Місцеве самоврядування в Україні

50

                    План

Вступ

Розділ I. Місцеве самоврядування в Україні та світі.

1.1                   Значення та поділ місцевого самоврядування в Україні

1.2                  Положення місцевого самоврядування в світі

Розділ II. Правове становище сільського, селищного і міського голови в Україні

2.1    Статус сільського, селищного і міського голови в Україні

2.2  Порядок призначення та припинення повноважень сільського, селищного і міського голови

Розділ III. Недоліки і прогалини в правовому регулюванні статусу сільського, селищного і міського голови в Українському законодавстві

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

                                          Вступ

Актуальність. Побудова в Україні громадянського суспільства, де­мократичної правової держави з верховенством права, пріоритетом прав людини, поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову супроводжується становленням і розвитком місцевого самоврядування. Дана тема є досить актуальною, оскільки сільський, селищний, міський голова представляє територіальну громаду, місцеву раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, тому відіграє важливу роль в системі місцевого самоврядування.

Мета - дослідити статус та функції сільського, селищного, міського голови, розглянути і оволодіти, спираючись на Конституцію і закони України, знаннями щодо питання обрання і повноваження сільського, селищного, міського голови, охарактеризувати їх діяльність.

Стан наукової розробки - над питанням сільського, селищного, міського голови працюють доктор юридичних наук, профессор (Інститут Законодавства Верховної Ради України) - Ніна Романівна Нижник, також доктор наук з державного управління, професор (Міністерство регіонального розвитку) - Василь Степанович Куйбіда. Професор, завідуючий кафедри регіонального управління та місцевого самоврядування (ХарРІ НАДУ) Ю.О. Куц і його колега професор, завідуючий кафедри економічної теорії і фінансів (ХарРі НАДУ_ А.О.Дєгтяр - за плідної співпраці випускають у 2008 році випускають "Практичний посібник сільського, селищного, міського голови" - 500 сторінок, де детально розкривається це питаня. За активну участь потрібно відзначити Всеукраїнську громадську організацію "Клуб мерів". це об'єднання досвідчених прфесіоналів самоврядування з усіх куточків України, нині членами клубу є 38 мерів, які розвивають місцеве самоврядування, обмінюються досвідом і навчають "молодих", уперше обраних сільських, селищних, міських голів. Вони видали періодичне видання під назвою «Порадник міському голові». Досліджують це питаня також: Ф.В. Золотарьов,

А. М. Колодій, А.В. Андрушко, І. Б. Ковтун, О.Д. Лазор та багато інших.

Об’єкт дослідження – конституційно-правовий статус сільського, селищного міського голови в України

Предмет –дослідження діяльності органів місцевого самоврядування.

Досягнення мети зумовлюється такими завданнями :

- розглянути правовий статус сільських, селищних, міських голів;

- охарактеризувати діяльність сільського, селищного, міського голови;

- визначити яким Законам України вони підпорядковуються;

- дослідити і проаналізувати функції і вибори сільського, селищного, міського    голови;

- зрозуміти, коли починається повноваження сільського, селищного, міського голови, і за яких умов вони припиняються.

Курсова робота складається з вступу, 3 розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І. Місцеве самоврядування в Україні та світі

1.     Значення та поділ місцевого самоврядування в Україні

Місцеве самоврядування в Україні має давні традиції. Так, іще за часів Київської Русі набуло розвитку громадівське самовряду­вання, в основу якого було покладено виробничу й територіальну ознаки - громади, які самоврядовувалися, формувалися за вироб­ничою (громади купців, ремісників тощо) або територіальною ознаками (сільська, міська та регіональна громади).

Територіальне громадівське самоврядування базувалося на звичаєвому праві та знаходило свій прояв у народних вічах. Для вічової організації управління характерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між вічем та обраними на ньому органами і посадовими особами.

Зокрема, на вічах обиралися посадові особи, вирішувалися найважливіші фінансові питання (встановлювалися та розподіля­лися податки), вони відали питаннями війни і миру, здійснювали вищу судову владу. До відання війта та інших посадових осіб са­моврядування належали судочинство, адміністративне управління, збір податків тощо.

Економічну основу територіального самоврядування становила спільна власність членів громади, зокрема й на землю. Громада самостійно встановлювала правила господарювання, місцеві подат­ки, платежі та інші повинності.

Суб'єктом міського самоврядування виступала міська громада, а сільського - сільська громада {верв), яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю в корпоративній власності, пред­ставляла своїх членів у відносинах з іншими громадами, феодала­ми, державною владою.

Після входження українських земель до складу Великого кня­зівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особли­во в містах і містечках, дістали подальший розвиток у формі війтів­ства - міська влада належала війтові, який обирався на міському вічі. Тоді виникла досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст і міськими громадами, обумовлена статусом конкретного міста. Наприклад, у великокня­зівських містах поряд з органами міського самоврядування функ­ціонувала старостинська адміністрація - міський орган дер­жавної влади на чолі зі старостою, призначуваним центральною владою.

Новою сторінкою в історії місцевого самоврядування в Україні стало магдебурзьке право, яке почало поширюватися на українські міста від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало: ска­сування звичаєвих норм, виведення міста з-під юрисдикції місце­вої державної адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу міського самоврядування - магіс­трату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний ор­ган) і лави (судовий орган).

Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право бу­ло дароване галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 p., 1356 p. його отримав Львів, а 1374 р.- Кам'янець-Подільський. Поши­рення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського. Так, 1432 р. магдебурзьке права було надано Луцьку, 1442 р.- Снятину, 1444 р.- Житомиру, 1494 р. (1498 р.) - Києву, 1498 p.- Дубну, 1518 p.- Ковелю, 1547 p.- Бе­рестечку, 1564 p.- Брацлаву, 1584 p.- Корсуню, 1585 p.- Переяс­лаву, 1600 p.- Каневу, 1640 p.- Вінниці.

Магдебурзьке право надавалося місту галицьким князем, великим князем литовським або королем польським та оформлю­валося магдебурзькими грамотами, які відігравали таку ж роль, як хартії (статути) західноєвропейських міст. За формою і текс­тами оригінальних заголовків можна вирізнити дві групи та­ких грамот1:

- з вказівкою про надання місту магдебурзького права;

- без такої вказівки.

Крім того, з історії відома група грамот- конфірмацій (під­тверджень) магдебурзького права і один випадок позбавлення маг­дебурзького статусу міста - скасування 1589 р. магдебурзької гра­моти, наданій Білій Церкві 1588 р.

Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права були: скасування звичаєвих норм, виведення міста з-під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та за­провадження власного органу міського самоврядування - магіст­рату, який складався з двох колегій - ради (адміністративний ор­ган) і лави (судовий орган).

Наприклад, згідно з грамотою Сигізмунда II 1544 р. в Києві до складу ради та лави обиралося до шести осіб (схема ЗО). Члени ради - райці (радці, а згодом - ратмани, ратегери) обиралися жителями міста, як правило, наступного дня після свята Нового року. Правом бути обраними користувалися жителі міста «добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, законнонароджені, охороняючі справедливість та правду, такі, що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєжонці тощо»2. Раду очолював бурмистр, пов­новаження якого по черзі (строком один квартал) виконували радці.

Лава складалася з лавників, які обиралися довічно і складали присягу, а очолював колегію лавників війт. У містах із повним магдебурзьким правом (Київ, Стародуб, Житомир) війт обирався жителями міста з чотирьох кандидатур із наступним затверджен­ням королем польським. У містах із неповним магдебурзьким пра­вом війт призначався королем польським або ж на його обрання суттєво впливали старости.

Роль магдебурзького права в історії України оцінюється неоднозначно, що обумовлюється дискримінацією православного українського населення міст, яке в окремих випадках позбавлялося виборчого права на виборах міських урядовців. Українці не при­ймалися до цехів, їм не давали звання майстрів, а учням забороня­ли ставати підмайстрами тощо1. У період Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького пред­ставників католицької та православної релігій було зрівняно в пра­вах. Так, згідно з Гадяцьким трактатом (1658 р.) «...Також по міс­тах коронних і В. кн. Лит., як сягають церкви грецького обряду, аби зростала обопільна любов; міщани римської і грецької релігії мають рівно заживати спільних вольностей і свобод, і грецька релігія не має бути нікому перешкодою до магістрату» .

У 1764 р. ліквідували гетьманство, а 1765 р. маніфестом Кате­рини II було скасовано всі полки на Слобідській Україні. Згодом, 1783 p., було ліквідовано полково-сотенний устрій на Лівобережній Україні, магістратські та ратушні суди замінено судами «по учреждению о губерниях». Після видання Катериною II 21 квітня 1785 р. «Жалованной грамотьі на права и вьігодьі городам Россий-ской Империи» і «Городового Положення» було створено нові станові органи міського самоврядування - міські думи, і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було фактично завершено.

Внаслідок муніципальної реформи Катерини II в Україні було запроваджено нові установи міського самоврядування. При цьому міське управління поділялося на загальноміське та станове.

Так, загальноміськими органами стали:

• міський голова;

• загальна міська дума;

• розпорядча або шестигласна міська дума (виконавчий орган). Загальна дума збиралася раз на три роки для обрання шести-

гласної думи, яка фактично здійснювала управління міськими справами.

З метою вирішення справ міських станів створювалися управи: купецька, міщанська, ремісницька, іноземних ремісницьких цехів, найманих служителів, робочих. У загальній думі також існували відділення, які відображали її становий склад.

Формально «Жалованная грамота городам» не скасовувала маг­дебурзького права в українських містах, але фактично міські магі­страти втратили свої адміністративні функції, залишившись лише судовою інстанцією для міщан.

Імператор Павло І на короткий час повернув українським міс­там їхній попередній устрій. Зокрема, м. Києву всі права та при­вілеї були підтверджені 1797 р. і 1801 р. (Олександром І). Проте після придушення польського повстання 1830 р. залишки магде­бурзького права в Україні було ліквідовано (на Лівобережній Україні - 1831 p., а в м. Києві - 23 грудня 1834 p.). Цікаво, що приводом для обмеження, а згодом і скасування магдебурзького права в Києві послужили фінансові зловживання в Київському магістраті (загальна сума розтрат міського керівництва сягнула 1 400 000 крб., що в 9 разів перевищувало суму річних прибутків міста).

XIX - початок XX ст. характеризували становленням в Україні нових загальноімперських форм місцевого самоврядування.

У 1838 р. запровадили станове самоврядування для державних і вільних селян у формі сільського товариства, яке 1861 р. було поширено на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, зокрема й на землю. Основними суб'єктами сільського самоврядування стали:

• сільський схід (громада), в якому мали право брати участь усі селяни-домохазяїни, що проживали на відповідній території. Схід вирішував земельні справи, розподіляв податки, обирав сіль­ського старосту та інших посадових осіб;

• волосний схід - збори сільських і волосних посадових осіб та представників господарств, на якому затверджувалися рішення сільських сходів, вирішувалися господарські питання волості;

• волосне правління - виконавчий орган волосного сходу;

• волосний суд - становий селянський суд, що розглядав дріб­ні кримінальні справи та цивільно-правові спори, з розміром позо­ву до 100 крб.

Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах в Україні запровадили після проведення Олександром II земської реформи 1864 р. Так, згідно з Положенням про земські губернсь­кі та повітові установи від 1 січня 1864 р. правовий статус земств було визначено як системи, що не входить до структури держав­них органів, а служба в земствах розглядалась як виконання гро­мадських обов'язків. До системи земських установ, що функціо­нували на двох рівнях - повітовому та губернському, входили:

• повітові земські виборчі з'їзди, які кожні три роки обирали повітових земських гласних;

• повітові земські збори, які збиралися один раз на рік (восе­ни) з тим, щоб обговорити основні напрямки господарської діяльності, затвердити кошторис витрат, розподіл повинностеи тощо;

• губернські земські збори (формувалися з гласних, кандида­тури яких обговорювалися на повітових земських зборах);

• повітові та губернські земські управи - виконавчо-розпоряд­чі органи земств.

Формування земських установ здійснювалося згідно з принци­пами виборності, куріальності, майнового цензу, формальної рів­ності виборців, змінюваності гласних. Так, земські збори обирали­ся за куріальною системою на трьох виборчих з'їздах (у виборах брали участь три курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці та власники нерухомості в містах, селяни).

Головами повітового та губернського земських зборів були предводителі дворянства.

До сфери компетенції земства та його управи належали всі питання місцевого значення - земські повинності й прибутки;

медичне обслуговування населення, утримання місцевої поліції, контроль за шляхами тощо.

Самостійність земств була досить умовною, оскільки держава зберігала вагомі важелі впливу на них. Зокрема, голова та члени повітових земських зборів затверджувалися губернатором, а голо­ва та члени губернських земських зборів - міністром внутрішніх справ. Губернатори та міністр внутрішніх справ також затверджу­вали постанови земств з найважливіших питань і проекти кошто­рисів.

Реформу міського самоврядування було розпочато 1870 р. Вона передбачала заміну станово-бюрократичних органів управління містом всестановими органами. Згідно з Городовим положенням 1870 р. систему органів міського громадського управління складали:

• міські виборчі збори (проводилися один раз на три роки для обрання гласних);

• міська дума (розпорядчий орган);

• міська управа (виконавчий орган);

• міський голова.

Міська дума складалася з міського голови, гласних, голови по­вітової земської управи і представника духовного відомства. На відміну від земств, вибори міської думи відбувалися без урахування станів на основі майнового цензу. Всі виборці - платники міських податків поділялися на три розряди, які на паритетних засадах ви­значали персональний склад міської думи.

Міський голова одночасно виконував функції голови думи і голови управи. До його компетенції входили питання: організація роботи міської думи, її скликання, запрошення на засідання думи зацікавлених осіб, контроль за законністю рішень, що приймають­ся управою, тощо.

Уніфікація форм місцевого самоврядування відбувалась і на українських землях, що відійшли до Австрійської імперії. Так, із 1772 р. австрійський уряд почав обмежувати права українських міст, багато з яких було переведено в ранг сіл. При цьому^скасову-вало магдебурзьке право (у м. Львові скасовано декретом Йосипа II

від 31 серпня 1786 p.), натомість запроваджувалася система орга­нів міської влади, що містила: міський відділ - виборний орган, який обирав посадових осіб магістрату і здійснював спостережно-наглядові функції щодо використання міського майна; магістрат (схема 31).

Революція 1848 р. привела до демократизації системи органі­зації влади в Австрійській імперії, що стосувалось і місцевого са­моврядування. Так, 5 березня 1862 р. було прийнято Державний закон про місцеве самоврядування, а на його основі 12 серпня 1866 р. закон «Про устрій громади і громадську виборчу ординацію», згід­но з яким визнавалося право сіл, містечок і міст на місцеве само­врядування, та закони від 13 березня 1889 р. «Про громадський закон для ЗО більших міст» і від 3 липня 1896 р. «Про громадський закон для менших міст, містечок і більших громад».

Зокрема, закон від 13 березня 1889 р. передбачав, що міста, які мають понад 3000 мешканців, утворюють самостійні міські грома­ди і формують органи міського самоврядування:

міську раду (строк повноважень - 5 років);

міську управу.

На чолі міської управи стояв бурмістр, а в містах, виділених із повітів2,- президент. При цьому всі бурмістри та віце-бурмістри призначалися за згодою старост і воєвод, а президенти і віце-президенти затверджувалися Міністерством внутрішніх справ.

Право обирати депутатів міської ради мали піддані цісаря, яким до дня виборів виповнилося 24 роки (пасивне виборче право набувалося з 30 років) і які проживали на території відповідної са­моврядної територіальної одиниці не менше ніж один рік.

Питання, віднесені до їхньої компетенції, місцеві ради розгля­дали та вирішували на своїх сесіях, що скликалися їхніми вико­навчими комітетами і тривали лише кілька годин. Це свідчить про те, що місцеві ради фактично взагалі були безвладними, на практиці вони лише штампували проекти рішень, підготовлених вико­навчими комітетами рад, їхнім апаратом, а в підсумку - місцевими партійними органами.

Новітня історія місцевого самоврядування в Україні почалася після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві ради народ­них депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», в якому місцеве самоврядування визначалося як «територіальна са­моорганізація громадян для самостійного вирішення безпосеред­ньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першим кроком до відновлення місцевого самоврядування в Україні, дозволило закріпити ряд його основоположних принципів, пов'язаних із правовою й фінансовою автономією.

Наступним кроком стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закон України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне са­моврядування»), в якому місцеве та регіональне самоврядування закріплювалось як основа демократичного устрою влади в Україні. Місцеве та регіональне самоврядування розглядалось як територі­альна самоорганізація громадян для самостійного вирішення без­посередньо або через органи, яких вони обирають, усіх питань міс­цевого життя в межах Конституції України, законів України та власної фінансово-економічної бази, а регіональне самоврядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпо­середньо або через органи, яких вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України та законів України. При цьому територіальною основою місцевого самоврядування визначалися сільрада, селище, місто, а регіонального самоврядування - район, область.

З прийняттям Конституції України 1996 р. місцеве самовряду­вання отримало конституційний статус, стало однією із засад кон­ституційного ладу України.

21 травня 1997 р. було прийнято Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», який відповідно до Конституції Украї­ни визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і від­повідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. 6 листопада 1996 р. в м. Страсбурзі було підписано від імені Украї­ни Європейську хартію місцевого самоврядування (ратифікована Верховною Радою України 15 липня 1997 p., після чого вона стала частиною національного законодавства України). У хартії прого­лошуються найважливіші принципи місцевого самоврядування, яких мають дотримуватися всі держави - члени Ради Європи. В наступні роки Верховна Рада України прийняла ще ряд важли­вих законів, що безпосередньо стосуються питань організації мі­сцевого самоврядування, серед них - Бюджетний кодекс України, Земельний кодекс України, закони України «Про службу в орга­нах місцевого самоврядування», «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», «Про столицю України місто-герой Київ», «Про органи самоорганізації насе­лення» тощо.

Так було закладено законодавчий фундамент для становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні відповідно до ви­мог ст. 2 Європейської хартії місцевого самоврядування і на основі положень Конституції України.

Водночас слід зазначити, що ряд важливих принципів Європей­ської хартії місцевого самоврядування, незважаючи на її ратифіка­цію Україною, все ще не отримав належного відтворення в чинно­му законодавстві та в суспільній практиці.

Для з’ясування поняття місцевого самоврядування в Україні та його особливостей необхідно порівняти зміст понять «місцеве управління» та «місцеве самоврядування. Під місцевим управлінням розуміли державні органи, які створювалися центром і представляли на місцях державну адміністрацію. Під місцевим самоврядуванням розуміли місцеві представницькі органи. [1]

Слід зазначити, що Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року у ст. 2 намагався скорегувати невдале визначення поняття місцевого самоврядування, викладене у ст. 140 Конституції України, незважаючи на те, що це порушує Основний Закон.

У Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. зазначено: "Місцеве самоврядування в Україні, - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України".

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст.

Отже, місцеве самоврядування - це визначене Конституцією та законами України право територіальної громади самостійно, під свою відповідальність, безпосередньо або через утворювані громадою органи вирішувати питання місцевого значення.

Сутність і зміст місцевого самоврядування визначають його принципи - основні засади організації та здійснення місцевого самоврядування.

Істотними принципами місцевого самоврядування, закріпленими у ст. 4 Закону про місцеве самоврядування, є принципи народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріальної самостійності в межах повноважень, визначених законодавством України; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їхніх органів і посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

Основним принципом, що визначає сутність місцевого самоврядування в Україні, є принцип народовладдя, який є похідним від фундаментального принципу народного суверенітету, закріпленого у ст. 5 Конституції України. Умовно можна стверджувати, що народ України, як сукупність територіальних громад, реалізує народний суверенітет у формі місцевого самоврядування.

Реалізація принципу народовладдя передбачає, що територіальні громади, відповідно до Конституції та законів України, здійснюють свою владу на місцях безпосередньо (місцеві референдуми, місцеві вибори, загальні збори громадян, місцеві Ініціативи тощо) та через представницькі органи (місцеві ради, сільські, селищні міські голови).[2]

Принцип законності передбачає, що місцеве самоврядування в Україні ґрунтується виключно на положеннях Конституції, законів України та підзаконних нормативно-правових актів, у межах і порядку, визначених чинним законодавством України. Порушення законодавства України про місцеве самоврядування має наслідком настання конституційної, адміністративної, кримінальної, іноді - цивільної та дисциплінарної відповідальності.

Значущим для організації та діяльності місцевого самоврядування в Україні є принцип гласності, який передбачає, що всі суб'єкти місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження публічно, відкрито. їх діяльність висвітлюється місцевими, а іноді й загальнодержавними ЗМІ.[3]

Принцип колегіальності відображується в організаційно-правових формах діяльності органів місцевого самоврядування. Так, сільські, селищні та міські ради є колективними (колегіальними) виборними і змінюваними органами місцевого самоврядування, їх правові акти є результатом колегіальної роботи, зокрема пленарних засідань.

Місцеве самоврядування має свою систему, що складаєть­ся з територіальної громади, сільської, селищної та міської ради, сільського, селищного та міського голови, виконавчих органів сіль­ської, селищної, міської ради, районних та обласних рад.

Система місцевого самоврядування в Україні будується, перш за все, відповідно до адміністративно-територіального поділу, яке належить до компетенції центральної влади. Як відомо, в Україні конституційно закріплено триланкову сис­тему поділу. Адміністративно-територіальні одиниці є прос­торовою основою самоврядування і створюються державою для поліпшення управління на місцях.

Отже, територіальною основою місцевого самоврядуван­ня в Україні є село, селище, місто. Області та райони пред­ставляють спільні інтереси територіальних громад сіл, се­лищ, міст.

На території сіл, селищ, міст будується власна система місцевого самоврядування, яка згідно зі ст. 141 Конституції України та ст. 5 Закону України "Про місцеве самоврядуван­ня в Україні" включає: територіальну громаду, сільську, се­лищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи згаданих рад; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. [4]