Інститут почесних:практика призначення в різних країнах світу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

Тема: Інститут почесних (позаштатних консулів):практика призначення в

різних країнах світу

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

 

 

 

Перевірив:

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………….3

1. Інститут почесних (нештатних) консулів………………………5
2. Правовий статус почесних (нештатних) консулів……………..9
3. Призначення глави консульської установи…………………….17
4. Загальна характеристика консульських функцій………………22
5. Консульські привілеї та імунітети………………………………26

Висновок…………………………………………………………………33

Спісок літератури………………………………………………………. 34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Консул (від латинського consul) - посадова особа, яка призначається  в якості постійного представника в  будь-якому місті чи окрузі іншої  держави для виконання функцій  в рамках встановлених між двома  країнами консульських відносин. Консульські  функції визначаються Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 року, рядом інших багатосторонніх  угод, а також двосторонніми консульськими  конвенціями і внутрішньодержавним  законодавством. Як правило, консул вживає заходів до максимально повного  здійснення громадянами його країни всіх прав, наданих їм законодавством приймаючої країни, веде облік громадян своєї країни, що знаходяться в  межах свого консульського округу, надає їм необхідну юридичну допомогу, видає, подовжує або вносить зміни  у встановлені законом документи  громадян (паспорти, дозволи та інші документи), видає, погашає і продовжує  візи на в'їзд у свою країну, виробляє нотаріальні дії, а також консульську  легалізацію документів, виданих  в акредитуючій їм державі.

Інститут консулів зародився  в кінці 11 століття - в основному  для захисту інтересів європейських купців у країнах Сходу. У міру розвитку торгівлі він отримав подальше розповсюдження і до кінця 18 століття набув рис, які зберігаються і  понині.

Розрізняють штатних консулів - державних чиновників, що призначаються  в іншу країну для проходження  служби, і позаштатних (почесних) консулів, якими можуть бути і громадяни  країни перебування, виконують свої обов'язки на добровільних засадах. Останнім часом практика призначення позаштатних  почесних консулів поступово звужується.

Консул і його співробітники  входять до числа консульського  корпусу в країні перебування. Згідно з міжнародною практикою на них  поширюються консульські привілеї та імунітет, як правило, аналогічні дипломатичним.

За старшинством консульські  співробітники поділяються на генеральних  консулів, консулів і віце-консулів.

У дипломатичних представництвах (посольствах) зазвичай консульські  обов'язки виконує будь-хто із співробітників посольства, часто очолює спеціальний  консульський відділ. Він також може називатися консулом.

Дана робота ґрунтується  на ознайомленні з особливостями  консульських відносин, а також консульського  права, основними поняттями і  категоріями. Вона передбачає отримання  навичок роботи з консульськими  конвенціями¹.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Інститут почесних (нештатних) консулів

Почесне консульство - це різновид консульської установи, очолюване нештатним  почесним консулом, який не отримує  платні від країни його призначила, але при цьому знаходиться  на державній службі країни призначення.

Незважаючи на велику кількість  зручних привілеїв, основна функція  Почесного Консула полягає в  торговому експортно-імпортному посередництві  між закріпленими державами, у сприянні економічному, культурному, ділового розвитку обох держав.

Консул почесний (нештатний) - особа, не перебуває на державній службі акредитуючої держави, але виконує за його дорученням і за згодою держави перебування консульські функції. Позаштатними консулами можуть бути громадяни акредитуючої держави, держави перебування або будь-якої третьої держави з числа осіб, які займають видне суспільне становище в державі перебування і володіють необхідними особистими якостями, а також мають можливість належним чином виконувати покладені на нього консульські функції. За виконання консульських функцій почесний консул платні не одержує, але може перетворювати на свою користь консульські збори².

Як правило, на цю посаду призначаються матеріально незалежні  люди, мають свій власний бізнес. На відміну від штатних «почесні»  мають право займатися комерційною діяльністю.

Перші почесні (позаштатні) консули з'явилися в Росії ще за Петра I. Консульські функції спочатку виконували особи, які не перебували на державній службі, як правило, купці, що мали ділові контакти за кордоном.

Різниця між штатними і  позаштатними консульськими представниками:

1. Штатні консули отримували  певний зміст від уряду, позаштатні консули його не отримували.

2. Штатні призначалися  з осіб, які перебувають на  державній службі, позаштатні консули  обиралися з числа місцевих  жителів і могли бути як  російськими, так і іноземними підданими.

3. Позаштатні консули  призначалися, як правило, в такі  пункти, де при недостатності  підстав до заснування штатного  консульського поста існувала  необхідність у присутності консульського  представника для захисту інтересів  російських підданих і для  інформування штатного консульства.

4. Сфера діяльності нештатного  консула обмежувалася тим портом  або містом, в якому він проживав.

У царській Росії в 1909 році налічувалося понад 300 почесних консулів.

Місцезнаходження резиденції і канцелярії почесного консула, його клас і консульський округ визначаються за погодженням з державою перебування.

Почесний консул у взаємодії  з дипломатичною або консульською установою, під керівництвом якого  він діє, захищає права і законні  інтереси громадян і юридичних осіб, вживає заходів до того, щоб громадяни  і юридичні особи користувалися  в повному обсязі всіма правами, наданими ними законодавства держави  перебування і міжнародними договорами, учасниками яких є держава перебування, а також загальновизнаними нормами  і принципами міжнародного права³.

Почесний консул здійснює реєстрацію громадян, що знаходяться  на території його консульського  округу, бере участь у заходах щодо забезпечення збереження та благоустрою  російських військових і цивільних  поховань на території держави перебування; вживає заходів до встановлення опіки  та піклування над які у його консульському  окрузі неповнолітніми громадянами, які  залишилися без батьківського піклування, і над недієздатними або не повністю дієздатними повнолітніми громадянами; вживає заходів до охорони майна, що залишилося після смерті громадянина; сприяє іноземним громадянам та організаціям у наданні ними гуманітарної допомоги, а також в оформленні передачі грошей, цінностей та майна в дар, юридичним особам і громадянам та інші.

Почесний консул може покинути свій пост, якщо його відкличе направила  держава або ж влади країни перебування відкличуть свою згоду на його роботу.

Почесні консули отримують  фактично ті ж привілеї та імунітети, що і кар'єрні консульські особи (їх «охоронні грамоти» - Віденська  конвенція про консульські зносини  від 1963 року і двосторонні консульські  угоди). Різниця, як правило, полягає  лише в тому, що почесний консул має  ці привілеї та імунітети лише в  рамках виконання ним консульських функцій. Крім того, його нерідко частково звільняють від податків і зборів. Пошта і багаж почесних консулів, як правило, не підлягають оглядові, транспортні засоби - реквізиції.

Останнім часом інститут почесного консульства стає все  більш затребуваним. При цьому  як держава призначає своїх почесних консулів в іноземних державах, так і приймає їх у себе.

Корпус почесних консулів формується в основному з середовища ділових людей - місцевих громадян або  вихідців з держави, що користуються відповідною репутацією в акредитовану державу, що не працюють в державних установах і не займають виборні посади, а також з урахуванням думки країни перебування.

Серед консульських функцій, виконуваних почесними консулами, дуже актуальними стають послуги в наступних питаннях:

1. Надання консультаційних  послуг у питаннях встановлення  контактів і розвитку ділової  співпраці з партнерами в країні  перебування, інформування про  закони країни перебування у  сфері економічної діяльності, про  правила оформлення документів, пов'язаних з такою діяльністю.

2. Оформлення документів  для здійснення експортно-імпортних  операцій (ліцензій, сертифікатів і т.д.), митних документів, а також легалізації їх у разі потреби.

3. Оформлення статусу  перебування в країні, допомогу  в отриманні віз, дозволів на  роботу, виду на проживання.

4. Сприяння у придбанні  або продажу рухомої та нерухомої  власності, іншого майна, найм  квартир і приміщень, оформлення  необхідних для цього документів⁴.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Правовий статус почесних (нештатних) консулів

Віденською Конвенцією про  консульські зносини⁵, яка була підписана у Відні 24.04.1963 року та набула чинності 19.03.1967 року1 (ратифікована Україною у складі СРСР 23.03.1989 р., набула чинності: 27.05.1989 р.), крім поняття «штатного консулу», було також введено і поняття «почесного консулу» (анг. – honorary consul).

Положення Віденської конвенції, перш за все, стосуються офіційних консульських установ та штатних консулів. Так, від самого початку Конвенція була спрямована на забезпечення ефективного здійснення консульськими установами своїх функцій від імені держави. Враховуючи цей факт, багато питань щодо статусу «почесного консулу» залишились не врегульованими Конвенцією. У науковій літературі небагато уваги приділяється безпосередньо питанню інституту почесних консулів. Так, наприклад, цьому питанню присвячені роботи таких науковців, як: С.В. Лозінська⁶, К.П. Педурару⁷. Разом із тим, у них розглядається застаріла нормативна база, інститут почесного консула розкрито неналежним чином. Тому метою роботи є дослідження особливостей інституту почесного консула щодо розвитку національного законодавства України у цій сфері. Новизна статті полягає в аналізі міжнародних документів, які регламентують статус почесного консула, та нормативних актів України. Таким чином, повертаючись до Віденської Конвенції про консульські зносини, необхідно зазначити, що саме Глава III цього договору визначає правовий статус почесних консульських посадових осіб та правовий режим консульських установ, які очолюються такими особами. Це питання стало підставою для дуже широкого обміну думками під час проведення Віденської конференції з консульських зносин 1963 року.

Досить цікаво проходив розгляд  положень Конвенції, що стосуються прав, привілеїв та імунітетів позаштатних консулів, які відповідно до термінології, прийнятої в Конвенції, названі «почесними консулами». Так, у ст.22 було закріплено, що консульські посадові особи повинні бути в принципі громадянами держави, яку представляють. Хоча, наприклад, це не відповідало в цілому позиції СРСР, оскільки у Консульському статуті СРСР 1926 р. було записано: «Консулами і консульськими агентами можуть бути тільки громадяни Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Однак найгостріша боротьба з питання почесних консулів розгорнулася на конференції між представниками скандинавських країн, Бельгії, Швейцарії, Голландії, з одного боку, і представниками афро-азіатських країн – з іншого. Представники першої групи країн, які мали на той час широку мережу почесних консулів, домагалися включення в Конвенцію положень про надання почесним консулам значних привілеїв та імунітетів, які би могли бути використані для одержання пільг у митних питаннях, податках та інше. Представники ж афро-азіатських країн заперечували проти надання почесним консулам широких привілеїв, і зокрема вимагали збереження в Конвенції тих положень, які би ставили почесних консулів під строгий контроль з боку влади держави-перебування щодо їх комерційної та іншої діяльності, не пов’язаної із здійсненням консульських функцій.

Результатом конференції  з цього питання стало надання факультативного характеру цьому інституту та прийняття ст.68 Конвенції: «Кожна держава вільна вирішувати, чи буде вона призначати або приймати почесних консульських посадових осіб». Що ж стосується привілеїв і імунітетів, які повинні надаватися відповідно до Конвенції почесним консулам, то в основному вони залишилися в тому ж обсязі, як це було передбачено в проекті конвенції (це в основному відповідало позиції афро-азіатських країн)⁸.

Сьогодні, розглядаючи Віденську  конвенцію, як цілісний документ, можна  визначити, що п.2 ст.1 Конвенції визначає чітку градацію, що існує дві категорії «консульських посадових осіб»: штатні консульські посадові особи та почесні консульські посадові особи. При цьому зазначається, що положення Глави 3 Конвенції поширюються на консульські установи, які очолюються почесними консульськими посадовими особами. Крім того, поняття «консульська посадова особа» - почесний консул, також входить до складу поняття «співробітник консульської установи» (п.«g») ст.1 Конвенції). Тому необхідно також враховувати й п.3 ст.1 Конвенції, де зазначено: «статус співробітників працівників консульських установ, які є громадянами держави перебування, або постійно проживаючих у державі, регулюється ст.71 Конвенції».

В Україні задля розвитку норм Конвенції були прийняті та діють сьогодні наступні документи: Консульський статут України⁹ (затверджено Указом Президента України від 02.04.1994 р. № 127/94), Положення про нештатних (почесних) консулів України¹⁰ (затверджено Указом Президента України від 17.02.1997 р № 150/97) та Положення про почесних (нештатних) консульських посадових осіб іноземних держав в Україні та консульські установи, що очолюються такими посадовими особами¹¹ (затверджено наказом Міністерства закордонних справ України від 25.05.2007 р. № 111).

Згідно цих документів почесними консулами можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, які займають помітне становище в суспільстві держави перебування і мають необхідні особисті якості, бездоганну репутацію, добре знають особливості державного, політичного та суспільного устрою держави перебування, мають вагомий суспільний статус та сталі контакти з представниками урядових, ділових та громадських кіл держави перебування, орієнтуються в законодавстві.

При цьому кожен документ має свою специфіку. Так, Консульський статут в цілому регулою питання щодо статусу почесних консулів, Положення про нештатних консулів України безпосередньо регулює питання щодо представлення інтересів України та її громадян в інших державах почесними консулами, а Положення про почесних (нештатних) консульських посадових осіб іноземних держав в Україні та консульські установи, що очолюються такими посадовими особами, спрямовано на врегулювання питання щодо призначення, діяльності та статусу почесних консулів, які діють від імені іноземних держав на території України. Розглянемо більш докладніше норми Положення про почесних (нештатних) консульських посадових осіб іноземних держав в Україні (далі – Положення та Конвенції). Так, п.«б» абз.2 Положення надає таке поняття: «почесна консульська посадова» – це посадова особа, яка очолює консульську установу та виконує окремі консульські функції від імені держави, що акредитує, на визначеній території України». Необхідно зазначити, що ст.3 Конвенції виконання консульських функцій покладено на консульські установи. При наданні визначення у п.«б» абз.2 Положення мається на увазі не обмеження прав почесних консулів, що підтверджується п.4.1 Положення, а тільки те, що крім прямо передбачених у Конвенції (ст.5), держави можуть домовитись і про інші функції штатних консулів та почесних консулів (п.«m» ст.5).

Далі, пункт 1.1 Положення  передбачає, що «почесний консул іноземної  держави може бути призначений в Україні з метою сприяння розвитку торговельних, економічних, культурних, наукових, туристичних та інших зв'язків між державою, що акредитує, і Україною, а також захисту на території консульського округу прав та інтересів держави, що акредитує, її фізичних і юридичних осіб».

Однак, це не є «звуженням підстав для призначення почесних консулів» оскільки цей пункт  має рекомендаційний необмежений  характер (є вислів «може бути»). Крім того, мета призначення консула та його функції після призначення є характеристиками різних понять, які не слід порівнювати¹².

Словосполучення «почесний  консул іноземної держави може бути призначений в Україні», закріплене у п.1.1 Положення, є не некоректним з юридичної точки зору, тому що не суперечить п.1 ст.10, п.1 ст.12 Конвенції. Так, «може бути призначений в Україні» зовсім не слід розуміти так, ніби то почесний консул призначається державою Україною. Навпаки, необхідно читати так, як написано «може бути призначений в Україні», а не Україною. Це підтверджується п.2.1 Положення, де чітко зазначено, що «Запит про надання згоди на призначення в Україні почесної консульської посадової особи іноземної держави надсилається вербальною нотою до Міністерства закордонних справ України…».  Далі, стаття 10 Конвенції, яка має назву «Призначення та допущення глав консульських установ» передбачає, що:

1. Глави консульських  установ призначаються державою, яку вони представляють, і допускаються  до виконання своїх функцій  державою перебування.

2. За умови дотримання  положень Конвенції формальності  відносно призначення й допущення  глави консульської установи  визначаються, відповідно, законами, правилами  й звичаями держави, яка представляється,  і держави перебування. Таким чином, ставити питання про те, що п.1.2 Положення щодо вимог, які ставляться до особи почесного консула, не є перевищенням повноважень Україною у вирішенні даного питання.

Кандидатура почесного консула  має бути узгоджена як із державою, яку він буде представляти, так  із державою перебування, тим паче, у випадку, коли ця особа є громадянином держави перебування.

Також, п.1.2 Положення встановлює вимоги щодо кандидатів на посаду почесного  консула. Згідно цього пункту Положення  почесною консульською посадовою особою може бути громадянин України або  за обґрунтуванням сторони, що акредитує, іноземець.

Вимоги зазначеного пункту стосовно обґрунтування стороною, що акредитує, необхідності допуску почесною консульською посадовою особою іноземця, не суперечать положенням Конвенції, враховуючи наступне. Встановлення консульських відносин (як і дипломатичних) має і повинно ґрунтуватися на принципі взаємності, як одного із основних принципів зносин держав. Це означає, що всі інші положення Конвенції мають застосовуватися виключно на підставі цього принципу взаємності: не можливо нав’язати державі особу консула, якого держава перебування не бажає бачити за такого. Так, ст. 22 Конвенції і вказує, що (до речі, дуже дипломатично), що «в принципі, консульські посадові особи мають бути громадянами держави, яку вони представляють». При цьому слід враховувати, що це стосується штатних консулів, коли це дійсно є доречним. Щодо почесних консулів, то, звичайно, краще, коли ця особа є громадянином держави перебування і має відповідний статус та авторитет на території округу, який представляє. Ще раз зазначимо, що ч.2 ст.10 Віденської Конвенції надане право державі перебування керуватися національними законами, правилами й звичаями для вирішення питання про призначення й допущення глави консульської установи. Так, «формальності відносно призначення й допущення глави консульської установи визначаються, відповідно, законами, правилами й звичаями держави, яка представляється, і держави перебування». Відповідно до п.1.3 Положення, почесна консульська посадова особа може займатися будь-якою професійною діяльністю, що не суперечить законодавству України, за винятком випадків, зазначених у підпункті 3 п.1.2 Положення, а саме: не перебуває на державній службі в Україні та в державі, що акредитує, не бере активної участі в політичному житті як в Україні, так і в державі, що акредитує, не є обраною до органу законодавчої влади та до органів місцевого самоврядування, не виконує функції почесної консульської посадової особи іншої держави. Стосовно останнього випадку, то згідно ст.ст.7 та 8 Конвенції здійснення консульських функцій на території третьої країни або в інтересах третьої країни можливе тільки за згодою (чітко вираженою) всіх зацікавлених держав. Далі, всі права людини, які закріплені в Конституції України, не мають абсолютного характеру (крім, можливо, тільки права на захист від катування), тому говорити, що підпункт 3 п.1.2 Положення є обмеженням, наприклад, права на працю або права на достатній життєвий рівень, не є коректним. Також Конвенція містить ствердження про те, що «почесна консульська посадова особа не отримує винагороди за свою діяльність» – це є правом почесного консула здійснювати свою діяльність без винагороди, оскільки ст.66 Конвенції надає право почесному консулу отримувати винагороду та заробітну платню. Крім того, ст.68 Конвенції встановлює факультативний характер інституту почесних консулів, тобто, кожна держава має право самостійно вирішувати, призначати або допускати їй почесного консула. Далі, п.5.1 Положення передбачає наступні випадки припинення функцій почесного консула:

– після повідомлення державою, що акредитує, Міністерства закордонних справ

України про припинення функцій почесного консула;

– після анулювання екзекватури;

– після повідомлення Міністерства закордонних справ держави, що акредитує, про те, що Міністерство закордонних справ України перестало вважати його почесним консулом.

Незважаючи на це, рішення про припинення повноважень почесного консула приймається Міністром закордонних справ України, яке доводиться до відома держави, що акредитує.

Відповідно до ст.25 Конвенції, «функції співробітників консульських установ» припиняються:

а) після повідомлення державою, що акредитує, держави перебування про те, що його функції припиняються;

b) після анулювання екзекватури;

с) після повідомлення державою перебування держави, що акредитує, про те, що держава перебування перестала вважати його співробітником консульського персоналу». Необхідно при цьому враховувати той факт, що поняття «консульська посадова особа» – почесний консул, входить до складу поняття «співробітник консульської установи» (п.«g») ст.1 Конвенції). Таким чином, норма Положення повністю відповідає нормі Конвенції щодо припинення функцій почесного консула. Однак, необхідно враховувати, що поняття «співробітник консульського персоналу» не охоплює поняття почесного консула тільки у випадку, коли почесний консул главою консульської установи. В інших випадках поняття «співробітник консульської установи» та «співробітник консульського персоналу» співпадають. На підставі викладеного вище, можна підсумувати, що Конвенція розрахована на багаторічне (безстрокове) застосування, тому її норми містять, в більшості випадків, принципи зовнішніх зносин незалежних держав, які в подальшому знаходять своє застосування у національному законодавстві конкретних держав світу. І, в цілому, норми національного законодавства України щодо статусу почесного консулу відповідають цим загальним принципам. Однак, безумовно, необхідне прийняття більше сучасних правових актів, які би повністю враховували всі необхідні елементи статусу почесного консула¹³.

3. Призначення глави консульської установи

В різних країнах існує  різна практика призначення акредитуючою державою та визнання країною перебування компетентності консульського співробітника. Так, у більшості країн, зокрема в Україні, глави консульських установ усіх рангів призначаються МЗС України. В США, наприклад, генеральні консули призначаються декретом президента країни, а решта — державним секретарем. Проте, оскільки йдеться про призначення офіційного представника за кордон, необхідно враховувати й точку зору країни перебування, яка в порядку здійснення своїх суверенних прав, зрештою, може й відмовитись прийняти того чи іншого представника. Ось чому необхідно заздалегідь урегульовувати це питання шляхом узгодження позицій обох заінтересованих сторін. З цим пов'язана практика попередньої домовленості на призначення глави консульської установи з боку майбутньої країни перебування. Така домовленість певною мірою нагадує отримання агреману для голів дипломатичних представництв, і по суті її існування пояснюється тими ж мотивами. Перед тим як направити держслужбовця — консульського співробітника на роботу за кордон, його кандидатуру необхідно узгодити з органами влади країни перебування. Цього вимагає не лише здоровий глузд, а й етика міждержавних відносин. Так, у ст. З Консульської конвенції між Україною і Республікою Молдова від 29 серпня 1995 р. зазначається: «1. Для призначення глави консульської установи акредитуюча держава має отримати попередню згоду держави перебування. Якщо держава перебування не згодна на це, вона не зобов'язана пояснювати мотиви свого рішення»¹⁴.

Вимога попередньої згоди, як правило, порушується лише на двосторонній основі, в порядку виконання консульських конвенцій. Багатостороння ж Віденська конвенція про консульські зносини не містить цього положення як загальної норми міжнародного права. Вона просто констатує, що глави консульських установ призначаються акредитуючою державою і допускаються до виконання своїх функцій країною перебування:

«1. Глави консульських установ  призначаються акредитуючою державою і допускаються до виконання своїх  функцій державою перебування.

2. За умови дотримання  положень цієї Конвенції формальності  щодо призначення і Допущення  глави консульської установи  визначаються, відповідно, законами, правилами  і звичаями акредитуючою держави і держави перебування» (ст. 10).

Що стосується формальностей, то, як правило, консул повинен отримати відповідний документ — так званий «консульський патент». Органи влади країни перебування, яким вручається патент, розглядають питання про допущення консула до виконання ним службових обов'язків у зазначеному консульському окрузі. Таке допущення або визнання консула оформляється шляхом видачі екзекватури, тобто дозволу країни перебування на виконання консульських функцій в узгодженому консульському окрузі. Так, у Консульській конвенції між Україною та Російською Федерацією від 15 січня 1993 р. зазначається: «2. Акредитуюча держава передає Міністерству закордонних справ держави перебування консульський патент про призначення глави консульської установи. 3. За поданням консульського патенту держава перебування видає главі консульської установи екзекватуру в можливо короткий строк. 4. Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків після того, як держава перебування видасть йому екзекватуру. 5. Держава перебування до видачі екзекватури може дозволити главі консульської установи тимчасово виконувати свої функції. 6. Після видачі главі консульської установи екзекватури або дозволу тимчасово виконувати його функції держава перебування негайно сповіщає органи влади консульського округу і вживає всіх необхідних заходів, щоб надати главі консульської установи можливість виконувати свої обов'язки і користуватися усіма правами, пільгами, привілеями та імунітетами, передбаченими цією Конвенцією» (ст. З, п. 2, 3, 4, 5, 6)¹⁵.

Порядок і форма видачі екзекватури визначаються внутрішнім правом країни перебування. Екзекватура може бути видана у формі окремого документа, підписаного главою уряду або міністром закордонних справ, а іноді від імені уряду в цілому. Трапляється, що окремий документ у вигляді екзекватури не видається взагалі, а лише робиться напис дозволу на консульському патенті.

Загальновизнаною нормою в міжнародному праві є право  країни перебування відмовити у  видачі екзекватури, не пояснюючи при цьому причин відмови. «Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови»,— говориться у Віденській конвенції про консульські зносини (ст. 12, п. 2). Слід, проте, зазначити, що запит згоди на призначення консула і запит екзекватури — це далеко не одне й те ж. Запит згоди на призначення консула, як ми вже згадували, робиться по дипломатичних каналах і стосується особи консульського представника. Екзекватура ж видається після призначення консула в країні перебування у відповідь на представлений патент. При цьому сутність екзекватури полягає в дозволі займатися консульською діяльністю в певному консульському окрузі, тому питання про особу самого представника вже не має ніякого значення, оскільки воно вирішене країною перебування ще тоді, коли вона давала дозвіл на звернення акредитуючої держави, тобто до видачі патенту.

Зрозуміло, що як екзекватура, так і консульський патент є необхідними  лише для глав самостійних консульських установ. Для керівників консульських відділів посольств і місці, хоча вони іноді й іменуються генеральними консулами або консулами, надання патенту та отримання екзекватури не передбачене. Вони залишаються дипломатичними агентами, що перебувають у штаті посольств та місій, зі звичайним для них порядком призначення та вступу на посаду, тобто для них необхідно отримати тільки в'їзну візу в країну перебування і здійснити нотифікацію (повідомлення) про їхнє призначення.

Для інших консульських посадових  осіб (тобто крім глав самостійних  консульських установ) консульськими  конвенціями встановлюється, як правило, такий порядок: акредитуюча держава заздалегідь повідомляє міністерство закордонних справ країни перебування їхні повні імена, прізвища, ранг, посаду в консульській установі. Про співробітників консульств, які виконують адміністративні або технічні функції, повідомляються ті ж самі дані, крім рангів, оскільки вони таких не мають. Після отримання такої нотифікації та повідомлення про прибуття даної особи, вона вважається такою що приступила до виконання своїх обов'язків, після чого компетентні органи країни перебування видають консульським посадовим особам, співробітникам консульства та членам їхніх родин, які мешкають разом із ними, відповідні посвідчення. Так, у згадуваній вже Конвенції між Україною та РФ у ст. 5 зазначається: «Акредитуюча держава в особі своїх компетентних органів заздалегідь листовно повідомляє Міністерство закордонних справ держави перебування про наступне: 1) прізвище, 'ім'я, громадянство, посаду працівників консульської установи, дату їхнього прибуття, їхнього остаточного відбуття або припинення їхніх функцій, а також про будь-яку зміну їхнього статусу під час роботи у консульській установі; 2) прізвище, Ім'я, громадянство, дату прибуття, остаточного відбуття членів сім'ї кожного працівника консульської установи, а також про те, що та чи інша особа стає або перестає бути членом сім'ї: компетентні органи влади держави перебування видають безкоштовно, згідно з встановленим порядком цієї держави, посвідчення працівникам консульської установи та членам їхніх сімей, за винятком тих, які є громадянами держави перебування або постійно проживають у ній»¹⁶.