Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

     Київський університет

     Кафедра соціології 
 
 
 
 
 

     Курсова робота

     На  тему: «Наркоманія як соціальне явище» 
 
 
 
 

                                                            Виконав:

                                                             Перевірила: 

                                                            м. Київ

                                                               2011

                                                      ЗМІСТ

ВСТУП

     Актуальність  теми. Епідемія наркотизму, що спалахнула ще у 60-ті роки у США, прокотилася країнами Західної Європи, а наприкінці 80-х рр. перетнула кордони колишнього СРСР. В Україні 90-ті роки позначені швидким зростанням наркотизму. Це явище набуло епідемічного характеру, охопило усю територію країни, особливо південну її частину. Кількість осіб, залежних від наркотичних речовин, які стоять в Україні на обліку, зросла з 2506 чол. у 1968 р. до 79919 чол. у 2001 р. Загальна кількість злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків в Україні зросла з 6 у 1971 р. до понад 58 тис. злочинів у 2002 р. [27, с. 84]. Особливу тривогу викликає утворення кримінального ринку наркотиків на рівні організованих злочинних угруповань. Профілактика наркотизму стає загальною суспільною потребою. Отже, тема роботи торкається гострої соціальної проблеми, яка хвилює суспільство.

     До  проблеми наркотизму сьогодні прикута  увага широкого кола фахівців. Актуальність соціологічного підходу зумовлена кількома обставинами. Існує певний «вакуум», брак соціологічних досліджень, зумовлений історичними обставинами. В Україні до 90-х років не проводилися соціологічні дослідження на тему розповсюдження наркотиків, тому дотепер була відсутня соціологічна інформація стосовно справжніх масштабів і темпів поширення наркотиків. Це пов’язано із політичними та ідеологічними заборонами, що існували за часів СРСР, на проведення подібних досліджень. З дослідницької точки зору, наркотична ситуація характеризується високою латентністю, внаслідок чого особливої актуальності набувають саме соціологічні методи дослідження. Проте соціологи почали приділяти увагу цій проблемі лише останнім часом, і в основному зосереджуються на окремих прикладних аспектах проблеми. Є потреба у розробці теоретичних питань, які за своїм змістом виходять за межі предметів біології, медицини, права і належать до проблемного поля соціології. Досі не існує чіткої соціологічної концепції наркотизму, немає визначення наркотизму як соціального явища. Кожен з авторів зводить наркотизм до однієї (М. Н. Гернет, А. Є. Лічко, А. А. Реджепов, В. Н. Міхлін, Є. А. Дюбін, А. В. Козаченко, Н. О. Мірошниченко) або декількох ознак (А. А. Габіані, Я. І. Гілінський, Д. В. Колесов, С. В. Турцевич).

     Сьогодні  не можна задовольнитись суто медичними термінами «наркоманія», «алкоголізм», «хімічна залежність» і подібними, бо за останні роки фактично виникло й швидко поширилося нове соціальне явище, яке виходить за рамки спеціальних дефініцій. Маються на увазі масові факти адиктивної поведінки, формування особливих соціальних груп споживачів адиктивних речовин і відповідної адиктивної субкультури, виникнення специфічних соціальних відносин, певна трансформація соціальної структури під впливом наркотизму, формування й інституціалізація цілої антинаркотичної індустрії. Ось чому актуальним завданням для соціології є вивчення не наркоманії як хвороби, адиктивної поведінки як соціальної девіації чи правопорушення, а наркотизму як соціального явищ.[18, с. 65].

     Безумовно, наркотизм - негативне соціальне явище. І функція соціології полягає не тільки в тому, аби вивчити явище, а й у тому, щоб слугувати інформаційною, теоретико-методологічною базою профілактики наркотизму. На етапі становлення профілактики наркотизму набуває актуальності соціально-технологічний підхід до превентивної діяльності як засіб її упорядкування і підвищення ефективності[22, с. 166].

     Таким чином, актуальність обраної теми обумовлена проблемною ситуацією, сутність якої полягає у тому, що, з одного боку, відбувається епідемічне поширення наркотизму, а з іншого - бракує соціологічних досліджень цього процесу, немає чіткої наукової соціологічної концепції наркотизму та на часі розробка соціотехнологічних аспектів його профілактики.

     Метою курсової роботи є розкриття основних закономірностей поширення наркотизму в сучасному українському суспільстві.

     Основними завданнями курсової роботи є:

   - розкрити соціологічний зміст поняття «наркотизм»;

   -  виявити специфіку наркоманії як соціального явища;

   - визначити причини наркоманії в українському суспільстві;

     Об’єктом курсової роботи є наркотизм як соціальне явище.

     Предметом курсової роботи є сутність наркоманії як соціального феномену.

     Ступінь розробки проблеми. Проблеми наркоманії неодноразово ставали в тій чи іншій мірі предметом дослідження багатьох вчених. Найбільш ранні дослідження наркоманії відносяться до кінця XIX ст. У 1885 р. на замовлення губернатора Туркестанського краю було проведено дослідження С. Моравицького «Про наркотики і деякі інші отруйні речовини, уживані населенням Ферганської області». З’явилися дослідження І. Левітова, Л. Сикорського, проте активне вивчення проблеми почалося з 20-х років ХХ ст. [20 с. 49].

     У 20-і роки в радянській соціології розгорнулися інтенсивні дослідження девіантної поведінки, в тому числі наркоманії. За цей період написали свої роботи І. Ісаєв, М. Н. Гернет, А. А. Герцензон, Г. Волков, І. Д. Страшин, Е. І. Дейчман, Л. Г. Політов, А. М. Рапопорт та ін. [8, с. 15, 17, 30, 72–76].  З 30-х років і до початку 60-х у вітчизняній соціології девіантної поведінки спостерігалася перерва у вивченні проблем соціальних відхилень і, зокрема, проблем адиктивної поведінки.

     Наприкінці 50–60-х рр. стали з’являтися дослідження  соціологічного характеру (В. В. Боріневич, Я. Г. Голанд, І. В. Стрельчук), пізніше тема наркотизму посідає стале місце в дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів (Е. А. Бабаян, Т. А. Боголюбова, А. А. Габіані, М. Х. Гонопольський, Р. М. Готліб, І. Н. П’ятницька, Л. І. Романова й ін.).

     Перше значне емпіричне соціологічне дослідження наркотизму на території колишнього СРСР було проведено в Грузії в 1967–1972 рр. під керівництвом А. А. Габіані [12, с. 42]. Проблемам підліткової наркоманії і токсикоманії присвячені роботи А. Є. Лічко, Г. Я. Лукачер, Н. В. Макшанцевої, Т. В. Іванова, В. А. Чудновського [19,с. 22], І. Н. П’ятницької [20, с. 87], А. Ф. Радченко, М. Л. Рохліна [11, с. 90].

     Серед сучасних російських соціологів проблеми наркотизму вивчають Я. А. Гілінський, Г. Г. Сілласте [17, с. 44], М. Б. Левін[14, с.57], М. Є. Поздняко, Л. Е. Кессельман, Л. Д. Мірошніченко [15, с. 20], Т. В. Іванов, А. Л. Салагаєв, С. О. Биков, Ш. Е. Джаманбалаева [11, с. 29], Л. О. Журавльова[15, с. 46], Г. Я. Лукачер [28, с. 94], Н. В. Мокшанцева, В. О. Чудновський, Н. Н. Малікова [11, с. 28], В. О. Попов [26, с. 61], О. Ю. Кондратьєва, І. М. Кирилов [24, с. 88], Ю. В. Шиленко, О. В. Немцов[16, с. 48]  та інші. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  І  ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГІЧНОГО       ДОСЛІДЖЕННЯ НАРКОТИЗМУ

1. Соціологічні  дослідження проблем наркотизму першої половини ХХ ст

     Проблема  поширення хімічних речовин, здатних  викликати залежність, яка особливо гостро постала в Україні в останнє десятиріччя - це проблема наркотизму. Оскільки ця проблема за своєю сутністю є біопсихосоціальною, вона виступає предметом низки наукових дисциплін. Наукові підходи щодо вивчення проблеми наркотизму виникали паралельно з виникненням і розвитком самої проблеми. Спочатку це була проблема окремої особистості, залежної від тих або інших адиктивних речовин, і цілком справедливо першими їй почали приділяти увагу медики і психологи. Далі проблема наркотизму еволюціонувала і набула масового характеру, у цьому зв’язку сформувалися юридичний і соціологічний підходи щодо її вивчення. Виникнення та інституалізація специфічних соціальних форм реакції на процес поширення наркотизму, залучення до нього груп людей, які безпосередньо не є споживачами наркотиків, але, так чи інакше, впливають на нього (наприклад, спеціальні підрозділи поліції і навіть наркомафія), перетворили цей процес на комплексне соціальне явище. Відповідно зросла й актуальність саме соціологічного підходу до вивчення наркотизму.

            Соціологічний підхід до аналізу наркотизму полягає, насамперед, у вивченні всіх соціальних аспектів вживання наркотичних речовин (а також інших речовин, здатних викликати залежність). У межах соціології девіантної поведінки і соціології злочинності наркотизм виступає як самостійний предмет досліджень. Наркотизм розглядається як досить широке соціальне явище, в силу того, що він пов’язаний не тільки соціальними фактами поведінки стосовно наркотиків та інших адиктивних речовин, але і передбачає соціальну відповідь на процес їхнього поширення. Але передчасно говорити про існування єдиної методології аналізу наркотизму. У цьому зв’язку цікаво простежити шляхи формування уявлень про соціальну сутність цього явища.

     Найбільш  ранні дослідження наркоманії відносяться  до кінця XIX ст. У 1885 р. на замовлення губернатора  Туркестанського краю було проведено  дослідження С. Моравицького «Про наркотики і деякі інші отруйні речовини, уживані населенням Ферганської області». У результаті були виявлені й описані види наркотиків, засоби їхнього вирощування і вживання, кількість посадок, ціни на наркотики, групи споживачів. Зроблено важливий висновок про культурний характер споживання наркотиків: для ферганських мусульман вони є своєрідним замінником алкоголю і складають невід’ємну частину «способу життя» місцевого населення.

     У книзі Н. К. Реймера «Отрути цивілізації» (1899), присвяченій історії алкоголю і наркотиків, містяться відомості про структуру споживаних наркотиків, соціальний склад і спосіб життя їхніх споживачів, наводяться інтерв’ю з наркоманами. З’явилися дослідження І. Левітова, Л. Сикорського, проте активне вивчення проблеми почалося з 20-х років ХХ ст. [20 с. 49].

     У 20-і роки в радянській соціології розгорнулися інтенсивні дослідження девіантної поведінки, в тому числі наркоманії. За цей період написали свої роботи І. Ісаєв, М. Н. Гернет, А. А. Герцензон, Е. І. Дейчман, Л. Г. Політов, А. М. Рапопорт та ін. [8, с. 15, 17, 30, 72–76]. Звертають на себе особливу увагу такі роботи М. Н. Гернета, як «Моральна статистика» [15, с. 71], «Наркотизм, злочинність і кримінальний закон» (1924), «Сто дітей наркоманів» (1926). У своїх роботах М. Н. Гернет досліджує практично всі основні форми соціальних відхилень (злочинність, алкоголізм, наркоманію, самогубства, проституцію). Він робить спроби розкрити внутрішні взаємозв’язки між ними і шукає їхні спільні причини..

     А. А. Герцензон розглядає загальні питання щодо природи антигромадських явищ, їхніх причин у капіталістичному і соціалістичному суспільстві [17, с. 184]. У теоретичних роботах А. А. Герцензона відзначався рішучий відхід від факторного, у тому числі багатофакторного підходу. Герцензон виступав проти змішування чинників різного порядку. Крім того, на думку В. Н. Кудрявцева, в ті роки саме А. А. Герцензон ближче всіх підійшов до осмислення окремих видів девіацій із широких «девіантологічниих» позицій [6, с. 89].

     У 20-і рр. йшло активне вивчення проблеми наркотизму. Так, А. М. Рапопорт узагальнив матеріали обстеження 400 кокаїністів. Тісний зв’язок наркотизації населення із соціально-побутовими умовами підкреслює А. С. Шоломович. Н. К. Топорков розрізняє «наркотистів» - осіб, які приохотилися до вживання наркотичних засобів у силу соціальних умов, і «наркоманів» - осіб із патологічною конституцією. Зв’язок наркотизму і злочинності відзначають М. Т. Бєлоусова і П. І. Люблінський. При цьому ряд дослідників фіксує відносно меншу частоту і тягар злочинів, які чиняться наркоманами (І. Н. Введенський, А. М. Рапопорт). Вживання наркотику (кокаїну) частіше йшло за злочином, а не передувало йому [19, с. 20, 29].

     З 30-х років і до початку 60-х у  вітчизняній соціології девіантної поведінки спостерігалася перерва у вивченні проблем соціальних відхилень і, зокрема, проблем адиктивної поведінки. Наступила епоха «ліквідації» у країні наркотизму як соціального явища, а отже, і непотрібності будь-яких досліджень. Тематика ж пияцтва й алкоголізму не сходить цілком із радянської сцени, вона перероджується в «антиалкогольну пропаганду», «боротьбу» під гаслами типу «Пияцтво - шлях до злочину» і «Пияцтву - бій!», а в службових характеристиках з’являється характеристика «морально стійкий», що означало для посвячених - «не алкоголік». З поновленням досліджень у галузі девіацій ця галузь соціології формувалася як міждисциплінарна, зазнавши сильного впливу юридичних, медичних і психологічних дисциплін. 
 
 

     1.2 Соціологічні дослідження  проблем наркотизму  другої половини  ХХ ст. 

     Наприкінці 50–60-х рр. стали з’являтися дослідження  соціологічного характеру (В. В. Боріневич, Я. Г. Голанд, І. В. Стрельчук), пізніше тема наркотизму посідає стале місце в дослідницькій діяльності медиків, психологів, юристів, соціологів (Е. А. Бабаян, Т. А. Боголюбова, А. А. Габіані, М. Х. Гонопольський, Р. М. Готліб, І. Н. П’ятницька, Л. І. Романова й ін.).

     З середини 60-х рр. відновилася дослідницька робота, дещо пізніше з’явилися  фундаментальні праці Г. Г. Заіграєва [20, с. 33], в яких він, як відзначають дослідники [20, с. 591], відстоював соціологічний підхід у вивченні пияцтва й алкоголізму, описував результати емпіричних соціологічних досліджень, відстоював розумну соціальну антиалкогольну програму, розроблену під його керівництвом. З’явилися роботи Н. Я. Копита, Б. М. Левіна [14, с. 44–46], Ю. П. Лісіцина, П. І. Сидорова і ін. Комплексному аналізу соціальних, медичних і психологічних проблем пияцтва й алкоголізму присвячені також дослідження Б. С. Братуся, Б. М. Гузікова, В. М. Зобнєва, А. А. Мейрояна [9, с. 3, 4].

     Перше значне емпіричне соціологічне дослідження  наркотизму на території колишнього СРСР було проведено в Грузії в 1967–1972 рр. під керівництвом А. А. Габіані [12, с. 42].

     У середині 80-х рр. під керівництвом А. А. Габіані було знову проведено панельне дослідження наркотизму в Грузії із викладом порівняльних результатів обох досліджень у книзі «Наркотизм: вчора і сьогодні» [13, с. 89]. Пізніше досвід своїх досліджень наркотизму А. А. Габіані описав у монографії «На краю безодні: наркоманія і наркомани» [10, с. 37]. До ознак наркотизму він включав соціально-демографічні характеристики споживачів наркотиків, умови життя наркоманів, їх статусне становище, структуру вживання наркотиків, початковий вік наркоспоживання (вік першої спроби), а також мотивацію до вживання наркотиків.

     У 1988–1989 рр. А. А. Габіані провів широке соціологічне дослідження наркотизму на території Латвії, Приморського і Ставропольського країв, Горьківської, Новосибірської і Львівської (Україна) областей, у Москві і Ташкенті (Узбекистан). У ході дослідження було опитано біля 3000 наркоманів і споживачів наркотиків [9, с. 10]. Особливу увагу було звернено на обставини прилучення до наркотиків: умови життя, навчання і праці; привід «спробувати» наркотик; середовище поширення наркотизму; із яких наркотичних засобів починає новачок; де, із ким, коли відбувається їхній прийом; де добуваються наркотики і кошти на їхнє придбання. Дослідника цікавлять і умови добровільної відмови від наркотиків, факти звернення за медичною допомогою та її ефективність. У результаті ним було зроблено важливий висновок про те, що «самий надійний засіб боротьби з наркоманією - недопущення первинного звернення молодих людей до наркотиків» [9, с. 83].

     Проблемам підліткової наркоманії і токсикоманії присвячені роботи А. Є. Лічко, Г. Я. Лукачер, Н. В. Макшанцевої, Т. В. Іванова, В. А. Чудновського [19, с. 22], І. Н. П’ятницької [20, с. 87], А. Ф. Радченко, М. Л. Рохліна [11, с. 90]. При цьому в генезисі споживання адиктивних речовин особливо відзначалося значення групової активності, пошук незвичних відчуттів і переживань, а також роль біологічного чинника. Всупереч поширеній думці, «нудьга» виявилася малозначущим чинником у генезисі наркотизму [27, с. 55-56]. У 1992 р. за замовленням Міжнародної асоціації по боротьбі з наркоманією і наркобізнесом було проведено велике дослідження (керівник Г. Г. Сілласте), що охопило сім економічних зон Росії, опитування проводився в 12 містах [26, с. 38-42].

     У 80–90-і рр. основним центром соціологічних  досліджень пияцтва, алкоголізму і наркотизму стає сектор соціальних проблем алкоголізму і наркоманії Інституту соціології АН СРСР–РАН (Б. М. Левін - керівник [24, с. 46], Ю. Н. Іконнікова, С. Г. Климова [9, с. 55], Л. Н. Рибакова, М. Позднякова [10, с.57, 58, 65] і ін.). У Ленінградському інституті соціально-економічних проблем АН СРСР було створено групу вивчення проблем пияцтва й алкоголізму (керівник В. Карпов). У ці роки вийшло багато робіт, присвячених проблемі наркотизму в часописі «Соціологічні дослідження» [5, с. 9, 11, 14, 24–26, 31–35, 38, 39, 48, 50, 51, 60, 66, 78, 81, 86, 92, 97, 98].

     Соціологічному  аналізу наркотизму у радянський період були присвячені роботи багатьох вчених - таких як М. Н. Гернет [16,с. 87], А. А. Габіані [9, с. 14], Б. М. Левін, М. Б. Левін [14, с.24], А. Я. Вілкс [7, с.22], В. Є. Гелінас, Н. А. Монахов [4, с. 15], А. С. Меліксетян [12], В. В. Гульдан [22, с. 25–28], О. Л. Романова [17, с. 25, 27], О. Г. Данілін [25, с. 46], О. К. Сіденко [27, с. 22] та ін. Алкогольну ситуацію досліджували А. М. Рапопорт [12, с. 12–16], А. А. Герцензон [12, с. 17], Т. Г. Заіграєв [12, с. 33, 34], О. Е. Соловей [18, с. 28], І. А. Голосенко [23, с. 24], М. С. Мацковський [28, с. 31], О. І. Рибаков [9, с. 23], В. Є. Хвощов [19, с. 22], Ф. Е. Шерегі [25, с. 27] та ін.

     Серед сучасних російських соціологів проблеми наркотизму вивчають Я. А. Гілінський, Г. Г. Сілласте[17, с. 44], М. Б. Левін[14, с.57], М. Є. Поздняко, Л. Е. Кессельман, Л. Д. Мірошніченко[15, с. 20], Т. В. Іванов, А. Л. Салагаєв, С. О. Биков, Ш. Е. Джаманбалаева[11, с. 29], Л. О. Журавльова[15, с. 46], Г. Я. Лукачер [28, с. 94], Н. В. Мокшанцева, В. О. Чудновський, Н. Н. Малікова[11, с. 28], В. О. Попов[26, с. 61], О. Ю. Кондратьєва, І. М. Кирилов [24, с. 88], Ю. В. Шиленко, О. В. Немцов[16, с. 48] та інші.

     Таким чином, лише на початку 90-х рр. з’явилися  окремі роботи, що аналізують наркоманію як самостійну форму девіантної поведінки. Проте алкоголізм, наркоманія і токсикоманія розглядалися як окремі форми відхилень, їхній взаємозв’язок не вивчався. Лише останнім часом ставляться подібні питання. Здійснюються спроби застосування якісних методів аналізу наркотизму, глибинних неформалізованих інтерв’ю з наркоманам, всебічно аналізуються можливі наслідки. Вивчаються економічні механізми наркотизму.

     У галузі розробки соціальних технологій профілактики наркотизму українськими спеціалістами робляться поки лише перші кроки. Подібна робота ведеться, в основному, спеціалістами-наркологами, найчастіше без урахування соціальних детермінант цього явища. Як справедливо відзначають вчені-юристи [11, с. 16], поки ще залишаються зовсім не вивченими соціальна практика боротьби з наркоманією, профілактичний напрямок, який не охоплюють засоби кримінального права, система соціальної реабілітації як альтернатива примусовим, репресивним методам. Також недостатня увага приділяється оцінці ефективності існуючих урядових і громадських програм протидії поширенню наркотиків.

     На  сьогодні у сучасній соціології девіантної поведінки виникає спеціальна галузь - соціологія наркотизму [14, с.96]. Вона не є абсолютно новою в силу того, що саме явище існує достатньо тривалий час і досліджується практично з ХVІІІ століття. На сьогодні практично всі боки цього масштабного явища вже піддалися вивченню з тією або іншою мірою глибини. Наркотизм багатьма дослідниками вже розглядався і як соціокультурне явище, і як масовидна форма поведінки, аналізу піддавалася його структура, динаміка, а також соціальна статистика його поширення. Єдиним недоліком більшості перерахованих вище робіт можна вважати їхній однобічний розгляд наркотизму з тієї або іншої позиції при ігноруванні його багатогранності як соціального феномена. Ми зіштовхуємося з відсутністю уявлення про соціокультурний механізм поширення наркотизму. Таку ситуацію можна зв’язати тільки з тим, що дотепер фактично не була остаточно сформована система інституціональної відповіді на поширення наркотизму в нашій країні, причому процес її формування продовжується і дотепер[20, с. 47].

     Аналіз  соціологічних робіт дозволяє зробити  висновок про те, що у вітчизняній соціології ще не склався єдиний концептуальний підхід щодо вивчення наркотизму, не виділені його механізми, не розглянута сукупність чинників, які визначають динаміку наркотизму в період трансформації українського суспільства. Відсутнє узвичаєне й однозначне визначення наркотизму як різновиду девіантної поведінки, і тим більше як соціального явища, усі базові поняття дотепер є дискусійними та відбувається їхня синонімізація.

     РОЗДІЛ  ІІ НАКОТИЗМ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

2.1 Сутність наркотизму  як соціального явища 

           Термін наркотизм  уживається щонайменше в двох значеннях - вузькому і розширеному. У вузькому значенні термін наркотизм описує соціальні  характеристики вживання одного класу  адиктивних речовин - наркотиків (як сума фактів їхнього вживання). У розширеному  значенні під наркотизмом розуміється набагато ширший спектр поведінкових проявів [15, с. 44], ніж наркоманія або вживання наркотиків без залежності, тобто наркотизм означає вживання як наркотиків, так і інших адиктивних речовин, тобто адиктивну поведінку. А. А. Габіані і Я. І. Гілінський поширюють цей термін і на сукупність соціальних явищ, пов’язаних із адиктивною поведінкою. Останнє розуміння збігається з нашою позицією.

     Наркотизм — це відносно новий соціальний факт, що включає в себе особливу соціальну реальність, яка пов’язана з виникненням нових соціальних груп, нових форм соціальних відносин, особливої субкультури і соціальних інститутів. З іншого боку — це соціальний процес, який можна розглядати в контексті соціальних структур, інститутів і відносин та в межах діяльнісної парадигми.

      Ознаками  наркотизму як соціального явища  є: 1) адиктивна поведінка, що набула масового вияву, 2) виникнення особливих соціальних груп споживачів адиктивних речовин, 3) поширення адиктивної субкультури, 4) виникнення специфічних соціальних відносин, 5) трансформація соціальної структури під впливом наркотизму. Присутність зазначеного комплексу ознак і робить наркотизм соціальним явищем.

      Таким чином, наркотизм — це соціальне  явище, яке полягає в масовій  адиктивній поведінці, котра тягне за собою формування особливих соціальних груп, виникнення особливої субкультури і специфічних соціальних відносин, що призводить до трансформації соціальної структури й утворення нових соціальних інститутів.

      Це  визначення більшою мірою відповідає системно-структурному підходу до об’єкта дослідження. У межах діяльнісного підходу доречно розглядати наркотизм як масовидний стохастичний процес, який включає факти вживання адиктивних речовин і їх поширення в суспільстві і має власну просторово-часову структуру та породжує специфічні соціальні групи і соціальні відносини.

      Для уточнення соціологічного змісту поняття  наркотизм необхідно визначити  низку суміжних понять, що зустрічаються  у його визначенні, таких як наркотики  і наркоманія, психоактивні токсичні речовини і токсикоманія, адиктивні речовини й адиктивна поведінка.

      Згідно  з традиційним розумінням термін «наркотик» формально містить у  собі три «критерії» [18, с. 29]: медичний, юридичний і соціальний (але подібне розуміння прийняте не в усіх країнах). Відповідно до «медичного критерію» наркотики — речовини, які в силу свого хімічного складу спроможні справляти специфічний вплив на центральну нервову систему (стимулюючий, ейфоричний, галюциногенний, седативний та ін.), що і є причиною їхнього немедичного застосування. «Соціальний критерій» означає, що немедичне споживання набуло масштабів, котрі мають соціальну значущість. Є масові негативні для суспільства (сім’ї, трудового колективу, общини, нації) наслідки поширення наркотичних речовин. Ми включаємо в поняття «соціальний критерій» і формування специфічної тіньової субкультури, яка відіграє самостійну роль у масовому поширенні наркотиків, тобто виконує функцію механізму «зараження» молодіжного середовища наркотизмом. «Юридичний критерій» означає, що, спираючись на дві наведені вище передумови, законодавець визнав низку психоактивних засобів нелегальними, забороненими до немедичного використання, виготовлення, поширення в суспільстві, і вони включені в «Перелік наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, котрі підлягають спеціальному контролю». Немедичний обіг наркотиків (вирощування, транспортування, продаж, збереження) є злочинним діянням, що карається відповідно до Адміністративного і Кримінального кодексів України.

      Виділення цих трьох «критеріїв» дозволяє розмежувати терміни наркотичні і психотропні (психоактивні, токсичні) речовини. Останні офіційно не визнані наркотиками, але відповідають медичному, і, у рідкісних випадках, соціальному критеріям (наприклад, це зараз відбувається з трамадолом). Відповідним чином варто розрізняти терміни наркоманія - залежність від наркотичних засобів, і токсикоманія - залежність від психотропних речовин.

      Алкоголь  і тютюн не потрапляють під  поняття наркотиків у медичному  і юридичному аспекті. Проте зловживання ними спричиняє розвиток залежності і цілком конкретних захворювань - хронічного алкоголізму (у випадку зловживання алкоголем) і нікотинової інгаляційної токсикоманії (або нікотинізму) у запеклих курців [24, с. 44]. При цьому, як відомо, обіг спиртного і тютюну в Україні і практично в усьому світі легалізований, не заборонений.

      В означених нами вище роботах термін наркотизм вживається як у вузькому значенні (стосовно до наркоманії), так і в розширювальному (стосовно до наркоманії і токсикоманії), але в обох випадках із розгляду упускається ще один великий клас речовин, спроможних викликати залежність - спиртні напої. Наша позиція в цьому питанні відрізняється від поширеної точки зору, вона збігається тільки з думкою Д. В. Колесова, який поєднав ці речовини в єдиний клас наркогенних речовин [13, с. 20]. Ми виходимо з того, що розведення предметів вивчення на алкоголізм і наркоманію тощо є умовним і базується на розподілі їх за принципом легальні чи нелегальні це речовини. У сучасній науці існує тенденція розглядати їх як один клас. Родовою характеристикою наркотичних і психотропних речовин, а також алкоголю і нікотину є здатність викликати залежність, що надає право об’єднувати їх у єдиний клас - адиктивних речовин. Адиктивна речовина - це будь-яка наркотична або психотропна речовина, якісною характеристикою якої є спроможність викликати залежність в разі її споживанні.

      Для позначення будь-яких фактів поведінки  стосовно адиктивних речовин у сучасній науці вживається термін адиктивна  поведінка (від англ. addiction - пристрасть, згубна звичка, схильність до чогось), ним позначається весь спектр поведінкових феноменів, пов’язаних із вживанням (використанням) якогось агента, спроможного викликати залежність. Адиктивна поведінка визначається як «зловживання різноманітними речовинами, які змінюють психічний стан, включаючи алкоголь і паління тютюну, до того, як від них сформувалася фізична залежність… мова йде не про хворобу, а про порушення поведінки… вітчизняні дослідники поширили цей термін і на випадки без індивідуальної психічної залежності» [18, с. 23–24]. Ще вона визначається як «одна з форм деструктивної поведінки, що виражається в прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або активностях (видах діяльності), що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій» [15, с. 5].