Методи навчання в сучасній школі

ВСТУП

Шкільна освіта має велику прерогативу у розвитку людини, який має дати адекватні знання і відповідне виховання в процесі становлення  особистості школяра як повноправного  соціального члена суспільства, так як даний віковий період визначає велику потенційну перспективу різнобічного розвитку дитини. 
  Сьогодні головна мета середньої загальноосвітньої школи - сприяти розумовому, моральному, емоційному і фізичному розвитку особистості використовуючи різні для цього методи навчання. 
Метод навчання - поняття досить складне і неоднозначне. До цих пір вчені, які займаються цією проблемою, не прийшли до єдиного розуміння і тлумачення суті цієї педагогічної категорії. І справа не в тому, що цій проблемі приділялося недостатньо уваги. Проблема полягає в багатогранності цього поняття. Сучасні досягнення комп'ютерної техніки переконливо доводять нам, що під методами навчання можна розуміти і "спосіб організації пізнавальної діяльності учнів".Таким чином, на сучасному етапі розвитку педагогіки найбільш адекватним представляється наступне визначення: методи навчання - це способи організації навчально-пізнавальної діяльності учня із заздалегідь визначеними завданнями, рівнями пізнавальної активності, навчальними діями та очікуваними результатами для досягнення дидактичних цілей. 
  У первісному суспільстві і в давні часи переважали методи навчання, засновані на наслідуванні. Спостереження і повторення дій дорослих виявлялися домінуючими в процесі передачі досвіду. В міру ускладнення освоєних людиною дій і розширення обсягу накопичених знань просте наслідування вже не могло забезпечити достатній рівень і якість засвоєння дитиною необхідного культурного досвіду. Тому людина була просто змушений перейти до словесних методів навчання. Це стало своєрідною поворотною віхою в історії освіти; тепер стало можливим передавати великий масив знань за короткий час. В обов'язки учня входило акуратне заучування переданої йому інформації. В епоху великих географічних відкриттів і наукових винаходів обсяг культурної спадщини людства настільки зріс, що догматичні методи насилу справлялися з поставленим завданням. Отже, максимального розвитку досягли методи наочного навчання, допомагають на практиці застосовувати отримані знання. Відхід у бік гуманітарних принципів та ідеалів призводить до зникнення авторитарних методів навчання, і на зміну їм приходять методи посилення мотивації учнів. Спонукати дитину вчитися тепер повинні були не різки, а зацікавленість у навчанні та результати. Подальший пошук привів до широкого поширення так званих проблемних методів навчання, заснованих на самостійному русі учня до знань. Розвиток же гуманітарних наук, в першу чергу психології, призвело суспільство до розуміння того, що дитина потребує не тільки в навчанні, але і в розвитку своїх внутрішніх здібностей та індивідуальності, одним словом, самоактуалізації. Це послужило основою для розробки і широкого застосування методів розвивального навчання. 

РОЗДІЛ І.НАУКОВО-ДЕДАКТИЧНІ ОСНОВИ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ

1.1.Навчання як основна  категорія педагогіки.

Найважливішими категоріями  педагогіки є: виховання, навчання, освіта, педагогічний процес, розвиток, формування людини.

Виховання - цілеспрямований  і організований процес формування особистості. У педагогіці поняття "виховання" використовується в "широкому і вузькому" соціальному, а також в "широкому і вузькому" педагогічному значенні.

В широкому соціальному розумінні  виховання — це передача накопиченого досвіду від старших поколінь до молодших. Під досвідом розуміють знання, уміння, способи мислення, моральні, естетичні, правові норми, трудовий досвід, систему специфічних національних цінностей, досвід примноження матеріальних благ тощо, як в організованих формах (системи освіти), так і шляхом природного засвоєння в результаті взаємодії поколінь і впливу середовища.

З огляду на це, виховання  характеризується кількома властивостями:

— воно є вічною категорією, невід'ємною частиною людського буття; виникло одночасно з виникненням суспільства і зникає, якщо суспільство перестає існувати;

— виховання є соціальною категорією, властивою лише людям;

— виховання має історичний характер, оскільки його мета, завдання, зміст, методи, форми, як і вся педагогічна політика, не залишаються незмінними, а розвиваються, змінюються, вдосконалюються під впливом досвіду і науки;

— виховання має національний характер, оскільки здійснюється в межах конкретного народу (конкретної нації) і ґрунтується на його мові, історії, культурі, звичаях, побуті;

— у класовому суспільстві  виховання має класовий характер, який виражається в тому, що вся офіційна педагогічна політика спрямована на зміцнення влади панівних класів. У радянському суспільстві правляча комуністична партія відверто пропагувала і реалізувала принципи партійності і класовості виховання. А компартійна номенклатура, партія влади у галузі освіти дбала, в першу чергу, про забезпечення власних інтересів і зміцнення свого панівного становища в суспільстві.

Стосовно твердження про  те, що виховання перебуває поза політикою, ідеологією, то воно невірне  в своїй суті, оскільки вилучення  виховної системи з політичних, ідеологічних, економічних обов'язків держави  обумовлює деградацію названої суспільної і державної функцій.

Розглянувши поняття виховання  в широкому соціальному розумінні, ми недостатньо з'ясували його конкретно-соціальну, а тим більше педагогічну сутність. Справа в тому, що вихованням – передачею  накопиченого досвіду – займаються не лише професійні педагоги в спеціально створених навчально-виховних закладах. В сучасному суспільстві діє цілий комплекс інституцій, які спрямовують свої зусилля на виховання - сім'я, засоби масової інформації, література, мистецтво, органи правопорядку. Тому загальне поняття виховання потребує звуження і конкретизації.

У вузькому соціальному значенні під вихованням розуміють цілеспрямований вплив на людину з боку суспільно-громадських інституцій з метою формування в неї певної системи знань, поглядів, переконань, моральних цінностей, підготовки до життя. З огляду на це виникає питання: чи правильно було б звинувачувати лише школу і педагогів у багатьох невдачах виховання, якщо можливості і сили виховного впливу інших соціальних інститутів переважають обмежені можливості навчально-виховних закладів? Не потребує особливих доведень висновок про те, що успіх виховання можливий лише за умови чіткої координації дій всіх причетних до виховання соціальних інститутів.

У широкому педагогічному  розумінні виховання — це спеціально організований, цілеспрямований і керований вплив колективу вихователів на вихованців з метою формування у них певних якостей, що здійснюється в навчально-виховних закладах і охоплює весь педагогічний процес.

У вузькому педагогічному  розумінні виховання – це процес і результат виховної роботи, спрямованої на розв'язання конкретних виховних завдань.

Навчання – це спеціально організований, цілеспрямований і керований процес взаємодії учителів і учнів, що передбачає засвоєння знань, умінь, навичок, формування світогляду.

Знання – це відображення людиною об'єктивної дійсності у формі фактів, уявлень, понять і законів науки. Вони є колективним досвідом людства, результатом пізнання об'єктивної дійсності.

Уміння – готовність свідомо і самостійно виконувати практичні дії, інтелектуальні операції на основі засвоєних знань, життєвого досвіду і вже набутих навичок.

Навички – компоненти практичної діяльності, що виявляються в процесі виконання необхідних дій, доведених до досконалості шляхом багаторазового виконання вправ.

Навчання (учіння) — процес формування і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини.

У Педагогічній енциклопедії відзначено, що освіта - це процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок. Основний шлях одержання освіти - навчання в системі різноманітних навчальних закладів. Суттєву роль у засвоєнні знань, розумовому розвитку людини відіграє самоосвіта, культурно-просвітницька робота, участь у суспільно-трудовій діяльності.

Взагалі, освіта стабільна  лише в матеріальних об'єктах: навчальних приміщеннях, посібниках, знаряддях  праці, лабораторіях тощо. В іншому ж, освіта є явище духовне, невловиме, недосяжне на дотик. ЇЇ суть в русі, активному діяльному спілкуванні, взаємодії, обміні, протидії, обговоренні, суперечності, боротьбі й утвердженні в свідомості й нервовій системі ідей, думок, категорій, понять, знань, умінь, навичок, стереотипів поведінки й діяльності.

Головний критерій освіченості - системність знань і системність  мислення, які виявляються в тому, що людина здатна самостійно відновити  необхідні зв'язки в системі знань  за допомогою логічних роздумів, суджень. Начитаність, енциклопедичну обізнаність, феноменальну пам'ять, знання величезної кількості конкретних фактів без  уміння встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, без власного мислення не можна  вважати за освіченість. Однак, не можна  вважати неосвіченим того, хто  не отримав вищої освіти.

В залежності від обсягу отриманих знань і досягнутого  рівня самостійного мислення розрізняють  початкову загальну, базову загальну середню, повну загальну середню, базову вищу і повну вищу освіту. За характером і спрямованістю освіту поділяють на загальну, професійну, політехнічну.

Загальна освіта (початкова і середня) забезпечує знання , уміння і навички, необхідні кожній людині незалежно від її майбутньої спеціальності, професії. В сучасній школі загальна освіта передбачає озброєння учнів сукупністю систематизованих знань основ наук про природу, суспільство , а також відповідними уміннями і навичками, необхідними для всебічного розвитку особистості, сприяє розвитку мислення людини.

У нерозривному зв'язку з  загальною перебуває політехнічна освіта, яка знайомить учнів з науковими основами сучасного виробництва, його головними галузями, озброює навичками користування найпоширенішими знаряддями праці, сприяє розвитку творчих технічних здібностей, вихованню любові, поваги до праці.

Спеціальна або професійна освіта забезпечує знання, уміння і навички, необхідні працівнику певної професії і певного рівня кваліфікації. Спеціальна освіта має багато галузей: технічна, сільськогосподарська, медична, педагогічна та ін. Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, перепідготовку, підвищення їх професійної кваліфікації.

Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих закладів освіти, що здійснюють підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту. Вищими закладами освіти є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет та інші.

Відповідно до статусу  вищих закладів освіти встановлено  чотири рівні акредитації: перший рівень – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; другий рівень – коледж, інші прирівняні до нього виші заклади освіти; третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет.

Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст — забезпечують технікуми, училища, інші вищі заклади освіти першого рівня акредитації; бакалавр – забезпечують коледжі, інші вищі заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр — забезпечують вищі заклади освіти третього і четвертого рівнів акредитації .

Розвиток — процес і результат кількісних і якісних змін в організмі людини. Він пов'язаний з постійними, неперервними змінами, переходами з одного стану в інший, від простого до складного, від нижчого до вищого.

У Педагогічній енциклопедії розвиток визначається як зміни, що становлять собою перехід від простого до більш складного, від нижчого  до вищого; як процес, в якому поступове  накопичення кількісних змін сприяє наступним якісним змінам. Джерелом і внутрішнім змістом розвитку є  боротьба протилежностей.

Формування – це процес становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх без винятку факторів – екологічних, психологічних, соціальних, економічних, національних, релігійних тощо. Воно передбачає певну завершеність людської особистості, досягнення рівня зрілості.

Педагогічним процесом називають динамічну взаємодію вихователів і учнів, спрямовану на досягнення заданої мети і яка сприяє заздалегідь визначеним змінам стану, властивостей і якостей вихованців. Іншими словами, педагогічний процес — це процес, в якому соціальний досвід переплавляється в якості особистості. Забезпечення єдності навчання, виховання і розвитку на основі цілісності й загальності є головною сутністю Педагогічного процесу.

До основних педагогічних категорій деякі вчені відносять  також такі поняття, як "самовиховання", "самоосвіта", "саморозвиток" та інші.

Процес навчання — це сукупність послідовних і взаємопов'язаних дій учителя і учнів, спрямованих на забезпечення свідомого і міцного засвоєння системи наукових знань, умінь і навичок, формування вміння використовувати їх у житті.

Процес навчання обумовлений метою  освіти і характеризується взаємодією наступних його компонентів: а) змісту навчання, тобто навчального предмета, в якому систематизовані знання (основи наук) для засвоєння учнями певного класу; б) викладання, тобто діяльність учителя , яка полягає у формуванні в учнів мотивів навчання, у викладанні змісту предмету, в організації діяльності учнів, в управлінні і керівництві їх самостійною роботою, спрямованою на вивчення і використання знань, в перевірці знань і умінь; в) навчання, тобто різнобічної діяльності учнів, зокрема розумових і фізичних дій; г) матеріальних засобів навчання (підручники, навчальні посібники, технічні засоби, прилади тощо).

Навчання як складний процес, в  якому учні, свідомо засвоюючи  істинно наукові знання, оволодіваючи методами самостійного набуття і  творчого їх використання, розвиваються у відповідності з властивими їм закономірностями, що мають об'єктивний характер. Вивчення закономірностей  педагогічного процесу і встановлення законів, що відображають ці закономірності, є надзвичайно важливим завданням  педагогіки як науки.

Процес навчання при всій різноманітності  його конкретних форм характеризується двома суперечливими ознаками: цілеспрямованістю, суворою послідовністю - з одного боку, і неперервним збудженням активності учнів та створенням простору для  творчої діяльності колективу класу  і кожного окремого учня – з  другого. Істинна діалектика – у  взаємопроникненні й взаємодії  цих протилежних начал.

Діалектика навчального  процесу полягає у взаємодії  керівництва педагога і творчої  діяльності учнів, у відповідності  логічної структури навчального  матеріалу вищому рівню пізнавальних можливостей учнів, в зростанні  ідеальних спонукань і самостійності  їх мислення.

Взаємодія вчителя та учнів  може здійснюватись як в безпосередній, так і в опосередкованій формі. У першому випадку учитель та учні безпосередньо і спільно вирішують навчальні завдання. При опосередкованій взаємодії учні виконують завдання та інструкції, що були дані вчителем раніше. Процес навчання може здійснюватись і за відсутності вчителя, коли, наприклад, учні самостійно оволодівають новими способами навчальної діяльності, вирішують творчі завдання без інструктажу вчителя. Процес же викладання обов'язково передбачає активність процесу навчання. Цілісність навчального процесу криється в спільності завдань викладання і навчання, в неможливості існування викладання без навчання.

У процесі навчання виділяють цільовий, стимулюючо-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулятивний, оцінювально-результативний компоненти.

Цільовий компонент процесу навчання відображає усвідомлення педагогом і прийняття учнями мети й завдань вивчення теми, розділу чи навчального предмета в цілому. Мета навчання соціально детермінована. Вона визначається завданнями, висунутими суспільством перед школою, і відображеними в державних документах про освіту.

В конкретному циклі навчального  процесу мета і завдання навчання визначаються на основі вимог програми, врахування особливостей даного класу, рівня його попередньої підготовки, освіченості, вихованості і розвитку учнів, а також з урахуванням  можливостей самого педагога, обладнання кабінету, дидактичних засобів навчання та ін.

Стимулюючо-мотиваційний компонент передбачає, що педагог здійснюватиме заходи, спрямовані на стимулювання в учнів інтересу, потреби в розв'язанні визначених завдань. Причому стимулювання повинне породжувати внутрішній процес виникнення в учнів позитивних мотивів навчання.В єдності стимулювання і мотивації закладений зміст стимулюючо-мотиваційного компоненту навчального процесу.

Зміст навчання визначається навчальним планом, державними навчальними програмами і підручниками з даного предмету. Зміст окремих уроків конкретизується вчителем з урахуванням визначених завдань, необхідності відображення в змісті предмета специфіки виробничого і соціального оточення школи, рівня підготовленості, інтересів учнів.

Операційно-діяльнісний компонент найповніше відображає процесуальну сутність навчання. Саме в діяльності педагогів та учнів і реалізуються завдання засвоєння школярами широкого соціального досвіду людства. Операційно-діяльнісний компонент реалізується за допомогою певних методів, засобів і форм організації навчання.

Контрольно-регулюючий компонент передбачає одночасний контроль учителя за розв'язанням визначених завдань навчання і самоконтроль учнів за правильністю виконання навчальних операцій, точністю отриманих відповідей. Контроль здійснюється за допомогою усних, письмових, лабораторних робіт, опитувань, заліків, екзаменів.

Самоконтроль передбачає самоперевірку  учнів, які самостійно перевіряють  ступінь засвоєння навчального  матеріалу, правильність виконання  вправ, оцінку життєвої реальності отриманих  у задачах відповідей тощо. Контроль і самоконтроль забезпечують функціонування зворотного зв'язку в навчальному  процесі — отримання учителем інформації про ступінь утруднення, про якість поетапного розв'язання завдань навчання, про типові недоліки.

Оцінювально-результативний компонент навчання передбачає оцінку педагогами і самооцінку учнями досягнутих у процесі навчання результатів, встановлення відповідності їх з визначеними навчально-виховними завданнями, виявлення причин відхилень, проектування нових завдань з метою усунення виявлених прогалин у знаннях і вміннях.

Всі компоненти навчального процесу  необхідно розглядати в закономірному  взаємозв'язку. Мета навчання визначає його зміст. Мета й зміст вимагають  певних методів, засобів і форм стимулювання й організації навчання, в процесі  якого необхідний поточний контроль і регулювання. Нарешті, всі компоненти в сукупності своїй забезпечують певний результат.

Таким чином, необхідно творчо підходити до проектування і реалізації процесу навчання, не допускати шаблонного, без урахування конкретної ситуації, їх використання.

1.2.Поняття про методи  навчання

Методом навчання називають  спосіб упорядкованої взаємозв’язаної  діяльності викладача, направленої  на рішення завдань виховання  і розвитку навчаємих в процесі  навчання.

Методи навчання є одним  з найважливіших компонентів  навчального процесу. Без відповідних  методів діяльності неможливо реалізувати  мету і завдання навчання, досягнути  засвоєння навчаємими певного змісту навчального матеріалу.

Основні групи методів  :

Класифікація методів  навчання є відносно цілісною тому, що вона враховує всіх основні структурні елементи діяльності (її організацію, стимулювання і контроль). В ній  цілісно показані такі аспекти пізнавальної діяльності, як сприймання, осмислення і практичне застосування. Вона враховує всі основні функції і сторони  методів, виявлені педагогічною наукою, не відкидаючи не одну з них. Але  вона не просто механічно з'єднує  відомі підходи, а розглядає їх у  взаємозв'язку і єдності, вимагаючи  вибору їхнього оптимального поєднання. Нарешті, підхід, що пропонується до класифікації методів, не виключає можливості доповнення його новими приватними методами, що виникають  в ході вдосконалення процесу  навчання в сучасній школі.

Перш ніж перейти до характеристики окремих методів  навчання, необхідно відзначити, що кожний метод може складатися з сукупності методичних прийомів. На цій підставі часом методи визначають як сукупність методичних прийомів, що забезпечують рішення завдань навчання.

Перейдемо до більш докладного опису всіх основних груп методів  навчання в освіті.

Словесні методи навчання:

До словесних методів  навчання відносяться оповідання, лекція, бесіда і ін. В процесі їхнього  роз'яснення викладач шляхом слова  викладає, пояснює навчальний матеріал, а студенти шляхом слухання, запам’ятовування і осмислювання активно його сприймають і засвоюють.

Розповіді.

Цей метод припускає усну розповідь викладання навчального  матеріалу, яка не переривається  питаннями навчаємих.

Можливі декілька виглядів розповіді - розповідь-вступ, розповідь-викладання, розповідь-висновок. Мета першого - підготовка до сприймання нового навчального матеріалу, що може бути проведене іншими методами, наприклад, бесідою. Цей вигляд оповідання характеризується відносною стислістю, яскравістю, емоціональністю викладення, що дозволяє викликати інтерес до нової теми, порушити потребу в  її активному засвоєнні.

Під час другого методу викладач розкриває зміст нової  теми, здійснює виклад по певному логічному  плану, що розвивається, в чіткій послідовності, з вичлененням головного, істотного, з застосуванням ілюстрацій і  переконливих прикладів.

Розповідь-висновок звичайно проводиться в кінці заняття. Викладач в ньому резюмує головні  думки, робить висновки і узагальнення, дає завдання для подальшої самостійної  роботи по цій темі.

В ході застосування методу розповідь використовуються такі методичні  прийоми, як викладення інформації, активізація  уваги, прийоми прискорення запам’ятовування (мнемонічні, асоціативні), логічні  прийоми порівняння, виділення головного, резюмування, форми діалогу.

Умовами ефективного застосування розповіді є ретельне продумування теми, вдалий підбір прикладів і  ілюстрацій, підтримання належного  емоційного тонусу викладення, використання навчаючих запитань-підказок.

Навчальна лекція.

Як один з словесних  методів навчання навчальна лекція припускає усне викладення матеріалу, що відрізняється великою ємністю, ніж розповіді, великою складністю логічних побудов, образів, доказів  і узагальнень.Лекція, як правило, займає все заняття, в той час як оповідання займає лише його частину.

В ході лекції використовуються прийоми усного викладення інформації, як в розповіді, підтримання уваги  протягом тривалого часу, активізації  мислення слухачів, прийоми забезпечення логічного запам’ятовування, переконання, аргументації, доказів, класифікації, систематизації і узагальнення. Найкращім  прикладом може бути лекція-діалог.

Подібним методом легше  всього користуватися за допомогою аудіокасет,відеотехніки, а також супутникового телебачення, хоча лекцію можна ще доповнювати за допомогою конспекту, книги чи комп'ютерного пакету.

Бесіда. Метод бесіди припускає розмову викладача з учнями. Бесіда організується з допомогою ретельно продуманої системи питань, що поступово підводять учнів до засвоєння системи фактів, нового поняття або закономірності.

В ході застосування методу бесіди використовуються прийоми порушення  питань (основних, додаткових, навідних і ін.), обговорення відповідей і  думок навчаємих, корегування їх відповідей, прийоми формулювання висновків  з бесіди.

Питання до бесіди повинні  бути достатньо ємними для цілісного  сприймання. Питання не повинні вимагати односкладових відповідей. Викладач може використати допоміжні, навідні  запитання, що дозволять продовжити обговорення проблеми.

Наочні методи навчання.

Наочні методи достатньо  важливі для навчаємих, це є візуальним сприймання дійсності. Сучасна дидактика  вимагає більш раціональних варіантів  застосування методів наочності, що дозволять досягнути більшого освітнього і виховного результату, а також розвиваючого ефекту. Як говориться у роботі дидактика орієнтує педагогів на таке застосування наочних методів навчання, щоб водночас мати можливість розвивати мислення навчаємих.

Особливістю наочних методів  навчання є те, що вони обов'язково пропонуються в тій або іншій мірі, сполучаючись зі словесними методами. Тісний взаємозв'язок слова і наочності випливає з  того, що діалектичний шлях пізнання об'єктивної реальності припускає застосування в єдності живого споглядання, абстрактного мислення і практики. Вчення І. П. Павлова  про першу і другу сигнальні  системи показує, що при пізнанні явищ дійсності вони повинні застосовуватися  у взаємозв'язку.

Існують різноманітні форми  зв'язку слова і наочності. Віддати  якійсь з них повну перевагу було б помилковим, бо в залежності від  особливостей завдань навчання, змісту теми, характеру наявних наочних  методів, а також рівня підготовленості  навчаємих, необхідно в кожному  конкретному випадку обирати  найбільш раціональне поєднання.

Практичні методи навчання

Практичні методи навчання охоплюють надто широкий діапазон різноманітних виглядів діяльності навчаємих. Під час використання практичних методів навчання застосовуються прийоми: постановка завдання, планування його виконання, оперативного стимулювання, регулювання і контролю, аналізу підсумків практичної роботи, виявлення причин недоліків, корегування навчання для повного досягнення мети.

До практичних методів  відносяться також вправи, що виконуються  навчаємими зі звукозаписною, звуковідтворювальною апаратурою, сюди ж відносяться комп'ютери.

Індуктивні і дедуктивні методи навчання

Індуктивні і дедуктивні методи навчання характеризують винятково важливу особливість методів - спроможність розкривати логіку руху змісту навчального матеріалу. Застосування індуктивних і дедуктивних методів означає вибір певної логіки розкриття змісту теми, яка вивчається: від приватного до загального і від загального до приватного.