Методологія теорії держави і права

Міністерство науки і освіти України

Макіївський економіко-гуманітарний інститут

Кафедра «Правознавство»

                         До захисту допустити

Керівник ________________.

Доцент кафедри ________________

«____» _______________2012 _____

Курсова   робота

з дісципліни «Теорія держави та права»

тема:“Методологія теорії держави і права”

        Студента:

_ курс, гр.__

Очно-заочна форма навчання

__________________________

Оцінка: «____»  (_____________)

Дата захисту «____» ________________________2012р.

Керівник: ___________________________/ ___________./

Макіївка 2012 р.

План

     Вступ

1. Предмет теорії держави і права

2. Поняття та склад методології юридичної науки:

а) Поняття методології та її складові;

б) Метод – основна категорія методології;

в) Характеристика основних методів.

       3.  Методологічні підходи до визначення сутності правової культури.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблеми виникнення, природи, сутності держави і права, їх функціонування ролі і значення в житті суспільства, державно-правової дійсності й тенденцій її розвитку, політико-правових процесів і їх відображення у свідомості людей відносяться до числа найскладніших і ключових. Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем – необхідна умова наукового управління суспільними процесами. Саме життя висунуло теорію держави і права до числа фундаментальних наук.

Право, яке знаходиться в процесі  творення в Україні є засобом  утвердження Української держави, способом укріплення права українського народу на сучасну державу, інструментом регулювання відносин між людьми, громадянами, особою, державою, України, як держави з іншими державами. Тому сьогодні на перший план вийшла гуманістична й і культурно-творча місія, яка найбільше проявляється в задоволенні духовних потреб людей, в забезпеченні прав і свобод людини й громадянина.

Базовою основою державно-правового будівництва  в Україні є українська політико-правова  доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації.

На  межі двох тисячоліть у світі проходять складні, заперечливі й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все до України, яка лише десятиліття тому вирвалась з радянської імперії, відказавшись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед теорією держави і права непрості проблеми. Вона сама мусить постійно розвиватися, вбирати в себе найновіші світові наукові досягнення про державу й право, виробляти адекватні до реального життя висновки й рекомендації.

Будь-яка  теорія, тобто система ідей, понять суджень, набирає статус науки, коли піднімається до вироблення узагальнених і достовірних об’єктивних знань про визначені процеси і явища дійсності, пропонує систему способів прийомів (механізм) використання цих знань у суспільній практиці. Наука включає в себе творчу діяльність вчених для одержання істинних знань, а також усю суму наявних знань як результат наукового виробництва. На відміну від інших видів діяльності наука забезпечує приріст знань, відкриває нові горизонти у відповідні сфери і тим самим стимулює будь-яку іншу діяльність.

Таким чином, заглиблюючись у теорію держави  і права, маємо чудову нагоду здобути  нові теоретичні знання і практичні  навики юридичної науки, тим самим збагатити свій світогляд майбутнього правника, підняти ще на одну відмітку правосвідомість, збагатити правову культуру.

1. Предмет теорії держави і права

Кожна наука має свій предмет дослідження, під яким розуміється досліджувана нею сторона об’єктивної дійсності. Іншими словами предмет науки – це ті явища й процеси реального світу, які досліджуються нею. На що направлене наукове пізнання. Наука вивчає перш за все закономірності розвитку природи й суспільства. Предмет теорії держави і права не є винятком.

Теорія  держави і права вивчає загальні закономірності виникнення, розвитку, призначення й функціонування держави  і права. Вона, так би мовити, виділяє  державу і право з усієї  системи суспільних явищ і досліджує  їх внутрішні закономірності. Але тоді держава й право розвивається у взаємозв’язку з економікою, політикою, мораллю, культурою й іншими суспільними феноменами. Причому теорію держави і права цікавить не тільки соціально-економічна обумовленість державних і правових явищ, але й зростаючий вплив останніх на економіку, соціальне й духовне життя суспільства.

Предметом науки теорії держави і права  служать багатосторонні і складні  взаємодії суспільства й держави, роль і місце держави і права  в політичній системі суспільства. Вона вивчає не тільки державно-правові явища й процеси, але й представлення людей у них. В її предмет входить суспільна, групова і індивідуальна політична й правова свідомість. [6, 64c.]

Єдиність  предмету держави і права обумовлюється  її практичною й науково-понятійною єдністю. Держава й право нероздільно зв’язані одне з одним. А тому теорія держави і права не ізольовані галузі знань, а єдина наука. Але залишаючись цілісною наукою, вона поділяється на дві відносно самостійні структурні частини:

• теорію держави – державознавство;
• теорію права – правознавство.

Саме  зазначені єдність і диференціація  дозволяють вивчати державу в  її правовому оформленні і юридичному закріплення, а право – в його державному забезпеченні, гарантуванні, не мішаючи при цьому поглибленому і детальному аналізі й держави і права. Тим більше недопустимим є протиставлення держави і права один до одного.

Предмет теорії держави і права складає  практично ,вся система юридичних  наук. Пояснюється це тим, що галузеві та інші юридичні науки вивчають лише окремі аспекти держави і права або історію державно-правового життя, тому не можуть дати цілісного й повного уявлення про державно-правову організацію суспільства.

Отже, предметом теорії держави і права  виступають такі явища суспільного  життя, як держава і право, основні і специфічні закономірності їх розвитку і виникнення , їх сутність, призначення й функціонування державно-правової організації суспільства, що розглядаються як цілісні соціальні інститути, а також особливості політичної й правової свідомості і правового регулювання.

Але, звернемо увагу, як стверджує В.М.Корельський: “Теорія держави і права не ставить перед собою завдання вивчити всі сторони діяльності держави, зміст конкретних юридичних  норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу й право.”¹

Крім  того, предмет теорії держави і  права перебуває в постійному розвитку. Це відбувається як на базі суспільних і юридичних наук, так і спеціальної  науки, де предмет включає у сферу  наукового пізнання нові явища, забезпечує рух науки від пізнання менш глибокої до більш глибокої сутності явищ, насамперед держави і права.

2. Поняття та склад методології юридичної науки

а) Поняття методології  та її складові

П.М.Рабінович  визначає методологію юридичної  науки з дох сторін. За ним методологія юридичної науки - це:

• “система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження” – з одної сторони;
• “вчення (теорія) про їх використання при дослідженні державно-правових явищ” – з іншого. [2, 25c.]

А, взагалі, сучасна юридична наука поняття методології тлумачить по-різному. Під методологією розуміють сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних засобів дослідження предмета науки; розуміють її як система певних теорій, принципів, законів і категорій, що відображають процес пізнання. Зважаючи на це, методологію теорії держави і права слід визначити як складне утворення, що включає в себе цілу систему різноманітних підходів, методів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання й удосконалення державно-правових явищ.

Основними складовими методології є:

• філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об’єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей і можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);¹
• загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т.ін.);
• групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише в певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);
• спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті лише для дослідження предмету однієї науки (наприклад, в юриспруденції – способи уяснення (тлумачення) юридичних норм, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).²

Дослідницькі  методи можна також розподілити  дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти і явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т.ін.).

б) Метод – основна категорія методології

Рівно як методологія є вихідним поняттям у механізмі юридичного пізнання, так само і метод можна розглядати як вихідну базисну категорію методології. Під терміном “метод” розуміють спосіб пізнання явищ природи і суспільного життя. Продуктивність наукового пошуку, степінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежить від методів, які використовуються дослідниками. Самі методи – продукт творчої, інтелектуальної роботи людини, вони нерозривно зв’язані з предметом вивчення.

Теорія  держави і права - не зібрання готових  істин, канонів і догм. Це жива наука, яка постійно розвивається, знаходиться в неперервному пошуку.

Таким чином, методи теорії держави і права  – це прийоми, способи, підходи, які  використовуються нею для пізнання свого предмету й отримання наукових результатів. Вчення про методи наукового пізнання називається методологією.

В нашій  науці багато десятиліть хазяйнував моністичний – марксистсько-ленінський  - підхід до вивчення державно-правових явищ. Усі інші теорії й доктрини вважались невірними і піддавались  критиці. Сьогодні в нашій країні свобода вибору методів, способів, підходів до вивчення держави і права, плюралізм вчень і думок.

Методи  теорії держави і права тісно  пов’язані з її предметом. Останній відповідає на питання, що вивчає теорія держави і права, методи і як, якими способами вона це робить. В основі методів лежить предмет теорії, бо без теорії метод залишається безпредметним, а наука – беззмістовною. У свою чергу лише теорія, озброєна адекватними методами, може виконувати поставлені перед нею задачі й функції.

Теорія  й методи виникають одночасно, до них висуваються схожі вимоги: не тільки результати, але й шлях до них повинен бути істинним. Але  теорія й методи не є тотожними, не можуть і не мусять  замінювати одне одного.

Найбільш  поширеним є таке визначення методу – це спосіб побудови й обґрунтування системи знання: сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Залежно від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні й окремі. Теорія держави і права сама є методологічною дисципліною щодо інших юридичних наук і розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ і в той же час активно використовує загальні методи, які вироблені суспільними й природними науками.

в) Характеристика основних методів

На  протязі довгого часу в науці  йде боротьба між ідеалістичним  і матеріалістичним методом пізнання, метафізикою й діалектикою. Філософською основою теорії держави і права  служить діалектичний метод. До філософських законів і категорій безпосередньо  близькими є: метод відштовхування від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного. Існує ще історичний метод і системний метод. Далі детальніше розглянемо конкретні методи.

Порівняльний метод останнім часом набув особливої актуальності. Порівняння в теорії держави і права розуміють як процес відображення й фіксації відношень тотожності, подібності в державно-правових явищах Порівнянню в процесі вивчення теорії держави і права властивий цілий ряд пізнавальних функцій: пізнання одиничного, особливого і загального в державно-правових явищах. При цьому відшукання загальних рис зазначених явищ стає суттєвою передумовою до проникнення в їх сутність, опанування властивих їм закономірностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявити їх історичну послідовність, генетичні зв’язки між ними.

Основними об’єктами порівняння вважають системи й галузі права, інститути держави і права, нормативні акти, організаційну форму державно-правового управління, різноманітні установи, матеріали юридичної практики й положення юридичної теорії. Порівняння здійснюється у формі зіставлення або протиставлення. Порівняння набуває науковості тільки в тому випадку, коли порівнюються невипадкові, а типові факти, враховується взаємозв’язок із конкретною обстановкою, причинами виникнення, динамікою розвитку. Порівнювані факти мають бути достовірними і відображати тенденції розвитку держави і права. Порівняльний метод не слід ототожнювати з порівняльним правознавством і порівняльним державознавством.

Спеціально-юридичний метод полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм тощо. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності, виробляються поняття та їх формулювання. Завданням цього методу є аналіз змісту чинного законодавства й практики його застосування державними органами.

Системно-функціональний метод необхідний в юридичній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, тобто такими, що самі складаються із систем більш низького порядку і входять у системи більш широкі. І право, і держава функціонують у них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність використання системно-функціонального методу в пізнанні цих складних явищ.  Так, початкова клітина права – його норма – є частиною цілісної і єдиної системи права. Ось чому норму права можна пізнати з необхідною глибиною й повнотою лише в тісному логічному зв’язку з іншими нормами.

Статистичний метод полягає у вивченні кількісних змін у державно-правовому житті й опрацюванні цих спостережень у наукових і практичних цілях. Такі статистичні вимірювання дають можливість виявити певні тенденції у розвитку державно-правових явищ.

Історичний і логічний методи. Суть історичного методу полягає в тому, що процес розвитку державно-правових явищ відтворюється у всій багатогранності, враховується все позитивне, накопичене історичним досвідом. При логічному дослідженні держави і права необхідно відволікатись від усіх випадковостей окремих чинників, особливостей, несуттєвого.¹

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Згідно з цим методом пізнання здійснюється у два етапи. На першому етапі пізнання об’єкт сприймається як єдине ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт явно розділюється на частини й описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.²

І насамкінець, відзначимо, що розробка нових методів  і оволодіння ними – питання нелегке, але розвиток теорії держави і  права в Україні слід починати саме з методології цієї науки.

Усі названі методи безумовно необхідні  для проведення повноцінного, всебічного завершеного державно-правового  дослідження; кожен з них може знадобитись на якомусь етапі  – тому навіть з цієї причини  методологія мусить бути множинною, плюаристичною, хоча і їх роль у науковому неоднозначна.

3. Методологічні підходи до визначення сутності правовой культури.

Динаміка  суспільних процесів у сучасному  українському соціумі, пов’язана з  розбудовою та зміцненням суверенної, незалежної та правової держави, вимагає адаптації населення до різноманітних змін в економічній, політичній, соціальній, правовій сферах, потребує зростання ролі права та забезпечення належного рівня правової свідомості й правової культури як громадянина, так і суспільства в цілому. У зв’язку з цим, розвиток будь-якого суспільства, де людина, її права і свободи визнаються найвищою соціальною цінністю, зумовлює пошук нових ефективних важелів впливу на соціалізацію особи з метою формування правомірної поведінки та спрямування її діяльності на реалізацію вимог закону. Можна стверджувати, що за таких умов у суспільстві актуалізується роль правової культури як необхідної складової механізму засвоєння індивідом правових цінностей, норм, принципів і навичок правомірної поведінки, формування поваги до права в процесі включення особи у правове середовище. Цього також вимагають процеси євроінтеграції, входження України у світовий правовий простір, що потребує високого рівня правової культури, яка позитивно впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права тощо.

Успішне вирішення  політичних та економічних завдань  неможливе без наявності відповідного рівня правової культури, виховання у кожного громадянина поваги до права та закону. Правову культуру можна розглядати як одну з першооснов і необхідну умову формування демократичного суспільства та правової держави з розвинутою правосвідомістю громадян. Підвищення рівня правової культури залежить від зростання правової компетенції її суб’єктів, тобто від їх прагнення до ґрунтовнішого знання принципів і змісту законодавства та відповідального ставлення до визначених правовою системою обов’язків.

Отже, значення правової культури в суспільстві надзвичайно  важливе, особливо в умовах правового  прогресу, до якого прагне Україна.

Отже, значення правової культури в суспільстві надзвичайно  важливе, особливо в умовах правового  прогресу, до якого прагне Україна.

Сьогодні є  достатній масив наукової літератури, присвяченої проблемам правової культури. Однак питання з’ясування сутності, структури правової культури залишаються дискусійними, що й свідчить про актуальність обраної теми. У  зв’язку з цим, важливим є виокремлення методологічних підходів до дослідження правової культури, що дасть змогу детально проаналізувати її сутність, структуру та функціональні особливості як багатогранного суспільно-правового явища.

Значний внесок у дослідження зазначеної проблематики зробили вітчизняні та зарубіжні вчені. Зокрема, це праці: С. Алєксєєва, Ю. Битяка, Н. Кейзерова, В. Копєйчикова, В. Нерсесянца, В. Сальникова, А. Семітка, Л. Тіунової, І. Яков’юка та ін.

Метою цієї статті є окреслення та аналіз наявних у  юридичній науковій літературі методологічних підходів до дослідження сутності й функціонального значення правової культури.

Аналізуючи  наукову літературу з питань проблематики правової культури, слід зазначити, що деякі автори визначають її як сферу  людської практики, яка являє собою сукупність норм, цінностей, юридичних інститутів, процесів і форм, що виконують функцію соціально-правової орієнтації людей в конкретному суспільстві. Також під правовою культурою розуміють обумовлений соціальними, духовними, політичними, економічними чинниками якісний стан правового життя суспільства. Крім того, правову культуру також визначають як процес відображення ціннісно-правового та ідейно-правового стану суспільства на окремому історичному етапі, вона характеризує рівень правосвідомості громадян, розуміння права та повагу до закону. Правова культура розуміється як сукупність усіх компонентів, суб’єктів юридичної діяльності, спрямованої на прогресивний розвиток суспільства, постійне збагачення новими теоретико-правовими знаннями. Правова культура також трактується через поняття рівня розвитку її компонентів: виділяють рівні правосвідомості, законності, досконалого законодавства, досконалої юридичної практики. Показником рівня правової культури є рівень розвитку правових поглядів, гарантованість прав, рівень правоохоронної діяльності, юридичної освіти та виховання. З іншого боку, під правовою культурою розуміють усе те, що знаходиться у сфері дії права: норми права та правовідносини, правові установи, правосвідомість і правова поведінка.

Наступним підходом до аналізу правової культури є розуміння її як цілісної системи, тобто системний підхід, який представлений  у працях таких вчених, як Г. Балюк, В. Сальников, О. Семітко, Л. Тіунова та ін. Сутність цього підходу полягає в комплексному дослідженні великих і складних об’єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин, взаємного впливу на суспільно-правове життя. Системний підхід, за влучним висловом Л. Тіунової, – “це аспект, ракурс дослідження, що передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного, різноякісного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють відносно незмінну структуру та забезпечують його цілісність. При цьому вся система, що знаходиться в безперервному русі, розвитку, володіє певною автономією стосовно навколишнього середовища, яке слугує для об’єкта родовою системою...” [1, с. 12].

Саме  сукупність взаємопов’язаних елементів правової культури становить її цілісне утворення як різновиду соціального явища. Правова культура, будучи системним утворенням, характеризується певними ознаками, основними з яких є: зв’язок з іншими системами; наявність у структурі системоутворюючих зв’язків, що об’єднують компоненти та елементи як складові єдиної системи; цілісність; наявність внутрішньої структури; організованість; упорядкованість тощо. У такому аспекті В. Сальников доцільно визначає правову культуру як “особливе соціальне явище, яке може бути сприйняте як якісний правовий стан особистості та суспільства, що підлягає структуруванню за різними підставами [2, с. 629]

Системний підхід, у якому досліджується  структура, взаємозв’язки елементів  та явищ, їх ієрархія, функціонування, цілісність, розвиток, динаміка, особливості, чинники й умови правової культури, є найбільш дієвим, коли ставиться завдання дослідити сутність правового явища. У межах системного дослідження правова культура розглядається як певна множина елементів, взаємозв’язок яких зумовлює цілісність певного явища. Основний акцент тут ставиться на виявлення різноманітності зв’язків і відношень, що мають місце як усередині правової культури, так і в її взаємодії з іншими явищами. Властивості правової культури як цілісної системи визначаються специфікою її структури, особливими системоутворюючими, інтегративними зв’язками.

У юридичній  літературі найбільш поширеним є  структурно-функціональний підхід (Л. Герасіна, В. Камінська, А. Ратінов та ін.). Він ґрунтується на розумінні правової культури як сукупності елементів правової дійсності (правової надбудови, правової системи) в єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага зосереджена на статиці й динаміці правової культури. Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її склад, внутрішню будову. Функціональний (динаміка) – виникнення, розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою та з іншими соціальними явищами, насамперед, моральною, політичною та іншою культурами.

У цьому  сенсі доречною є думка О. Семітка, який зазначає, що: “опис структурних елементів правової культури повинен відповідати таким основним вимогам: розподіл системи правової культури має проводитися на підставі таких критеріїв, які дозволили б уникнути виділення на одному рівні системи різнопорядкових елементів та описання одних і тих самих елементів у різних підсистемах правової культури; первинний критерій виділення елементів має обиратися таким чином, щоб загальна картина складу явища, що досліджується, містила в собі реально існуючі елементи правової культури; елементи системи правової культури повинні бути однорідними, якісно тотожними” [3, с. 50]. До структурних елементів правової культури М. Кейзеров відносить: “право; правовідносини; державні органи й суспільні організації, що забезпечують виконання права; правосвідомість; правову поведінку; політичну оцінку права та правової поведінки” [4, с. 27].

По-іншому до визначення структури правової культури підходить С. Алєксєєв, виділяючи чотири елементи: “стан правосвідомості в суспільстві; стан законності; стан законодавства; стан практичної роботи суду, прокуратури й інших правоохоронних органів” [5, с. 215].

Так, якщо структура системи правової культури як певний тип зв’язків між  її елементами включає право, правосвідомість, правову діяльність, правовідносини, законність, правопорядок, то це свідчить, що вона належить до складних соціальних систем, оскільки містить елементи різних типів (право, правова свідомість, правова практична діяльність тощо), що характеризуються різними взаємозв’язками. Правова культура є відкритою системою, здатною до змін, відповідно до зовнішнього середовища й соціодинаміки її елементів.

Розглянувши зазначений підхід до розуміння правової культури, доходимо висновку, що вона є  складним явищем за своєю внутрішньою структурою й різноманіттям функціональних зв’язків. Вона не обмежується знанням законів, норм права, хоча це є також важливою умовою, а включає, окрім правосвідомості, ще й рівень правовиконавчої діяльності в інтересах забезпечення та укріплення правопорядку й законності.

Динаміку  правової культури визначають через  її функції, тому функціональний зміст може розглядатися як сукупність правових процесів: правоутворень, правового мислення, правового регулювання, в тому числі правотворчості, реалізації норм права, правозастосування, правомірної поведінки тощо [6]. Серед основних функцій можна виділити гносеологічну, або пізнавальну, моделювання, регулювання, виховного впливу, інформаційну, громадсько-перетворюючу, аксіологічну, комунікативну. Отже, функції правової культури є основними напрямами оволодіння суб’єктами суспільних відносин правовими цінностями, які з’явилися внаслідок розвитку суспільства.

У межах  соціологічного підходу (В. Бурмістров, В. Казимирчук, В. Кудрявцев та інші) правова культура розглядається в суспільному та індивідуальному вимірах. У її трактуванні значну роль відіграє визначення якості правового життя суспільства та особистості. Відомі дослідники в галузі соціології права В. Кудрявцев, В. Казимирчук виходять з того, що правова культура завжди локалізована в часі та просторі. Вона не існує поза соціальною групою. Мають на увазі культуру молодого покоління, культуру великого міста, пануючого класу, пролетарську культуру тощо. Також розмежовують правову культуру особистості, індивіда та культуру групи, суспільства. У соціологічному підході, передусім, досліджується групова правова культура [7]. У межах цього підходу зазначене поняття розглядається як “юридичне багатство суспільства, виражене в досягнутому рівні регулятивних якостей права, накопичених правових цінностей, тих особливостей права, юридичної техніки, які належать до духовної культури, до правового прогресу”.