інструментальна сфера психіки особистості

Вступ.

Вивчення творчих  здібностей дитини становить важливу  проблему як для педагогів, так і  для батьків. „Здібність до творчості, – відзначав академік В.О Енгельгард, – це найвищий дар, яким нагородила природу людину на нескінченно тривалому шляху її еволюційного розвитку”. Як не дивно, але цей найвищий дар довгий час ігнорувався системою освіти в нашій країні: всі школярі вивчали одні і ті самі предмети за однаковими програмами, підручниками, була відсутня диференціація навчання залежно від нахилів та здібностей дитини, та й самі методи об’єктивного дослідження рівня обдарованості, інтелекту, особливостей пам’яті, мислення, уяви учнів усіляко приховувалась. Офіційна педагогіка одностайно таврувала західних учених, які при переведені дітей з класу в клас визначали коефіцієнт розвитку, використовували інші прийоми визначення їх інтересів та здібностей. Ще гіршою була справа з розвитком творчого потенціалу школярів: уроки, як правило, присвячувались засвоєнню готових знань та вмінь, а ось як застосовувати їх у нестандартних ситуаціях, відкривати нове – цього не вчили. Не секрет, що й батьки суто інтуїтивно, а часто випадково дізнавались про здібності і таланти своїх дітей.

   Від чого ж залежать творчі здібності? Чи є вони природженими і яка роль біологічних передумов у їх розвитку? Чи впливають навчання, виховання на формування психічних особливостей, від яких залежить творчість?

   Існує чимало прикладів, які підтверджують різні точки зору. Для доказу природженості творчих здібностей звичайно вказують на факти їх прояву, коли вплив навчання та виховання не був визначальним. Наприклад, музичний талант у В.-А.Моцарта виявився у 3 роки, у Й.Гайдна – у чотири, у родоводі Й.-С.Баха було 26 музикантів. Інші приклади підтверджують провідну роль навчання у творчому становленні особистості, коли діти з найвідсталіших племен, здобували відповідне виховання, перевершували за своїм творчим потенціалом освічених європейців.

На сьогодні прийнято вважати, що спадковість створює  основу для розвитку творчих здібностей, визначає їх межі, а навчання та виховання відповідають за реалізацію творчих задатків. Природжені задатки виступають як умови успішного оволодіння діяльністю, застосування знань для розв’язання нових завдань. Про творчі здібності можна судити за продуктивністю діяльності людей, новизною підходу, швидкістю розв’язання проблем. Проте не рідко буває, що люди лише обдаровані, але добре навчені та із сформованими рисами емоційно-вольового характеру виявляються творчо більш продуктивними.

   Одним  з наріжних завдань сучасної системи освіти є її перехід до креативних методів , які забезпечують формування творчої особистості.

  Творчість  – діяльність, результатом якого  є створення нових матеріальних  і духовних цінностей. Будучи  за своєю сутністю культурно-історичним  явищем, творчість має психологічний аспект: особистісний і процесуальний. Вона передбачає наявність у особистості здібностей, мотивів, знань і вмінь, завдяки яким створюється продукт, що відрізняється новизною, оригінальністю, унікальністю. Вивчення цих властивостей особистості виявило важливу роль уяви, інтуїції, неусвідомлюваних компонентів розумової активності, а також потреби особистості в само актуалізації, у розкриті і розширенні своїх творчих можливостей.

   В умовах переходу до  ринкових відносин відбуваються значні зміни в суспільній свідомості, а тому вагомого значення набуває погляд на гармонійно розвинену особистість з позиції інтелектуального рівня й культурно-історичної педагогіки розвитку. До того ж ринкові відносини й нові форми розбудови держави потребують виховання молодої людини, конкурентноспроможної в будь-якій галузі науки, техніки, культури, а вихід країн світу, серед них і Української держави, на новий ступінь цивілізації, наукового-технічного й соціального прогресу актуалізує потребу виховання особистості творчого типу, здатної сприймати інноваційні процеси в суспільстві, генерувати власні ідеї. Соціальне замовлення суспільства на ринок творчого потенціалу особистості стимулює пошук педагогами методів і прийомів розвитку творчої обдарованості.

   Під творчою обдарованістю  ми розуміємо якісно своєрідне  поєднання здібностей, що забезпечують  творчий стиль на успішність  виконання будь-якої діяльності. Творчо обдаровані діти мають  оригінальний психічний склад,  нестандартне мислення при високому  рівні розвитку інтелектуальних здібностей. Для таких дітей характерне постійне виявлення розумової ініціативи, добре розвинена інтелектуальна інтуїція, творча уява, яскравість, конкретність уявлюваних образів.

 Вивченням даної проблеми займалися:

Альберт, В.І.Андрєєва, Д.Б.Богоявленська, К.Гілхулі, Р.М.Грановська, Джемі сон, Р.Кеттел, Лехман, О.М.Лук, Д.Мак-Кіннон, О.М.Матюшкін, Мітроф,

В.О.Моляко, К.Патрік, С.Л.Рубенштейн, Б.М.Теплов, Уоллас, П.Якобсон.                 

Об’єкт дослідження – інструментальна сфера психіки особистості.

Предмет дослідження – творчі здібності школярів.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати та емпірично дослідити деякі чинники розвитку та активізації творчих здібностей школярів.

  Завдання дослідження:

1.Проаналізувати зміст поняття„творчі здібності” в аспекті класичних і      сучасних психологічних досліджень.

2.Розглянути та описати освітньо-виховний потенціал уроку іноземної мови як чинника розвитку творчих здібностей школярів.

3.Організувати власне емпіричне  дослідження окремих особливостей творчої уяви школярів.

4.На основі отриманих теоретичних  та емпіричних результатів винести  відповідні психолого- педагогічні  рекомендації.

   Методи дослідження:

1.Теоретичний аналіз.

2.Тестування.

3.Контент-аналіз.

Розділ І. Здібності як чинник успішного  виконання діяльності.

1.1 Загальна психологічна характеристика здібностей.

Серед багатьох істотних психічних  властивостей які відрізняють одного індивіда від інших ,а його здібності, що виявляються в здібності до якоїсь діяльності, ця здатність реалізується в конкретних психічних властивостях, які допомагають людині оволодіти знаннями, набути навичок і вмінь, потрібних для діяльності, а також успішно справлятися із самою діяльністю[1,80].

  Проблема дослідження здібностей має довгу передісторію і порівняно коротку історію. Про здібності вели мову ще давньогрецькі мислителі Арістотель, Піфагор. Початок їх інтенсивного дослідження датується другою половиною XX ст., коли англійський психолог і антрополог Френсіс Гальтон (1822-1911)розпочав експериментальні та статистичні дослідження людських відмінностей[2,43]. Тоді бурхливий розвиток капіталістичного виробництва вже показав, що не кожен індивід може успішно оволодіти будь-якою професією, а тому постало питання про вибір людей за їх здібностями. Проблеми здібностей і по нині є однією з найважливіших (і недостатньо розроблених)як у теоретичному, так і в практичному аспектах.

  Здібність – індивідуально-психологічні  особливості, що виявляються в  діяльності, є умовами її успішного виконання і спричиняють відмінності в динаміці оволодіння необхідними для людини знаннями , навичками і вмінням. Здібності належать до найсуттєвіших рис людини. Ними є стійкі особливості чи властивості, що визначають більшу успішність діяльності однієї людини порівняно з іншою. Вони виявляються в різних діяльності і сприяють її успішному виконанню. Здібності до певної діяльності вважають ту людину, яка швидше і легше освоює її, ніж інші, успішно справляється з її вимогами, виявляє в ній ініціативу і творчий підхід.

  Здібний той , хто не просто  виконує  певні завдання, а  й володіє засобами, необхідними  для цього, технікою роботи  в певній галузі. Тому не можна  розглядати здібності людини  незалежно від її знань, навичок  і вмінь.

Вони спираються на певні знання , навички та вміння і розвиваються разом із їх набуванням. Проте це не означає, що здібності можна зводити до знань, навичок і вмінь.

  Вони спираються на наявні  знання, навички та вміння і  розвиваються  разом із їх набуванням. Проте це не означає , що здібності можна зводити до знань, навичок та вмінь.

 Враховуючи це , А.Петровський  вважає, що здібності – це такі  психічні особливості людини, від  яких залежить успішність здобування  знань, навичок і вмінь, але  які самі до цих знань, навичок  і вмінь не зводяться[2,221].

 Ось чому не можна остаточно  судити про здібності, наприклад,  студента за результатами виконаної  роботи, за відповіддю на екзамені, бо тоді більші здібності довелося  б визнати у того, хто за  менших затрат часу та інших  умов краще засвоїв матеріал. На жаль, такі помилки трапляються часто. Бездарними вважали в школі німецького математика Фрідріха Гауса(1777-1855),англійського письменника Джонатана Світафта(1667-1745), шведського природодослідника Карла Ліннея(1707-1778), а Г.Гельмгольца мали за розумово відсталого, говорили про слабкі здібності англійського фізика і механіка Ісаака Ньютона(1643-1727), російського художника Василя Сурікова(1846-1916), українського письменника Миколи Гоголя (1809-1852), англійського письменника Вальтера Скотта (1771-1832), німецько-американського фізика Альберта Ейнштейна (1879-1955) та багатьох інших[4,21]. Однак відсутність знань і вмінь можна пояснити прорахунками дорослих у керуванні розвитком дитини. Пізніше за сприятливих умов здібності можуть отримати належний, а іноді й дуже високий розвиток. Отже, щодо навичок і вмінь здібності людини є можливістю, що може реалізуватися за певних умов.

 Заперечуючи тотожність здібностей  і знань, навичок та вмінь,  психологи разом із тим вказують  на їх  тісну єдність. Здібності виявляються не в знаннях, навичках і вміннях, а в динаміці їх здобування, тобто у швидкості, легкості й міцності оволодіння ними[13,62].

  Здібності можуть мати різну  спрямованість і відповідати  різним видам діяльності. Це дає  змогу стверджувати про якісну характеристику здібностей.

  Перші спроби вимірювати  здібності були зроблені на  прикінці XIXст. – на початку XXст. у працях Дж.Кеттелла, А.Біне, Т.Сімона, англійського психолога Чарльза Спірмена (1863-1945) та ін[4,45]. Вони були спрямовані на виявлення розумових здібностей дітей до навчання, на встановлення професійної придатності до певних видів діяльності, обіймання посад в армії і керівних на виробництві. Для цього використовували запропонований Дж.Кеттеллом метод тестів. По тому, як людина виконувала відповідно підібрані завдання, яку кількість балів вона набирала, судили про її професійну придатність і здійснювали професійний вибір.

  А.Біне і Т.Сімон розробили  тести  розумової обдарованості   для дітей, які вступили до  школи. За їх результатами дітей рекомендували до навчання у звичайній школі або в школі для розумово відсталих. В.Штерн запропонував вікову школу, досліджував розумовий і хронологічний вік, і на цій основі пізніше почали визначати коефіцієнт розумової обдарованості дитини IQ, вважаючи його кількісною характеристикою здібностей[1,14]. При цьому мали на наявність певних знань, навичок і вмінь, що не тотожно здібностям.

  Для вимірювання здібностей  потрібні науково обґрунтовані  тести, які б виявляли динаміку  оволодіння знаннями, навичками, вміннями. Поки що                                                                            

Проблема об’єктивного кількісного  вимірювання здібностей не має довільного вирішення.

  Людські здібності поділяються  на види за змістом і характером діяльності, в якій вони виявляються. Тому ведуть мову про літературні, музичні, художні, математичні, організаційні, наукові, конструктивні здібності, здібності до навчання, танцю, скульптури тощо. Їх стільки, скільки існує різних сфер діяльності  У зв’язку з цим здібності поділяють на загальні і спеціальні. Загальними називаються здібності людини, які певною мірою виявляються у всіх сферах діяльності . До них належать здібності до навчання, праці, загальні розумові здібності та ін. Їх основою є загальні вміння, необхідні в кожній сфері людина може переходити від однієї діяльності до іншої й успішно нею оволодівати.

  Спеціальними вважають такі  здібності, які виявляються лише  в певних видах діяльності. Це  вокальні, спортивні, музичні, художні  математичні та ін. Такий поділ є дуже умовним, бо між загальними і спеціальними здібностями існує тісний зв’язок. Високий рівень спеціальних здібностей ґрунтується на високо розвинутих загальних здібностях. Так, серед видатних людей минулого є немало діячів  із високими загальними і спеціальними здібностями: італійський художник, скульптор, учений Леонардо да Вінчі (1452-1519), російський учений, поет, художник Михайло Ломоносов (1711-1765), український поет, художник Тарас Шевченко (1811-1861),російський хімік, композитор Олександр Бородін, А.Ейнштейн та інші[2,38].

  Беручи за основу особливості  реалізації знань і вмінь, розрізняють  два ступені розвитку здібностей: репродуктивний творчий.

   Репродуктивний (відтворюючий) рівень здібностей характеризується високою здатністю людини використовувати на практиці знання і вміння, оволодівати різними видами діяльності. Наприклад, конструктор придумує нову машину, скульптор ліпить оригінальну скульптуру тощо.

   Творчий рівень формується на основі репродуктивного[1,81].

  Дитина народжується на світ без психічних властивостей, а лише з можливістю їх набування. У процесі взаємодії з навколишнім природним і суспільним середовищем, яка відбувається в різних видах діяльності, виявляються індивідуально-психологічні якості та особливості розумової діяльності[13,63].

  Однак вчені не виявляють  одностайності в поглядах щодо  прижиттєвого формування здібностей. Одні з них вважають, що у  цьому процесі провідну роль  відіграє соціальний фактор, а  саме, певний спосіб організації  діяльності, але залежить від спадковості. Обидві точки зору сходяться на тому, що здібності формуються у діяльності людини. Але якщо перша підкреслю роль соціального фактора, то друга визнає велике значення біологічного.

   Проблему успадкування здібностей  намагався вирішити Ф.Гальтон. У 1869р. у книзі “Спадковість таланту” він опублікував результати своїх багаторічних досліджень багатьох поколінь(трьохсот сімей відомих суддів, державних діячів, полководців, письменників та музикантів).Учений дійшов висновку, що таланти передаються у спадок[8,58].

  Проте його висновки не  містять переконливої аргументації  про успадкування здібностей  суддями, державними діячами,  полководцями та письменниками.  Разом із тим було встановлено,  що в сім’ї відомого німецького  композитора Баха(1685-1750)протягом 250 років (1550-1800)було 57 музикантів, із них 20-видатних, в роду австрійського композитора Моцарта (1756-1791) –5музикантів[8,59]. Мабуть, це було зумовлено успадкуванням певних задатків і суспільними умовами, що сприяли розвитку музичних здібностей.

    Опановуючи досягнення  національної і світової культури  особистість формує свої здібності.  Їх прояв безпосередньо зумовлюють  методи і способи формування  знань і вмінь, що історично  склалися в суспільстві[1,83].

1.2 Рівні розвитку здібностей : обдарованість, талант, геніальність.

  Індивідуальні особливості  в здібностях виявляються в  тому, до чого особливо здібна  людина і як реалізуються в  неї здібності.

  Обдарованість нині тлумачать  як складне і багатозначне  поняття. Так, одні вченні обдарованість розглядають, як загальні здібності, що зумовлюють широкі можливості людини для різних видів діяльності, інші – сукупність задатків, що є своєрідними природними передумовами здібностей. Іноді цим терміном позначають індивідуальну характеристику пізнавальних можливостей і здібностей до учіння. Найчастіше цей термін використовують при характеристиці дітей.

  Обдарованість – високий  рівень розвитку загальних і  спеціальних здібностей, що є  передумовою творчих здібностей.

  Існує кілька типів індивідуальної обдарованості: раціонально-мислительний – необхідний ученим, політикам, економістам; образно-художній – дизайнерам, конструкторам, художникам, письменникам;раціонально-образний – історикам, філософам, учителям;емоційно-почуттєвий – режисерам, літераторам тощо[1,75].

  Обдаровані діти – діти, які рано виявляють певні здібності  та у своєму розвитку набагато  випереджують своїх ровесників. Так, російський композитор Микола  Римський-Корсаков уже з дворічного  віку добре розрізняв музичні  мелодії. Моцарт у три роки грав на клавесині, а в чотири почав писати музику. Рано виявився малярний і поетичний хист у Шевченка. Російський поет Олександр Пушкін писав вірші в дев’ять років, а Леся Українка(1871-1913)у тринадцять друкувала свої поезії.

  Уже в ранньому віці обдарованим дітям властива підвищена пізнавальна активність, яка забезпечує мимовільне пізнання навколишнього світу. Вони є справжніми маленькими трудівниками, які відчувають задоволення від праці.

  Проте ця категорія дітей  не однорідна. Серед них є малюки з прискореним розумовим розвитком, з ранньою розумовою спеціалізацією та з деякими ознаками непересічних здібностей.

   Обдаровані діти з прискореним  розумовим розвитком(вундеркінди)  часто вже в два-три роки  виявляють велику розумову активність. Вони рано навчаються читати і рахувати, ерудованіші за однолітків, у школі швидше засвоюють матеріал, а тому закінчують її раніше, ніж ровесники[2,78].

  Обдаровані діти з ранньою  розумовою спеціалізацією мають  підвищений інтерес до певної  галузі знань. В основному він помітний в підлітковому віці.

  Обдаровані діти з деякими  ознаками непересічних здібностей  не виділяють серед ровесників  високим успіхом у навчанні. Проте  в них дуже добре розвинуті  деякі пізнавальні процеси(пам'ять,  уява, спостережливість), що є потенціальними ознаками обдарованості і які згодом можуть розвинутися у спеціальні здібності.

  Вивчення обдарованих дітей  дало змогу встановити суттєві  ознаки, які утворюють структуру  розумової обдарованості. До них  належать:

• велика уважність і зібраність, постійна готовність до напруженої праці;
• переростання готовності до праці в нахил, любов до праці, потребу.
• швидкість розумових процесів, підвищення здатності до аналізу і узагальнення, висока продуктивність розумової праці.

  Специфіка обдарованості кожної дитини полягає в спрямованості інтересів. Подальший розвиток здібностей такої дитини відбувається в конкретній діяльності. Вищий прояв розвинутих здібностей нерідко називають талантом[3,140].

  Талант – (вага, міра, рівень  здібностей – гр.talanton) – поєднання високо розвинутих спеціальних здібностей, яке дає людині змогу створювати такі продукти діяльності, що виділяються своєю новизною, досконалістю і мають високу суспільну значущість[3,141]. Жодна окремо взята здібність не може бути талантом, навіть якщо вона яскраво виражена і має високий рівень розвитку.

  Як і здібності, талант  є лише можливістю для набуття  високої майстерності й великих  успіхів у творчості, а творчі  досягнення залежать від суспільно-історичних  умов життя людей. Щоб досягти високої майстерності, необхідно багато працювати. Талант виявляється тільки в наполегливій творчій праці. Люди, які досягли високого рівня майстерності і всесвітнього визнання, були титанами праці. Так, англійський природодослідник Чарльз Дарвін (1809-1882)понад 30 років збирав наукові матеріали для своєї книги„Походження видів”. Американський учений Томас Едісон(1847-1931)працюючи над створенням електричної лампочки, провів понад 6000 дослідів лише над обугленням нитки розжарювання. Французький письменник Оноре де Бальзак(1799-1850)по 12 разів переписував свої твори[13,63].

  Здебільшого талановиті люди  мають не одну, а кілька високо  розвинутих здібностей. Наприклад,  Микола Амосов(1913-2002)був видатним  хірургом, кібернетиком, письменником. Основою його успіху стала систематична, творча і напружена праця. Адже саме в ній найчастіше виникають моменти творчого піднесення, які називають натхненням, саме у таких станах талановиті люди сягають небувалих злетів своєї діяльності[1,80]. Російський художник Ілля Репін(1844-1930)стверджував, що натхнення – це нагорода за каторжну працю. Російський композитор Петро Чайковський(1840-1893)зазначав, що натхнення – це такий гість, який не любить відвідувати лінивих[1,80]. Пробудження таланту залежить не тільки від наполегливої і систематичної праці індивіда. Воно зумовлено потребами суспільства. Те, які саме здібності матимуть найсприятливіші умови для свого повноцінного розвитку, залежить і від потреб епохи та особливостей конкретних завдань, які стоять перед новою спільнотою.

  Геніальність – поєднання  талантів, реалізовуючи які, особистість  залишає неабиякий слід в історії  людини.

  Геніальність(лат. genialis – властивий генієві, плідний) – найвищий ступінь розвитку здібностей, що виявляється у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення[13,64]. Талановиті люди відрізняються від геніальних людей величчю і суспільною значущістю проблеми, які вони вирішують. Геній – дуже рідкісне явище. Виражаючи потреби суспільства, він творить самостійно й оригінально, шукаючи відповіді на такі питання, яких інші люди часто й не помічають. Своєю діяльністю геній сприяє прогресивному розвитку всього суспільства. Таку роль в історії вітчизняної науки і культури відіграла творчість Ломоносова, Пушкіна, Шевченка, Менделєєва, Павлова та ін[13,65]. Геніям властива надзвичайна творча активність, бережливе ставлення до культурних надбань минулого і водночас – рішуче подолання застарілих поглядів і традицій. Вони усвідомлюють швидше за інших людей найактуальніші проблеми свого часу і силою свого розуму знаходять нові шляхи їх вирішення.

  Генії є і титанами праці.  Т.Едісон стверджував, що геній  – це 1 відсоток таланту і 99 відсотків паці[13,64]. Подібну думку висловлював Л.Толстой.

  Отже, здібності – це внутрішні  умови розвитку людини, які формуються на основі задатків під впливом зовнішніх умов у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем. Як індивідуально-психологічні особливості вони не можуть бути протиставлені іншим властивостям особистості – якостям розуму, особливостям пам’яті, емоційним властивостям.                                  

Розділ ІІ. Креативність як психолого-педагогічна  проблема.

 2.1. Західні та вітчизняні концепції творчості.

Одним з наріжних завдань  сучасної системи освіти є їх перехід до креативних методів, які забезпечують формування творчої особистості [1_; 2]

Творчість - діяльність, результатом  якого є створення нових матеріальних і духовних цінностей. Будучи за своєю сутністю культурно-історичним явищем, творчість має психологічний аспект: особистісний і процесуальний. Вона передбачає наявність у особистості здібностей, мотивів, знань І вмінь, завдяки яким створюється продукт, що відрізняється новизною, оригінальністю, унікальністю. Вивчення цих властивостей особистості виявило важливу ролі, уяви, інтуїції, неусвідомлюваних компонентів розумової активності, а також потреби особистості в само актуалізації, у розкритті і поширенні своїх творчих можливостей.

Творчість – це предмет  дослідження багатьох вчених, які працюють у різних наукових напрямах. Аналіз історичних джерел свідчить, що людина завжди прагнула до творчого самовираження. Ще Конфуцій розмірковував про феномен обдарованих, талановитих дітей. Він пропонував їх відбирати та розвивати. Платон дотримувався такої ж думки, коли вважав, що суспільство повинно заставити найкращих осіб вивчити все те, що є найбільш корисним для держави. Квінті ліан вважав, що у вихованні ми маємо навчити людину самостійності мислення І винахідництва. У "Повчанні Володимира Мономаха дітям" (1053-1125) увага звертається на важливість розвитку в дітей ініціативи (як основи творчості), дотримання гуманних стосунків між людьми [3, 72].

С. Ф. Русова, спираючись на праці великих педагогів минулого (Я. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, Й. Песталоцці, Ф. Фребеля, Г. Спенсера, л. Лесгафта та ін.) дійшла висновку, що українська школа має звернути "велику увагу на формування розуму, на впорядкування розумових сил, на вироблення самого розуму й активної думки, а не на накидання в голову учня різноманітних знань" [4]. Г. Ващенко вважав. то школа, поряд з виробленням наукового світогляду, з розвитком„формальних здібностей інтелекту”, має формувати в учнів логічне мислення і творчу фантазію[5,61].   Дослідників завжди хвилювала проблема генези та природи творчості, що поставало та постає наріжним моментом у галузі вивчення феномену творчості. Природі творчості присвячено роботи М.П. Арноудова, В.М. Бехтерева, А.Н. Лука, Я.А. Пономарьова,В,А. Романця, С.Л. Рубіниггейна, О.К. Тихомирова, П.М. Якобсона та ін.

У широкому розумінні творчі здібності розглядаються як такі, що відповідають загальній обдарованості, тобто вони є передумовою високоефективної     інтелектуальної     діяльності     (Б.М.      Теплов, Я.О. Пономарьов, В.І. Андресва, О.М. Матюшкім та ін.). У такому розумінні структура творчих здібностей ототожнюється зі структурою інтелекту.  Певна  частина дослідників розуміє творчі здібності як звужене поняття     під назвою  креативність (Дж.     Гілфорд, Д.Б.   Богоявленська,  Р.М.  Грановська та  ін.).  Креативні здібності відповідають дивергентному   мисленню   і   сприяють   створенню продукту, який відрізняється новизною і оригінальністю. Дивергентне мислення – це   такий   стиль   мислення,   який характеризується швидкістю, гнучкістю, асоціативністю та оригінальністю.

Визначається роль творчих  здібностей особистості в реалізації її творчого потенціалу (В.І. Андреєв, Г.О. Балл, Д.Б. Богоявленська, М.С. Лейтес, О.М. Лук, Я.О. Пономарьов та ін.).

Отже, можна диференціювати окремі, часто достатньо суперечливі, характеристики емоційної сфери творчих особистостей: підвищену чутливість (Р.Кеттел), імпульсивність (Ф. Баррон), високий енергетичний рівень, підвищену сприйнятливість (К. Текекс), неповторне поєднання деяких акцентованих рис особистості (Л.Б. Єрмолаєва-Томіна), відхилення від шаблону у поведінці, впертість (У.В. Кала), емоційну забарвленість окремих процесів, емоційне ставлення, вплив почуттів на суб'єктивне оцінювання, емоційне занурення у діяльність (В.О. Моляко), емоційну сенситивність та лабільність (ригідність), високий рівень емоційної збудливості (В.М. Козленко) [15].

Творчість, що може буди притаманною  будь-якому виду 
діяльності, виявляє спрямованість на унікальність та цілісність, синтез 
різних аспектів діяльності та теоретичних конструктів. У цьому сенсі 
творчість можна розуміти як фундаментальну властивість Всесвіту та 
людини - цілісність. Прагнення до цілісності, узгодженості фактів та 
категорій виявляється у межах гештальт-психології яка відкрила 
спрямованість людини до гештальту на рівні афективно-сенсорних процесів, коли, наприклад, сприйняття так званих "ритмічних", 
упорядкованих, візуальних конструкцій супроводжується

позитивними емоціями, а  неупорядкованих - негативними. Людина, яка сприймає неупорядковану (хаотизовану) конструкцію, прагне упорядкувати її [20, 52-53].

Цікавою є думка В. В. Клименка, який вважає, що механізм творчості - це морфологічний орган людини: "він не мас постійної просторової локалізації і працює поза тілом; він не пов'язаний із роботою   конкретних   органів   чуттів   та   інших   систем   тіла;   він створюється протягом життя і г прямим продуктом діяльності людини; він функціонує так само, як і анатомічні органи, але відрізняється віл останніх тим, що для нього не існує меж дозволеного йому природою – ні фізіологічних,  ні анатомічних, тому і важко передбачити межу можливостей механізму творчості" [21, 7-9].