Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Міжнародні інвестиції. 2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ , МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Тернопільський національний економічний університет

Україно-Нідерландський факультет економіки та менеджменту

Кафедра міжнародного менеджменту та маркетингу

Міждисциплінарна курсова робота

на тему

«МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ»

Студентка групи МУН

Синишина Ілона Сергіївна

_______________________

(підпис)

Науковий керівник

(науковий ступінь (д.е.н., к.е.н.), вчене звання (доцент, професор), ПІБ)

_______________________

(підпис)

Тернопіль – 2013

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Причини і суть міжнародного руху капіталу

Розділ 2. Форми іноземних інвестицій

Розділ 3. Транснаціональні корпорації та їх роль в сучасному розвитку міжнародних економічних відносин

Розділ 4. Стан та проблеми іноземного інвестування в Україні

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Розділ 1. ПРИЧИНИ І СУТЬ МІЖНАРОДНОГО РУХУ КАПІТАЛУ

В межах світової економічної системи між національними ринками та їх субєктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні,науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, повязана з вивозом капіталу.

Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.

Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу , ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).

Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насичині внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежить також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні інетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний та технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступу до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:

Теорія ринкової влади С.Хаймера – субєкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади.закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані «захині інвестиції»: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати «внутрішнього характеру», тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації трансакцій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі – пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між субєктами ринку капіталів

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технологій, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних перваг.

Концепція оборони національного северенітету грунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експоретрів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:

кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;
кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;
інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою з метою зменшення ризику;
великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних субєктів;
страхових компаній;
громадських емітентів;
інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральноі і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою.

Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, італія, Велика британія, туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),-Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.

Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).

Форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження-

1)офіційний (державний);

2)приватний (недержавний) капітал

За характером використання коштів:

1)підприємницький;

2)позичковий (міжнародний кредит);

3) міжнародна економічна допомога

За термінами вивезення капіталу:

1)короткостроковий (до 1 року)

2)середньостроковий (більще 1 року)

3) довгостроковий (більше 3 років)

За типом фінансових зобовязань:

1)кредитні операції;

2)інвестиційні операції

За цілями використання:

1)прямі інвестиції

2)портфельні інвестиції.

Розділ 2. ФОРМИ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

прямі іноземні інвестиції;
портфельні іноземні інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обєктом розміщення капіталу і відповідний дохід. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

ПІІ за міжнародною класифікацією поділяються на:

вкладення компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);
реінвестування прибутку;
внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний дохід, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовязання; інструменти грошового ринку та інші). Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%.

Випереджаюче зростання портфельних інвестицій пояснюється тим, що, з одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світового ринку цінних паперів (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), а я іншого – тим, що портфельні вкладення часто використовують не тільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високомонополізовані галузі, великі й найбільші корпорації.

Слід розрізняти поняття «ввезення капіталу» та «іноземні інвестиції». Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу; іноземні інвестиції – загальна сума накопиченого іноземного капіталу в національній економіці за певний період. Ця сума може зростати незалежно від того,ввозиться новий капітал чи ні. В першу чергу це стосується прямих інвестицій.

У розвинених країнах іноземний сектор відіграє дедалі суттєвішу і роль їх зростає. Так, його питома вага у ВНП США збільшилася з 9,5% у 1977 до 16,4% у 1987 та 21,2% у 1990 р. в економіці США існують важливі галузі та сфери, розвиток яких визначається іноземним сектором: виробництво будівельних матеріалів, хімічна промисловість, випуск нафтопродуктів тощо (питома вага іноземного сектора в них – понад 20% усіх активів і обсягу продаж). В інших країнах позиції іноземного сектора в окремих галузях ще вищі. У ФРН питома вага його в обороті вісх підприємств у нафтопереробній промисловості сягнула у 1992 -91%, у хімічній – 30%, в електротехнічній (з електронною включно)-27%.

Інвестування може здійснюватися різними методами:

через розвиток контрактних форм співробітництва;
злиття і придбання підприємств;
створення власних філій, дочірніх компаній, спільних підприємств.

Контрактні (неакціонерні) форми інвестування:

експорт-імпорт – торгівля товарами та послугами – найпростіша форма проникнення на міжнародні ринки.
Ліцензування – купівля-продаж права на нематеріальну власність (патенти, авторські права, програми, торгові марки, ноу-хау) на певний період. Цей спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з ринків, недоступних для експорту або інвестицій. Плата за ліцензію може бути у формі: роялті - періодичних платежів у вигляді фіксованих ставок (3-5%) від доходу, повязаного з комерційним використанням ліцензії, або паушальних платежів – одноразових платежів за ліцензію.
Франчайзинг – це передача продавцем (франшизером) права на використання своєї торгової марки покупцю (франшизі). Торгова марка для бізнесу покупця є найбільш важливим активом, завдяки чому продавець надає постійну допомогу покупцю в його бізнесі. Історія франфайзинга починається з ХІХ століття. В США 35% обороту роздрібної торгівлі- це франчайзинг ( у Європі – 10%). Ця система охоплює майже всі ресторани і кафе, автосервіс тощо.
Контракти на управління – є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського персоналу для надання підтримки іфрмі в іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату. Талановиті менеджери – найважливіший актив фірми.
Підрядне виробництво –звязки на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. В його основі лежить поглиблення міжнародного поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації ( не за кінцевою продукцією, а деталями, вузлами, комплектуючими виробами, технологічними процесами). В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей є оригінальними, решта – взаємозамінні, їх виробництво виокремлюється в процесі розвитку промислової кооперації.
«проекти під ключ» - це укладання контрактів на будівництво підприємств, які передаються власникові для експлуатації у стані їх повної готовності. Це можуть бути фірми-виробники промислового устаткування, будівельні фірми, консалтингові фірми, державні установи по виробництву певного виду продукції.

Привабливість контрактних форм інвестування полягає у тому, що вони здатні захистити активи фірм. Проте, вони можуть породжувати проблеми:

втрату контролю;
можливе неадекватне використання ліцензій;
можуть породжувати майбутніх конкурентів.

Тому, набуваючи досвіду, фірми збільшують свою безпосередню участь в міжнародних операціях через поширення інвестиційної діяльності, головним чином через створення власних зарубіжних фірм та у формі спільного підприємництва.

Власні зарубіжні фірми створюються за кордоном у вигляді:

дочірньої компанії (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом.;
асоційованої (змішаної) компанії (associate) – відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Змішані компанії,в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% -іноземному інвестору і 50%-місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.
відділення (branch) – не є самостійними компаніями та юридичними особами і на віс 100% належать батьківській фірмі. Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року.

Країна, у якій розташовується головна компанія, називається країною базування, а країни, де знаходяться компанії-філії – приймаючими країнами.

Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві з підприємцями, підприємствами і організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів та ризиків від здійснення цієї діяльності.

Спільне підприємство – це організаційно-правова форма поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.

Переваги спільного підприємництва:

1 – це реальний спосіб функціонування на ринках країн, в яких заборонена або обмежена діяльність іноземних фірм без участі місцевого партнера;

2 – можливості обєднання капіталів;

3 – можливості отримати певні пільги, переваги місцевого партнера;

4 – можливості швидкого пристосування, розуміння місцевого середовища за допомогою місцевого партнера;

5 – можливості мінімізувати ризик за умов мінливої політичної та економічної ситуації в різних країнах;

6 – загострення конкуренції на світових ринках.

Недоліки:

1 – зіткнення інтересів партнерів;

2 – поєднання двох і більше корпоративних культур не завжди дає можливість подолати суперечності.

В розвинених країнах спільне підприємництво частіше всього зумовлюється такими причинами, як жорстка конкуренція на сівтових ринка та обєднання ресурсів для спільних науково-дослідницьких та науково-виробничих проектів. Так, 25% пакет акцій фірми «Вольво» в компанії «Рено» і 25% пакет акцій «Рено» у «Вольво» сприяли спільним розробкам і виробництву технологічно удосконалених компонентів за менших витрат, що дозволяло фірмам успішно конкурувати з такими автомобільними гігантами як «Дженерал Моторз» і «Фольксваген».

Все більшого поширення серед компаній різних країн здобувають стратегічні альянси – довірчі довгострокові взаємовигідні відносини між фірмами, що дозволяють кожній з них ефективно досягати довгострокових цілей, координувати та оптимізувати використання сіпльних ресурсів і мінімізувати трансакційні витрати. Цілі у стратегічних альянсів різні, але сатіше всього – це обєднання наукового потенціалу корпорацій, виробниче кооперування і розподіл ризиків. Поширені в таких галузях: автомобільне виробництво, ЕОМ, авіакосмічна, фармакологічна, оборонна промисловість.

Основні причини формування стратегічних альянсів: отримання доступу до ринків партнерів, використання нових технологій, скорочення часу для нововведень. Альянси звичайно відбуваються без поглинань. Навіть такий гігант як ІБМ вважає за доцільне обєднання зусиль у сфері НДДКР, виробництві капіталомісткої і наукомісткої продукції. Наприклад, для розробки нової мікросхеми, оціненої в 2 млрд доларів США на початку 90-х років у дослідницькому центрі ІБМ разом працювали 200 фахівців «ІБМ», «Тошиба», «Томсон», «Сіменс».

Для альянсів усфері НДДКР характерно те, що на ринках готової продукції їх учасники конкурують один з одним, однак дорожнеча наукових досліджень змушує компаніїіти на союз з конкурентами з тим, щоб знизити витрати і провести найбільш ефективні дослідження. Прикладом може бути угода між «Дженерал Електрік» (до складу якої входять 12 відділень, кожне з яких є лідером у своїй області) з «Тошиба» про спільне виробництво і маркетинг газових турбін нового покоління.

Деякі види стратегічних альянсів розраховані на розширення асортименту продукції і кола споживачів. До таких видів івдносяться альянси про проведенню спільних маркетингових досліджень, використанню загальних збутових каналів, джерел інформації і проведення спільних рекламних кампаній.

В умовах загострення конкурентної боротьби спільні зусилля в області НДДКР, виробництва і збуту продукції зменшують витрати і розширюють збут, відкриваючи нові ринки.

Останнім часом зросло число стратегічних альянсів, звязаних із придбанням частини акцій компаній. Прикладами таких угод можуть служити угоди «Дженерал Моторз» з японськими фірмами. «Дженерал Моторз» придбала 20% капіталу «Фуджі Хеві Індастріз» за 1,4 млрд.дол., уклавши угоду про широкомасштабне співробітництво в області розробки і виробництва легкових і вантажних автомобілів, їх комплектуючих і відповідних технологій. Ця угода повинна привести до посилення позицій обох сторін на світовому ринку. «Дженерал Моторз» також бере участь у капіталі «Сузукі» і «Тойота».

Найвідомішим є стратегічний альянс «Вольво-Рено», який проіснував фактично три роки (1990-1993), а до середини 90-х років 60% обєднань цього типу розпалися. Отже, це створювана на тимчасовій основі мережа незалежних підприємств, обєднаних сучасною інформаційною технологією з метою взаємного використання ресурсів, зниження собівартості продукції та збільшення ринку.

Злиття і придбання – форми концентрації капіталу, які здобули значного поширення в сучасних умовах. Основними причинами злиттів і придбань компаній виступають:

Глобалізація економіки і лібералізація світової торгівлі. Вступаючи в боротьбу за перерозподіл ринків, компанії прагнуть посилити свої позиції.
Переніс центру ваги міжнародної конкуренції в сектор високотехнологічних товарів і послуг, що зумовлює необхідність зростання витрат на НДДКР.
Проблема надвиробництва і пошуки ринків збуту.

У цілому у 1990-1999 роках кількість злиттів компаній в світі зросла в 2,8 раз, а з 9тисяч до 25 тис. Їх нова вартість зросла в 8,2 рази, з 290 млрд дол. До 2,38 трлн.дол. Більшість злиттів відбувалася по горизонталі, тобто усередині однієї галузі. Мета такої стратегії - концентрація зусиль на профільному напрямку діяльності (шляхом продажу частин компанії або за допомогою обєднання з партнерами).

З метою активізації інвестиційної діяльності, притоку інвестиційних ресурсів в країну в світовій практиці застосовується різні засоби, основним з яких є створення вільних економічних зон.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. В літературі існує багато визначень ВЕЗ, що пояснюється різноманітністю їх різновидів, кожен з яких має свої особливості функціонування та відіграє свою роль в економіці країни.

Перші ВЕЗ в сучасному вигляді виникли у 30-х роках у США в період виходу країни з великої депресії». Тоді було започатковано створення івльних зовнішньоторговельних, а згодом і бізнесових зон. Інтенсивно ВЕЗ почали створюватися в країнах Західної Європи та Америки у 50-х роках ХХст., і вже у 70-х вони набули значного поширення. Водночас, почали виникати «особливі» економічні зони. Першу особливу економічну зону, яка включала аеропорт і місто Шеннон (Ірландія), було створено в 1960р. саме досвід її діяльності став вихідним при масовому поширенні таких формувань в усьому світі.

Зараз у світі нараховується близько 500 експортно-виробничих зон у 60 країнах. Обсяг їх експорту становить понад 20 млрд.дол., а зайнятість – близько 4 млн.чол. Світовий досвід свідчить, що за відсутності експортних зон вивіз із країни товарів та послуг збільшується в середньому за рік на 7%, за наявності ж їх – на 20%.

Типи ВЕЗ:

Безмитні торгові зони – зони прикордонної торгівлі, порти, склади, транзитні зони, митні зони на підприємствах;
Експортно-промислові зони, туристсько-рекреаційні – орієнтовані на зовнішню торгівлю;
Імпортно-промислові зони або імпортозамінні – їх мета забезпечити споживачів імпортною продукцією або стимулювати виробництво по заміщенню імпорту;
Парки технологічного розвитку – створюються на основі існуючого науково-технічного потенціалу для залучення іноземного капіталу з використанням устаткування, ноу-хау, іноземного управлінського, комерційного чи маркетингового досвіду;
Банківські і страхові безмитні зони – створений пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій;
Комплексні зони – великі за територією, мають ознаки різних ВЕЗ.

За розмірами ВЕЗ бувають:

Великотериторіальні – співпадають з адміністративно-територіальною одиницею;
Точкові – створюються на невеликій території і мають чітко виражений функціональний характер: місто, район, підприємство, склад, порт тощо.

У Китаї всі підприємства ВЕЗ мають пільгову ставку податку з прибутку в розмірі 15% (при середній ставці 55% для підприємств, розташованих на решті території країни), причому в перший рік підприємство зовсім звільняється івд сплати податку, а в наступні 4 роки сплачує його у половинному розмірі. У Південній Кореї підприємства ВЕЗ повністю звільняються від податку на 5 років, а потім ще 3 роки спалчують його у 50-відсотковому розмірі. У Шрі-Ланці оподаткування може відмінятися на строк до 10 років залежно від специфіки підприємства, з урахуванням чисельності зайнятих працівників, кількості припливу конвертизованої валюти, застосовуваної технології. Подібні територіальні утворення стали важливим елементом структурних перетворень у сівтовій економіці. Наприклад, острів Мен у Великій Британії, який опинився в складному економічному стані: прісної води не було, тваринництво скорочувалося. Англія створила на ньому ВЕЗ: практично всі податки були зведені до нуля, за короткий час острів «розквіт».

Міжнародні інвестиції. 2 📙 Курсовая → 🆔 131695