Організація і методика аналізу собівартості продукції

Міністерство освіти і науки України

 

 

 

 

 

Курсова робота

З дисципліни «Організація і методика економічного аналізу»

на туму

«Організація і методика аналізу собівартості продукції»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                   Київ-2012                                             

 

 

 

 

 

 

Зміст

Вступ

Розділ 1 Теоретичні основи економічного аналізу собівартості продукції

1.1 Собівартість продукції  як об єкта економічного аналізу

1.2 Організація економічного  аналізу собівартості продукції

1.3  Методичні аспекти економічного аналізу собівартості продукції

Розділ 2 Оцінка основних показників підприємства ЗАТ "АВК"

2.1 Аналіз тенденцій розвитку галузі

2.2Техніко економічна  діяльність підприемства

2.3 Рейтингова оцінка основних показників

Розділ 3 Напрями вдосконалення економічного аналізу на підприємстві

ЗАТ "АВК"

3.1 Формування методики економічного аналізу

3.2.Прогнозування відтворення розвитку

Висновок 

Список літератури

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Перехід до ринкової економіки  потребує від підприємств підвищення ефективності виробництва, конкурентноздатності продукції і послуг на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу, ефективних форм господарювання і управління виробництвом, активізації підприємництва і т.д. Важлива роль у реалізації цієї задачі приділяється аналізу господарської діяльності підприємств. З його допомогою виробляються стратегія і тактика розвитку підприємства, обґрунтовуються плани й управлінські рішення, здійснюється контроль за їхнім виконанням, виявляються резерви підвищення ефективності виробництва, оцінюються результати діяльності підприємства, його підрозділів і робітників.

Економічний аналіз це глибоке дослідження економічних явищ на підприємстві, тобто виявлення причин відхилення від плану і недоліків у роботі, розкриття резервів, їх вивчення, сприяння комплексному здійсненню економічної роботи і керуванню виробництвом, активний вплив на хід виробництва, підвищення його ефективності і поліпшення якості роботи.

Об'єктом дослідження в курсовій роботі є ЗАТ «АВК».

Предметом дослідження в курсової роботі є звичайна господарська

діяльність підприємства.

Проводиться аналізу основних фондів та оборотних активів підприємства, ефективності використання трудових ресурсів і заробітної плати, собівартості продукції, виробництва та реалізації продукції підприємства, прибутку, рентабельність та фінансового стану підприємства, та складання рейтингової оцінки.

 

 

 

 

 

Розділ 1 Теоретичні основи економічного аналізу собівартості продукції

 

1.1Собівартість продукції як об єкт економічного аналізу

Собівартість продукції  є найважливішим показником економічної  ефективності її виробництва. Від рівня  собівартості продукції залежать фінансові  результати діяльності підприємства, темпи розширеного відтворення, фінансовий стан суб'єктів господарювання, конкурентоспроможності продукції.

Собівартість продукції  – один з найважливіших показників економічного аналізу. У ньому фокусуються  у грошовому вираженні витрати  матеріально – технічних, трудових та фінансових ресурсів у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва та реалізацією продукції. Собівартість належить до вирішальних чинників, що впливають на прибуток підприємств і показники рентабельності.

За Типовим положенням планування,обліку і калькулювання  собівартості (робіт,послуг) затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.1996 року № 473, собівартість промислової продукції (робіт, послуг) - це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Як економічна категорія собівартість:

є основою для обліку та контролю за рівнем затрат на випуск і реалізацію продукції;

служить базою ціни товару і її нижньою межею;

визначає прибуток і  рентабельність;

відображає ефективність використання виробничих ресурсів, удосконалення системи організації та управління виробництвом;

є важливим елементом  економічного обгрунтування управлінських  та інвестиційних рішень.

Об'єктами аналізу собівартості є такі показники:

витрати на одну гривню продукції;

виробнича собівартість продукції за калькуляційними статтями та за елементами витрат;

собівартість одиниці  окремих видів продукції.

Для аналізу собівартості продукції використовують наступні джерела інформації, а саме статистична  звітність форма №5-с «Звіт  про витрати на виробництво продукції (робіт, послуг)», форма №1-ПВ «Звіт про працю», форма №2 «Звіт про фінансові результати», дані бізнес –плану, планові і звітні калькуляції собівартості продукції, дані синтетичного і аналітичного обліку витрат на основних і допоміжних виробництвах.

Методологічні основи формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її відображення у фінансовій звітності визначаються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 „Витрати”.

Залежно від мети та предмета аналізу використовують різні класифікаційні ознаки витрат. Розглянемо основні з них.

Класифікація за рахунками  класу 9 здійснюють згідно з діючим Планом рахунків бухгалтерського обліку, що був запроваджений одночасно з міжнародними стандартами фінансової звітності, тобто з 1 січня 2000 р. Згідно з класифікацією облік витрат виконують так:

собівартість реалізації;

загально виробничі  витрати;

адміністративні витрати;

витрати на збут;

інші операційні витрати;

втрати від участі в капіталі;

інші витрати.

Такий розподіл витрат не має аналогів у вітчизняній практиці. Істотна особливість наведеної класифікації полягає в тому, що, оскільки „собівартість реалізованої продукції” не включає адміністративних витрат і витрат на збут, з’являється можливість визначити витрати на виробництво без перекручень та застосування штучних методів розподілу накладних витрат за видами продукції. Витрати за наведеними статтями відображають у розд. І форми №2 „Звіту про фінансові результати”.

Класифікація за економічними елементами операційних витрат: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати (собівартість реалізованих виробничих запасів, сумнівні борги та втрати від знецінення запасів, визнані економічні санкції тощо). Дані про економічні елементи витрат обліковуються за класом 8 Плану рахунків і відображаються у фінансовій звітності (форма №2, розд. ІІ „Елементи операційних витрат”). Витрати за цією ознакою визначають по підприємству в цілому з метою аналізу структури витрат, порівняння її зі структурою економічних елементів витрат інших підприємств галузі, а також аналізу динаміки зміни економічних витрат у часі, виявлення тенденцій змін

Класифікація за калькуляційними  статтями собівартості на одиницю продукції (робіт, послуг). Собівартість реалізованих товарів визначають за Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 9 „Запаси”. Собівартість реалізованої продукції складається з виробничих витрат та над нормованих виробничих витрат.

До виробничої собівартості продукції включаються:

прямі матеріальні витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до оплати праці;

прямі витрати на оплату праці;

інші прямі витрати;

загальновиробничі витрати.

Перелік статей калькулювання  виробничої собівартості продукції  встановлює підприємство.

Витрати, пов’язані з операційною діяльністю, які не включаються до собівартості реалізованої продукції, поділяються на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати. Основна мета калькулювання собівартості на одиницю продукції – проаналізувати витрати за калькуляційними статтями у часі, порівняти витрати на виробництво продукції з ринковими цінами, визначити її прибутковість або збитковість, оцінити власну конкурентоспроможність і в разі потреби скоригувати структуру виробничої програми.

Класифікація витрат за ознакою їх розміру від обсягів виробництва: змінні і постійні.

Класифікація витрат за способом віднесення на собівартість продукції: прямі та непрямі. Використовують її для складання калькуляцій на одиницю продукції. а також для розподілу непрямих витрат за економічними елементами. До прямих належать технологічні витрати матеріалів та заробітна плата працівників. до непрямих – витрати, що не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об’єкта економічно доцільним шляхом: загальновиробничі витрати. адміністративні витрати і витрати на збут.

Класифікація витрат за місцями виникнення: цехи, дільниці бригади, функціональні підрозділи (використовують для відповідного контролю та аналізу собівартості).

Аналіз собівартості продукції за наведеними класифікаційними ознаками має на меті підвищити ефективність підприємства завдяки виявленим резервам зниження витрат.

Факторний аналіз собівартості продукції передбачає аналіз:

динаміки операційних  витрат;

чинників зміни витрат на 1 грн. реалізованої продукції за порівнянними і непорівнянними виробами, а також за групами продукції за віком їх випуску;

впливу на собівартість окремих груп продукції за рівнем їх рентабельності;

структури операційних  витрат за економічними елементами;

 

 

 

1.2 Організація економічного аналізу собівартості продукції.

 

Аналіз собівартості продукції і спрямований на виявлення  можливостей підвищення ефективності використання матеріальних, трудових і грошових ресурсів у процесі  виробництва, постачання і збуту  продукції, Вивчення собівартості продукції дозволяє дати більш правильну оцінку рівню показників прибутку і рентабельності, досягнутому на підприємствах.

 Аналіз собівартості  продукції підприємства і резерви  її зниження.

Зниження собівартості продукції є найважливішим чинником розвитку економіки підприємства.

Під собівартістю продукції, робіт і послуг розуміються виражені в грошовій формі витрати усіх видів ресурсів: основних фондів, природного і промислової сировини, матеріалів, палива та енергії, праці, використовуваних безпосередньо в процесі виготовлення продукції та виконання робіт, а також для збереження і поліпшення умов виробництва і його вдосконалення. Склад витрат, що включаються в собівартість продукції,визначається державним стандартом, а методи калькулювання – самими підприємствами.

            Собівартість продукції, являючи собою витрати підприємства на виробництво та обіг, є основою порівняння витрат і доходів,тобто самоокупності-основоположного ознаки ринкового господарського розрахунку. Собівартість-одна із узагальнюючих показників інтенсифікації та ефективності споживання ресурсів.

   У системі показників економічної ефективності виробництва в галузях матеріального виробництва плануються і аналізуються такі показники, як виробництво продукції на 1 Д.Є. витрат, а також зниження витрат на 1 Д.Є. продукції (робіт).

При плануванні та аналізі  економії від зниження собівартості продукції розраховують економію за такими групами факторів:

1.Повишеніе технічного  рівня виробництва. 

2.Улучшеніе організації  виробництва і праці.

 3.Ізмененіе обсягу, структури і розміщення виробництва.

4.Улучшеніе використання  природних ресурсів.

 5.Развітіе виробництва.

 Одержання найбільшого  ефекту з найменшими витратами,  економія трудових, матеріальних  і фінансових ресурсів залежать від того, як вирішує підприємство питання зниження собівартості продукції.

 Безпосередньою задачею  аналізу є: перевірка обґрунтованості  плану по собівартості, прогресивності  норм витрат; оцінка виконанняплану  і вивчення причин відхилень  від нього, динамічних змін;виявлення резервів зниження собівартості має спиратися на комплекснийтехніко-економічний аналіз роботи підприємства: вивчення технічного таорганізаційного рівня виробництва, використання виробничихпотужностей і основних фондів, сировини та матеріалів, робочої сили,господарських зв'язків.

Виконання завдань економічного аналізу на всіх стадіях виробничо-господарської  діяльності підприємства потребує повного  охоплення аналітичною роботою  всіх служб і дільниць.

 Тому необхідно  розподілити обов’язки й відповідальність між структурними підрозділами та окремими спеціалістами (виконавцями), ураховуючи кількість, територіальну цілісність структурних підрозділів і систем управління, структуру виробництва, структуру й технічну оснащеність управлінського апарату; організацію планування та обліку.

Провідними в організації  та здійсненні аналізу виробничо-господарської  та фінансової діяльності підприємства і його підрозділів є планово-економічний, бухгалтерський і фінансовий відділи. Ці функціональні служби під керівництвом головного економіста (заступника директора з економічних питань) розробляють методи аналізу окремих об’єктів і показників; проводять попередній, оперативний і наступний (завершальний) аналіз діяльності підприємства в цілому і окремих його підрозділів; здійснюють контроль за проведенням аналізу іншими відділами підприємства та економічними службами окремих цехів; готують висновки і розробляють заходи для прийняття управлінських рішень за результатами проведеного аналізу.

 Розподіл обов’язків між функціональними службами підприємства щодо виконання аналітичних робіт передбачається робочою програмою. Він може мати такий, наприклад, вигляд.

Планово-економічний  відділ є відповідальним виконавцем і за участю інших економічних  і технічних служб здійснює:

розробку плану аналітичної  роботи і контроль за його виконанням;

методичне забезпечення аналізу;

комплексний огляд узагальнюючих  показників виробничо-господарської  діяльності, метою якого є оцінка кількісних та якісних показників виконання  виробничої програми, використання ресурсів, оцінка рівня організаційно-технічного, економічного й соціального розвитку виробництва та економічної ефективності господарської діяльності;

конкретний аналіз виконання  виробничої програми, оцінку впливу основних факторів на показники обсягу виробництва, зміну структури і якості продукції;

аналіз використання основних та виробничих потужностей;

аналіз собівартості за техніко-економічними факторами  її зниження;

аналіз ефективності економічного стимулювання;

узагальнення результатів аналізу господарської діяльності підприємства і його структурних підрозділів;

розробку заходів за результатами аналізу.

Фінансовий відділ проводить  аналіз показників використання плану  реалізації, показників прибутку та рентабельності, взаємовідносин з

Державним бюджетом (фінансування з бюджету і розрахунки з бюджетом та з позабюджетними фондами).

Відділ бухгалтерського  обліку аналізує виконання кошторису  витрат на виробництво, собівартість продукції, виконання плану прибутку і його використання, фінансовий стан і платоспроможність підприємства.

Відділ матеріально-технічного забезпечення контролює своєчасність і якість матеріально-технічного забезпечення виробництва, виконання планів поставок за обсягом, номенклатурою, строками, якістю, стан збереження складських запасів, дотримання норм відпуску матеріалів, транспортно-заготівельних витрат.

Відділ праці і заробітної плати аналізує рівень організації  праці, виконання плану заходів  щодо його поліпшення, забезпечення підприємства трудовими ресурсами за категоріями та професіями, рівень продуктивності праці, використання фонду робочого часу та фонду заробітної плати.

Відділ збуту вивчає виконання договірних зобов’язань  і планів поставок продукції споживачам за обсягом, якістю, строками, номенклатурою, стан складських запасів і збереження готової продукції.

У комплексному аналізі  виробничо-господарської діяльності беруть участь також і технічні служби: відділ якості продукції або відділ технічного контролю (ВТК), виробничий відділ, відділи головного технолога, головного механіка, головного енергетика, конструкторський відділ та ін. Ці служби здебільшого здійснюють техніко-економічний аналіз, який уможливлює пов’язання виробничо-технологічних факторів із кількісними та якісними показниками роботи окремих дільниць і підрозділів підприємства.

Виробничий відділ —  аналізує виконання плану випуску  продукції за обсягом та асортиментом, ритмічність роботи, підвищення якості продукції, запровадження нової  техніки та технологій, комплексної  механізації та автоматизації виробництва, роботу обладнання, витрачання матеріальних ресурсів, тривалість технологічного циклу, комплектність випуску продукції, загальний технічний та організаційний рівень виробництва.

Відділ головного механіка — вивчає стан експлуатації машин та обладнання, виконання планів-графіків ремонту й модернізації обладнання, якість і собівартість ремонту, повноту використання обладнання та виробничих потужностей, раціональність потреби в енергоресурсах.

Відділ технічного контролю — аналізує якість сировини та готової продукції, брак і втрати, рекламації покупців, розробляє заходи щодо зменшення браку, підвищення якості продукції, дотримання технологічної дисципліни.

 Комплексний економічний  аналіз треба проводити щоквартально, опрацьовуючи заходи для реалізації виявлених резервів. Проте з деяких питань необхідно проводити аналіз за місяць, декаду, навіть окрему зміну (дотримання графіків виконання робіт, стан матеріально-технічного постачання, фінансовий стан, випуск продукції підсобними виробництвами). За підсумками аналізу цих господарських процесів рекомендується приймати відповідні рішення, не чекаючи результатів за квартал.

 Керівник підприємства  контролює проведення аналітичної  роботи.

 Об’єктом такого  контролю є цифровий матеріал, висновки та пропозиції, опрацьовані в результаті аналітичної роботи.

 Отже, організація  економічного аналізу передбачає  оптимальний вибір і використання  великої кількості різних показників  діяльності будь-якого колективу,  чого, у свою чергу, можна досягти  тільки глибоким вивченням технології, економіки й організації виробництва, стану обліку і звітності, особливостей взаємозв’язків об’єктів економічного аналізу.

Створення таких умов як на мікро-, так і на макрорівні забезпечить повну реалізацію економічним  аналіз ом своєї практичної функції, дасть можливість скоротити розрив у часі між демонтажем адміністративних методів управління економікою та становленням (формуванням) ринкових інструментів регулювання.

 Охоплюючи всі сторони  діяльності підприємства, економічний  аналіз має бути постійною складовою економічної роботи в цілому. Вимога безперервності аналітичної роботи відповідає реальній дійсності процесу відтворення.

 Дальше становлення  економічного аналізу повинно  враховувати особливості розвитку  кожного суб’єкта господарювання і водночас базуватися на вже досягнутому науковому рівні методології, методики й організації аналітичної роботи.

 

1.3Методичні аспекти економічного аналізу собівартості продукції

 

При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окремих  виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. У підрозділах з коротким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) незавершеного виробництва, виробнича (цехова) собівартість готової продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періоду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного виробництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрізняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість продукції дорівнює:

Ск = Сз + Сн1 - Сн2, (1.1)

де, Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;

Сз — загальні витрати  підрозділу за кошторисом, грн.;

Сн1, Сн2 — собівартість залишків незавершеного виробництва  відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок  планового періоду береться за фактичними (очікуваними) даними, на кінець — розраховується з урахуванням специфіки певного  типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробництві собівартість незавершеного виробництва за окремими замовленнями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випуску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виробничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства

 Інший метод визначення  собівартості кінцевої продукції  підрозділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передбачає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком.

(де, п — кількість найменувань виробів;

Nі — кількість виробів  і-го найменування за виробничою  програмою у натуральному виразі;

Соі — виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн.

Планування собівартості окремих виробів займає особливе місце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для обгрунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо. Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:

- весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);

- продукт має різні  варіанти якості, властивостей, що  потребують різних витрат часу, або ресурсів (цемент, пиво, коньяк  тощо).

У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.

(1.3)

де, Ск — загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію  за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;

N — обсяг готової  продукції за плановий період  у натуральному виразі.

Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів формули (1.3). У загальному випадку

(1.4)

де т — кількість  стадій виробничого процесу;

Сj — загальні витрати  на j-й стадії, грн.;

Nj — випуск продукції  на j-й стадії.

У другому випадку, тобто  коли продукт має різні рівні  якості чи властивості, калькулювання  здійснюється за коефіцієнтами

еквівалентності. Особливість  цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту — 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо

Однопродуктове  виробництво має обмежену сферу  застосування, більш поширеним є  багатопродуктове виробництво, коли одночасно  або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих  виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати. Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на технологічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Вони безпосередньо обчислюються на одиницю продукції. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві полягає в розподілі непрямих витрат, до яких належать загальновиробничі витрати у складі витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрат на організацію та управління виробництвом. В Україні вони традиційно розподілялися окремо як різні статті витрат. Згідно з новою системою бухгалтерського обліку ці витрати об'єднані на одному рахунку, тому до їх розподілу слід підходити з урахуванням конкретних умов виробництва. Якщо прийнятна одна база розподілу, загальновиробничі витрати розподіляються на її основі у загальній сумі. Коли одна база розподілу не забезпечує належної точності, доцільно розподіляти окремо витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування і витрати на організацію та управління виробництвом.

На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьому разі

(1.5)

де Со.в— загальновиробничі  витрати на один виріб (калькуляційну одиницю), грн.;

Со.з — основна  заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;

Рв — відношення загальновиробничих витрат до основної заробітної плати,%.

Величина Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період.

Переваги цього  методу в його простоті, але він  має суттєві вади, передусім стосовно розподілу витрат на утримання й  експлуатацію машин та устаткування. По-перше, зарплата не є точною базою  розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рівня механізації праці адекватно не відображає затрат машинного часу; по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації й автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися поопераційно, а отже, і бути базою розподілу інших витрат.