплексу, взаємозвязку між його компонентами, а також виділені основні структурні одиниці природних територіальних комплексів.

Подальший розвиток теорії ландшафтного картографування повязаний із необхідністю систематизувати природні територіальні комплекси при великомасштабному й середньомасштабному картографуванні. Об’єктом дослідження найбільш проста одиниця поділу – елементарний ландшафт. Завдяки роботі Л.С. Берга, було виділено два основних напрямки ландшафтної географії – типологічний і регіональний (1947 р.).

Десятиліттям пізніше широко починають практикуватися ландшафтні дослідження та формуються наукові школи в таких містах як Ленінград, Воронеж, Львів, Києві, Харків, Іркутськ.

В 1965 році вийшов перший підручник із ландшафтознавства «Основи ландшафтознавства і фізико-географічне районування» А.Г. Ісаченка, в якому узагальнені як теоретичні положення, здобуті за 50 років, так і досвід польових робіт, в тому числі і укладання ландшафтних карт.

З початку 70-х років ХХ століття особлива увага почала приділяєтися процессам ландшафтоутворення, антропогенному ландшафтознавству (Ф.М. Мільков), прикладним питанням , природокористуванню і охороні середовища. Підкреслюється необхідність більш інтенсивного розвитку геохімічного і геофізичного напрямів. Робиться акцент на антропогене навантаження й стійкість ландшафту. Використовуються нові методи дослідження ( геохімічні, геофізичні, космічні, математичні, картографічні, стаціонарні, служби моніторингу).

Ландшафтне вчення базується на фізико-географічному районуванні природно-територіальних комплексів, що, в свою чергу, залежить від їх класифікації. У ландшафтознавстві класифікаційна проблема почала активно розроблятися з кінця 50-х років. Перші ґрунтовні схеми класифікації ландшафтів запропонували Α. Γ. Ісаченко (1959) та Μ. О. Гвоздецький (1960), а ПТК менших рангів (фацій та урочищ) К.Г. Раман (1959). У цей же час О. І. Перельман (1960) та М. А. Глазовська (1964) розробили геохімічні принципи класифікації ландшафтів. Домінуючою установкою ландшафтознавців при вирішенні класифікаційної проблеми була обов'язкова генетичність класифікації ПТК· Лише класифікація за генетичними ознаками вважалась за наукову і корисною для практики.

Існує два підходи до систематики  ландшафтів земної кулі. Перший підхід - фізико-географічне районування - являє собою укрупнення ландшафтних  одиниць до фізико-географічних районів  того чи іншого порядку. Головним критерієм  при цьому служить не схожість, а зв'язок, просторові відносини, територіальна  єдність складових частин, а також  спільність їх історичного розвитку. Кожен регіон, що виділяється при  районуванні, унікальний і має свою назву.

Другий шлях систематизації - типологічна класифікація, тобто  об'єднання ландшафтів на основі якісного подібності. Вона грунтується на зіставленні ландшафтів по багатьом критеріям - генезису, структурою, функціонуванню, а також ландшафтостворюючих факторам. Певну схожість зберігається на всіх ступенях класифікації. В результаті, на одному рівні класифікації можуть виявитися територіально роз'єднані, але схожі один на одного за основними показниками ландшафти. [4].

Берг Л.С. дає дещо інше трактування поняття «ландшафт» як сукупність предметів і явищ, в якій особливості рельєфу, клімату,  вод, рослинного і тваринного світу, а також,значною мірою, діяльність людини, зливаються в єдине гармонічне ціле, яке монотонно повторюється на даній території Землі (1947 р.). Пізніше це визначення було доповнене  Солнцевим Н.А.  і було сформульоване як генетично однорідний територіальний комплекс, що має однорідний  геологічний фундамент, спільний тип рельєфу, клімату,  при цьому складається з ряду взаємопов’язаних і просторово повторюваних основних і другорядних урочищ (1965 р.).

Визначення ландшафту  є подібними,  крім тієї відмінності, що в перших сформованих визначенням  ландшафт являв собою, по суті, однорідну  ділянку місцевості з усіма притаманними їй  природними умовами і ресурсами. Тобто не розглядалося походження території, а лише її стан на даний момент в  даному місці. З розвитком теорії  ландшафтознавства до даного визначення було ще доданий історичний фактор, і необхідність єдиної генетичної основи для виділення природної територіальної одиниці. Пізніше чи не найголовнішим  фактором для характеристики ландшафту  стала саме людська діяльність, тому в більш пізніх і сучасних визначеннях  терміну «ландшафт», звертається  увага на можливість змінення природної  територіальної одиниці антропогенним  чинником.

Згідно Н. А. Солнцеву, для відокремлення самостійного ландшафту необхідні наступні основні умови:

1) територія, на якій  формується ландшафт, повинна мати  однорідний геологічний фундамент;

2) спільну геологічну історію (єдиний ландшафт, наприклад, не можна об'єднувати дві ділянки, одна з яких покривалася льодовиком, а інша – ні, або одна піддавалася морській трансгресії, а інша залишалася поза її межами);

3) клімат однаковий на  всьому просторі ландшафту та його стабільність при зміні кліматичних умов (всередині ландшафту спостерігається лише зміна місцевого клімату між урочищами, та мікроклімату між фаціями).

За таких умов, як вказує Н. А. Солнцев, на території кожного ландшафту створюється чіткий обмежений набір форм рельєфу, водойм, типів грунтів, біоценозів і, в кінцевому результаті, простих природних територіальних комплексів – урочищ і фацій, що розглядаються як морфологічні частини ландшафту.

У визначенні Н. А. Солнцева підкреслюється, що ландшафт є закономірно побудована система локальних ПТК, і це дуже важливо. Однак, з іншого боку, всякий ландшафт одночасно є частиною, або елементом, більш складних регіональних єдностей, і його слід розглядати як результат розвитку і диференціації географічної оболонки та її вищих структурних підрозділів. Єдність цих двох особливостей ландшафту визначає його специфічне вузлове положення в ієрархії геосистем. Поєднання двох підходів до ландшафту «знизу» і «зверху»  дозволяє вирішити проблему однорідності ландшафту, яка довго служила каменем спотикання при його визначенні та виокремлення в природі. Оскільки ландшафт розчленовується на різні фації і урочища, він, звичайно, внутрішньо неоднорідний.

Ландшафтознавство , галузь фізичної географії, що вивчає природні територіальні комплекси (або географічні комплекси, геосистеми) як структурні частини географічної оболонки Землі. Основоположниками ландшафтознавства в Росії були Л.С. Берг, Р. Н. Висоцкий, Г. Ф. Морозов і ін. представники школи В. В. Докучаєва початку ХХ ст, а за кордоном — німецький географ Пассарге[4].

З кінця 70-х років при  класифікації ПТК почали активно застосовувати математичні методи. Важливі праці в цьому плані виконали географи Казанського університету (А. М. Трофімов) та Польщі (3. Хойніцкі, Т. Чиж).

В залежності від класифікацій ландшафтів формується ландшатне районування районування. Районуванням є упорядкування просторово-суміжних геосистем, подібних за встановленими критеріями, в індивідуальні територіальні одиниці різних рангів — регіони. Кожний регіон є ланкою ієрархічної системи, входячи до складу регіонів вищих рангів. Регіоном найвищого рангу можна вважати планету в цілому, нижчого — територію фації. У фізичній географії багатий досвід розробки цієї проблеми: обґрунтовано основні теоретичні принципи і методи комплексного (ландшафтного), галузевого (ґрунтового, геоморфологічного тощо), прикладного (агроландшафтного, природно-рекреаційного тощо) районування, складено багато різних варіантів схем районування світу, континентів, окремих країн та регіонів.

Принципи та методи фізико-географічного районування розроблено в 60-70-ті роки і з того часу вони зазнали мало суттєвих змін. Укладені різними авторами схеми районування мало розрізняються в контурній основі. Відмінності полягають лише в наданні певному регіону різного таксономічного значення. Певна інваріантність теоретико-методичних засад та схем районування дала підстави деяким географам вважати, що в розвитку проблеми районування у фізичній географії спостерігається деякий застій . Проте, це може свідчити і про досить високий рівень досягнень у його  розробці.

Отже фундамент теорії ландшафтного картографування закладався поступово, починаючи ще з середньовіччя, та все ж до сучасного вигляду теорія прийшла лише на початку-середині ХХ століття, переважно, зусиллями Радянських та Вітчизняних науковців.

2. Поняттєвий апарат ландшафтного картографування

Ландшафтне картографування  — комплекс польових і камеральних  робіт, які проводять з метою  складання ландшафтних карт. У  процесі ландшафтного знімання  виявляють будову ландшафтів географічних та їхні межі. Основними методами є маршрутний і площинний (суцільний). Велике значення для даного виду картографування має використання аерофотоматеріалів і космічних знімків. Ландшафтне знімання супроводжується збором зразків гірських порід, грунтів, гербаріїв, фотографуванням та складанням текстових характеристик досліджуваних ландшафтів. [5].

Ландшафтні карти –  карти, що відображують закономірності розміщення географічних комплексів і їх просторову структуру. На детальних ландшафтних картах, зазвичай зображаються фації, на узагальнених великомасштабних і середньомасштабних (картах — урочища і місцевості, на дрібномасштабних  — переважно ландшафти, хоча в окремих випадках (наприклад, в «Атласі Забайкалья» 1967) можуть бути показані (у сильно генералізованном вигляді) фації і урочища. Крупно- і середньомасштабні ландшафтні карти створюються на основі польової зйомки (з широким використанням аерофотоматеріалів), дрібномасштабні складаються шляхом генералізації середньомасштабних ландшафтних карт і галузевих карт природи [4].

Ландшафтні карти вперше з'явилися в 20-х рр. ХХ ст. в СРСР, але широке поширення набули лише в 60-х рр., коли вони стали публікуватися у складі комплексних атласів. [8].

 На ландшафтних картах географічні комплекси об'єднуються в класифікаційні групи (типи, класи, види і ін.). Залежно від призначення окремої карти, легенди до них складаються з різною мірою детальності — від короткої вказівки про рослинність до розгорнутого переліку показників (включаючи елементи клімату, умови зволоження, ґрунту і т. д.). Ландшафтні карти  часто супроводжуються текстовими характеристиками виділених на них одиниць. [6].

3. Класифікація ландшафтних картографічних творів.

Географічні карти є одним із найважливіших засобів вивчення земної поверхні. Карти дають можливість огляду простору різної пощі, від невеликої ділянки місцевості до Землі загалом. Вони забезпечують зоровий огляд форми, розміру й взаємного розміщення об'єктів, дозволяють встановлювати їхні просторові параметри: координати, довжини, площі, висоти і розміри. Карти містять необхідні кількісні і якісні характеристики цих об'єктів і, нарешті, показують існуючі між ними зв’язки, в першу чергу просторові. Ці властивості пояснюють значення і цінність карт для практики.

Географічні карти, фіксуючи становище, стан і просторові зв'язку конкретних об'єктів (явищ), дозволяють раціонально виразити знання про розміщення явищ, знайти їх закономірності. У деяких галузях знань карти використовують як основний засіб дослідження.

Класифікація та картографування  є найважливішими розділами сучасного  ландшафтознавства. Здійснюється воно за  допомогою моделювання ландшафтної  структури території,  є основою  для подальших наукових пошуків, у тому числі в галузі фізико-географічного  районування, господарської оцінки та охорони природних умов і ресурсів, регіонального ландшафтного прогнозування [22].

Географічна карта – це зображення у певному масштабі території земної поверхні на площині, виконане за допомогою умовних знаків із застосуванням географічної проекції. Вона показує розміщення, властивості і зв'язки різних природних і соціально-економічних об'єктів та явищ.

Ландшафтне картографування — комплекс польових і камеральних робіт, які проводять з метою складання ландшафтних карт. У процесі ландшафтного знімання виявляють будову географічних ландшафтів та їхні межі. Основними методами є маршрутний і площинний (суцільний). Велике значення для даного виду картографування має використання аерофотоматеріалів і космічних знімків. Ландшафтне знімання супроводжується збором зразків гірських порід, ґрунтів, гербаріїв, фотографуванням та складанням текстових характеристик досліджуваних ландшафтів [4].

Як вже вказувалося  в попередньому розділі, ландшафт є  складною природною територіальною структурою, яка характеризується рельєфом, рослинним покривом, тваринним світом, ґрунтовим покривом та рядом інших  параметрів. Тому виділяють карти  які прямо показують дане явище  – ландшафтні карти, і карти, що показують  його опосередковано, або його компоненти – геоморфологічні карти, карти  рослинності, ґрунтів, тваринного світу  і т.д.

Моделювання природних процесів і явищ за допомогою географічних карт передбачає знання їх властивостей як образно-знакових моделей. Вивчення й складання карт, у тому числі  і ландшафтних, вимагають аналітичного підходу, розділення карт на складові її елементи, уміння розуміти зміст, значення й функції кожного елемента та простежувати зв'язок між ними [7].

Віднесення картографічної твору до певного класу, на сам  перед, буде залежати від того, що на ньому відображене. Так як ландшафтні картографічні твори належать до загальних фізико-географічних карт.

Класифікація карт за різними  ознаками необхідна для їх обліку, збереження, пошуку необхідної інформації, що є їх змістом, та вивчення особливостей самих карт. Вона також сприяє раціональній організації картографічного виробництва. Карти класифікують за такими ознаками: масштаб, територіальне охоплення, зміст, призначення, математична основа, епоха, тощо.

За масштабом ландшафтні карти поділяються на: крупно масштабні (1:200 000 і крупніше), середньомасштабні (1:200 000-1: 1 000 000) й дрібномасштабні (менше 1:1 000 000).

За просторовим охопленням ландшафтні карти класифікують, дотримуючись послідовного переходу від найбільш загальних понять до часткових. Так, до першої категорії ландшафтних  карт, слід відносити карти світу, материків, або значних його частин ; до другої групи належать карти, що відображають територію з меншою площею – територія окремої країни, республіки ( Ландшафтна карта України,  2009 р.); до третьої категорії належать карти окремих регіонів держав, та територіально-адміністративні одиниці ( Ландшафтна карта Чернівецької області, 2000 р.); і до четвертого класу відносять ландшафтні карти окремих міст, населених пунктів, їх частин, невеликих ділянок місцевості (Ландшафтная карта Каменной степи, 1970 р.). Крім того, ландшафтні карти в даному параметрі ще і різняться за фізико-географічною ознакою – ландшафтними одиницями.

За змістом ландшафтні карти мають розподіл на ландшафтні карти – ті, що відображають ландшафтні одиниці, ландшафтно-екологічні карти -- ті, що, крім природних компонентів, відображають внесені до них інформацію екологічного змісту на базовій картографічній основі, з урахуванням циклу впливів і відповідних змін: від джерел забруднення і формування навантаження – до взаємодії окремих компонентів і систем та виникнення певних реакцій на впливи. В залежності від прийомів дослідження, картографічні твори загалом, поділяються на аналітичні, синтетичні та комплексні.

Ландшафтні карти належать до синтетичних карт, так як дають  цілісну інтегральну характеристику явища (ландшафту),  при формуванні якого враховуються його складові частини  та існуючі між ними зв’язки. Тобто  відображається взаємозв’язок рослинності, клімату, ґрунтового покриву та рельєфу  на одному картографічному зображенні. З іншого боку, явище «ландшафт», можуть відображати і через його компоненти і аналітичні карти, що показують  окремі його сторони або властивості, без відображення зв’язків та взаємодії  з іншими складовими ландшафту. До таких  картографічних творів належать карти  рослинності, ґрунтового покриву, рельєфу  тощо.

За ступенем достовірності  та об’єктивності ландшафтні карти  відносять до карт-висновків, так  як вони складаються шляхом обробки  фактичних матеріалів та їх інтерпретації  в відповідності з уявою автора про явища.

За призначенням ландшафтні карти поділяються на науково-довідкові  та навчальні. Науково-довідкові ландшафтні карти призначені для отримання  необхідної довідки, а також ретельного вивчення ландшафту зображуваної території, закономірностей його диференціації  з метою наукового дослідження  та наукової діяльності. Навчальні  ландшафтні карти призначені для  навчання відповідно до існуючих навчальних програм та посібників. Такі карти  найчастіше зустрічаються в шкільних атласах [4].

Для того, щоб орієнтуватися  у великій кількості картографічних творів,  необхідна їх класифікація, тобто  розподіл карт на групи , керуючись  тими чи іншими їх ознаками. Наукова  класифікація карт: полегшує вивчення властивостей і закономірностей,  притаманних окремим видам карт; знаходить відображення в організації  картографічного виробництва і  сприяє його раціональній постановці;  необхідна для каталогізації  карт, їх систематичного розміщення і  зберігання; нарешті, що особливо важливо  для архівів, що  полегшує пошук  потрібних карт і видачу їх користувачем.

Чітка класифікація – обов'язкова умова для впровадження автоматизації в інформаційно-картографічні служби. Карти можуть розрізнятися (класифікуватися) за рядом ознак:  масштабом, територіальним охопленням, темі (тобто предмету змісту),  призначенням, математичній основі, епосі, мови тощо.

Найбільш істотні перші  чотири з названих ознак, що визначають зміст і характер географічних карт. Класифікації за іншими ознаками є  допоміжними, але можуть вживатися  в конкретних цілях. Наприклад, класифікація за епохами зручна для архівів  історичних карт.  Будь-яка наукова  класифікація повинна задовольняти  ряд логічних вимог. Обов'язковим є перехід від загального поняття (наприклад, класу) до конкретного  (підкласу,  роду і виду), тобто поступовість розчленування широкого поняття на більш вузькі.

Групи, виділені на кожному  ступені класифікації, повинні чітко розрізнятися між собою, щоб виключити можливість віднесення однієї і тієї ж карти до різних груп.

Для тематичних карт відомо багато класифікацій в теоретичних працях і в практичній роботі архівів картографічних матеріалів, інформаційних картографічних служб і бібліотек. Більшість класифікацій будується на загальних принципах у зв’язку з структурою географічних наук і наук про Землю. Спочатку виділяються карти природних явищ (фізико-географічні) і карти суспільних явищ (соціально-економічні). Ці класи карт мають внутрішній  поділ на родові і видові поняття. Для класифікації природи розумно використовувати їх групування за компонентами географічного середовища (атмосфера, гідросфера, літосфера, біосфера) або за науками, що вивчають ці компоненти. Таким чином, виділяються карти атмосферних явищ - метеорологічні і кліматичні, карти гідросфери – океанографічні та гідрологічні, карти геологічні, рельєфу земної поверхні, ґрунтові, ботанічні, зоогеографічні. Особливі роди складають карти фізичних полів Землі (гравіметричні, магнітні), геохімічні (розподілу і міграції хімічних елементів), а також загальні фізико-географічні карти, зокрема карти ландшафтні, що відображають розміщення і структуру природних територіальних комплексів і їх антропогенні зміни, карти природного районування та охорони природи.

Таким чином можна розглянути класифікацію тематичних карт, для  визначення в ній місця ландшафтних  карт табл. 1.3.1.

Тематичні карти.