Міжнародні економічні відносини

31

                                                 Зміст

Вступ……………………………………………………………………………...3

Розділ I. Сутність міжнародного поділу праці…………………………….…..5

1.1. Поняття, види, фактори міжнародного поділу праці………………….….5

1.2. Міжнародна організація праці ………………………………………….....9

1.3.Міжнародний досвід регулювання соціально–трудових відносин …......11

Розділ II. Міжнародні економічні відносини ..…………………………….....18

2.1. Система міжнародних економічних відносин……………………….…..18

2.2. Структура світового господарства……………………………………..…22

2.3.Роль і значення міжнародних економічних відносин…………….……...26

Висновок…………………………………………………….………….............28                                                                                                                

Список використаної літератури…………………………………….………...31                                                                        

Додатки

Вступ

Ринок праці є найважливішою ланкою національної і світової ринкової цивілізації, на ньому формуються трудові ресурси творчого типу, що здійснюють еволюцію суспільства. Мова йде про ту чи іншу форму ініціативи, виробничої самостійності, прагнення до удосконалювання технології і методів обслуговування населення. В міру розширення і поглиблення, особливо в останні два десятиліття, науково - технологічної революції, освоєння складних технологій і масовою комп'ютеризацією, національна економіка вже не може обходитися без масового грамотного працівника.

У перехідний період в Україні формування ринку праці неможливе без активного втручання держави. Головною формою його виявлення в умовах сучасної економіки є державна політика зайнятості.

Поділ праці існував ще в первісному суспільстві. Він формувався з урахуванням фізіологічних особливостей, статі та віку людей. Проявлявся також  поділ праці за статтю: жінка виконувала домашню роботу, займалась вихованням дітей, а чоловік присвячував свій час добуванню їжі, будівництву оселі. Розум та досвід підказували найбільш вдалий порядок розподілу господарських справ між членами груп. Цей розподіл мав стійкий характер, тобто закріплявся на довгий період часу. Люди встановили користь від такої організації праці - досягалось ефективніше забезпечення необхідними життєвими благами, краще задоволення їх потреб.

Сьогодні проблема поділу праці займає провідне місце в наукових економічних дослідженнях та дискусіях. А її можна дослідити лише за умови вивчення принципів функціонування ринку праці. Тому завданням цього дослідження є вивчення закономірностей функціонування ринку праці та можливостей його цілеспрямованого регулювання; з’ясування соціально-економічної сутності і специфіку цього ринку ; дослідження особливостей його функціонування  на міжнародному рівні та в Україні.

Актуальність цього дослідження визначена тим, що функціонування ринку праці тісно пов’язане з людським потенціалом країни, тобто з категорією, яка існувала, існує і буде існувати, вимагаючи до себе пильної уваги і детального вивчення відносин між її учасниками.

Об’єктом дослідження є поділ праці на міжнародному та державному рівнях, місце України в міжнародному поділі праці.

Предметом дослідження є сучасні способи регулювання соціально-трудових відносин. 

Розділ I. Сутність міжнародного поділу праці

1.1. Поняття, види, фактори міжнародного поділу праці 

Сучасний світовий суспільний розвиток  характеризується посиленням зв’язків і взаємодією між країнами. Ні одна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, якщо вона не втягнута в орбіту світогосподарських зв’язків. Міжнародне співтовариство об’єднує держави, які мають свою національну і економічну самобутність. Отже, світове господарство – це сукупність національних економік, пов’язанних міжнародним поділом праці, торговельно-технічними зв’язками. Характерною рисою сучасного світового господарства є швидке зростання зовнішньоекономічних зв’язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя та міжнародна конкуренція.

Міжнародний поділ праці – це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певної продукції та послуг відповідно до їхніх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що обумовлює і передбачає необхідність обміну результатами різної діяльності на світовому ринку.   Кожна країна або група країн у певному регіоні світу спеціалізується на видобутку тієї чи іншої сировини або випуску конкретної продукції. Спеціалізація даної країни або регіону залежить від природних (географічне положення, наявність корисних копалин, забезпеченість водними ресурсами та іншими ресурсами тощо), соціально-історичних (шляхи розвитку, державний устрій, геополітичне положення, менталітет нації і таке інше), економіко-географічних (ступінь розвитку, кількість і якість трудових ресурсів, структура господарства, економіко-географічне положення, розвиток інфраструктури, в тому числі транспорту) факторів.

   Географічний розподіл праці буває двох видів: міжрайонний (у межах держави) і міжнародний (міждержавний). Міжрайонний розподіл трудової діяльності розвивається в одній країні і зв’язує між собою окремі її регіони.

   Міжнародний розподіл праці полягає в спеціалізації окремих країн чи їх угруповань на виробництві різних видів промислової, сільськогосподарської продукції та обміні цією продукцією. Спеціалізація сприяє ефективнішому використанню соціально-економічного і природно-ресурсного потенціалу країн, налагодженню і розвитку їхніх зовнішньоекономічних зв’язків.

  Міжнародний розподіл праці нерівномірний. У сучасному світі існує принаймні шість соціально-економічних угруповань:

1) розвинуті капіталістичні країни (США, єдина в світі наддержава, Японія, ФРН, Франція, Великобританія, Італія, Канада);

2) малі розвинуті капіталістичні країни (Бельгія, Норвегія, Швейцарія, Данія,  Нідерланди, Швеція, Австрія та інші).Обидві ці групи спеціалізуються переважно на машинобудуванні (літако-, судно-, автомобілебудуванні), електроніці розробці нових технологій тощо;

3) соціалістичні країни (КНР, КНДР, Куба);

4) країни східної Європи та СНД (Польща, Угорщина, Росія, Україна), що знаходяться на етапі переходу до ринкової економіки.

   Для цих країн характерна суттєва розбіжність показників економічного розвитку (від Китаю, якому притаманні вражаючі темпи економічного прогресу, доТаджикистану, країн колишньої Югославії і Куби, які з різних причин опинилися в ситуації економічного колапсу). Ряд країн цієї групи експортує сировину (нафту, електроенергію та вугілля - Польща, Росія, Україна), сільськогосподарську продукцію (овочі, фрукти - Угорщина, Болгарія, Румунія), продукцію машинобудування, електротехнічні вироби (Угорщина), вантажні автомобілі (Росія), автокари (Болгарія);

5) країни «третього світу» (країни, що розвиваються).Це найчисленніша група. Вона охоплює близько 130 країн і в міжнародному поділі праці займає

«сировинну» нішу, постачаючи на світовий ринок різноманітну мінеральну сировину, сільськогосподарську продукцію (країни Південної Америки,

Африки, Південно-Східної Азії), напівфабрикати. Але головною стратегічною продукцією, яку постачає ця група країн (країни Перської затоки і Близького Сходу, Лівія, Нігерія, Венесуела) і яка забезпечує їм левову частку інвалютних надходжень, є нафта;

6) найбідніші країни (вони власне, належать до країн, що розвиваються), у яких найнижчі у світі показники економічного розвитку, багато невирішених соціально-економічних проблем і переважає сировинна або сільськогосподарська спеціалізація (Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Сомалі, Гватемала, Гондурас, Бутан, країни Океанії).

   У міжнародному поділі праці є певні суперечності. Йдеться про надмірну спеціалізацію країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство в залжність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює галузву структуру господарства. Окермі держави обирають галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній праці і слабко пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі обробної промисловості, в тому числі машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки засновані на розвиненому господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства [9, с. 270-279].

           Існує декілька видів міжнародного поділу праці: загальний, частковий та одиничний.

Загальний поділ праці – це поділ праці за сферами виробництва (добувна й обробна промисловість, сільське господарство). Він проявляється у розподілі країн на сировинні, аграрні й індустріальні.

Частковий поділ праці – це спеціалізація на певних галузях виробництва та вироблюваної продукції. Такий поділ праці означає ширший розвиток міжгалузевого обміну готовою продукцією.

Одиничний поділ праці – це спеціалізація країн на виготовленні окремих агрегатів, деталей і вузлів або на технологічних стадіях процесу виробництва.

Спонукальним мотивом участі країн у міжнародному поділі праці є прагнення якомога повніше використати його переваги для організації оптимального випуску продукції, поліпшення її якості та збільшення обсягів експортної продукції для зарубіжних країн. Міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва – це не тільки форми міжнародного поділу праці, а і його елементи, які визначають його суть.

Міжнародна спеціалізація виробництва – це концентрація виробництва однорідної продукції у межах однієї країни або декількох країн з метою створення високопродуктивного виробництва, зниження собівартості продукції та підвищення її якості.

Міжнародна кооперація виробництва – це форма поділу праці, за якою праця на підприємствах і в галузях різних країн поєднується у взаємодії в одному або в різних, пов’язаних між собою процесах виробництва.

Слід підкреслити, що однією з найхарактерніших особливостей сучасного світового розвитку є зростаюча взаємозалежність різних країн і господарських регіонів. Тому міжнародні економічні відносини треба не тільки вважати однією з найважливіших сфер прояву зростаючої взаємозалежності країн, а й розглядати як основи цього процесу.

Отже, міжнародний поділ праці – це вища сходинка розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що передбачає стійку концентрацію виробництва визначеної продукції в окремих країнах.

Серед факторів поділу праці слід виділити такі:

1)   індивідуальні особливості чи здібності людей (талант, вік, темперамент, інтелектуальні та фізичні якості);

2)   природнокліматичні умови (ресурсна база, місце розташування, клімат);

3)   фактор традиції, звички [14, с. 58].

Це означає, що слід розглядати проблему поділу праці, характеризуючи в першу чергу людські ресурси та досліджуючи ринок праці. 

.Рух товарів та послуг у здоровій економіці, орієнтованій на критерії ефективності і здатній до саморегулювання, відбувається на основі ринкових відносин. У ринковій економіці товар робоча сила купується і продається на ринку праці.

Ринок праці - суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Як економічна категорія ринок праці представляє собою систему виробничих відносин між робітниками, підприємцями і державою, по-перше, з приводу обміну індивідуальної здібності до праці на фонд засобів, необхідних для відтворення робочої сили, та, по-друге, з приводу розміщення робітників в системі суспільного розподілу праці у відповідності до законів товарного виробництва та обороту. На ринку праці робітники пропонують свою робочу силу в розрахунку на оплату, формуючи пропозицію, а роботодавці пред'являють попит і платять за неї. Саме через ринок праці найважливіший національний ресурс – людський капітал – розподіляється за регіонами країни, галузями і видами виробництва, професіями і підприємствами. Саме через ринок праці мільйони працівників знаходять підходящу для себе роботу, а сотні тисяч підприємців знаходять потрібних працівників. Саме на ринку праці визначається рівень заробітної плати, яка є фінансовою основою добробуту більшості населення [13, с.56].

1.2. Міжнародна організація праці

У сучасних умовах неможливо розраховувати на успіх в соціально-трудовій політиці країни, ізолювавшись від світового співтовариства. Тому необхідно згадати про Міжнародну організацію праці(International Labor Organization),  яка за роки своєї діяльності накопичила унікальний досвід і провела величезну роботу з урегулювання соціально-трудових проблем і конфліктів на основі розвитку переговорного процесу. Це одна з найстаріших і найбільших міжнародних організацій. МОП була створена в 1919 р.(нині діє при Організації Об’єднаних Націй);її метою є вивчення і покращення умов праці та життя трудящих шляхом вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. МОП є єдиною організацією ООН, в рамках котрої представники трудящих разом з представниками підприємців та урядів на рівних правах беруть участь у прийнятті рішень шляхом переговорів з найважливіших соціально-економічних питань [16, с. 102].

Головні цілі МОП згідно з її статутом такі: захист інтересів та прав трудящих шляхом регламентації робочого часу; боротьба з безробіттям; встановлення гарантії заробітної плати та визнання принципу рівності оплати за однакову працю; захист працівників від професійних захворювань та травматизму на виробництві; регламентація питань соціального страхування та соціального забезпечення тощо.

Для досягнення поставлених цілей МОП виконує такі основні завдання: розробка міжнародної політики та програм вирішення соціально-трудових проблем; створення і прийняття міжнародних трудових норм у вигляді конвенцій та рекомендацій задля здійснення цієї політики; технічне співробітництво – допомога країнам-учасницям у вирішенні соціально-трудових проблем; захист прав людини та боротьба з бідністю і за покращення життєвого рівня трудящих, розвиток соціального забезпечення; розробка програм покращення умов праці та виробничого середовища , техніки безпеки та гігієни праці, охорона та відновлення довкілля; розробка заходів щодо найуразливіших груп працівників(жінок, молоді, людей похилого віку, працівників-емігрантів).

Вищим органом МОП є Міжнародна конференція праці. Галузеві комітети МОП створюються для обговорення на міжнародному рівні соціально-трудових проблем найважливіших галузей економіки. Регіональні конференції скликаються для підтримання постійного зв’язку МОП з різними регіонами світу та вивчення соціально-економічних змін, які там відбуваються. Адміністративна рада є виконавчим органом МОП, який спрямовує її роботу в період між конференціями, впроваджує її рішення, визначає порядок денний Конференції та інших нарад. Адміністративна рада має тристоронній склад: 28 представників урядів, 14 трудящих та 14 підприємців. Адміністративна рада збирається 3 рази на рік. На кожній її сесії на розгляд виноситься близько двадцяти питань. Міжнародне бюро праці (МБП) – це постійний секретаріат та одночасно дослідний центр із соціальних питань і світовий довідково-інформаційний центр МОП.

Міжнародний кодекс праці – різноманітні міжнародні трудові норми; зведення з більш ніж 180 конвенцій та 190 рекомендацій МОП, прийнятих за роки існування Організації. Він є об’єктом уваги, вивчення, запозичення, практичного використання як визнаного в цивілізованому світі еталона, зведення модельних актів з соціально-трудових відносин, творче освоєння якого є необхідною умовою розробки та вдосконалення національних систем трудового права , що прагнуть відповідати загально цивілізаційним вимогам.

Україна є членом  Міжнародної організації праці з 1954 р. З усіх ухвалених МОП конвенцій, Україна ратифікувала 54 конвенції, з них 46 – чинні. За роки незалежності Україна ратифікувала 10 конвенцій. Розвиваючи та долаючи недоліки національного законодавства у сфері праці, Україна сприяє розвитку та інтеграції національних соціально-трудових відносин у систему відносин, визнану світовим співтовариством [3, с.301].

1.3.Міжнародний досвід регулювання соціально–трудових відносин

Важливе значення для розвитку в Україні цивілізованих соціально-трудових відносин, які б відповідали потребам громадянського суспільства і соціально орієнтованої ринкової економіки, має досвід регулювання цих відносин у високорозвинених  європейських країнах. Високого рівня соціально-економічного розвитку в цих країнах досягнуто значною мірою завдяки конструктивній співпраці між соціальними партнерами.

Після Другої світової війни під впливом змін в економіці та суспільстві в розвинених країнах соціально-трудові відносини дедалі більше розвивалися в напрямку  соціального діалогу. У більшості  цих країн ідея соціального партнерства була закріплена в конституціях і законах.

Згідно з соціально-економічними та національними особливостями країн, склалися різні моделі соціального партнерства. Вони розрізняються за механізмом правового регулювання договірного процесу, за особливостями відносин між соціальними партнерами, за рівнем демократизації виробничого життя, за політичними орієнтаціями соціально-трудових відносин (соціал-демократична, консервативна, соціалістична) та за іншими ознаками. За механізмом правового регулювання договірного процесу у світі склалося три основні моделі соціального партнерства [6, c. 23-26].

Перша модель характеризується високим рівнем централізації договірного процесу. Вона найбільш характерна для країн Північної Європи: Бельгії, Данії, Нідерландів, Норвегії, Фінляндії та Швеції. У цих країнах втілено принцип трипартизму МОП, згідно з яким усі рішення щодо соціально-трудових відносин приймаються за активної ролі владних структур та за участі всіх соціальних партнерів. Діяльність сторін соціально-трудових відносин детально регламентована законодавством, чітко визначені повноваження та розроблені процедури вирішення трудових конфліктів. Частка працівників, об’єднаних у профспілки, у цих країнах досягає 90%. Завдяки взаємодії та соціальному діалогу на загальнонаціональному рівні майже завжди досягається компроміс та злагода, що стало основою побудови держав загального добробуту.

Друга модель найбільш характерна для країн Центральної Європи (Австрії, Італії, Німеччини, Франції, Швейцарії ) та Великої Британії та Ірландії. У цих країнах на національному рівні не створюються постійно діючі органи соціального партнерства. Уряди країн регулярно проводять консультації з національними об’єднаннями профспілок і роботодавців. Спільні рішення на макроекономічному рівні майже не приймаються , але іноді укладаються загальнонаціональні угоди з найважливіших питань соціально-трудових відносин. Частка працівників, об’єднаних у профспілки, у цих країнах коливається в межах від 30 до 60%.

Третя модель характеризується тим, що переговорний процес відбувається на мікроекономічному рівні. Вона характерна для Франції, Іспанії, Португалії, Греції, а також Японії і США. У цих країнах роль профспілкового руху незначна, вважається, що в постіндустріальному суспільстві відмирає захисна функція профспілок. У практику соціально-трудових відносин широко втілюється система індивідуальних трудових контрактів, у разі порушення яких працівник сам може відстояти свої права в суді. Частка працівників , об’єднаних у профспілки, досягає 30 %.

На межі тисячоліть централізовані моделі регулювання соціально-трудових відносин поступаються децентралізованим, хоча це ніяк не означає зменшення ролі і значення соціального діалогу. Це викликано низкою причин, серед яких основні – це два феномени сучасного світу – глобалізація і технологічна революція. Внаслідок їх взаємодії і взаємообумовленості в соціально-економічній сфері країн світу відбуваються фундаментальні зрушення [5, с.126].

Зарубіжний досвід регулювання соціально-трудових відносин є повчальним, корисним і може бути успішно використаним в Україні. Це стосується передусім трудового законодавства розвинутих країн (наприклад Японії), яке засвідчує важливість і доцільність правового врегулювання всіх ключових елементів соціально-трудових відносин, що дає змогу сторонам соціального партнерства вести плідні переговори і на безконфліктній основі досягти взаємних домовленостей. Досвід розвинених країн переконливо свідчить, що високі соціально-економічні результати досягаються лише за умови , що соціальні партнери як зацікавлені учасники регулювання соціально-трудових відносин беруть на себе і несуть рівнозначну відповідальність за розробку й виконання взаємоприйнятих рішень і збереження соціальної злагоди [3, с. 301].

Розділ II. Міжнародні економічні відносини. Вплив людського потенціалу на економічний простір

2.1. Система міжнародних економічних відносин

Міжнародна економіка як наука вивчає рух потоків товарів, послуг та платежів на міжнародному рівні з метою виявлення сталих причинно-наслідкових зв’язків між ними та внутрішньогосподарськими явищами і процесами; економічну політику, яка регламентує вищеназвані потоки та їх вплив на суспільний добробут.

Об’єктами міжнародних економічних відносин є товари, послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметом міжнародного обміну.

Суб’єкти міжнародних економічних відносин – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Суб’єкти міжнародних економічних відносин мають наступну класифікацію:

1) за рівнем розвитку стосунків:

а) мікрорівень – підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи;

б) мезорівень – регіони, галузі економіки;

в) макрорівень – держави, групи держав, міжнародні організації.

2) за правовим статусом:

а) фізичні особи – право- та дієздатні особи, які y міжнародних відносинах виступають як окремі індивідууми, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм (комерсанти-індивідуали, наймані працівники (трудові мігранти), туристи);

б) юридичні особи – це організації, фірми, корпорації, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю й відповідають наступним ознакам: постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть змінюватися; наявність власного майна, відокремленого від майна його учасників; наявність права купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктами власності; наявність права від свого імені бути позивачем і відповідачем y суді та арбітражі; самостійна майнова відповідальність [17, c. 280-282].

Юридичні особи поділяються також за організаційно-правовим критерієм :

– товариства з необмеженою відповідальністю;

– товариства з обмеженою відповідальністю;

– акціонерні товариства;

– командитні товариства;

– одноосібні підприємства.

Держава – це особливий суб’єкт міжнародних економічних відносин. Відносини і зв’язки між державами знаходяться в основі створення цілісної світогосподарської системи. Більшість міжнародних організацій є міждержавними. Саме держави створюють поле діяльності для суб’єктів мезо- і макрорівня, укладаючи між собою договори про двостороннє та багатостороннє співробітництво.

Залежно від ступеня розвитку стосунків та тривалості дії угод між суб’єктами світогосподарської взаємодії розрізняють рівні розвитку міжнародних економічних відносин:

1) міжнародні економічні контакти – це найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки даного рівня притаманні юридичним і фізичним особам;

2) міжнародна економічна взаємодія – це добре відпрацьовані, стійкі економічні зв’язки між суб’єктами міжнародних економічних відносин, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на досить тривалий період часу;

3) міжнародне економічне співробітництво, тобто міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені та узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах.;

4) міжнародна економічна інтеграція – вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики, як y взаємних економічних відносинах, так і y відносинах з третіми країнами [2, c. 53-55].

Відмітимо, що міжнародні економічні відносини виникають і розвиваються в різноманітних конкретних формах, значення і співвідношення яких неоднакове на різних етапах для різних країн та регіонів світу, а саме: міжнародні валютні відносини; міжнародні фінансово-кредитні відносини; міжнародне виробниче співробітництво; міжнародне науково-технічне співробітництво; міжнародні трудові відносини; міжнародна торгівля товарами; міжнародна торгівля послугами; міжнародні транспортні відносини.

Чітких меж між цими формами провести неможливо, оскільки існує багато субформ, що знаходяться на перетині двох і більше форм, а тому їх можна віднести до тієї чи іншої форми із значною мірою умовності.

Міжнародні економічні відносини як елемент структури світового господарства

Внаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв’язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об’єднаних країн перетворюється в цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їх доля визначається, насамперед, процесом розвитку цього організму в цілому.

Причина цього явища – інтернаціоналізація виробництва, тобто переростання сучасним виробництвом його національних кордонів, розвиток взаємозалежності між національними виробничими процесами.

Матеріальною основою інтернаціоналізації виробництва є міжнародний поділ праці (МПП). Поняття МПП відображає явища якісної диференціації трудової діяльності на міжнародному рівні, в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об’єктивною базою розвитку світового ринку. Поглиблення і розвиток МПП і, відповідно, міжнародних економічних відносин залежать від наступних чинників:

– природних (кліматичних, географічних, демографічних, тощо), які є історично і логічно похідними;

– набутих (виробничих, технологічних), які на сьогодні є визначальними;

– соціальних, національних, етнічних, політичних та правових норм.

У сучасних умовах вирішальний вплив на МПП має науково-технічний прогрес. Якщо раніше природні ресурси розглядались як один з головних факторів економічного розвитку країни, то останнім часом ставлення до нього змінюється, оскільки: