Нормативно правові акти як джерела права

      Нормативно – правові акти як джерела права 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Зміст 

Вступ..................................................................................................................3 

Розділ  І. Нормативно–правовий акт у  системі джерел права ....................5

1.1. Загальна  характеристика джерел права...................................................5

1.2  Поняття  нормативно – правового акту...................................................13

1.3  Структура  нормативно-правового акту..................................................18 

Розділ  ІІ. Система нормативних актів  України............................................19

2.1. Види  нормативних актів України...........................................................19

2.2.  Дія нормативних актів.............................................................................31 

Висновки...........................................................................................................37 

Список  використаної літератури....................................................................39 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Актуальність  цієї теми полягає в значені нормативно-правового  акту, можливості впливу його на різні сторони розвитку держави та врегулювання суспільних відносин. Наприклад, акти, розраховані на врегулювання майнових і пов’язаних з ними не майнових відносин, не мають сили у відносинах між державними органами, і навпаки. Іншими словами, тільки в якості вийнятку (в ситуації так званого субсидіарного застосування права) норми однієї галузі можуть розповсюдити свої дії на відносини, що регулюються нормативними актами іншої галузі права. В предмет правового регулювання входять вольові суспільні відносини, що виключають дію актів по відношенню до події або інших станів в яких не може брати участь воля людини. Такого роду обставини можуть виступати тільки в якості юридичних фактів, тобто закон може пов’язати з ними настання юридичних наслідків, але вплинути на їх хід норми права безсилі. Законодавець виключає притягнення до відповідальності за образи думок, вважаючи таку практику реакційною. Нормативно-правовий акт є основною, а іноді єдиною формою (джерелом) права для багатьох держав із континентальною або романо-німецькою моделлю правової системи. Поширеність саме цієї форми права може бути пояснена можливістю чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст юридичних приписів та швидко довести до відома зацікавлених суб'єктів зміст нормативних приписів.

     Фундаментальні  розробки вітчизняних і зарубіжних вчених дають уявлення про істотні переваги нормативно-правового акту перед іншими джерелами права, його юридичні властивості, особливості та дії (в просторі, за колом осіб, в часі); момент набуття чинності та момент припинення його дії, а також зворотна сила закону, аналізували сучасні вітчизняні дослідники: В. Колісник, В. Котюк, О. Михайленко, В. Прилуцький, С. Шевчук, Копейченков В.В., Скакун О. Ф., Плечій О., Рабинович П.М., Андрусяк Т. Г. М.В. Цвік,  Лазнюк Н.В.

     Дана  курсова робота складається з  вступу, розділу першого «Нормативно–правовий акт у системі джерел права», підрозділу першого «Загальна характеристика джерел права», підрозділу другого «Поняття нормативно – правового акту»,  підрозділу третього «Структура нормативно-правового акту», розділу другого «Система нормативних актів України», підрозділу першого «Види нормативних актів України», підрозділу другого «Дія нормативних актів», висновків та списку використаної літератури.

     Мета  й завдання дослідження. Метою дослідження є визначення поняття «нормативно-правового акту», з`ясування його місця й ролі в житті держави. Дослідження проблематики юридичної сили, набуття чинності та моменту припинення дії дає змогу більш предметно аналізувати нові для вітчизняної науки, але, надзвичайно актуальні й складні питання його врегулювання відносин в державі законом, його виконання, дотримання наказів, інструкцій тощо.

     Ця  мета конкретизована у комплексі  науково-дослідницьких завдань. До них належать:

• охарактеризувати джерела права;
• розкрити поняття, ознаки, структуру та види нормативно-правового акту. Чим нормативно-правовий акт відрізняється від інших джерел права;
• розкрити поняття закону та підзаконного акту, його ознаки;
• з’ясувати основні напрями дії нормативно-правового акту;
• звернути увагу на зворотню силу закону;

     Об`єктом  дослідження – нормативно-правовий акт як джерело права.

     Предметом дослідження є статус та значення нормативно-правового акту, а саме закону та підзаконного актів, їх значний вплив на діяльність суспільства, здійснення реалізації нормативно-правового акту для формування демократичної, соціальної-правової держави та громадянського суспільства. 

Розділ  І. Нормативно–правовий акт у системі джерел права 

      1.1. Загальна характеристика  джерел права 

     Поняття “джерело права” існує упродовж багатьох століть. Якщо виходити із загальнопоширеного значення терміну “джерело”, то в сфері права під ним потрібно розуміти силу, яка створює право. Такою силою перш за все є влада держави, яка реагує на потреби суспільства, розвиток суспільних відносин і приймає відповідні правові рішення.

      Як  уже зазначалося, в сучасній літературі представлені різні погляди щодо визначення понять „форма права” та „джерело права” і щодо їх співвідношення. На мою думку, кожен з поглядів має свої переваги  й недоліки, тому я спробую їх об’єднати.

      Термін  „джерело” права має глибоке  коріння, тому і має багато значень:

• фактори, що обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права: система соціально-економічних відносин (матеріальне розуміння):
• сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право (ідеалістичне розуміння);
• історичні пам’ятники, що колись мали значення діючого права: Руська Правда в Київській Русі, Закони Хаммурапі у Вавілоні;
• способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм (спеціально-юридичне розуміння) (це є власне форма права).

      Вибір терміну „джерела права” приписують Тіту Лівію, який у своїй „історії”  називає Закон ХІІ Таблиць  джерелом права. Історики держави і  права ще досі називають історичні  пам’ятники джерелами права.

      Багатогранність терміну „джерело права” вимагає  теорію права замінити його іншим терміном – „форми права”. Форми права – це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права (тобто тут форма збігається із спеціально-юридичним розумінням джерела права). Тому, на мою думку, потрібно вживати термін форма (джерело) права, хоча й вжиток терміну форма права не буде неправильним.

      Отже, форма (джерело) права – це:

• зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, що офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством – правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах ¹;
• вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення (розглядаються як юридичні форми (джерела)  права)²;
• спосіб зовнішнього оформлення правових норм, що засвідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі³.

      Як  правило, українські правознавці (Копєйчиков, Кравчук, Котюк) виділяють 4 види форм (джерел) права (нормативно-правовий акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент та нормативний договір).   Нечитайленко А.А. виділяє 3 форми права: правовий звичай, юридичний нормативний акт та судовий чи адміністративний прецедент⁴. Львівський правознавець Андрусяк виділяє 6 видів форм права: правовий звичай, судовий прецедент, нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти⁵. Я ж погоджуюсь з поглядами О.Ф. Скакун, яка виділяє 7 видів форм (джерел) права:

1. Правовий звичай.
2. Нормативно-правовий акт.
3. Правовий прецедент.
4. Нормативно-правовий договір.
5. Правова доктрина.
6. Релігійно-правова норма.
7. Міжнародно-правовий акт.

     Правовий  звичай – це історично обумовлене, неписане правило поведінки загального характеру, яке увійшло в звичку через багаторазове застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою ⁶.

      Звичаєве  право тривалий час було єдиним видом  права, аж до появи писемності і появи  нового виду права – закону, або  писаного права. Але тривалий час  звичай не визнавався самостійною формою права. Лише теоретики так званої „історичної школи”, яка існувала у ХІХ столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як форми права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого  права і закону: творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Тому характерні ознаки звичаєвого права:  правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; звичаєве право є написаним. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що норми звичаєвого можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

      Відомий французький юрист Р.Давід розрізняє  три види звичаїв (залежно від їх ролі в правовій системі):

1. звичаї secundum legem (в доповнення до закону) – допомагають тлумачити норми закону;
2. звичаї praeter legem (крім закону) – застосовуються у разі прогалин у праві;
3. звичаї abversus legem (проти закону) – сфера поширення обмежена, бо колізії між законом і звичаєм вирішуються на користь закону⁷

      На  нинішній день правовий звичай має  досить обмежене коло застосування, що пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять  своє відображення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись у норми права, закріплені у нормативно-правових актах (тобто держава визнає звичаї, що мають найбільше значення для суспільства та найбільше відповідають його інтересам, і ,звичайно, забезпечують інтереси самої держави). По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю.

      На  сьогоднішній день правовий звичай в  Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в  морському праві тощо. Звичай має  більше значення в релігійно-общинній правовій системі, що має місце в  деяких країнах Азії та Африки⁸.

     Нормативно-правовий акт – це письмовий юридичний  документ, що виданий державою чи окремими її органами, має владний, зальнообов’язковий характер, в якому закріплюються  офіційні правила поведінки, що забезпечуються і охороняються державною владою і направлені на регулювання суспільних відносин⁹.

      Нормативно-правовий акт має всі ознаки права і  відноситься до  правових актів (хоча тут не можу заперечити і думку  кандидата юридичних наук Головченка В., який цілком обґрунтовано вважає, що між правовим актом та нормативно-правовим актом немає ніякої різниці – ці поняття ідентичні – , адже правовий акт не може бути ненормативним і навпаки).

      Правових  актів досить багато, і їх потрібно розрізняти. Термін „правовий акт” в правознавстві має три значення: 1) правило правомірної дії – юридичний факт;  2) результат правомірних дій як елемент правової системи – юридична норма, індивідуальний припис, акт автономного регулювання;  3) юридичний документ.

      Правовий  прецедент – це форма права, коли конкретному рішенню суду чи адміністративного органу в конкретній справі, що розглядається вперше, надається формальна обов’язковість при розв’язанні  всіх наступних аналогічних справ¹⁰.

      Судовий прецедент і судова практика визнавалися  формами права ще в Стародавньому  Римі. Починаючи з ХІІІ століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно створювалось королівськими судами..

          Нормативно-правовий договір – це об’єктивне, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю двох і більше суб’єктів суспільних відносин з метою врегулювання певної життєвої ситуації, носить загальнообов’язковий характер та забезпечується державою¹¹.

      Договір як джерело права має також  тривалу історію і певне використання та поширення у сучасному правовому житті значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які склали певні роди чи племена, базувались або творились на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин  погоджувались і встановлювались певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором – погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю – у мовчазному погодженні.

      Нормативні  договори використовуються у міжнародному, конституційному, трудовому та інших  галузях права.

        Але і в найдавніші часи, і  на сучасному етапі правотворча  роль договорів найяскравіше  проявляється  в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов’язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного права та безпосередньої їх згоди розв’язував спори і конфлікти між ними. Проте все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин, й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Тобто відсутність у міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення чи фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру.

     Правова доктрина – це акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення законо-давства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові ¹².

      Ще  найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ-ХІХ століттях вироблялись основні принципи права. Правова доктрина служила безпосереднім  джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилались на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

        Релігійно-правова норма – це  акт-документ, що містить церковний  канон або іншу релігійну норму,  яка санкціонується державою  для надання їй загальнообов’язкового  значення та забезпечується нею.

      На  певних етапах історії людства релігійне (канонічне) право відігравало значну роль, особливо у країнах, де релігія  визнавалась державним інститутом. Середньовіччя дає нам немало подібних прикладів. В церковній  юрисдикції перебувала значна частина сімейно-шлюбних відносин, відносин власності і навіть кримінальних правовідносин. Внаслідок підвищення ролі нецерковних судів та правотворчої діяльності держави сфера дії канонічного права звужувалась. Наприклад, „Кодекс канонічного права 1917 року”, виданий папою Бенедиктом ХV, регулював в основному внутрішньо церковні справи. Норми, що містились в цьому Кодексі, можна було розглядати тією мірою, якою вони визнавались обов’язковими тією чи іншою державою.

      На  даний час релігійно-правові норми  є розповсюдженими лише у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах) та у деяких країнах Африки та Латинської Америки, де ці норми тісно переплелися з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту.

      Мусульманське право значно відрізняється від всіх інших правових систем. Це одна зі сторін релігії ісламу. Суть релігії в тому, що вона: 1) встановлює догми та визначає, у що мусить вірити мусульманин;  2) вказує віруючим, що вони повинні і чого не повинні робити. Так званий „шар”, або „шаріат” („шлях  прямування”), і складає те, що називають мусульманським правом. Це право вказує мусульманину, як він мусить себе поводити у відповідності з релігією.

      Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить  норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними. Це особливий вид нормативно-правового договору, що можна розглядати як самостійну форму права¹³.

      Як  основне юридичне джерело сучасного  міжнародного права міжнародно-правовий акт може мати різні форми та назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, обмін нотами, заключний акт тощо.

      За  структурою міжнародно-правовий акт  складається переважно з преамбули, основних статей та прикінцевих положень.

1.2  Поняття нормативно – правового акту 

     Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних державах, що пов'язано з  різними підходами до розуміння  права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем. Як уже  зазначалося, нормативно-правовий акт  є найпоширенішою, основною, а іноді й єдиною формою (джерелом) права в багатьох державах, для багатьох правових систем сучасності,зокрема, у країнах з так званою континентальною або романо-германською моделлю правової системи.

     Так, основним джерелом права у сучасній Україні є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов'язкові правила фізичної поведінки суб'єктів суспільного життя. Порівняно з іншими джерелами права, нормативно-правовий акт має ряд істотних переваг. Зокрема:

• він найбільш чітко, повно і однозначно формулює права і обов'язки суб'єктів суспільного життя;
• дає можливість найшвидше і найповніше довести зміст норм права до суб'єктів суспільного життя;
• дає можливість та створює умови для адекватного (належного) і однакового розуміння норм права;
• дає можливість оперативно реагувати на потреби правового регулювання, змінюючи, встановлюючи чи скасовуючи відповідну правову норму;
• нормативно-правові акти найбільш повно і легко можуть бути систематизовані, що сприяє полегшенню користування ними, крім того, вони дають можливість для узгодження і впорядкування чинних правових норм¹⁴.

            Разом з тим нормативно-правові  акти мають свої недоліки. Оскільки суспільні відносини постійно розвиваються, то нормативно-правові акти вимагають оперативного внесення змін і доповнень до них, що робити в нинішніх умовах дуже складно, бо це вимагає багато часу. 

      Юридичні  властивості нормативно-правових актів наступні:

• вони є волевиявленням держави або всього народу, тобто приймаються тільки державними або іншими органами, які мають відповідні державно-владні правотворчі повноваження, і є їхнім одностороннім волевиявленням;
• містять у собі правові норми;
• володіють юридичною силою, яка відображає їхнє співвідношення з іншими нормативно-правовими актами, місце і роль у системі законодавства та правового регулювання;
• публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка („Відомості Верховної Ради України”, „Урядовий кур’єр”, „Офіційний вісник України”).

   Як  вважає Котюк В.О., нормативно-правовий акт – це письмовий юридичний документ, що виданий державою чи окремими її органами, має владний, загальнообов’язковий характер, в якому закріплюються офіційні правила поведінки, що забезпечуються і охороняються державною владою і направлені на регулювання суспільних відносин¹⁵.

      Нормативно-правовий акт має всі ознаки права і  відноситься до  правових актів (хоча тут не можу заперечити і думку кандидата юридичних наук Головченка В., який цілком обґрунтовано вважає, що між правовим актом та нормативно-правовим актом немає ніякої різниці – ці поняття ідентичні – , адже правовий акт не може бути ненормативним і навпаки¹⁶).

      Правових  актів досить багато, і їх потрібно розрізняти. Термін „правовий акт” в правознавстві має три значення: 1) правило правомірної дії –  юридичний факт;  2) результат правомірних  дій як елемент правової системи  – юридична норма, індивідуальний припис, акт автономного регулювання;  3) юридичний документ.

      Правовий  акт – акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права, що у  встановлених законом випадках оформляється у письмовій формі (акт-документ) та регулює суспільні відносини  за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення¹⁷

     На  думку Кравчука М. В. нормативно-правовий акт - це документ, що вміщує норми права, тобто загальнообов'язкові правила поведінки, наділений відповідною юридичною силою, спрямований на врегулювання відповідних суспільних відносин і є результатом правотворчої діяльності спеціально на це уповноважених органів держави¹⁸. 

     Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять  безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів, тощо. Практичне значення має також відмінність нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні не містять правил загального характеру, тільки індивідуальні приписи, що адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

     До  нормативного правового акта як офіційного письмового документа ставляться відповідні вимоги.

     По-перше, структура нормативного акта повинна  включати назву акта (вказує на орган, який видав акт, вид акта, предмет регулювання), преамбулу (містить інформацію про причини, умови, ціль прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на загальну і особливу частини. Загальна частина містить норми-принципи, дефініції, юридичні конструкції, статутні приписи тощо, а особлива — норми, які визначають вид і міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Наприкінці акта розміщується дата і місце його прийняття, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скріплення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Україні здійснюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів — прем'єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад.

     По-друге, нормативні правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. Так, нормативні правові  акти міністерств та інших центральних  органів виконавчої влади, що торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України. В Україні створено Єдиний державний реєстр нормативних актів, до якого включаються чинні, опубліковані та неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції, нормативні акти Національного банку, міжнародні договори України.

     По-третє, нормативні правові акти опрацьовуються з урахуванням правил юридичної техніки. Ці правила, зокрема, передбачають вимоги щодо використання мови, прийомів і засобів викладення тексту нормативних актів, юридичних конструкцій, дотримання логічних законів тощо.

     По-четверте, нормативні правові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях. Наприклад, закони України, нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з 1997 року публікуються в щотижневому інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України».¹⁹