Межі кримінальної відповідальності

МЕЖІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ МЕТОДИКИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ………………………………………5

1. Підходи до розуміння кримінальної відповідальності…..………..5
2. Ознаки кримінальної відповідальності…………………………….9

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ КОНКРЕТИЗАЦІЇ МЕЖ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТІ…………………………………………………………...14

2.1. Встановлення меж кримінальної відповідальності з урахуванням суб’єктивної сторони складу злочину………………………..………….14

2.2. Межі реалізації кримінальної відповідальності…………………....17

2.3. Вдосконалення кримінального  законодавства України в частині  меж кримінальної відповідальності……………………………….21

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...29

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...32

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Кримінальна відповідальність має наскрізний характер, «пронизує» майже всі інститути як Загальної, так і Особливої частини Кримінального кодексу України, або тісно пов'язана з ними і тому є універсальною категорією кримінального права. Застосування нового КК України потребує нових методологічних підходів до з’ясування сутності кримінальної відповідальності. Зокрема, необхідно подолати стереотипи, що склалися у науковців та юристів-практиків за радянських часів щодо визначення її меж.

Проблема визначення в  законі меж кримінальної відповідальності багатоаспектна. Вона взаємопов’язана з проблемою криміналізації та декриміналізації діянь, конкретизації меж кримінальної відповідальності за ознакою суспільної небезпечності діяння, обґрунтованості меж кримінальної відповідальності неповнолітніх, співучасників злочину тощо.

Розробка проблем меж  кримінальної відповідальності відноситься  до числа необхідних засобів подальшого зміцнення правопорядку та законності, гарантій забезпечення охорони конституційних прав і свобод громадян, рівень якого  в нашій державі не можна визнати  належним.

Вибір теми курсового дослідження  зумовлений недостатньою науковою розробкою. Вагомий внесок у вирішення зазначених питань зробили М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, М.Й. Коржанський, П.С. Матишевський, М.І. Мельник, Г.М. Міньковський, В.О. Навроцький, В.С.Прохоров, В.В. Сташис, В.Я. Тацій тощо. Увагу у дослідженні зосереджено на кримінально-правових проблемах визначення меж кримінально-правових санкцій з урахуванням диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності.

Об’єкт – кримінально-правові відносини, які встановлюють межі кримінальної відповідальності.

Предмет – теоретичні та правові проблеми визначення меж кримінальної відповідальності.

Мета – виявити кримінально-правові засади меж кримінальної відповідальності.

Для досягнення поставленої мети у курсовій роботі вирішуються наступні завдання.

Завдання:

1. З’ясувати правову основу поняття та ознак кримінальної відповідальності.

2. Розглянути межі кримінальної відповідальності з урахуванням суб’єктивної сторони складу злочину.

3. З’ясувати межі реалізації кримінальної відповідальності та вдосконалення кримінального законодавства України в частині меж кримінальної відповідальності.

Методологічною  основою курсової роботи стали такі методи, як: порівняльний, описовий та системного аналізу, формально-юридичний і філологічний методи. Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, інші кодекси, закони та підзаконні акти.

Курсова робота структурована відповідно до мети і завдань, складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку нормативних джерел і використаної літератури, має обсяг 34 сторінки.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ МЕТОДИКИ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

1.1. Підходи до розуміння кримінальної відповідальності

Результатом широкого інтересу науковців до поняття «кримінальна відповідальність» стало те, що стосовно нього в правовій літературі було наведено велику кількість різноманітних дефініцій, які навіть не завжди однозначно об’єднуються в певні групи. Так, на думку Ю.В. Бауліна, основні визначення кримінальної відповідальності (не рахуючи інтегрованих) можна об’єднати у 4 групи [5, с. 17-22]; Н.Ф. Кузнєцова стверджує, що, принаймні 5 точок зору викладено в теорії кримінального права щодо цього поняття [14, с. 13]; Л.Л. Кругліков і О.В. Васильєвський виділяють 6 основних концепцій кримінальної відповідальності [13, с. 28-34]. Отже, все різноманіття трактувань категорії «кримінальна відповідальність», запропонованих у дослідженнях, можна об’єднати, щонайменше, у 7 груп. При цьому варто застерегти, що виокремлення цих груп і віднесення до них деяких із запропонованих дефініцій є певною мірою умовними.

Перша група об’єднує визначення кримінальної відповідальності як обов’язку особи, яка вчинила злочин, звітувати про свою поведінку й зазнати несприятливих для неї наслідків у формі заходів кримінально-правового (іноді також додають – кримінально-процесуального й кримінально-виконавчого) примусу, що застосовуються до неї уповноваженими на те органами держави. Подібні трактування досліджуваного поняття містяться в роботах М.Й. Коржанського [12, с. 23], А.О. Пінаєва [19, с. 99], П.Л. Фріса [23, с. 49] та багатьох інших учених. Відноситься до цієї групи й тлумачення кримінальної відповідальності як реалізації обов’язку особи, яка вчинила злочин, зазнати певних заходів кримінально-правового впливу [25, с. 70-74].

У другу групу можна об’єднати судження тих криміналістів, які, на противагу вищезгаданим, визначають кримінальну відповідальність не як обов’язок особи зазнати несприятливих наслідків учиненого нею злочину чи як реалізацію такого обов’язку, а як реалізацію державою свого повноваження засудити (осудити) й покарати злочинця. Послідовники такого підходу, незважаючи на певні редакційні відмінності, сходяться в тому, що кримінальна відповідальність є реалізацією санкції кримінально-правової норми, засудженням (осудом) і покаранням злочинця державою. Подібні дефініції пропонували В.М. Бурдін [6, с. 72], О.О. Дудоров [19, с. 156, 161] та інші криміналісти. Про те, що кримінальна відповідальність – «це форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду», говориться і в одному з рішень Конституційного Суду України [4].

До третьої групи слід віднести позицію В.В. Скибицького, який намагався певним чином інтегрувати 2 названі вище підходи. Він тлумачив кримінальну відповідальність як реалізацію прав та обов’язків обох учасників кримінальних правовідносин, стверджуючи, що її «слід розглядати в рамках кримінальних правовідносин, як реалізовані права й обов’язки учасників цих правовідносин» [22, с. 251]. Думка В.В. Скибицького є близькою і до визначень четвертої групи, автори яких розглядають кримінальну відповідальність у рамках кримінальних правовідносин, а іноді і як самі такі правовідносини. У сучасній українській кримінально-правовій літературі така точка зору послідовно проводиться в роботах І.І. Чугуникова [24, с. 6-8].

П’яту групу дефініцій досліджуваного поняття становлять позиції тих науковців, які розуміють його як вимушене зізнання особою, яка вчинила злочин, державного засудження, а також позбавлень особистого, майнового чи іншого характеру, що покладаються на винуватого спеціальними органами держави. Подібний підхід міститься в роботах Р.В. Вереші [7, с. 99], С.І. Зельдова [11, с. 13 -22], О.І. Санталова [21, с. 18] та деяких інших правників.

Наприкінці ХХ ст. в науці сформувався шостий підхід до розуміння поняття «кримінальна відповідальність», прихильниками якого стало досить багато криміналістів. Вони розглядають її в поєднанні 2-х аспектів – перспективного (позитивного) й ретроспективного (негативного). При цьому під першим аспектом кримінальної відповідальності розуміється усвідомлення особою обов’язку утримуватися від учинення заборонених кримінальним законом діянь, під другим – негативна оцінка державою особи, яка вчинила злочин, її засудження й покарання. Подібні інтерпретації кримінальної відповідальності пропонують, зокрема, З.А. Астеміров [26, с. 16, 17], В.А. Номоконов [21, с. 519, 520], В.Г. Павлов [17, с. 18-21] та інші науковці.

Сьомий підхід до визначення поняття «кримінальна відповідальність» полягає в розумінні її як обмежень прав і свобод особи, яка вчинила злочин. Таких позицій наразі дотримуються Ю.В. Баулін [5, с.22-30], М. Є. Григор’єва [9, с. 9], О.В. Наден [16, с. 28] та деякі інші криміналісти.

Синтетичні концепції розуміння негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності (Ю.В. Баулін, В.П. Бож’єв, С.А. Вєлієв, Б.В. Волженкін, Б.С. Волков, О.О. Дудоров, Н.І. Загародніков, І.Е. Звєчаровський, М.П. Карпушін, Г.Г.Кріволапов, В.І. Курляндський, В.В.Мальцев, В.І. Осадчий, А.І. Рарог, Є.А. Фролов, A.M. Яковлев та ін.).

Необхідно ще раз звернути увагу  на те, що окремі автори висловлюють  своє синтетичне бачення поняття  кримінальної відповідальності, не обмежуючись  якоюсь лише виключно однією характерною  рисою цього поняття і, як видається, не поділяючи повністю жодної з окремо взятих концепцій. Так, розглядаючи  негативну (ретроспективну) кримінальну  відповідальність через призму виду державного примусу, Ю.В.Баулін [4] визначив її як передбачене кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироці суду і здійснюється спеціальними органами виконавчої влади держави.

Широко синтезував поняття  негативної (ретроспективної) кримінальної відповідальності і А.І.Рарог [15]: «кримінальна відповідальність – це складний соціально-правовий наслідок вчинення злочину, що включає чотири елементи: по-перше, заснований на нормах кримінального закону та такий випливає з факту вчинення злочину обов’язок особи дати звіт про вчинене перед державою, в особі її уповноважених органів; по-друге, виражену в судовому вироці негативну оцінку(осуд, визнання злочинцем) вчиненого діяння й осуд (вираження докору) особі, що вчинила це діяння; по-третє, призначене винному покарання чи інша міра кримінально-правового характеру; по-четверте, судимість як специфічний наслідок осуду і відбування призначеного покарання.

З врахуванням викладеного  вище можна зробити висновок, що негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність – це вид кримінальної відповідальності, який є формою (способом) реалізації кримінального закону, що здійснюється через державний примус – вимушене перетерпіння суб’єктом злочину в інтересах захисту правопорядку і попередження вчинення нових злочинів, передбачених кримінальним законом, осуду (ганьбування), позбавлень і (або) обмежень його благ матеріального і нематеріального характеру, а також визначених законом негативних наслідків, пов’язаних із наявністю судимості.

Таким чином, вище зазначене свідчить про те, що при всьому різноманітті запропонованих криміналістами дефініцій поняття «кримінальна відповідальність», у них є і досить багато спільного. У кожному з них ідеться, по суті, про одне й те ж – про відповідні заходи впливу, що застосовуються державою на підставі кримінального закону до особи, яка вчинила злочин. Відмінність полягає лише в тому, що різні вчені вивчають їх з різних вихідних позицій чи на різних етапах. Серед згаданих та інших науковців нема одностайного розуміння поняття «кримінальна відповідальність». Кожен з авторів, хто звертається до аналізу цього поняття, визначає відповідні його характерні риси, які, на його думку, найбільш повно відображають сутність цього кримінально-правового явища. Отже, немає жодних підстав стверджувати про серйозні суперечності запропонованих трактувань кримінальної відповідальності, адже в кінцевому результаті всі криміналісти погоджуються з тим, що це певна міра стягнення, що застосовується до особи, яка вчинила злочин.

1.2. Ознаки кримінальної відповідальності

Для кримінальної відповідальності характерні правові ознаки, які втілені на законодавчому рівні у джерелах кримінального права. Перша і визначальна суттєва ознака кримінальної відповідальності полягає в тому, що вона є обмеженням прав і свобод людини, яке здійснюється за допомогою передбачених законом заходів кримінальної відповідальності. Головним заходом серед останніх є покарання, яке відповідно до ч. 1 ст. 50 КК «є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». Таке розуміння поняття «покарання» дає підстави для висновку, що воно є більш вузькою категорією стосовно категорії «кримінальна відповідальність», тобто цілком охоплюється останньою як частина цілим. Іншим (другим) заходом кримінальної відповідальності є ті обмеження прав і свобод, що можуть застосовуватися до суб’єкта, який учинив злочин, замість покарання. Такими є право обмеження, що застосовуються до осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79 і 104 КК) чи умовно достроково звільнених від відбування покарання (ст. 81 КК). Згідно зі ст. 76 КК вони можуть полягати, зокрема, в (а) забороні виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи, (б) обов’язку повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання чи (в) періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи тощо [2]. Третім заходом, що належить до кримінальної відповідальності, є осуд винного у вчиненні злочину, що знаходить юридичне вираження у стані його судимості. Засуджуючи суб’єкта за вчинення злочину, держава на підставі КК обмежує це його право на той строк, упродовж якого він вважатиметься судимим (ч. 1 ст. 88 КК). До того ж протягом цього строку, знаходячись у такому стані, особа також зазнає низку інших обмежень у правах і свободах [8, с. 21-24 і далі]. Отже, обмеження прав і свобод людини, яка вчинила злочин, що пов’язані з осудом її з боку держави і знаходженням у юридичному стані осудженої (судимої), також є кримінальною відповідальністю.

Друга суттєва ознака кримінальної відповідальності полягає в тому, що вона є обмеженням прав і свобод за вчинення злочину. Її зміст поділяється на два складника. По-перше, така відповідальність застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин, а тому не можуть бути визнані кримінальною відповідальністю заходи, які хоча й передбачені в КК, але застосовуються щодо осіб, які злочинів не вчиняли. Маються на увазі примусові заходи виховного характеру, що підлягають застосуванню до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягненнявіку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч. 2 ст. 97 КК), та примусові заходи медичного характеру для неосудних (п. 1 ст. 93 КК). По-друге, кримінальна відповідальність настає за вчинення злочину, тобто саме як реакція держави на останнє, а не на якийсь інший факт. Тому не можуть бути визнані кримінальною відповідальністю ті ж самі примусові заходи виховного або медичного характеру, якщо вони застосовуються до суб’єктів злочину замість кримінальної відповідальності чи одночасно з нею (ч. 3 ст. 19, ч. 2 ст. 20, ч. 1 ст. 84, пункти 2 і 3 ст. 93, ч. 1 ст. 97, ст. 105 КК), як і примусове лікування (ст. 96 КК) [2].

Третьою суттєвою ознакою кримінальної відповідальності є те, що ці обмеження прав і свобод за вчинення злочину передбачаються законом. За п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України [1] виключно законом визначаються діяння, які є злочинами, і відповідальність за них. В Україні єдиним законом, предметом регулювання якого визначається кримінальна відповідальність, є КК (частини 1, 2 і 3 ст. 3).

Отже, кримінальна відповідальність знаходить своє формальне закріплення  лише в законі, що є належною гарантією забезпечення й захисту прав людини (ч. 2 ст. 11, ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 7 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). Цілком очевидно, що потенційна й конкретизована кримінальна відповідальність є видом і розміром правообмежень, зафіксованих у документі (законі чи вироку). Власне кажучи, вони взагалі не мають моменту настання, а існують лише, доки є чинним закон чи має закону силу вирок суду, у яких вони передбачені [10].

В юридичній літературі, як правило, зазначається, що негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність істотно відрізняється від інших  видів юридичної відповідальності. Ці відмінності, головним чином зводяться  до виокремлення таких її ознак: 1) кримінальна відповідальність є найбільш суворим, особливим видом юридичної відповідальності; 2) кримінальна відповідальність зв’язана з порушенням кримінального закону, який містить державні веління щодо конкретного характеру поведінки особи. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою діяння, яке містить склад злочину, передбачений в КК України; 3) кримінальна відповідальність, здебільшого, пов’язана з особливою формою державного примусу – покаранням; 4) кримінальна відповідальність у контексті правових відносин, відрізняється за характером взаємних прав і обов’язків між особою і державою; 5) кримінальна відповідальність можлива лише у випадках винного вчинення діянь, передбачених чинним КК України в той час, коли, наприклад, цивільно-правова відповідальність можлива у визначених законом випадках і без вини; 6) кримінальна відповідальність має особливий процесуальний порядок застосування; 7) кримінальна відповідальність відрізняється за колом суб’єктів, щодо яких вона застосовується – лише щодо фізичних осіб, які є суб’єктами злочину; до юридичних осіб вона не застосовується; 8) кримінальна відповідальність застосовується лише судом; 9) кримінальна відповідальність породжує особливий правовий стан засудженої особи – судимість, і, як наслідок, погіршення її правового становища, чого не породжують інші види юридичної відповідальності; 10) кримінальна відповідальність має особливі підстави і умови звільнення від відповідальності, звільнення від покарання та його відбування, чого немає при реалізації інших видів юридичної відповідальності [15].

Необхідно ще раз звернути увагу на те, що окремі автори висловлюють  своє синтетичне бачення поняття  кримінальної відповідальності, не обмежуючись  якоюсь лише виключно однією характерною  рисою цього поняття і, як видається, не поділяючи повністю жодної з окремо взятих концепцій. Так, розглядаючи  негативну (ретроспективну) кримінальну  відповідальність через призму виду державного примусу, Ю.В.Баулін визначив її як передбачене кримінальним кодексом обмеження прав і свобод особи, яка  вчинила злочин, що індивідуалізується в обвинувальному вироці суду і здійснюється спеціальними органами виконавчої влади  держави. Разом з тим, його бачення  визначальних ознак поняття кримінальної відповідальності в цьому випадку  значно ширше: 1)кримінальна відповідальність – це вид державного примусу, що полягає, насамперед, в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень; 2) вид і міра обмежень особистісного (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади) характеру визначені тільки в кримінальному законі і, насамперед, у санкції кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 3) кримінальна відповідальність являє собою реальну взаємодію суду і спеціальних органи виконавчої влади, держави та особи, визнаної винною у вчиненні злочину, результаті чого ця особа зазнає визначених обмежень; 4) зазнаванг зазначених обмежень завжди має вимушений, а не добровільний характе оскільки їх застосування є обов’язком суду та спеціально уповноважен органів держави; 5) кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину що є підставою такої відповідальності. Викладену вище наукову позицію Ю.В. Бауліна підтримав П.П. Андрушко [15].

Без сумніву, заслуговують увагу  при визначенні поняття кримінальної відповідальності і ті характерні її риси, які названі Конституційним Судом України, а саме, що кримінальна  відповідальність – це: 1) особливий елемент у механізмі кримінально-правового регулювання держави щодо особи, яка вчинила злочин; 2) особливий правовий інститут у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин; 3) офіційна оцінка відповідним державним органом поведінки особи як злочинної; 4) форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду; 5) вона може мати не лише форму покарання, а й виражатися у засудженні особи умовно чи з відстрочкою виконання вироку або зводиться тільки до осуду особи, яка вчинила злочин; 6) кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду [4].

Таким чином, кожний вид кримінальної відповідальності, виокремлений науковцями в юридичній літературі, в своїй  основі має ознаки, визначені Конституційним Судом України, але також і характерні ознаки, що доповнюють та конкретизують зміст кожної вище зазначеної концепції кримінальної відповідальності. Необхідно звернути увагу на виокремлення ознак синтетичного бачення поняття кримінальної відповідальності, не обмежуючись виключно однією характерною рисою цього поняття і, як видається, не поділяючи повністю жодної з окремо взятих концепцій.

РОЗДІЛ ІІ. ОСОБЛИВОСТІ КОНКРЕТИЗАЦІЇ МЕЖ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТІ

2.1. Встановлення  меж кримінальної відповідальності з урахуванням суб’єктивної сторони складу злочину

Суб'єктивна сторона злочину  – чи не найскладніший для дослідження  та кримінально-правового аналізу  елемент складу злочину та встановлення меж кримінальної відповідальності. При цьому її значення важко переоцінити. Конституція України в ст.62 встановила, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» [1]. Відсутність суб’єктивної сторони складу злочину виключає кримінальну відповідальність, а точне встановлення забезпечує правильну кваліфікацію конкретного діяння як наслідок.

.Суб'єктивна сторона складу  злочину – є внутрішньою стороною складу злочину, що характуризує психічне ставлення особи по відношенню до вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа під час його вчинення [23, с. 119]. Суб'єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [15, с.142.]

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив  та мета вчинення злочину. Вони тісно  пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному  випадку вчинення злочину неоднакові. Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушенняя законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного. Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (стаття 23 ККУ). Вина особи – це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину, а значить і кримінальну відповідальність [15].

Згідно із Законом, вина може проявлятися  у формі умислу або необережності. В свою чергу, умисел поділяється на умисел прямий і умисел непрямий, а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Ці форми і види вини конструюються залежно від змісту й співвідношення інтелектуального і вольового моментів, характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Інтелектуальний момент визначає ті чинники, які належать до свідомості особи, а вольовий – ті чинники, які належать до її волі. Залежно від форми вини злочини поділяються на умисні й необережні. У певних випадках вказівка на форму вини може бути дана безпосередньо в Законі (стаття 115 ККУ – умисне вбивство, стаття 119 ККУ – вбивство через необережність), але у більшості випадків форма вини визначається з інших ознак складу злочину, наведених у тексті диспозиції. Так, очевидно, що злочини, де вказано мотив, мета або якщо вони випливають з формулювання норми, є злочинами умисними (зґвалтування, крадіжка, вимагання, незаконні дії у разі банкрутства) [23].

Суб'єктивна сторона злочину встановлює тверді межі кримінальної відповідальності. Не мають кримінально-правового значення об'єктивні ознаки, не що зумовлюють пом'якшення кримінальної відповідальності, якщо психічне ставлення до них винного не виражено у вигляді наміру чи необережності. Інкримінувати винному можна тільки ті об'єктивні ознаки, психічне ставлення яких виявляється у формі наміру чи необережності.

Відповідно до характеристики психічного ставлення винного до скоєного, що міститься у кримінальній законі, суб'єктивний бік складу злочинів складається з чотирьох ознак: вини, мотиву, цілі й емоцій. У цьому сенсі вина сприймається як психічне ставлення до об'єктивних ознак складу злочинів, але передбачених у кримінальному законі як обставини, які обтяжуючих відповідальність. Вина, мотив, мета і емоції – це об'єктивна реальність, фактично існуючі явища, їх можна пізнати, а зміст може бути встановлений у вигляді і на основі аналізу з оцінкою всіх об'єктивних обставин досконалого злочинного діяння у сукупності [15].

Проте в багатьох злочинах суб'єктивна  сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними  ознаками. Вони мають значення обов'язкових  ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості  деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які  відчуває особа при вчиненні суспільно  небезпечного діяння. Вони різняться  за своїм характером, змістом, часом  виникнення. Більшість із них перебувають  за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх  покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного  значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т.ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного  хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких  злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони [15].

Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони –з це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності та встановлення її меж. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення: по-перше, вона виступає обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відповідальність за нього в законі встановлена лише при наявності умислу. Так, відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383) або завідомо неправдиве показання (ст. 384). Відсутність певного мотиву або мети також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність. Наприклад, відсутність корисливих мотивів або інших особистих інтересів виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження [23].

По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119) [1].

По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання.

По-четверте, точне встановлення суб'єктивної сторони злочинів є передумовою для індивідуалізації меж кримінальної відповідальності, призначення покарання, режиму виправної установи тощо.

Отже, суб'єктивна сторона злочину має важливе значення в обгрунтуванні кримінальної відповідальності, встановленні її меж, кваліфікації злочину, у призначенні покаранні. Тому вищі судові органи неодноразово вказували судам грунтовно вивчати зміст суб'єктивної сторони злочину: форму вини, спрямованість умислу, мотиву, мету злочинного діяння.

2.2.Межі реалізації  кримінальної відповідальності

У сучасній кримінально-правовій науковій думці немає єдиного підходу до розуміння змісту кримінальної відповідальності. Чинне кримінальне законодавство не містить у собі його визначення. Традиційно дискутуються два основних підходи:

• кримінальна відповідальність є обов'язком особи дати звіт за вчинений злочин та понести в примусовому порядку передбачені законом обмеження;
• S кримінальна відповідальність – це накладення спеціальним органом (судом) специфічних, передбачених кримінальним законом заходів примусу на особу, яка визнана винною у скоєнні злочину [23].