Міжнародні Інвестиції

41

План

Вступ

1. Теоретико - організіційні основи інвестиційного процесу.

2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій.

3. Перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку            України.

Висновки

Зміст

Вступ .........................................................................................…………4

1. Теоретико - організаційні основи інвестиційного  процесу............…… 6

2. Методи оцінки раціонального залучення інвестицій....................……..19

3. Перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України….29

    Висновки........................................................................................………..38

    Список використаної літератури..........................................................….40

    Додатки..............................................................................................…….. 41

Вступ

Темою даної курсової роботи є міжнародні інвестиції як інгредієнт економічного розвитку тієї чи іншої країни. Інвестиції вважаються другим компонентом чистих видатків. Вони охоплюють видатки на будівництво нових заводів, фабрик, на станки та обладнання з тривалим терміном служби і т.д. Багато економістів розглядали інвестиції як довгострокові вклади капіталу в різноманітні галузі та сфери економіки, інфраструктуру, соціальні програми, охорону навколишнього середовища, з метою розвитку виробництва, соціальної сфери підприємництва, отримання прибутку. Саме тому ця тема є актуальною у наш час, особливо для української держави, у якій тільки формується система ринкових відносин, спостерігається поступова приватизація економіки. Усе це потребує чималих коштів, які можна отримати за рахунок іноземних інвесторів.

Метою даної курсової роботи є дослідження суті іноземних інвестицій, різні аспекти їх залучення, з’ясування методів оцінки ефективності міжнародного переливу капіталу, показання перспектив залучення іноземних інвестицій в економіку України і проблеми пов’язані з цим процесом, чому саме інвестиції так необхідні нашій державі.

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів та висновків. У першому розділі з’ясовано теоретико-організаційні основи інвестиційного процесу, показано усі можливі форми інвестицій, хто є їхніми суб’єктами, висвітлено суть інвестиційної діяльності та інвестиційного процесу. Предметом дослідження другого розділу є методи оцінки ефективності міжнародних капіталовкладень, тобто докладне вивчення методу граничної ефективності, методу розрахунку прибутку, методу обліку чистої кінцевої вартості капіталу та методу бюджетування капіталу та методу бюджетування капіталу. Третій розділ присвячений перспективам залучення іноземних інвестицій в економіку України. Тут зазначені проблеми інвестиційного процесу в нашій державі, що саме зумовило цю кризу і шляхи виходу з неї. В кінці роботи здійснюються підсумки дослідження, наводиться список використаної літератури.

Проблемою іноземних інвестицій займається чимало економістів, зокрема Барановський О., Лазбеник Л., Гавришок О., Пересада А.А., Пригода В.В., Чекніна Т. Це робить висновок, що дана проблематика знаходиться в центрі уваги великої кількості науковців. Основним джерелом для написання курсової роботи були навчальні посібники з економічних наук, а також велика кількість періодичної літератури. Зокрема, мова йде про такі видання як “Діловий вісник”, “Економіка України”, “Україна - Business” тощо.

Крім того була використана законодавча основа, зокрема закон України “Про інвестиційну діяльність.”

1. Теоретико - організіційні основи інвестиційного процесу.

Іноземні інвестиції - це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої країни, тобто за кордоном, куди внаслідок цього переноситься вже не акт реалізації зосередженої в експортованому товарі прибутку, а сам процес його створення. Таким чином, вивезення капіталу - це переміщення його за кордон з метою отримання підприємницького прибутку або проценту.

Законом України “Про інвестиційну діяльність” інвестиції визначаються як усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект [1]. Це означення, в основному, відповідає міжнародному підходу до уявлення про інвестиційну діяльність як процесу вкладання ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивіденда (соціального ефекту) в майбутньому. Іншими словами інвестор відмовляється від задоволення насущних потреб в розрахунку на очікуване задоволення їх в майбутньому, але в більших розмірах. У відповідності із Законом до майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються у підприємницьку діяльність відносяться:

       грошові засоби, цільові банкнотні вклади, паї, акції та інші цінні папери;

                   рухоме і нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) та інші матеріальні   цінності;

       майнові права, що витікають із авторського права, досвіду та інших інтелектуальних цінностей;

       сукупність технологічних, технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вігляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (“ноу-хау”);

       права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права та інші цінності[1]

Сукупність вказаних цінностей, що обертаються на ринку, прийнято відносити до обєктів інвестиційної діяльності. Деякі вчені-економісти до цієї сукупності вносять також “фінансові права”, які витікають із взємозвязку інвестицій да державного регулювання умов інвестиційної діяльності, перед усім, податково амртизаційної політики. Це має місце при наданні державою податкових льгот інвестору (зниження ставки податку на прибуток) чи встановлення пільгових норм амортизаційних відрахувань (прискорення амортизації). Такі податково-амортизаційні преференції дають економічній ефект виходячи із повернкння засобів в майбутньому, і тому державою (муніципальними органами) цей ефект повинен оцінюватись (дисконтуватись).

На рис 1 приведена схема класифікації інвестицій за формами.

Рис.1              Форми інвестицій

Фонд накопичення як зберігаюча частина національного доходу є основним джерелом інвестицій. Умовно він може бути розділеним на фонд відшкодування та фонд відновлення. За рахунок цих фондів здійснюються відповідно валові та чисті (в їх складі) інвестиції.

Валові інвестиції характеризують загальний обємз асобів, які направляються у відтворення: нове будівництво, реконструкція та розширення, технічне переоснащення, а такожпідтримка діючих потужностей.

Чисті інвестиції в такому контексті являють собою вклади засобів у знову створені виробничі фонди та оновлюючий виробничий аппарат. Вони менші валових на величину засобів, що направляються із фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань на повне становлення. Інвестуючі засоби з фондів відшкодування та відновлення характеризують в кінцевому рахунку відношення між простим та розширеним відтворенням.

В економічній теорії принциповою класифікаційною ознакою поділу інвестицій за формами вважається виділення фінансових та реальних інвестицій. Виділення із загального обєму іноваційної форми інвестицій та інтелектуальних інвестицій в ряді випадків – умовно, поскільки інтелектуальні інвестиції в більшій мірі являються іноваціями.

Фінансові інвестиції – це вкладання засобів в різноманітні фінансові інструменти: фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вклади, депозити, паї і т. д.

Реальні інвестиції – це вклади у виробничі фонди (основні та зворотні). В основному це вклади у матеріальні активи – будівлі, споруди, обладнвння та інші товаро-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи (патенти, ліцензії, “ноу-хау”, технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна та інша документація).

Інноваційна форма інвестицій (вклади у новшества) – це, в основному, вклади в нематеріальні активи, забезпечуючі розвиток НТП та успішну протидію конкурентам на товарних ринках. В промислово розвинутих країнах з високим рівнем техніки і технології іновації за своїм змістом і складом наближаються до реальних інвестицій. Однак в окремі періоди доводиться втілювати інвестиції і в підтримку технічно відсталих маловиробничих галузей та виробництв.

Інтелектуальні інвестиції – це вклади в творчий потенціал суспільства, обєкти інтелектуальної власності, що витікають із авторського права, права на промислові зразки і корисні моделі. В більшій мірі за своїм змістом і напрямком інтелектуальні інвестиції одночасно являються іноваціями. Крім поділу інвестицій за напрямками вкладення засобів (фінансові, реальні), в економічній теорії існує велика кількість признаків, за якими вони виділяються в залежності від цілей дослідження обєкта інвестування.

Виходячи з джерел фінансування розрізняють: особисті засоби, інвестора, позичкові (державний кредит, кредити комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ), приваблення засобів (засоби інших інвесторів).

За формами власності інвестиції поділяються на:

       державні – фінансуються із держбюджета, місцевих бюджетів, держпідприємствами;

       приватні – засоби населення (індивідуальних інвесторів), комерційних структур, колективних підприємств;

       іноземні – позичкові та кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, зарубіжних корпорацій та фірм, спільних підприємств.

В залежності від термінів засвоєння інвестиції можуть бути довготривалими, середньотривалими та короткотривалими. Основне правило інвестування гласить, що інвестиції повинні бути довготривалими (в зарубіжній практиці – більше 1 року). Однак через неспрятливий інвестиційний клімат, нестабільність політичної ситуації і високі темпи інфляції, інвестори вимушені шукати обєкти середньотривалих та короткотривалих вкладів.

Важливе значення має поділ інвестицій на прямі та портфельні, особливо при експорті капіталу і створенні транснаціональних корпорацій.

Прямі інвестиції за звичай здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольного пакету акцій корпорації.

Портфельні інвестиції, як правило, здійснює пасивний інвестор, придбавши невелику долю (пай) компаній в надії на отримання нехай і невеликих але стабільних прибутків. Такий інвестор звичайно не прагне до управління компанією, її фінансове становище цікавить його тільки в момент виплати дивідентів.

До субєктів інвестиційної діяльності Закон “Про інвестиційну діяльність” відносить інвесторів та учасників. Ними без будь-яких обмежень можуть бути як громадяни і юридичні особи України, так і іноземні громадяни і юридичні особи і самі держави[1].

Таким чином, інвестор – субєкт інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладання особистих, позичкових та приваблених майнових та інтелектуальних цінностей в обєкти інвестування.

Як передбачає Закон, інвестори можуть виступати в якості вкладачів, покупців, кредиторів, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності, тобто вкладати капітали, купувати цінні папери, а також виконувати функції товаровиробників, підрядчиків, субпідрадчиків, замовників. Відношення до числа інвесторів кредиторів є суперечливим. Якщо інвестор – це особа, яка вкладає особисті і позичкові засоби, то по відношенню до кредитора він боржник. А кредитор, в свою чергу, як судодавач не може бути одночасно інвестором, оскільки надана ним суда – це не власні засоби, вони підлягають поверненню. В окремих випадках банки та інші фінансово-кредитні установи можуть ставати інвесторами та здійснювати інвестиції, скажемо, в складі фінансово-промислових груп, але тоді вони не є кредиторами.

Інвесторам в умовах ринку надаються дуже широкі повноваження, у відповідністю з їх економічною самостійністю. Це визначення цілей, напрямків, видів та обємів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності. Не допускається за рамками Закону втручання державних органів та посадових осіб в реалізацію договірних відносин між субєктами інвестиційної діяльності.

Субєкти інвестиційної діяльності реалізують свої економічні інтереси, вступаючи у визначені взаємовідносини на інвестиційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями й інвестиційними обєктами (товарами).

Інвестиційна діяльність – це послідовна сукупність дій її субєктів (інвесторів та учасників) по втіленню інвестицій з метою отримання доходу та прибутку. Кожна країна як субєкт інвестиційної діяльності визначає правові, економічні та соціальні умови цієї діяльності у своєму законодавстві. В більш вузькому трактуванні цього поняття вживають термін “інвестиційний процес”. Це поняття за звичай повязується з реалізацією реальних інвестицій, із здійсненням реальних інвестиційних проектів. Порівняльна характеристика проводиться за наступними стадіями інвестиційного процесу:

       мотивація інвестиційної діяльності;

       прогнозування і програмування інвестицій;

       основи доцільностиі інвестицій;

       страхуванняінвестицій;

       державне регулювання інвестиційного процесу;

       планування інвестицій;

       фінансування інвестиційного процесу;

       проектування і ціноутворення;

       забезпечення інвестицій матеріально-технічними рескрсами;

       засвоєння інвестицій;

       підготовка до випуску продукції;

       попередня здача – прийом до експлуатації;

       кінцева здача обєкта в експлуатацію.

Темпи зростання експорту капіталу випереджують темпи зростання товарного експорту. За чверть століття (від середини 60-их років) закордонні капіталовкладення збільшились в 4 рази, і на початок 80-их років у світі було приблизно 450млдр/$ іноземних інвестицій. В 1992 році було досягнуто 2,2 трлн.$, тобто відбулось їх понад, ніж чотирьохкратне збільшення. Лише за один рік зараз вивозиться приблизно 200млрд.$ (до того ж це стосується лише прямих інвестицій). Саме експорт капіталу є головним джерелом так званої міжнародної продукції, тобто продукції, що реалізується закордонними філіалами міжнародних компаній. Її обсяг складає біля 1/4 ВНП індустріально розвинутих країн. Продукція лише американських закордонних філіалів перевищує обсяг експорту товарів США в 4 рази [2, с 45].

Формами вивезення капіталу є прямі капіталовкладення, портфельні інвестиції, а також позики та кредити.

Прямі капіталовкладення являють собою інвестиції в функціонуючий промисловий, банківський, торговий та інший капітал закордонних країн, що забезпечують інвестору контроль над підприємством. Частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дозволяє досягти такого контролю, в міжнародній статистиці звичайно прийнята в розмірі 25%, але в окремих країнах може суттєво відрізнятись (від 10% в Україні та США до 50% в Австралії та Канаді). За визначенням Організації Економічної Співпраці і Розвитку (ОЕСР) прямі інвестиції означають наявність або іноземного контролю над десятьма та більше відсотками звичайних акцій чи голосів, або ж так званого ефективного голосу в управлінні підприємством. Прямі інвестиції найбільш типові для діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК).

Портфельні інвестиції являють собою капіталовкладення в облігації та акції закордонних компаній, які, втім, недостатні для встановлення безпосереднього контролю їх діяльності. Основною метою портфельних капіталовкладень є отримання прибутку, а не забезпечення прямого контролю господарської діяльності об'єкта інвестування. Разом з тим, навіть портфельна участь дає можливість ТНК здійснювати значний посередній контроль. Найбільш виразно це помітно в тих випадках, коли є додаткові домовленості (ліцензійні, управлінські, маркетингові та ін.), що ставлять підприємство в залежність від іноземного інвестора, або ж коли національна частка акцій розпорошена серед багатьох власників.

Прямі й портфельні інвестиції є різновидами підприємницького капіталу, що призначений безпосередньо для вкладення в виробництво. Він спрямовується або на створення нових підприємств, або ж на купівлю частки чи поглинання вже існуючих компаній. Внаслідок вивезення підприємницького капіталу утворюються філіали, дочірні компанії чи змішані підприємства.

Виключною формою вивезення капіталу на сьогоднішній день є позиковий капітал у вигляді міжнародних позик та кредитів, що надається як окремими країнами, так і через транснаціональні та міжнародні банки. Ці капіталовкладення передбачають розміщення за кордоном валютних ресурсів на умовах повернення, терміновості та оплати.

Перевага міжнародних позик для їх отримувачів полягає у відносній свободі їх використання. Вони дають іноземну валюту, що досить часто необхідна для тимчасового покращення стану платіжного балансу. Крім того міжнародні позики теж просто перетворюються на інвестиційні товари і, таким чином є шляхом збільшення функціонуючого капіталу країни, що отримує позику.

Останнім рокам притаманне величезне зростання середньо- та довгострокових операцій на міжнародному ринку позикового капіталу. Основним одержувачем позик є ТНК, що використовують середньострокові та довгострокові міжнародні кредити переважно з підприємницькою метою -фінансування створення та розширення закордонних філіалів, придбання нових підприємств.

Багато країн, особливо ті, що розвиваються, використовують міжнародні займи для врегулювання значних дефіцитів своїх платіжних балансів. Водночас, кредити, навіть найбільш пільгові, треба повертати, а до того - сплачувати проценти за користування ними. Ефективність кредиту для національної економіки стає зрозумілою лише після його використання.

Обов'язковою передумовою перетворення вивезення капіталу в невід'ємний елемент системи міжнародних економічних відносин є створення відносного “надлишку” капіталу на національних ринках. Внаслідок цього, з метою більш прибуткового інвестування, він спрямовується за кордон.  Водночас вивезення капіталу стало можливим завдяки формуванню світового ринку, як альтернативної сфери інвестування. Це дозволяє підприємцям вкладати гроші туди, де їм за рахунок різниці рівня витрат виробництва в різних країнах забезпечується прибуток вищий, ніж середній національний.

Причиною закордонного інвестування досить часто є зацікавленість у природних ресурсах різних країн з метою забезпечити гарантоване постачання власних підприємств сировиною. Наприклад, завдяки закордонним інвестиціям США отримують 100% фосфатів, міді, олова; 75% марганцевої та залізної руди; Японія - 40% бокситів; 50% нікелю; 60% мідної руди. До того ж досить часто сировина з закордонних підприємств отримується за так званими трансфертними цінами, нижчими, ніж світові.

Під час використання закордонних джерел сировини на базі прямих інвестицій враховуються відмінності екологічних норм і стандартів різних країн. Розвинуті країни намагаються переносити в країни, що розвиваються, такі виробничі потужності, що призводять до значного забруднення навколишнього середовища. Ця тенденція найбільш помітна протягом останніх двох десятиріч.

Капіталовкладення в іноземну економіку - активний засіб стимулювання попиту на вітчизняну продукцію. Це досягається за рахунок того, що по-перше, за кордоном створюються нові ринки, а по-друге, частина експерта ТНК постійно йде на адресу зарубіжних філіалів, і їх гарантована доля складає зараз понад 1/3 експорту Канади, ФРГ, Франції, Швеції, до 1/2 експорту США.

Нарешті, капіталовкладення, що розміщенні на господарській території іноземних держав, дають фірмі можливість обминути тарифні та нетарифні бар'єри, які зустрічає звичайний комерційний експорт.

Міжнародна міграція інвестицій вигідна як для країни-експортера, так і для країни-імпортера капіталу. Перша отримує додатковий прибуток за рахунок інвестицій за кордоном, що дають можливість отримувати більший процент, ніж на національному ринку; друга - за рахунок збільшення капіталовкладень в національну економіку.

Як в експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції займають індустріально розвинуті країни, доля яких складає 97-98% загальносвітового обсягу прямих закордонних інвестицій. Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа, Японія. Як і в інших галузях економіки, співвідношення сил між основними експортерами капіталу постійно змінюється.

На протязі останніх десятиріч підприємницький капітал починає вивозитись і з країн, що розвиваються (перш за все з нових індустріальних країн). Втім, за своїм обсягом ця діяльність залишається дуже незначною, в порівнянні з аналогічними показниками традиційних експортерів капіталу.

На межі 70-80-х років рішучі зміни відбуваються в імпорті підприємницького капіталу.

По-перше, США, залишаючись провідним експортером капіталу, перетворюється водночас на головного імпортера. Таке збільшення значення США як об'єкта інвестування зумовлене на посилення позицій ТНК Західної Європи та Японії, що прагнуть потрапити на американський ринок.

По-друге, подальшого розвитку набуває тенденція до більшої переорієнтації закордонних інвестицій на індустріально розвинуті країни. В сучасних умовах їх доля складає 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на долю країн, що розвиваються - лише 1/4. Стагнація і навіть зменшення ролі країн, що розвивається, як суб'єкт інвестування, тісно пов'язані зі змінами галузевої структури закордонного підприємництва. Зараз його головними напрямками є переробна промисловість (перш за все, наукоємні галузі) і сфера послуг. Зрозуміло, що необхідні умови для інвестицій такого гатунку існують перш за все в економічно розвинутих державах, а також в нових індустріальних країнах, куди іноземних інвесторів приваблює низька вартість відносно кваліфікованої робочої сили.

Іноземне інвестування супроводжується наростанням відкритості економік країн для зарубіжних інвесторів. На сучасному етапі інтерналізації господарських процесів скрізь відбувається лібералізація регулювання іноземного інвестування: в 1991р. 35 країн ввели зміни ліберального плану в свої інвестиційні режими, у 1992р. - вже 43, в 1993р. - 57, в 1994р. - 49 і в 1995р. - 64 країни. Кількість змін, що стосувалися лібералізації іноземного інвестування, у ці роки складала, відповідно, 80, 79, 101, 108 і 306. У їх структурі за 1995р. 62% було пов'язано з наданням стимулів, ЗО - умовами для продуктивного 4їункціонування, 15 - умовами участі у власності, 9 -збільшення гарантій і 4% - послабленням контролю [3,с.10].

Закономірним чинником здійснення зовнішнього інвестування є макроекономічна стабільність. Існує чіткий взаємозв'язок між економічним зростанням і темпами надходження прямих іноземних інвестицій; деякі дослідники слушно вважають зростання в економіці вирішальним фактором для позитивної динаміки їхніх потоків. Зокрема, збільшення ВНП країн, що розвиваються, в середньому на 1% стимулює зростання потоків приватних іноземних інвесторів приблизно на $10млрд.[3,С.10].

З метою перевірки цього положення було здійснено розрахунки взаємозв’язку між зростанням внутрішніх інвестицій та валового внутрішнього продукту і надходженнями іноземних інвестицій у 24 країнах, що розвиваються. Аналіз засвідчив великі відмінності у темпах економічної динаміки в окремих з них і доводить, що темпи зростання ВВП вищі в тих країнах, де вищий рівень інвестицій. При віднесенні ВВП до головного параметра, що у цьому випадку визначає приплив іноземних інвестицій, можна дійти висновку: протягом 1986-1993рр. Кожний мільйон доларів щорічного приросту ВВП сприяв додатковому щорічному залученню для зазначених 24 країн іноземних інвестицій в середньому на $33,3 млн. [3,с.10].

Еволюція іноземного інвестування привела до створення міжнародного виробництва. При цьому існує тенденція до концентрації національних підприємств у межах територій своїх регіонів, тобто до групування іноземних інвестицій навколо країни базування. Зокрема, США здійснюють інвестування в Центральній та Південній Америці, європейські фірми - в інших європейський країнах, включаючи Східну Європу, японські інвестори в ряді азіатських країн. Крім зменшення витрат на транспортування, це визначається і певними перевагами, такими, як мовні та культурні зв'язки, близькість менталітету, а також можливість тісніших контактів за рахунок економії часу на поїздки.

Поряд з об'єктивними факторами на розвиток іноземного інвестування істотний вплив справляють і фактори суб'єктивного порядку, які включають діяльність людей, суспільних груп, політичних сил, ланок державного апарату. До них також відносяться чинне законодавство у сфері підприємницької діяльності, державні засоби регулювання економіки та загальна політична стабільність. Рівень останньої прямо визначає збільшення або зменшення обсягів іноземного інвестування. Насамперед це стосується країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Вважається можливим констатувати наявність довгострокової залежності між політичною стабільністю приймаючої країни та темпами припливу (відпливу) іноземних інвестицій. Як приклад, можна навести Південно-Африканську Республіку, яка свого часу досягла великих успіхів у справі залучення іноземних інвестицій, проте через довгострокове практикування апартеїду і, як наслідок, соціальну нестабільність позбулася іноземного капіталу, відплив якого тривав до 1994р.

Зокрема, політична стабільність і соціальний порядок ставилися на перше місце у зарубіжних інвесторів при прийнятті рішень щодо інвестування в Тайвані. На другому місці була турбота про ставлення до іноземних інвестицій в країні (перш за все, це стосувалося США та країн ЄС, які недостатньо знали інвестиційний клімат).

Суттєвим критерієм оцінки політичної стабільності можуть слугувати наявність та обсяги зовнішньої (зокрема, багатостороньої) допомоги, високий рівень якої свідчить про сприятливе ставлення до країни як до об'єкта інвестування.

При здійсненні інвестиційного процесу враховується також диференціація менталітетів. Характерною рисою стратегії японських підприємців та інвесторів є орієнтація на тривалий період діяльності і використання довгострокових кредитів. Тому при розвитку виробництва їм притаманне не постійне стеження за котируванням акцій на фондовій біржі, а концентрація зусиль на вирішенні стратегічних завдань. На відміну від них, американські менеджери перебувають у тісній залежності від розмірів дивіденду і тому змушені зосереджувати увагу на забезпеченні максимального поточного прибутку.

Це також стосується і менталітету приймаючої країни. Зокрема, збільшення обсягів японського інвестування у Тихоокеанському регіоні (перш за все, у Південній Кореї, Сингапурі, Малайзії і Таїланді) пов'язане не лише з наявністю в них добре навченої та дисциплінованої робочої сили, а й з легким сприйняттям нею японського менеджменту.

Спроби національних фірм перенести діяльність за межі національних кордонів може бути пояснене агресивними чи захисними причинами: збільшенням або захистом прибутків, утриманням ринку або про­никненням на нього.

У цілому вибір місця інвестування в приймаючій країні визначається на основі врахування таких параметрів, як розмір ринку, забезпеченість факторами виробництва, витрати, ступінь розвинутості інфраструктури, торгівельна політика, конкуренція, режим в'їзду та виїзду, власність, зайнятість тощо. Інвестор обирає місце здійснення капіталовкладень також з урахуванням характеру відповідної технології, стратегії фірми та своїх уявлень про ступінь ризику та можливих прибутків.

Слід зазначити, що для вибору об’єкта іноземного інвестування важливе значення має наявність дешевої некваліфікованої робочої сили та можливості зменшення сплачуваних податків. Це стало вирішальним фактором закриття найбільшими виробниками телевізорів з Японії, Тайваню та Південної Кореї своїх заводів у США і передислокації через південний кордон. Так, три прикордонних з США міста сконцентрували 90% корейських і майже половину японських прямих іноземних інвестицій в Мексику [3, С.12].