Нова економічна політика більшовиків: причини, сутність та здійснення в Україні

          I. Вступ

Після Першої світової війни  українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до Української СРР (452 тис. кв. км, населення 25,5 млн осіб). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшла до Польщі. Тут проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехословаччиною.

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву «Україна» і, формально, державність. Ця державність була досить умовною, оскільки всі політичні питання вирішувала Москва. Проте в перші роки мирного розвитку (1921 р. — перша половина 1922 р.) це уможливлювало встановлення дипломатичних контактів з іншими державами і навіть укладення з ними міжнародних договорів.

Перший міжнародний документ — мирний договір з Литвою —  був укладений 14 лютого 1921 р. А 18 березня того ж року Росія та Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею, за яким державним кордоном була визнана лінія фактичного розмежування територій до початку радянсько-польської війни, що давало можливість Польщі зберігати контроль над західноукраїнськими землями. Разом з тим Ризький договір призвів до послаблення діяльності уряду УНР, який перебував тоді в Польщі, змусив його відмовитися від збройних акцій на території радянської України.

Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією, у січні 1922 р. — з Туреччиною, що мало суттєве економічне значення, оскільки майже половина зовнішньої торгівлі республіки припадала на цю країну. Україна була запрошена до участі в Лозаннській міжнародній конференції, яка розглядала питання про статус чорноморських проток (кінець 1922 р. — початок 1923 р.).

З посиленням централістських тенденцій у політиці Москви зовнішньополітична діяльність уряду УСРР почала згортатись. Закривались дипломатичні місії у балтійських республіках, а у вересні 1923 р. остаточно перестав існувати апарат Наркомату закордонних справ. Відповідно зовнішньополітична діяльність України припинилася на багато років.

Поза межами радянської України  продовжував існувати уряд УНР в екзилі (Тарнув, Париж, Прага) на чолі з С. Петлюрою. Суттєвого впливу навіть на українські емігрантські кола цей уряд не мав, а після вбивства С. Петлюри (травень 1926 р.) він взагалі втратив значення. Поразка у національно-визвольних змаганнях фактично нічого не навчила українських політичних діячів-емігрантів: вони продовжували діяти розрізнено, критично ставлячись один до одного. Натомість українські соціал-демократи підтримували досить тісні контакти з Соціалістичним Інтернаціоналом.

Тогочасна економіка України  була у надзвичайно скрутному  стані. Загальні збитки народного господарства республіки сягали 10 млрд золотих крб., промислове виробництво скоротилося в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило лише 1,7% довоєнного рівня, продукції машинобудівної промисловості — 4%. З 57 домен працювала лише одна. Не кращою була ситуація і в сільському господарстві. Посівні площі зернових скоротились порівняно з довоєнними на 30%, виробництво технічних культур зменшилось на 75—90%.

Загострилась і політична  ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки продукції, що спричинило скорочення посівних площ і урожайності. Бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву, якщо все зверх цього забирала влада. Це значно погіршило продовольче постачання міст. За таких умов більшовицька влада застосовувала силу для складання «чорних списків», куди нерідко потрапляли цілі села, систему заручників, каральних акцій проти селян, товарних блокад. Це призвело до збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У них брала участь більшість населення сіл, за винятком бідняцьких мас. У великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Цей рух, крім політико-економічного, мав і певне ідеологічне забарвлення, пов'язане з протистоянням більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково — національно-визвольними, гаслами. Звернення до анархізму з його відмовою від держави було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах (насамперед у більшовицьких, які силою забирали у селян їх добро) повстанці вбачали найбільше зло. Повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психологічне підґрунтя. Його соціально-психологічною причиною була особлива ментальність, яка історично склалася за 250-річне перебування українських земель під владою царської Росії. В її основі — низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули досягати своїх інтересів лише силою. Значний вплив на це справила кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

II. Розділ 1. «Воєнний комунізм».

1.1. Утвердження  більшовицького режиму в Україні 1919р.

В історію України 1919 р. увійшов  встановленням радянської форми  державності. Першим кроком на цьому  шляху стала відмова більшовиків  від попередньої назви держави  — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 року держава, що стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

   Тимчасовий робітничо-селянський  уряд України з переїздом до  Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за  рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, Що дало змогу загасити конфлікт між Г. П’ятаковим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.

   Умови громадянської  війни та революційна ідеологія  позначилися на формуванні та  організації радянської державної  структури. Ради існували переважно  в губернських містах, а на  місцевому рівні діяли, як правило,  надзвичайні органи влади —  військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що  більшовики, не впевнені в підтримці  народних мас, робили ставку  на диктаторські органи управління  і не поспішали віддавати владу  демократичним виборним Радам.  Навіть там, де Ради обиралися,  цей процес здійснювався під  контролем ревкомів, які визначали  кандидатів у депутати, блокували  висунення в кандидати на багатопартійній  основі, контролювали процес виборів  тощо.

   Ревкоми були опорними  пунктами більшовизму, які цементували  диктаторський режим в Україні.  Цю ж функцію виконували і  комітети бідноти, які активно  створювалися радянською державою  на селі. Вони були покликані  внести розкол у найчисленнішу  верству суспільства — селянство,  ізолювати заможних селян і  цим сприяти реалізації більшовицьких  планів.

   Юридичне оформлення  радянської державності на теренах  України відбулося 10 березня 1919 року, коли III Всеукраїнський з´їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з’їзд рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

   У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція  радянських республік, які намагалися  вистояти в жорстких умовах  громадянської війни. 1 червня утворюється  «воєнно-політичний союз» формально  незалежних: України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.

1.2. «Воєнний комунізм»  - соціально-економічна політика  України

За російським шаблоном розроблена не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної  політики РНК України. Запроваджуваний  економічний курс, що одержав назву  «воєнного комунізму», був комплексом економічних, соціально-політичних ідей, принципів і заходів, на яких вибудовувалася політика більшовицької партії з  літа 1918 р. по березень 1921 р. Запровадження  його було пов’язане із встановленням однопартійної більшовицької диктатури, створенням державного апарату, атакою на капітал і політичним тиском на село у першій половині 1918 р. Багато чим ця політика нагадувала надзвичайні заходи у Німеччині в період Першої світової війни.

   В економічній  сфері «воєнний комунізм» реалізовувався  як модель державного регулювання  економіки. Він був реакцією  на критичні реалії життя (економічна, господарська розруха, необхідність  мобілізувати ресурси для здобуття  перемоги у громадянській війні)  і тому становив собою сукупність  вимушених, тимчасових заходів.  Його реалізацію зумовлювала  й утопічна віра більшовицької  еліти в комунізм і перспективи  світової революції.

   Елементами «воєнного  комунізму» були націоналізація  промисловості, що охопила всі  сфери виробництва (з листопада  1920 р. розпочалася націоналізація  дрібної промисловості); заборона  свободи торгівлі, згортання грошового  обігу, запровадження карткової  системи розподілу продуктів  (декретом від 21 листопада 1918 року  про перехід системи розподілу  під контроль держави постачання  населення товарами здійснювалося  тільки через споживчі комуни  і кооперативи); запровадження безкоштовних  комунальних послуг (проїзд на  транспорті, користування телефоном,  газом, електроенергією, житлом); зрівняльна оплата праці робітників  і службовців; організація всеохоплюючого  обліку праці; централізація та  мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю  за виробництвом, запровадження  загальної трудової повинності; запровадження продовольчої розкладки.

   В основу цього  курсу покладено ідеї форсованого ривка до соціалізму, запровадження у практику управління економічними процесами позаекономічного примусу, підпорядкування державі суспільних, групових та індивідуальних інтересів. Уже в квітні 1919 р. було створено табори Примусової праці, заборонено самовільний перехід радянських службовців із однієї установи в іншу, в червні — розпочато запровадження замість паспортів трудових книжок, а в листопаді Рада Народних Комісарів затвердила положення про робітничі дисциплінарні товариські суди, які мали право застосовувати санкції аж «до звільнення з підприємства з передачею в концентраційний табір».

   Стрижнем політики  «воєнного комунізму» була продрозкладка,  запроваджена 11 січня 1919 року. Відповідно  до неї кожна губернія мусила  здати державі «лишки» зерна  та інших продуктів. Спочатку  їх розміри визначалися реальними  потребами сім’ї та наявністю у неї зерна, але невдовзі головним критерієм стала потреба держави у хлібі. Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що проявилося у запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі. Більшовики покладали на неї великі надії. Так, схвалений у грудні 1920 р. VIII Всеросійським з’їздом Рад план ГОЕЛРО, який передбачав розвиток народного господарства на основі електрифікації, мав в основному фінансуватися за рахунок продрозкладки і лише на третину — зарубіжними позиками.

   Важливою складовою  політики «воєнного комунізму»  був план колективізації села, реалізація якого розпочалася  з 1918 р. У результаті усуспільнення  селянських дворів, яке стало  «репетицією майбутньої колективізації»,  до кінця року в Радянській  Росії нараховувалося більше 3,2 тис.  радгоспів. Подальший розвиток  ідеї колективізації отримали  у декреті ВЦВК «Про соціалістичне  землекористування і про заходи  переходу до соціалістичного  землеробства» від 14 лютого 1919 року. Курс на ліквідацію великих  поміщицьких і селянських господарств,  на перехід від одноосібного  господарювання до усуспільнення  виробництва викликав невдоволення  та протест селянських мас,  а тому «колективізаційний експеримент» було згорнуто.

   Безпосередніми наслідками  запровадження політики «воєнного  комунізму» стали руйнація системи  ринкових відносин, розрив економічних  зв’язків між містом і селом, поглиблення інфляційних процесів, активне формування однопартійної системи, посилення бюрократизації, централізму, приглушення приватної ініціативи, закріплення в масах психології «експропріації експропріаторів», ліквідація станів, розширення практики «надзвичайних» заходів і масових репресій, посилення соціального напруження.

   Безумовно, така  політика радянської влади не  подобалася українському селу, яке  звикло дивитися на хліботоргівлю  як на умову стабільного функціонування  господарств. Наприклад, у Катеринославській  губернії традиційно 50% зібраного  врожаю йшло на ринок, у Таврійській  — майже 60%, а в Херсонській  — 65%. Несхвально ставилося селянство  і до більшовицьких планів  колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 року у декреті ВЦВК  «Про соціалістичне землекористування  і про заходи переходу до  соціалістичного землеробства».  Кypc на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

1.3. Повстанський  рух

   Навесні 1919 р. піднялася  хвиля стихійного селянського  руху, спрямованого проти продрозкладки  та насильницького створення  колгоспів. Очолювані отаманами  Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні — липні — 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього...»´ Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.

   Своєрідним піком  антибільшовицьких повстань став  виступ збройних формувань під  керівництвом начдива радянських  військ, кавалера ордена Червоного  Прапора, в минулому отамана  військ УНР М. Григор’єва. У своєму універсалі (9 травня 1919 року) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслами григор´євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор’єва не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор´євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика Мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор´єва.

   Перемога над Григор’євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження "воєнного комунізму" було засобом виходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.

   Отже, 1919 р. на теренах  України мала місце чергова  спроба утвердження більшовицького  режиму. Проявами цього процесу  стали формування та організація  радянської державної структури,  прийняття першої Конституції  УСРР, включення України до «воєнно-політичного  союзу» радянських республік  тощо.

   Економічним підґрунтям  реалізації більшовиками своїх  планів була політика «воєнного  комунізму», наслідками якої став  розрив економічних зв´язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.

III. Розділ 2. Неп

2.1. Причини переходу  до непу

На кін. 1920 — поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна  опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної:

•   воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

• політикою "воєнного комунізму", яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.

Економічна криза виражалася в тому, що:

-  промисловість знаходилася  в стані розрухи. У 1921 р. в  Україні промислове виробництво становило 1/10 частину довоєнного рівня, виробництво металу — 5%, вугілля — 30% і т.д.;

- сільське господарство  також перебувало в катастрофічному  ста ні: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна — на третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор;

- у галузі фінансів  — повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза  виявилася в тому, що:

- почалися повстання селянства  проти політики "воєнного комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чоловік). Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чоловік;

- тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали  незадоволення радянською владою  з боку робітників, що виливалося  у різні форми протесту, зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, утому числі — "Ради без більшовиків";

- склалася криза в більшовицькій  партії, в якій загострилися суперечки  щодо шляхів подальшого розвитку  країни.

Таким чином, загальна криза  в країні змусила більшовиків  з 1921 р. перейти від політики "воєнного комунізму" до нової економічної  політики (непу).

2.2. Розвиток та здійснення непу

Контури нової економічної  політики були окреслені в проекті  постанови ЦК про заміну розкладки  натуральним податком (лютий 1921 р.), який було надіслано в партійні комітети губерній та національних республік. У ньому пропонувалося до початку посівної кампанії визначити загальну суму податку та середній відсоток обкладання ним посівних площ, щоб селяни завчасно знали, скільки зерна треба буде віддати державі. Після оплати податку селяни могли використовувати залишок врожаю на власний розсуд, в тому числі збувати його «у місцевому господарському обороті» (на місцевих ринках).

Цей документ обговорювався  на пленумі ЦК КП(б)У 27 лютого 1921 р. за участю всіх секретарів губкомів та голів губвиконкомів. У результаті було прийнято постанову, яка загалом негативно оцінювала цей проект. Заміна продрозкладки податком у всеросійському масштабі вважалася недоцільною, а для України — неприйнятною. Проте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) перехід до продподатку вже не мав заперечень і згодом над зви - чайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР видав декрет про його норми і розмір.

Неп як система нових економічних  відносин склалася не одразу. Спочатку керівництво більшовицької партії вважало, що у загальнодержавному масштабі замість торгівлі вдасться налагодити обмін промислових товарів на продукти землеробства. Проте згодом довелося відмовитися від цього задуму, й до першого заходу непу (термін вперше вжито в резолюції травневого (1921) пленуму ЦК РКП(б)) додалися інші.

Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Її розвиток відбувався у три етапи:

Заміна продрозкладки  продподатком. Відповідно у селян  уже не забирали надлишки сільськогосподарської  продукції, а встановлювали певну  норму їх здання. Це означало, що реквізиційний принцип у відносинах з селянством був замінений принципом-еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку, міг планувати своє господарювання, був зацікавлений у розширенні посівних площ і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося понад продподаток, належало йому.

Запровадження і функціонування продподатку було значно жорсткішим щодо України, ніж загалом у державі. Відповідно український неп мав такі особливості:

а) завищеність для України норм продподатку порівняно з іншими територіями. Продподаток з урожаю 1921 р. для України становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів продрозкладки (73%). По всій країні продподаток становив приблизно 56%. До того ж Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Таке рішення центральної більшовицької влади не було справедливим, попри те, що Україна — житниця держави.

б) продподаток починав діяти щодо урожаю 1921 р. (з осені), до тих пір чинним був попередній закон стосовно продрозкладки з урожаю 1920 р., зменшений лише на 20%.

в) стягування продподатку з урожаю 1921 р. здійснювалось звичними методами продрозкладки.

Запровадження вільної приватної  торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продуктів у селян, проблемами з її реалізацією. Торгівля зразу оживляла весь господарський механізм, залучала у взаємний оборот сільськогосподарські та промислові товари. За рахунок цього передбачалося додатково отримати ще 160 млн. пудів зерна і довести необхідний для споживання мінімум до 400 млн. пудів. Із запровадженням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини — картки замінив ринок.

Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних підприємств. У руках держави залишились великі підприємства, значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. В Україні 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості. Приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок в країні з'явилася нова буржуазія: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі. їх стали називати «непманами» — людьми непу.

Серед усіх видів підприємницької  діяльності більшовицьке керівництво надавало перевагу державному капіталізму, зокрема концесіям (передачі на певних умовах і на певний строк громадянам, юридичним особам прав на використання підприємств, лісів, надр). Великі промислові підприємства передавали в концесію лише іноземним капіталістам. Проте ця форма не набула поширення, оскільки певні політичні та економічні міркування (недовіра до радянської влади, невигідність умов) перешкоджали залученню значних закордонних інвестицій в економіку держави. В Україні у 20-ті роки існувало лише одне концесійне підприємство.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату «воєнного комунізму» — заборони наймати робітників і використання примусової обов'язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо призабути своє гасло про експлуатацію людини людиною і, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім'ї також працюють разом з ними), наймана праця була дозволена.

Суттєві зміни відбулися  в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 раза за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, що перевищувала трудову норму. Трудова норма — земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім'ї без застосування найманої праці. Вона була диференційованою залежно від земельного фонду. Загалом у користування селянам передали понад 31 млн. десятин землі (92% земельного фонду України). Це істотно змінило соціальну структуру села: кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилась, а середняцьких — збільшилася.

Ще однією формою організації  сільського господарства стали радгоспи. Вони мали право розпоряджатися сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов'язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. в Україні їх налічувалося 685 з площею землі 325 тис. га.

Важливим напрямом непу було кооперативне будівництво. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією — більше половини сільського населення. Сільськогосподарська кооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Створювалися і виробничі  об'єднання селян — колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об'єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка.

Значне розширення обсягів  торгівлі та виробництва вимагало запровадження  загального еквівалента, який би регулював  відносини між виробниками та споживачами. Прямий товарообмін у  масштабах країни був нереальним і недосконалим. Визріла необхідність реформувати фі- нансово-банківську систему, грошовий обіг. У листопаді 1922 р. було розпочато випуск банкнот (червінців), кожна з яких дорівнював 10 золотим крб. Вони на 25% забезпечувались дорогоцінними металами, а на 75% — короткостроковими облігаціями. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості, червінець був в обігу разом з необмеженою і постійно девальвуючою рублевою масою (її загальна сума наприкінці 1922 р. сягнула майже 2 квадрильйонів).