Органістична теорія створення і влаштування суспільства

Зміст

Вступ

Розділ 1. Органістична школа.

1.1 Теорія соціальної еволюції .

1.2 Концепція соціальних інститутів.

1.3 Відмінності біологічних та соціальних організмамів.

Розділ 2. Розвиток ідей органіцизму.

2.1 Вульгарний органіцизм.

2.2 Критика органіцизму.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність  теми.

Аналогія між організмом і суспільством не є винаходом  соціологічного натуралізму. Як відомо, до його появи спроби порівняти суспільство  з організмом робили Платон, Томас  Гоббс і Огюст Конт, теза якого  про необхідність використання в  соціології порівняльно методу також  була сприйнята органістичним напрямом. Поширення органістичних ідей в  соціології пов'язане з значними успіхами біологічної науки у 19 ст. Започаткування органістичної школи  в історії соціології пов'язано  з науковою діяльністю Герберта Спенсера.

Загальновизнана заслуга  Г.Спенсера в соціології, полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку.

   Але Спенсер бачив і суттєві відмінності між ними. Еволюція, за Спенсером, ніщо інше як реалізація принципу «інтеграції матерії» і джерело руху. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання: переможці утворюють панівний клас, переможені стають рабами чи кріпаками.

Об’єкт дослідження: Наукова спадщина Герберта Спенсера, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє.

Предмет дослідження: Соціологічні погляди Герберта Спенсера, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє.

Мета дослідження: дослідити і аналізувати соціологічні погляди вищезгаданих учених. Для того, щоб зрозуміти причину формування органістичної теорія створення та влаштування суспільства.

Методи дослідження: аналіз літератури, порівняння, класифікація, використання першоджерел.

Розділ 1. Розвиток ідей органіцизму.

1.1 Теорія соціальної еволюції

Започаткування органістичної  школи в історії соціології пов'язано  з науковою діяльністю англійського філософа та соціолога, одного з основоположників позитивізму Г. Спенсера.

  Герберт Спенсер (1820—1903)—плідний і різнобічний учений, який досить глибоко був ознайомлений із сучасними йому науковими досягненнями в галузях математики та природознавства, працював деякий час інженером і техніком на залізниці. Не маючи за станом здоров'я середньої освіти, завдяки самостійній наполегливій праці здобув вищу технічну освіту, зміг піднятися до рівня вченого-енци-клопедиста і залишити значний слід у науці, особливо в соціології. За своїм значенням фігура Спенсера може бути зі' ставлена з роллю О. Конта в історії соціології XIX ст., незважаючи на деякі більш пізні скептичні оцінки його творчості. Він — автор численних наукових праць із соціології,, найзначнішими з яких є «Соціологія як предмет вивчення», «Основні начала», «Основи соціології». Є два видання його творів.

  Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації інститути [1, с. 37 — 44].

  Еволюційна теорія Г. Спенсера була однією з найпопулярніших у XIX ст. Він на сім років раніше за Ч. Дарвіна на основі вивчення розвитку органічного світу приходить До ідеї існування еволюції в біологічному світі і формулює принципи природного відбору та боротьби за існування у світі природи. Після виходу праць Ч. Дарвіна Г. Спенсер стає його активним прихильником, а сам Дарвін називає ім'я Спенсера серед своїх попередників.

 Ідея еволюції Г.  Спенсера спиралася на науковий  природничий матеріал, а свій  еволюціонізм він поширив на  всі, без винятку, явища природи  та суспільства — космічні, хімічні,  біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія та культура, природні за своїм походженням і тому, як усе природниче і природне, розвиваються за законами природи, а отже, й еволюції.

 Г. Спенсер у системі  соціології розглядає еволюцію  як єдність двох взаємопов'язаних  процесів — інтеграції, коли об'єкти  переходять від стану гомогенності (однорідності) до гетерогенності (різнорідності), коли об'єкт включає в себе  різноманітні, але неоднорідні елементи.

  Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов'я-заної однорідності (маси елементів) у визначену різнорід­ність. Так, Сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов'язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об'єднання людей у зв'язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у великі феодальні, з яких виростають провінції, королівства та імперії. Можливий інший тип подібної інтеграції, коли, наприклад, внаслідок розростання міста відбувається його злиття зі своїми приміськими районами[17].

 Еволюція проходить  повсюдно однаково, але вона має  три різні фази: неорганічну, органічну  та надорганічну (суперорганічну). Ці  фази становлять основні етапи  ево­люції, що послідовно змінюють  одна одну, проте кожна з них  однакова за своїм механізмом. Зміни космічних систем є прикладом  розвитку неорганічних еволюцій, виник­нення рослинного та тваринного  світу відбувається внаслідок  органічної еволюції, тоді як  поява і розвиток людини та  суспільства — наслідок надорганічної  еволюції.

 Г. Спенсер розрізняє  два типи еволюції: просту, сутність  якої полягає в кількісній  інтеграції елементів, і складну  — коли відбуваються різноманітні  зміни, внаслідок чого інтегровані  елементи породжують нові якості  і зумовлюють перехід від однорідності  до різнорідності й багатоманітності, ускладнюється структура, диференціюються  функції, зростають і збагачуються  процеси взаємодії між елементами  і т. п.

 Всі еволюційні процеси відбуваються на основі законів еволюції, головні з яких Спенсер описує в «Основних началах».

  Згідно із «законом нетривалості однорідного» однорідна маса елементів перебуває в стані нестійкої рівноваги і під впливом зовнішніх чинників окремі складові частини змінюються неоднаково. Наприклад, маси людей у різних регіонах під впливом географічних умов займаються найдоцільнішими формами сільськогосподарської діяльності, пов'язаними з кліматом, грунтами, рослинністю,— скотарством, хліборобством, вирощуванням хмелю чи добуванням корисних копалин.

 «Закон групування»  розкриває, яким чином еволюція  зумовлює перехід від однорідності  до більш стабільно пов'язаної  різнорідності, коли різнорідні  елементи групуються й утворюють  більш чи менш однорідні. Наприклад, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групуються в касти, союзи, партії тощо.

  «Закон скерованого руху» полягає в розумінні розвитку еволюції як процесу, 'спрямованого до центру «тяжіння» і найменшого опору. Наприклад, люди прямують до мети згідно зі своїм бажанням, і це слід розуміти як доцільний рух, в процесі якого особа намагається уникнути можливих перепон на своєму шляху до мети.

  «Закон примноження наслідків» в процесі еволюційного розвитку полягає у тому, що взаємодія фізичних чи соціальних явищ породжує нові процеси, явища, наслідки. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгівля сприяє спеціалізації виробництва в різних регіонах краї­ни, що стимулює розвиток товарного виробництва, впливає на ціни і т. д.

  Спенсер говорить і про «закон перетворення й еквівалентності сил», який дуже нагадує закони збереження та перетворення матерії й енергії, та про процес розкладу як закономірність еволюції. Але штучність усіх цих «законів еволюції», яких можна було б створити скільки завгодно, дає підстави не розглядати їх детально, оскільки вони не мають практичного значення.

  Найцікавіші елементи еволюційної теорії Г. Спенсера пов'язані з аналізом «надорганічної еволюції» і стосуються суспільства.

 Еволюція, перетворюючи  «однорідне» в «неоднорідне»,  зумовлює, як уже зазначалося,  появу Сонячної системи, планет, зокрема Землі; вона ж лежить  в основі органічної еволюції, з якої виростає суспільство,  коли органічна еволюція досягає  стадії иадорганічної з появою  людини.

 Суспільству як продукту еволюції в найбільшій мірі притаманна диференціація маси та координація взаємодії між його складовими елементами.

 Кожен наступний етап  еволюції немовби «знімає» найістотніші  риси попереднього й у видозміненій  формі зберігає в собі. Тому в соціальному організмі-суспільстві є елементи неорганічного, біологічного, психологічного характеру. Первісне суспільство — продукт неорганічних, біологічних та психологічних факторів еволюції; воно виникає внаслідок нових процесів диференціації та інтеграції. Це суспільство відносно просте й однорідне, без усіляких соціальних відмінностей, однак і існуючі поступово зростають, виникають нові соціальні функції, насамперед у зв'язку з поділом праці. Це в свою чергу сприяє подальшій диференціації структури і функцій суспільства у зв'язку зі зростанням чисельності населення і т. д.

 Істотним недоліком  подібного розуміння Спенсером  соціальної еволюції є виключення  історичного суб'єкта як творчої  суспільної сили. Він не бачить різниці між еволюцією та її механізмами в природі і її особливостями в суспільстві. Для Спенсера — це абсолютно детермінований автоматичний процес, який нагадує невблаганний детермінізм Демокріта, що не визнає випадковості чи ролі суб'єктивного фактора в історії.

 У праці «Соціологія  як предмет вивчення» Г. Спенсер  підкреслює, що процес соціального  розвитку настільки зумовлюється  загальним характером еволюції, що його по­слідовні ступені  не можна визначити наперед,  і тому жодне вчення, жодна  політика не в змозі прискорити  його більше певної норми, яка  обмежена швидкістю органічних  змін у людських істотах. Проте, на думку Спенсера, сам цей еволюційний процес можна розладнати, уповільнити чи порушити, але ні в якому разі неможливо його вдосконалити штучно, шляхом зовнішнього впливу. Виходячи з цього, він категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природний процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, сприяє зростанню конфліктів, безладдя та зубожіння.

 Спенсер розглядає  соціальні революції як історичні  патології і порівнює їх з  тими наслідками для організму,  які викликаються захворюваннями  шлунка.

 В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерів-ська соціологічна система спирається на принципи орга-ніцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові.

  Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв'язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Тому невипадково поняття «соціального організму» є одним з ключових у понятійно-категоріальному апараті соціологічної теорії Г. Спенсера.

 Спенсера можна назвати  поміркованим органіцистом, оскільки  він уподібнював соціальний організм  біологічному, протестував проти  приписуваних йому спроб їх  ототожнення, проте сам у своїх  працях давав привід для подібних  звинувачень. Польський учений Єжи Шацкі слушно зауважує, що Спенсер «порівнював не лише суспільство з біологічним організмом, а й біологічні організми із суспільни­ми: в його біології є також багато соціологічних аналогій, як аналогій біологічних в його соціології».

  У праці «Основи соціології» Спенсер, обґрунтовуючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біологічним організмом, виділяє кілька подібностей між ними: 1) соціальний та біологічний організми в процесі розвитку збільшують масу та обсяг; 2) з їх розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури (за рахунок внутрішньої диференціації складових елементів); 3) ускладнення структури зумовлює диференціацію функцій в обох типах організмів; 4) в біологічному та соціальному організмах різноманітні елементи соціальної та біологічної структури взаємозалежні між собою і перебувають у постійній взаємодії, де функціювання одного з -елементів системи неможливе без взаємодії із системою решти структурних елементів; 5) існування обох типів організмів пов'язане з обов'язковим виконанням відповідних функцій, і тому цілісний організм існує довше за свої складові елементи, хоч і останні можуть певний час існувати при порушенні життєдіяльності цілого[14].

Висновок 

Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів  соціального структурування, зростання  і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію  соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією  він розумів стадії розвитку суспільства  від простого до складного, а також  у більш спеціальному плані.

1.2  Концепція  соціальних інститутів.

 Виходячи зі свого  еволюційного вчення, зокрема «закону  групування», Г. Спенсер показує, що на фазі надорганічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані «соціальні органи», які він назвав «соціальними інститутами». Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. Зростання чисельності населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів, які утворювали б соціальний організм.

  Це зумовлює появу різноманітних типів організації людей, спеціалізованих за видами діяльності, відмінними за формами, функціями і нормами, за допомогою яких кожна «диференційована» й «однорідна» організація регулює, контролює, заохочує чи примушує до відповідних форм взаємодії людей і груп. Ці особливі «органи», чи типи організацій Спенсер називає соціальними інститутами.

  Він досить детально їх розглядає, висловлює багато раціональних думок, але не дає чіткого й однозначного визначення соціального інституту.

  У сучасній соціологічній теорії соціальний інститут визначається як «сталі форми організації сумісної діяльності людей», як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності по забезпеченню стабільного функціювання суспільних відносин», а також «спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку соціальних спільностей чи суспільства в цілому».

 Спенсер у своїй  соціологічній системі в тій  чи іншій формі аналізує або  ставить питання про функції  і роль соціальних інститутів, які перегукуються із сучасним їх розумінням [5].

  Розвинений соціальний організм у процесі надорганічної еволюції поступово виробляє систему органів, що забезпечують можливості взаємного пристосування, кооперації та взаємодопомоги між людьми, перетворювання несу-спільної за своєю внутрішньою природою людини в учасника кооперованої, спільної діяльності, в суб'єкт суспільних відносин. Інакше кажучи, соціальний інститут формується як система забезпечення всіх суспільних форм соціальної діяльності.

 Спенсер вводить в ужиток як соціологічний термін «соціальний інститут», але сам спочатку використовує його нечасто і здебільшого паралельно з такими поняттями, як «орган», «організація», «контроль», «регуляція» та ін. Аналіз становлення і розвитку соціальних інститутів здійснюється ним на основі використання величезної маси етно­графічного й історичного матеріалу, оскільки він вважав історико-порівняльний і еволюційний методи найефективнішими в дослідженні соціальних явищ.

  В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім'я, шлюб),, обрядові, чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

  Згадані вище типи соціальних інститутів класифікуються за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них включається в певну систему органів. Виділяються три та­ких системи інститутів: 1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,— розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масштабах суспільства та ін.); 3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інститутів).

  Третя система інститутів заслуговує детальнішого аналізу, оскільки Г. Спенсер першим в історії соціології зробив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів.

 Виникнення людини  із світу природи як процес  переходу від органічної до  надорганічної еволюції пов'язаний  з перетворенням людини як  біологічного виду в людину  як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно виступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів — племена, з племен — нації і т. д.). Спершу однорідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функціями своїх членів, до «економічної агрегації всього людського роду, все більше урізноріднюючись за різницею функцій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані виробництвом окремого товару».

 В процесі переходу  від однорідного простого суспільства  до різнорідного, складно організованого  величезну роль відігравали інститути  регулюючих органів, які здійснювали  організацію, контроль за допомогою  засобів заохочення, тиску чи  безпосереднього примушення (морального  або фізичного). Вони як певна  система органів розвивалися  водночас із прогресом суспільства,  в ході еволюції кожен з  цих інститутів спеціалізував  свої функції, чітко координував  свою діяльність з іншими. Це  особливо важливо для розуміння  методу соціології Спенсера, який  не аналізує причин, чому це  так відбувалось, а показує  генетичний процес, як це мало  місце в соціальній еволюції, яким чином розвивалися відповідні  явища. Розвиток соціальних інститутів  відбувається не з волі чи  бажання людей, а являє собою  такий же природний процес, як, скажімо, формування кореневої  системи чи поява листя на  деревах.

Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоніальні інститути. Вони належать до найдавніших і передують політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. Обрядові інститути пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) — всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбувається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираютьсяна силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове становище щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують почуття субординації, формують відповідне ставлення людей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами [9].

 Поряд з «церемоніальними»  інституціями важливе місце в  регулюванні, соціальному контролі  та примушенні належить політичним  інститутам, які уособлюють держава,  політичні організації, установи  та партії. З появою політичних інститутів боротьба між індивідами за своє існування переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вважав Спенсер, виникає система рабства, коли переможці стають панівним класом, а переможені — рабами чи кріпаками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) частини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєнний клас застосовує примушення щодо виробників. Це — своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці,, яка базується на силі примушення і характеризує суспільство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції приходить добровільний тип співпраці, характерний для промислового типу суспільства.

 Політичне управління  являє собою одну з форм  соціального контролю, який доповнюють  релігійні інститути,, покликані  закріплювати соціальні ідеї  та почуття і цим самим зміцнювати  суспільство. Таким чином, завдяки політичним інститутам, передусім державі, суспільство тримається на силі страху перед живими, а завдяки релігійним інститутам (церкві) — на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, церковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціальний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо порушників.

 Завдяки такому різноманітному  механізмові і технології здійснення  соціального контролю людина  та суспільство поступово із  свого первісного біологізованого  стану перетворювалися в цивілізовані  об'єкти, що соціалізувались у  процесі надорганічної еволюції.

  В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважувати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спіл­кування та взаємодії.

В історії соціології взаємодія  між людьми завжди визнавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню  в його різноманітних формах. Це особливо характерно для епохи пізнього середньовіччя та нового часу, що відобразили  концепції суспільного договору та соціальні утопії, які виходили з факту необхідності сумісного  існування людей. Проте конкретні  механізми, зумовлюючи колективність  людського буття, не завжди чітко  аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрунтування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок.

 О. Конт вперше в  історії соціології привернув  увагу дослідників до проблеми  соціального консенсусу як умови  сумісного проживання людей. Спенсер  сприйняв цю ідею і на основі  органіцистичного принципу взаємодії  частини й цілого та спеціалізації  функцій біологічного та соціального  організмів доходить висновку  про наявність консенсусу між  ними. Сам механізм появи консенсусу  він розкриває через принцип  рівноваги.

 В даному випадку  принцип рівноваги логічно пов'язаний  з еволюційним «законом скерованого  руху», внаслідок якого все  намагається розвиватися без  протидії й опору. Суспільне  життя в цілому тяжіє до  рівноваги, до збереження консенсусу  та гармонії між частиною і  цілим, між спеціалізованими функціями  суспільних органів, де кожен  інститут, наприклад, виконуючи властиві  йому функції, не може брати  на себе виконання функцій  інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу  цілісної системи. Більше того, діяльність соціальних інститутів  спрямована передусім на збереження  сталості соціального організму,  на врівноваження взаємодії між  його структурними елементами.

 Г. Спенсер розглядає  рівновагу і як принцип, котрий  допомагає зрозуміти причину  сталості будь-якої органічної  чи надорганічної системи й  умов її існування, і як онтологічну  даність, завдяки якій конкретний  біологічний чи соціальний організм  існує в нормальних умовах  без порушення співвідношення  між його складовими частинами,  зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». Приклади такого наближення до рівноваги можна спостерігати на співвідношенні, чисельності населення із виробництвом засобів існування, між прогресивними та консервативними силами, між полярними ідеями тощо.

 Енциклопедична діяльність  Спенсера привертала до себе  увагу сучасників. Його наукові  праці з філософії, соціології, біології, психології, етики видавалися  в багатьох країнах; вони містили  багато цікавих фактів з різних  галузей науки, були зрозумілі  для непрофесійного читача; в  них відчувалася віра в торжество  й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових  досягнень, з революцією в природознавстві  на рубежі XIX—XX ст., з подальшим  розвитком соціологічного та  соціально-психоло­гічного знання, критикою позитивізму, прихильником  і теоретиком якого був Спенсер,  популярність і авторитет спенсеріанства  зменшуються.

  У великому й різноманітному творчому доробку Спенсера було багато неправильних положень, елементів механіцизму, вульгарного натуралізму і навіть містицизму. До­сить згадати фаталістичність його еволюційної теорії. Все це не могло не вплинути на критичне ставлення до творчості Спенсера. «На початку XX століття,— зазначає А. Босков,— ніхто не міг передбачити, що Герберт Спенсер, плідний англійський проповідник нової соціальної науки, перетвориться в інтелектуальний курйоз, про -якого згадують, але якого не читають». Така оцінка хоча й правильна, але не зовсім справедлива, оскільки чимало понять саме цією школою було взято із соціологічної системи Спенсера, а тому не можна без почуття сумнуватого гумору в тій же самій роботі читати про звинувачення Спенсера в тому, що його «соціологія... насичена терміно­логією сучасного функціоналізму», хоч і «побудована на зовсім іншій методології». Це нагадує оповідь С.Руданського про народження сина раніше за свого батька.

 При всіх недоліках  соціологічного вчення Спенсера  його великою заслугою в галузі  соціології є те, що він поставив  і обгрунтував необхідність розробки  теорії і практики дослідження  соціальної системи і соціальної  структури, взаємодії системних  елементів, започаткував дослідження  соціальних інститутів та установ  як істотних знарядь соціального  контролю, розкрив механізми їх  діяльності, проаналізував багато  елементів, які ввійшли в соціологічну  класику. Людство ще не осмислило в повній мірі значення еволюційного вчення Спенсера стосовно надор-ганічної еволюції. Відкриті ним механізми й закономірності можна заперечувати і критикувати, бо наука не стоїть на місці, але ж стосовно ідеї еволюційного розвитку суспільства поза кривавими насильницькими революціями, які, хоч і були локомотивами історії, але штовхали ЇЇ назад, нічого доброго не приносили ні так званим народним масам, крім даремно загублених тисяч і мільйонів людських життів, ні їх ініціаторам, то тут варто замислитись над вибором шляхів перетворення суспільства. Та й взагалі виникає питання, чи може суспільство в масштабах усього людства як величезна і складна система за короткий час революційним шляхом кривавого насильства, руйнації продуктивних сил і виробничих відносин змінити свій природний соціальний зміст, що складався тисячоліттями? Інакше кажучи, чи може культура як спосіб існування суспільства радикально змінити власну сутність? Адже всі соціальні революції минулого, кількість яких значно- перебільшена марксизмом, не знищували старі виробничі відносини, а лише закріплювали нові, що вже склалися в колишній системі. Гіпотетична одночасна пролетарська революція Маркса означала б одночасне знищення старих виробничих відносин і так само або ще в більшій мірі паралізувала б суспільний прогрес у багатьох країнах, як це сталося з перемогою соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, відкинутій внаслідок безплідного соціального експерименту щодо реалізації соціальної утопії на десятиліття назад.

 Соціальна революція  може змінювати суб'єкти влади,  форми державного устрою, правління,  політичні режими тощо, але вона  нездатна штучно ввести історично  не апробовані форми економічних  відносин шляхом повної руйнації  історично перевірених форм, що  передують експериментальним. Без соціальної еволюції, як показує історичний досвід, їх виникнення неможливе. І штучне впровадження — теж. Інакше це будуть дорогою ціною оплачені соціальні експерименти, що закінчуються крахом. 

  Людство поступово пізнає закони власної діяльності і здатне передбачати в історично обмежених параметрах простору і часу їх можливі наслідки. Людина може активно втручатись і керувати суспільними відносинами, в тому числі і виробничими, на основі знання їх закономірностей, а не всупереч їм. Проте таке регулювання неможливе одночасно в масштабах усього суспільства як людства: не кожен народ вибирає ризиковані експерименти в умовах свободи. Насильство ж у побудові нових відносин виявляється не повитухою, а трунарем.

  Суспільство не має головних і другорядних елементів. їх не можна звести до двох-трьох визначальних, решту — до похідних, другорядних. Це чітко .простежується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови та класової боротьби, а розуміють його як специфічну форму суепільного буття — як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. І як у культурі неможливо виділити визначальні головні й другорядні елементи, так і в суспільстві не можна виокремити лише декілька факторів, ігноруючи решту, оскільки всі вони як частини цілого, в своєму взаємозв'язку і взаємодії утворюють те, що ми називаємо соціальним організмом — суспільством.

 І тут еволюціоніст  Спенсер має більші переваги  в розумінні суспільства, ніж  К. Маркс і В. І. Ленін зі  своїми діалектичними революційними  стрибками у прірву невідо­мого,  один з яких закінчився крахом  системи «загальнонародної власності». «Антинаукові, консервативні» ідеї соціології спенсеріанства виявилися ближчими до істини, ніж всеперемагаюче вчення. [18].

Висновок

Г. Спенсер вважав, що соціальні  інститути (інституції) є каркасом суспільства  і виникають внаслідок процесу  диференціації суспільства. Це механізм самоорганізації суспільного життя людей.

Із точки зору Спенсера, соціальні інститути забезпечують перетворення асоціальної за своєю  природою людини у соціальну істоту, здатну до спільних колективних дій. Згідно з його підходом, соціальні  інститути виникають еволюційно, поза свідомих намірів або суспільних договорів, як відповідь на зростання  чисельності популяції. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував  із розумінням соціальних інститутів.