Інститут комерційної таємниці. 2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми дослідження. Сьогодні, в Україні посилюється практичний інтерес до комерційної таємниці та інших, пов’язаних з нею понять, як одного з ефективних заходів інформаційної безпеки. З’являється нагальна потреба врегулювання комерційних відносин, оскільки недосконале законодавство тягне за собою деструкцію діяльності будь-якої економічної ланки, порушення інтересів громадян, підприємців, виробників, держави, недобросовісну конкуренцію тощо. І тут з’являються життєво важливі для господарюючих суб’єктів інститути – комерційна і банківська таємниця. Тривалий час ставлення держави до таких видів таємниці було негативним і ґрунтувалося на уявленні про них як про інструмент приховування частини прибутку від оподаткування. Лише останнім часом комерційна і банківська таємниця знайшли відображення в чинному законодавстві, науковій літературі та засобах масової інформації.

Комерційна таємниця виконує важливу функцію в  забезпеченні конкурентоздатної діяльності. Тому правовласник, безумовно, має право на захист її від неправомірного використання. Але не зважаючи на високу і безупинно зростаючу значимість цього об’єкта інтелектуальної власності, відсутня його пряма правова охорона.

Сьогодні існує проблема недостатньої правової захищеності інститутів комерційної і банківської таємниці, яка загрожує як підприємствам, установам, банкам, так й економічній та інформаційній безпеці держави. Необхідною передумовою ефективного правового захисту комерційної і банківської таємниці від протиправних посягань є виявлення і усунення юридичних недоліків, що вимагає проведення глибокого комплексного дослідження суспільних відносин суб’єктів господарювання, а також прийняття відповідних нормативно-правових актів.

 

 

Тема: «Інститут комерційної таємниці».

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження розвитку інституту комерційної таємниці у зарубіжному та вітчизняному законодавстві.

Для досягнення зазначеної мети  вирішувались наступні завдання:

- окреслити історичні  аспекти розвиток інституту захисту комерційної таємниці; 

-  показати захист комерційної таємниці в законодавстві іноземних країн; 

- визначити сутність  комерційної таємниці в російському законодавстві; 

-  розкрити значення  комерційної таємниці в доктрині англосаксонських правових систем; 

- з`ясувати поняття та ознаки комерційної таємниці у національному законодавстві України; 

 - охарактеризувати суб'єкти права інтелектуальної власності на комерційну таємницю; 

-  показати виникнення та припинення прав на комерційну таємницю.

Об’єкт дослідження – комерційна таємниця.

Предметом дослідження  є розвиток інституту комерційної таємниці.

Методи дослідження:  історико-правовий метод; порівняльно-правовий метод; діалектико-матеріалістичний метод; системний метод.

Аналіз правового регулювання комерційної таємниці змусив звернутись до праць із загальної теорії права, фінансового, цивільного, підприємницького та інших галузей права. Велике значення для дослідження правової природи інституту комерційної таємниці мають праці таких вчених в галузі банківського права, як М.М. Агаркова, Ю.А. Вайденгаммер, А.В. Венедиктова, І.С. Гуревича, А.М. Екмаляна, Л.Г. Єфімової, Є.Б. Краманова, Є.О. Суханова, А.О. Селіванова, М.Г. Скарженовського, Г.А. Тосуняна, Р.О. Халфіна, С.Д. Ципкіна та інших.

Розділ І. Загальна характеристика розвитку інституту комерційної таємниці

1.1. Історичні аспекти розвитку інституту захисту комерційної таємниці

 

Комерційна таємниця є одним з найдавніших способів охорони результатів інтелектуальної діяльності. Давні майстри зберігали секрети своєї професійної діяльності задовго до виникнення перших правових засобів охорони виключних прав. Ці секрети передавались з покоління у покоління, від батька сина, від майстра рабу. Ймовірно, першим захистом таких секретів виступала загальна влада, яку мав батько над своїм сином, а господар над рабом. Правова охорона комерційній інформації надавалася ще в Давньому Римі, де законом передбачався подвійний штраф за примушення рабів розкривати секрети своїх господарів [24, с. 101].

Сучасне розуміння комерційної таємниці почало розвиватись в Англії під час промислової революції. У США перше задокументоване судове рішення стосовно комерційної таємниці датується 1837 роком.

У Російській Імперії уперше правові  норми, спрямовані на захист т.зв. промислової таємниці, були прийняті ще в період царування Олександра ІІ. Збереження «промислової таємниці» розглядалось як дієвий засіб захисту підприємців від недобросовісної конкуренції. Поняття комерційної таємниці припинило існування з прийняттям радянською владою у 1917 році Декрету «Про робітничий контроль» [24, с. 101].

У радянський період діяло правило  про обов'язковість найширшого та безоплатного поширення кожного досягнення, отриманого на окремому підприємстві, про «обмін досвідом» на адміністративній основі. Ще в 1930 році XVI з'їзд ВКП(б) передбачив необхідність боротьби із секретністю. Хоча очевидно, що подібна відкритість обмежувалась сферою цивільної продукції, а таємниця існувала і захищалась адміністративними заходами, хоча й не мала характеру правової категорії.

Повернення інституту  захисту комерційної таємниці до вітчизняного законодавства відбулось лише наприкінці існування радянської державності. Уперше захист комерційної таємниці був визнаний у Законі СРСР «Про підприємства в СРСР» (№1529-I від 04.06.90), у якому містилася спеціальна стаття, якою визначався термін «комерційна таємниця підприємства» та загальні риси правового її режиму. Під комерційною таємницею підприємства розумілись «пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства відомості, що не є державними таємницями, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам» [24, с. 102]. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту мали визначатися керівником підприємства.

Види діяльності підприємств, відомості про які не можуть становити  комерційної таємниці, визначалися Радою Міністрів СРСР «з метою запобігання приховуванню підприємством відомостей про забруднення навколишнього середовища та іншу негативну діяльність, яка може завдати шкоди суспільству». Відповідальність за розголошення відомостей, які становлять комерційну таємницю підприємства, і за порушення порядку охорони таких відомостей встановлювалась іншими законодавчими актами СРСР. Крім того, у 1991 році було прийнято Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік. Стаття 151 Основ була спеціально присвячена «секретам виробництва» та встановлювала загальні ознаки цієї категорії, умови надання правового захисту та окремі особливості правового режиму. Включення цієї норми відбулось на виконання міжнародного зобов'язання, взятого на себе СРСР в Угоді про торгові відносини між СРСР та США від 01.06.1990. В Основах було закріплено умови, за яких володілець інформації, яка складала секрет виробництва (ноу-хау), набував права захисту від її незаконного використання третіми особами. Ці умови були запозичені із згаданої Угоди. У свою чергу, відповідне положення Угоди фактично дублювало визначення «комерційної таємниці» із Уніфікованого Закону про комерційну таємницю США [24, с. 103].

Ці положення були перенесені й у відповідне законодавство  тоді ще Української РСР – Закон УРСР «Про підприємства в Українській РСР» (№887-XII від 27.03.1991) та Основи цивільного законодавства УРСР. Так, у Законі «Про підприємства в Українській РСР» (стаття 30) (з жовтня 1992 року – Закон України «Про підприємства в Україні») було дослівно відтворено положення аналогічного Закону СРСР (лише із заміною Ради Міністрів СРСР на Кабінет Міністрів України). Також з'явилася норма (стаття 32) про відповідальність службових осіб організацій та органів, що проводять перевірку підприємства, за розголошення комерційної таємниці підприємства. Закон України «Про підприємства в Україні», у тому числі його положення щодо комерційної таємниці, діяли до 1 січня 2004 року, коли набув чинності Господарський кодекс України.

Сьогодні в Україні, як і в інших країнах світу, в процесі підприємницької діяльності, при створенні нових технологій, в результаті інтелектуальної праці, виникають насичені найрізноманітнішими відомостями інформаційні об’єкти, що мають комерційну цінність. Це можуть бути методики робіт, перспективні технічні рішення, результати маркетингових досліджень тощо, націлені на досягнення підприємницького успіху.

Інформація стала першоосновою життя сучасного суспільства, предметом  та продуктом його діяльності, а процес створення, накопичення, збереження, передачі та обробки, в свою чергу, стимулював прогрес в галузі знарядь її виробництва, що включає електронно-обчислювальну техніку, засоби телекомунікації та системи зв’язку. У зв’язку з новими інформаційними досягненнями, державні кордони практично стають прозорими для обігу інформації. При цьому, чим більше зазначена галузь залучається в комерційний обіг, тим більше виникає потреба в захисті інтересів власників комерційної таємниці. Зрозуміло, що комп’ютерні технології – не єдина загроза комерційній таємниці. За підрахунками американських фахівців, втрата 20% інформації, що становить комерційну таємницю, веде до розорення фірми (організації) протягом місяця в 60 випадках із 10023 [24, с. 104].

Проблема захисту комерційної  таємниці має багато аспектів, серед  яких найважливішими є визначення правового положення комерційної таємниці як соціального ресурсу, юридичне закріплення права на комерційну таємницю та створення правових гарантій реалізації цього права, регулювання відносин, які виникають в сфері обігу комерційної таємниці.

Закріплення комерційної  таємниці як об'єкта права інтелектуальної  власності є однією із новел ЦК України 2003 р. Необхідність правової охорони комерційної таємниці зумовлена потребами ринкової системи господарювання та забезпечення конкурентного середовища у підприємницькій діяльності. Володіючи певною інформацію технічного, технологічного, організаційного чи іншого характеру, суб'єкт підприємницької діяльності може досягати відповідних переваг перед конкурентами. За таких умов вказаний суб'єкт заінтересований у тому, щоб зробити цю інформацію недоступною для третіх осіб і в такий спосіб виключити можливість несанкціонованого її використання. Тому, на відміну від винаходів, права на які охороняються на основі їх державної реєстрації за допомогою патентів, правова охорона комерційної таємниці побудована на основі забезпечення секретності відповідної інформації.

Необхідно визнати, що в  країнах світу, де використовуються інформаційні об’єкти, які представляють комерційну цінність, немає єдиного підходу до визначення поняття такої інформації.

Застосовуються різні  визначення: «ділові секрети», «секрети виробництва» або «ноу-хау» (know how), «торгівельні секрети», «конфіденційна інформація», «комерційна таємниця» тощо [19, с. 85].

Саме термін «секрети виробництва» був закріплений у  ст. 151 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1991 р. Проектом ЦК України пропонувалося віднести до об'єктів інтелектуальної власності «нерозкріту інформацію, у тому числі секрети виробництва (ноу-хау)» Проте у прийнятому в остаточному варіанті ЦК України одержав закріплення термін «комерційна таємниця» [19, с. 85].

Слід звернути увагу  на те, що в окремих актах законодавства  України вживаються поняття, суміжні із комерційною таємницею: «ноу-хау» (ст. 1 Закону України від І8 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»; ст. 1 Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»), «конфіденційна інформація» (ст. 30 Закону України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»). Відповідно, в літературі висловлені різні погляди на питання щодо співвідношення цих категорій [19, с. 86].

У нормативно-правових актах (як міжнародного характеру, так і в національних) використовуються різні терміни, а також різні обсяги режиму правової охорони інституту комерційної таємниці.

Необхідно зважати на досить невеликий досвід України  щодо захисту комерційної таємниці. В умовах планової соціалістичної економіки СРСР для комерційної таємниці – атрибута ринкових відносин – не існувало ані економічної, ані юридичної основи. Комерційна таємниця в колишньому СРСР замінювалась системою відомчої секретності. Тому важливим є вивчення досвіду компаній провідних країн світу, адаптація іноземного законодавства, що стосується захисту комерційної таємниці до українських реалій.

1.2. Захист комерційної таємниці в законодавстві іноземних країн

 

У розвинутих країнах  Європи охорона конфіденційної комерційної інформації має свою довгу історію, хоча підходи різняться залежно від країни. Найрозвинутішу систему охорони має Великобританія, що пов’язано з промисловою революцією та традицією прецедентного права. Саме з англійської системи бере початок відповідне законодавство США.

У Великобританії відсутній  законодавчий захист комерційної таємниці, відповідно, не існує легального визначення цієї таємниці. Натомість, правове регулювання цих відносин розвивалось упродовж останніх століть на основі судових прецедентів та отримало назву конфіденційного права (law of confidence) .

Отже, охорона комерційної  таємниці ґрунтується на концепції  «порушення довіри». У рішенні Seager v. Copydex LTD вона була сформульована наступним чином: «Право, що застосовується до цього випадку, не залежить від якоїсь угоди. Воно залежить від широкого принципу справедливості, що полягає в тому, що той, хто отримав інформацію конфіденційно не повинен недобросовісно здобувати з неї вигоду. Він не повинен використовувати її на шкоду тому, хто передав йому цю інформацію, якщо останній не дав своєї згоди» [12, с. 16]. Таким чином, керівним принципом є довіра між законним володільцем таємниці та отримувачем конфіденційної інформації.

Охорона комерційній  інформації також надається законодавством Німеччини та Франції. Так, Розділом І Закону ФРН про недобросовісну конкуренцію встановлено відповідальність за завдання шкоди особою, яка при здійсненні підприємницької діяльності в цілях конкуренції вчиняє дії, несумісні з «чесною практикою». Хоча далі Закон і не визначає ці дії, Розділом 17 передбачено відповідальність за несанкціоноване використання або повідомлення третій особі комерційної таємниці. Під останньою розуміється інформація, що має ознаку секретності (доступна лише відомому обмеженому колу осіб) та відповідає умові наявності у володільця цієї інформації обґрунтованого інтересу в її збереженні.

Передбачена кримінальна  відповідальність за злочини, пов’язані  з порушенням режиму комерційної таємниці. У трудовому законодавстві міститься обов’язок працівника не розголошувати комерційну таємницю після припинення трудових відносин.

Законодавство Франції  містить поняття промислових  або виробничих секретів (secret de fabrique) та комерційної таємниці (secret de commerce). Перша категорія походить з французького кримінального кодексу та включає конфіденційну інформацію, що має виробниче застосування та може становити комерційну цінність. Комерційна таємниця прямо не визначається законодавством, але відображає ширше порівняно з виробничими секретами поняття і може відноситися до організаційної структури підприємства, списку постачальників, особистих справ персоналу, контрактів з іншими організаціями, списків клієнтів, планів розвитку бізнесу, схеми дистрибуції тощо. Виробничі та комерційні секрети не вважаються власністю у Франції і отримують захист в якості деліктів з недобросовісної конкуренції та договірних зобов’язань [12, с. 17].

У США комерційна таємниця спочатку була сферою, що традиційно регулювалась загальним правом окремих штатів. Першою спробою «кодифікації» виробленого судами права комерційної таємниці був Перший Звід права деліктів 1939 року. Сучасніший підхід було закріплено Третім Зводом права деліктів 1993 року. Охорона комерційної таємниці відбувається в межах делікту незаконного заволодіння комерційною таємницею, який, у свою чергу, є складовою делікту недобросовісної конкуренції.

Зараз у більшості  юрисдикцій США комерційна таємниця охороняється законами. 42 штати та Округ Колумбія прийняли ту чи іншу версію Уніфікованого Закону про комерційну таємницю (Uniform Trade Secrets Act) 1979 року. У Каліфорнії положення Закону включені в Цивільний кодекс [12, с. 17].

Законодавчі положення  доповнюються договірним захистом, який виступає додатковим. Існує також значна кількість кримінальних законів, що стосуються незаконного заволодіння комерційною таємницею, основним з яких є федеральний Закон про Економічний шпіонаж 1996 року. Виділяють такі чотири основні елементи режиму комерційної таємниці в США. По-перше, це повинна бути «обмежена інформація», тобто інформація, яку можна відрізнити від загально відомих знань та навичок. По-друге, елемент «секретності» – інформація не є добре відомою або такою, яку можна легко отримати. По-третє, інформація повинна мати економічну цінність, що полягає у наданні певної конкурентної переваги. І, по-четверте, володілець повинен вжити розумних зусиль для того, щоб зберегти інформацію в таємниці.

Частина четверта статті 1 Уніфікованого Закону США про  комерційну таємницю: «Комерційною таємницею» є інформація, у тому числі формула, зразок, компіляція, програма, пристрій, метод, техніка або процес, яка:

- має самостійну економічну цінність, дійсну або потенційну, у силу того, що не є загально відомою або легко доступною з використанням необхідних засобів для осіб, які можуть отримати економічну вигоду від її розкриття або використання;

- є предметом зусиль, що є розумними за відповідних обставин для збереження її секретності» [12, с. 18].

Законодавство Канади про  комерційну таємницю також, за винятком Квебеку, ґрунтується на прецедентному праві, центральним принципом якого, як і в Англії, є порушення довіри. Підставами для позову в результаті делікту є: 1) секретність інформацій; 2) те, що її було надано конфіденційно; 3) те, що особі, якій її було надано, була використана зі зловживанням. Наприклад, у справі Three Savers Int’l LTD v. Savoy колишні працівники позивача були визнані відповідальними за використання списку клієнтів їхнього працедавця для ведення бізнесу конкурента, що був складений працівниками після того як вони залишили свою попередню роботу [12, с. 18].

На відміну від патентів, торгових марок та авторського права, для комерційної таємниці відсутній єдиний міжнародний договір, що надавав би загальне визначення та встановлював уніфіковані основи правового захисту. Захист комерційної таємниці здійснюється, переважно, у межах регіональних угод. Основою такого захисту вважається стаття 10 bis Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 року в редакції 1967 року (набула чинності для України 25 грудня 1991 р.) щодо недобросовісної конкуренції: «(1) Країни Союзу зобов’язані забезпечити громадянам країн, що беруть участь у Союзі, ефективний захист від недобросовісної конкуренції. (2) Актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт конкуренції, що суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах.», а також стаття 10 ter Паризької конвенції: «(1) Країни Союзу зобов’язуються забезпечити громадянам інших країн Союзу законні засоби для ефективного припинення всіх дій, зазначених у статтях 9, 10, 10 bis. (2) Крім того, вони зобов’язуються передбачити заходи, що дозволяють союзам та об’єднанням, існування яких не суперечить законам їх країн і які представляють зацікавлених промисловців, виробників чи торговців, діяти через суд чи адміністративні органи з метою припинення дій, передбачених у статтях 9, 10, 10 bis, тією мірою, якою це дозволяє закон країни, де витребовується охорона, для союзів і об’єднань даної країни» [12, с. 19].

Положення Паризької  конвенції є важливими для розуміння режиму охорони комерційної таємниці також з огляду на визначення об’єктів охорони промислової власності, що міститься в статті 1 Конвенції (хоча воно і не є вдалим): «Об’єктами охорони промислової власності є ... припинення недобросовісної конкуренції. Промислова власність розуміється в найбільш широкому значенні...» [12, с. 19].

Хоча в цілому зазначені  положення Конвенції є недостатніми для створення системи охорони конфіденційної інформації, вони нерідко використовуються для первинного обґрунтування іншими міжнародними актами (наприклад, TRIPS).

Іншим важливим для характеристики комерційної таємниці міжнародним  актом є Стокгольмська конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 року. Відповідно до її статті 2, «інтелектуальна власність» включає права, що відносяться, зокрема, до «захисту проти недобросовісної конкуренції» [12, с. 19].

Саме на статтю 10 bis Паризької  конвенції посилається Угода  з торгових аспектів прав інтелектуальної власності, укладена в рамках Світової організації торгівлі3 (далі – Угода ТРІПС). Ця Угода була схвалена в результаті Уругвайського раунду міжнародних переговорів (1986-1994 роки) разом з Угодою про формування СОТ та стала першою комплексною багатосторонньою домовленістю, що забезпечує охорону комерційної таємниці.

Стаття 1 Угоди ТРІПС  визнає комерційну таємницю (вживається термін «закрита інформація») інтелектуальною власністю разом з іншими об’єктами. Угода містить Розділ 7 «Охорона закритої інформації» (Protection of Undisclosed Information), який складається з однієї статті 39:

«1. У процесі забезпечення ефективного захисту від недобросовісної  конкуренції, як це передбачено статтею 10bis Паризької конвенції (1967), країни-учасниці повинні охороняти закриту інформацію відповідно до частини другої цієї статті та дані, надані урядам або урядовим органам відповідно до частини третьої цієї статті.

2. Фізичні та юридичні  особи повинні мати можливість  перешкоджати тому, щоб інформація, яка правомірно знаходиться під їхнім контролем, була без їхньої згоди розкрита, отримана або використана іншими особами в спосіб, що суперечить чесній комерційній практиці, якщо ця інформація:

(а) є секретною у  тому розумінні, що вона вцілому  або в конкретному поєднанні  та розташуванні її складових, не є відомою або легко доступною для осіб, які належать до певного кола, що звичайно має справу з подібною інформацією;

(b) має комерційну цінність  з огляду на її секретність;  та

(c) у конкретних обставинах  стала предметом розумних дій  для збереження її секретності з боку особи, яка правомірно контролює цю інформацію.

3. Країни-учасниці, у випадках, коли умовою погодження торгового  обігу фармацевтичних або сільськогосподарських хімічних продуктів, у яких використовуються нові хімічні речовини, є подання попередньо нерозкритих даних про випробування або інших даних, отримання яких було пов’язано зі значними зусиллями, повинні охороняти такі дані від недобросовісного комерційного використання [12, с. 20].

Також, країни-учасниці повинні  охороняти такі дані від розкриття (крім випадків, коли це необхідно для захисту населення або не вживаються заходи для забезпечення охорони цих даних від недобросовісного комерційного використання)». Під «способом, що суперечить чесній комерційній практиці» розуміються, зокрема, такі дії як порушення договору, порушення довіри та спонукання до такого порушення, що включають отримання закритої інформації третіми особами, які знали або мало знати, що подібні дії супроводжували це отримання.

Отже, в Угоді TRIPS було закріплено три відомі критерії режиму комерційної таємниці: секретність, комерційна цінність та вжиття адекватних заходів для забезпечення секретності, які запозичені з американського законодавства.

Важливість підходу  до тлумачення закритої інформації Угодою ТРІПС випливає з того, що статтями 41-47 Угоди на країни-учасниці покладається обов’язок створення національних систем для впровадження визнаних Угодою прав інтелектуальної власності. При цьому країни повинні забезпечити справедливі та рівні процедури для володільців інтелектуальних прав і такі засоби захисту як судові заборони та компенсація шкоди.

Важливим також є  поширення на відносини щодо охорони  закритої інформації або комерційної таємниці міжнародної системи СОТ вирішення спорів. Таким чином, стаття 39 Угоди ТРІПС встановила мінімальні правила, яким має відповідати законодавство країн членів СОТ. Формулювання статті залишають місце для визначення конкретних схем, що відповідатимуть правовим системам країн, але обов’язковим є включення згаданих трьох необхідних елементів та системи законного примусу для реалізації відповідних положень. Слід зазначити, що визначення комерційної таємниці, яке міститься в статті 505 Цивільного кодексу України, є дуже близьким до статті 39 Угоди TRIPS NAFTA (Північноамериканська угода про вільну торгівлю) [12, с. 21].

Стаття 1711 Північноамериканської  угоди про вільну торгівлю (укладена в 1994 році між Канадою, США та Мексикою) фактично відтворює положення статті 39 Угоди ТРІПС з окремими відмінностями. По-перше, вживається термін «комерційна таємниця» (trade secrets), що відповідає традиції США. По-друге, однією з ознак комерційної таємниці визнається дійсна або потенційна комерційна цінність (Угода ТРІПС не містить такого поділу). По-третє, країнам-учасницям Угоди дозволяється вимагати матеріальних доказів для доведення вживання заходів з охорони комерційної таємниці. По-четверте, забороняється обмежувати тривалість дії режиму комерційної таємниці [12, с. 21].

Правова система ЄС (acquis communautaire) не містить окремого акту для  охорони комерційної таємниці. Це пов’язано, зокрема, з відмінною від американської ідеологією ставлення до охорони об’єктів інтелектуальної власності, що виходить з пріоритетності вільної конкуренції та вільного руху товарів (робіт, послуг). Ще Римським Договором 1957 року було встановлено, що будь-яка заборона або обмеження вільного обігу товарів унаслідок використання права на промислову власність може мати місце, лише якщо це право не є засобом свавільної дискримінації або прихованого обмеження торгівлі товарами між країнами-членами. Таким чином, особливості правового режиму охорони комерційної таємниці, як і інших об’єктів інтелектуальної власності, обумовлюються, насамперед, політикою забезпечення вільної конкуренції. Це, зокрема, означає сумнівність можливості визнання необмеженої в часі охорони комерційної таємниці, оскільки це може тлумачитись як право промислової власності, що порушує вільний обіг товарів.

Правова система ЄС надає  охорону інформації, що становить  комерційну таємницю, у вигляді охорони «ноу-хау», яка міститься в Європейській патентній конвенції. Під «ноу-хау» розуміється цілісна технічна інформація, що є секретною, зафіксованою в матеріальному об’єкті та може бути встановлена у будь-який можливий спосіб. «Секретний» означає «такий, що не є загально відомим або легко доступним» [24, с. 109].

Патентне право ЄС створює додаткові стимули для  використання режиму комерційної таємниці для охорони конфіденційної інформації. Це пов’язано з тим, що патентна охорона може бути не доступною для окремих технологій в Європі (наприклад, не підлягають патентуванню в окремих країнах методи медичного діагностування та лікування, фармацевтичні та комп’ютерні технології тощо). Навіть, якщо є можливим патентування певної технології, охорона інформації в якості комерційної таємниці може бути привабливішою. Це пов’язано з тим, що в Європі патентна заявка оприлюднюється до видачі патенту, що надає конкурентам достатньо часу, щоб скопіювати технологію. Неефективності патентної охорони також сприяють процедури обґрунтування патентної заявки, тривалий період набрання чинності патентом після його видачі, недостатній захист. На ефективність патентної охорони також впливає властиве європейським країнам право попереднього користувача, що передбачає надання третій особі, яка використовувала винахід до його патентування, права продовжувати використовувати винахід.

Слід також звернути увагу на Першу Директиву Ради 68/151/ЄЕС від 9 березня 1968 (з наступними змінами) щодо координації заходів безпеки, які для захисту інтересів членів та інших країн вимагаються країнами-членами від компаній у розумінні частини другої статті 58 Договору з метою забезпечення рівнозначності таких заходів усередині Співтовариства [24, с. 109].

  Ст.2 Директиви визначається  мінімальний перелік документів, які підлягають обов’язковому розкриттю (інакше кажучи, які не можна віднести до комерційної таємниці):

– установчий документ та статут, будь-які зміни, що до них  вносяться;

– документи про призначення, припинення повноважень, відомості  про осіб, які самостійно або в складі колективного органу є уповноваженими представляти компанію у відносинах з третіми особами, виступати від імені компанії, брати участь в управління, нагляді або контролі за компанією;

– принаймні щорічно  сума акціонерного капіталу;

– бухгалтерська звітність за кожний фінансовий рік, яка підлягає оприлюдненню відповідно до Директив Ради 78/660/ЄЕС, 83/349/ ЄЕС, 86/635/ ЄЕС та 91/674/ ЄЕС;