Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми з неповних сімей

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..3

Розділ 1. Соціально-психологічні особливості адаптації дитини з неповної сім'ї в соціумі……………………………………………………………………6

1.1 Неповна сім'я і її соціально-педагогічні категорії………………………...6

1.2 Психологічні особливості дитини з повної сім'ї………………………….10

1.3 Психологічні особливості дитини  з неповної сім'ї, труднощі соціалізації16

Розділ 2. Організація соціально-педагогічної роботи з дітьми з неповних сімей………………………………………………………………………………24

2.1 Методологія та методика дослідження…………………………………….24

2.2. Результати дослідження і  їх аналіз………………………………………28

2.1.1 Аналіз опитуваня………………………………………………………….29

2.1.2 Результати дослідження сімейних  відносин по кінетичному малюнку  сім'ї (КМС)……………………………………………………………………………..30

2.1.3 Результати дослідження по методиці Рене Жиля………………………32

2.3 Психокорекційна робота…………………………………………………….39

Висновки…………………………………………………………………………42

Список використаних джерел…………………………………………………..43

Вступ

Актуальність дослідження. Найважливішим інститутом соціалізації підростаючого покоління є батьківська сім'я. Саме у сім'ї формуються основи характеру людини, її відносини до праці, моральних і культурних цінностей. Сім'я була і залишається найважливішим соціальним середовищем формування особи і основою в психологічній підтримці і вихованні. Серйозні соціально-економічні і духовно-етичні труднощі нашого життя є істотним чинником, який дестабілізує традиційні сімейні відносини.

Сімейне життя склалося з давніх пір так, що батьківські обов'язки діляться між батьком і матір’ю, і притому діляться нерівномірно, але величезні проблеми у вихованні дитини виникають із збільшенням числа неповних сімей і нині не є рідкістю самотня мати, розведені батьки.

А.С. Макаренко надавав особливе значення структурі сім'ї. Він ввів поняття “повна” і “неповна сім'я”, розуміючи під цим сім'ю, яка не має батька або матері. Від того, яка по структурі сім'я, залежить і виховання, і успішна соціалізація дитини. Діти з неповних сімей, як правило, мають ряд комплексів, мама стурбована своїм соціальним положенням розведеної жінки. Мати не має психологічної підтримки, їй ні з ким розділити відповідальність за свою дитину. Вона всі проблеми звалює на свої плечі. В результаті - деривація дитини і матер.

Останнім часом проблем, пов'язаних з сім'єю, набувають все більшу актуальність в суспільстві. Сучасна сім'я зазнала серйозні зміни: зменшився її розмір і кількість дітей, не такі великі стали ролі старшого брата і сестри, не беззастережний вплив старшого покоління. Але найголовніше те, що різко зросло кількість розлучень -- розпадається майже кожен другий шлюб. Адже розлучення -- це сильне потрясіння для всіх членів сім'ї, і в першу чергу, для дітей.

Багато говорять і пишуть про складнощі неповної сім'ї. Але повнота сім'ї ще не гарантує виховних успіхів, а неповнота не означає, що в ній обов'язково буде маса труднощів. Діти в повних і неповних сім'ях розвиваються за однаковими біологічними і психологічними закономірностями, на них розповсюджуються одні і ті ж норми виховання. Загальновизнана різниця полягає в тому, що на одній стороні сприятливіші умови розвитку, ніж на іншій. Але і це відносно. Життя дитини тільки з матір’ю або тільки з батьком розвиває в нім такі якості, які неможливо знайти у інших дітей. Чи приведуть вони до доброго або поганого результату, залежить від цілого ряду чинників.

Сім'я виступає як перший виховний інститут, зв'язок з яким людина відчуває впродовж всього свого життя. Саме у сім'ї закладаються основи моральності людини, формуються норми поведінки, розкриваються внутрішній світ і індивідуальні якості особи. Сім'я сприяє самоствердженню людини, стимулює її соціальну і творчу активність. Іншими словами в сім'ї здійснюється первинна соціалізація дитини.

Сім'я виступає як культурна спільність - спільність людей, яких зв'язує певна єдність життєвих цінностей, уявлень, єдність позиції у взаєминах з суспільством і так далі.

Об'єкт дослідження – дитина з неповної сім'ї.

Предмет дослідження – психокорекційна та соціально-педагогічна робота з дитиною з неповної сім'ї.

Мета роботи – проаналізувати організацію роботи з дитиною з неповної сім'ї.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити ряд завдань:

1.   Проаналізувати соціально-психологічні особливості адаптації дитини з неповної сім'ї в соціумі.

2.   Вивчити психологічні особливості дитини з неповної сім'ї, труднощі соціалізації.

3.   Дати діагностику соціально-психічних особливостей дитини з неповної сім'ї.

4.   Висвітлити основні напрями соціально-педагогічної роботи з дитиною з неповної сім'ї.

На основі аналізу літератури була сформульована наступна гіпотеза дослідження. Якщо обстежувана сім'я є неповною або змішаною (тобто в ній є тільки один батько або один з батьків є не рідним) і в сімейних відносинах спостерігаються конфлікти, то у дітей-підлітків з цієї сім'ї спостерігатимуться порушення в розвитку автономії і індивідуації. Таким чином, завдання даного дослідження - вивчити особливості розвитку автономії і індивідуації підлітків з неповних і змішаних сім'ях, що переживають кризу взаємин.

Дослідження проводилося на матеріалі неповних і змішаних сімей, тобто сімей, в яких є тільки один батько або один з батьків є не рідним. Всього було вивчено 5 сімей. Основним емпіричним матеріалом в даній роботі слугували результати бесід з батьками і їх дітьми, окрім цього проводилося тестування дітей (використовувався дитячий варіант особового опитувальника Р. Кеттела). Були проаналізовані особливості взаємин в обстежених сім'ях, вплив сімейних відносин на розвиток автономії і індивідуації у дітей-підлітків, а також виділені загальні риси в розвитку автономії і індивідуації підлітків.

Розділ 1. Соціально-психологічні особливості адаптації дитини з неповної сім'ї в соціумі

1.1 Неповна сім'я і  її соціально-педагогічні категорії

В Україні, як і в багатьох розвинених країнах, сім'я, як соціокультурний інститут переживає глибокі зміни, які виявляються перш за все в зниженні числа шлюбів; падінні народжуваності і зменшенні кількості дітей в сім'ї; зростанні числа розлучень і формуванні сімей подружжя, що роздільно живе; підвищенні числа незареєстрованих шлюбів і частки позашлюбних народжень, що обумовлюють збільшення кількості неповних сімей.

Переважаючим типом сім'ї сьогоднішньої України залишається подружня пара з одним, рідше з двома і більш дітьми. Інший, вельми поширений тип складають так звані неповні сім'ї. За підставу для соціально-демографічної ідентифікації "неповної сім'ї" береться ситуація, при якій унаслідок різних причин виховання і догляд за дитиною здійснює один батько. Основними чинниками формування неповних сімей, як відомо, є розлучення, що не компенсуються подальшим вступом до шлюбу, або роздільного (по різних обставинах) проживання подружжя; овдовіння через передчасну смерть одного з батьків дитини; позашлюбні народження за умови самотності батька. Оскільки в переважній більшості випадків єдиним батьком і годувальником в сім'ї залишається мати, часто такі сім'ї називають "материнськими".

Встановити дійсне число материнських сімей непросто. До складу офіційних статистичних даних не входять фактичні (тобто без юридичної реєстрації шлюбу) сім'ї і, навпаки, оформлені юридично, але сім'ї, що реально розпалися, з дітьми. У разі позашлюбних народжень "встановлене батьківство" може бути зафіксоване у момент реєстрації дитини, але насправді батько може не приймати ніякої участі в його догляді і вихованні. З іншого боку, деякі самотні матері згодом виходять заміж, але в актах запису цивільного стану статус їх дітей не міняється (за винятком фактів усиновлення/удочеріння), і вони продовжують вважатися позашлюбними дітьми.

Загальний об'єм неповних сімей на конкретний період можна оцінити по числу зафіксованих сімей, що розпалися, з дітьми в органах РАГС (розлучення) і по списках одержувачів "збільшеної" дитячої допомоги (позашлюбні) і пенсій на дітей по втраті годувальника (сім'ї вдів) в органах соціального захисту населення [39, c. 34-37].

У останні декілька років розірвання шлюбів в цілому по країні щороку приводило до створення 310-350 тис. неповних сімей. Тільки у Києві в результаті розлучень щорічно 22-23 тис. дітей до 18 років залишалися без одного з батьків.

При сучасному рівні смертності кожна п'ята дитина ще до повноліття може стати сиротою; при цьому вірогідність смерті батька більш ніж в чотири рази перевищує вірогідність смерті матері (круглих сиріт дуже небагато). Так, в 1998 році серед померлих в працездатному віці чоловіка склали 81%. Таким чином, вдівство - частіше доля жінок. На 1 січня 2007 року в органах соціального захисту України на обліку перебувало 1,9 мільйона дітей без одного або обох годувальників, в Києві - 98,4 тис. таких дітей [40, c. 141].

Демографічні тенденції в Україні такі, що очолювані жінками неповні сім'ї формуватимуться і надалі. При існуючій динаміці показників розлучень подружжя з дітьми, рівні смертності і зростанні народжень поза шлюбом частка дітей, які проведуть частину свого життя в сім'ї з одним батьком, досягає 63,3% [32].

Проблема сімей самотніх матерів в наший країні сама по собі не нова, але розширення причин і джерел утворення таких сімей на тлі сучасної демографічної і соціально-економічної ситуації в Україні роблять їх проблеми складнішими і вимагають всебічного вивчення і освітлення. Крім того, що вони несуть постійне психологічне навантаження, суміщаючи виробничу і батьківську ролі, результати емпіричних досліджень і гендерного аналізу змін соціально-економічного положення українців в період реформ свідчать про те, що сім'ї самотніх матерів складають істотну частку серед бідних і найбідніших. Але повсякденні потреби цих сімей не сприймаються як серйозна державна проблема і не стоять у ряді першочергових завдань.

Спеціальні, присвячені сім'ям самотніх матерей дослідження, проведені останніми роками в різних містах і регіонах України, нечисленні. Тим часом з урахуванням сучасних реалій в розвитку інституту сім'ї і різноманіття існуючих сімейних устроїв вивчення цієї проблеми вельми актуально, зокрема - для наукового обґрунтування державної політики відносно сім'ї і при розробці різних варіантів ефективної соціальної підтримки найуразливіших сімей.

Ринкова економіка відкрила всім російським громадянам свободу вибору діяльності, надавши їм широкий спектр життєвих орієнтацій і можливість для формування матеріального достатку і благополуччя сімей. Зокрема, офіційний статус і широке розповсюдження отримала сумісниця (зайнятість на декількох робочих місцях), активізувалася неформальна зайнятість. Але пропоновані суспільством способи адаптації до нових умов і подолання бідності в цілому виявилися неприйнятними або недоступними самотнім жінкам з дітьми [37].

В даний час в державній політиці допомоги сім'ям з дітьми спостерігається тенденція "викорінювання соціального утриманства", перекладання всіх турбот про дітей і про сім'ю на саму сім'ю. Ці зміни особливо сильно відбилися на положенні неповних сімей: гострота проблем обумовлена різким переходом від звичного (хай і вельми скромного), налагодженого стилю життя до ситуації невизначеності і повної соціальної незахищеності. За наслідками обстежень різних типів домогосподарств, "неповні сім'ї по частці бідних випереджають всі інші типи сімей", причому на тлі соціальної нерівності, що заглиблюється, "їх положення стає все гірше і гірше".

Для реалізації неповними сім'ями функцій соціалізації самотні матері (незалежно від їх шлюбного статусу) і їх діти потребують не тільки матеріальної допомоги, але і соціальної захищеності. Виявлення і дослідження характеру і ступеня "потреб", а не формальні ознаки структури і генезису цих сімей необхідні для обґрунтування і розробки програм і способів соціальної і іншої допомоги. Соціальна норма повинна розповсюджуватися на всіх без виключення дітей і розраховуватися, виходячи з реальних потреб дітей в живленні, одязі, житлі, лікуванні, освіті, відпочинку і інших послугах відповідно до міжнародної Конвенції про права дитини, ратифікованою Україною.

Сімейне виховання має ряд безперечних переваг. До них слід віднести, сприятливий емоційний і морально-психологічний клімат, атмосфера любові, турботи і підтримка, близькість батьківської дії, духовний зв'язок і спадкоємність між поколіннями, постійний приклад дорослих, етичне виховання особи, через засвоєння системи цінностей, сімейних традицій, стереотипів поведінки і спілкування і так далі. Проте зустрічаються неповні сім'ї, виховання в яких, як правило, деформує особовий розвиток дитини [42, c. 17-20].

Структурні зміни в сім'ях - збільшується число неповних сімей, а також дітей, народжених поза шлюбом матерями-одиначками або неповнолітніми матерями, через що росте число дітей, від яких відмовились.

Відсутність або недолік в сім'ях емоційного, довірливого спілкування, високий рівень конфліктності у відносинах між дорослими членами сім'ї і в дитячо-батьківських відносинах, несприятливий емоційний фон в цілому, педагогічна некомпетентність батьків і так далі.

У сучасній науці існує безліч типологій сім'ї. Особливості тієї або іншої сім'ї роблять вплив на успішність/неуспішність учбової діяльності, виникнення труднощів в поведінці школярів. Об'єктом, соціально-педагогічної підтримки може стати сім'я будь-якого типу. Проте ступінь потреби в ній буде різний, як і різний зміст підтримки.

Сім'ї групи ризику характеризуються наявністю деякого відхилення від норм, наприклад, неповна сім'я, малозабезпечена сім'я і тому подібне. Вони справляються із завданнями виховання дитини з великою напругою своїх сил.

Неповні сім'ї, маючи низький соціальний статус в якій-небудь з сфер життєдіяльності, не справляються з покладеними на них функціями. У залежності характеру проблем соціальний педагог надає таким сім'ям освітню психологічну, посередницьку допомогу в рамках довготривалих форм роботи.

Б.Н. Алмазoв також виділяє чотири типи неповних, сімей, сприяючих появі “важких” дітей:

Сім'ї з недоліком виховних ресурсів, неповні сім'ї, сім'ї з недостатньо високим загальним рівнем розвитку батьків, що не мають можливості надавати допомогу дітям в навчанні; сім'ї, де витрачають багато часу на підтримку матеріального благополуччя, тим самим, створюючи небажаний фон для виховання дітей;

Конфліктні сім'ї: у таких сім'ях діти, як правило, демонстративно конфліктні, неврівноважені; старші діти, протестуючи проти існуючого конфлікту, встають на сторону одного з батьків;

Етично неповні сім'ї. Серед членів такої сім'ї наголошуються відмінності в світогляді і принципах організації сім'ї, прагнення досягти своїх цілей в збиток інтересам інших, прагнення підпорядкувати своїй волі іншого і т.п.;

Педагогічно некомпетентні сім'ї. Наслідками виховання в таких сім'ях можуть стати бездоглядність, безініціативність, сліпе підпорядкування і так далі [4, c. 22-25].

1.2 Психологічні особливості  дитини з повної сім'ї

Багато авторів - як класичні, так і сучасні - як найважливіша характеристика нормального розвитку особи розглядають розвиток автономії і індивідуації підлітка, тобто його незалежності від батьків, самостійності і відповідальності. Важливість даного аспекту особового розвитку підкреслювали ще класичні автори - E. Фромм, Д. Юнг, А. Адлер, В. Франкл і ін. [1, c. 44-49] Наприклад, Е. Фромм вважав, що будь-які форми людської активності повинні породжуватися самою людиною, а не гетерономною, зовнішньою по відношенню до неї силою; Е. Фромм підкреслював, що "продуктивні схеми орієнтації і поклоніння" формуються при активній участі самої людини. На думку К. Юнга, нормальний розвиток особи пов'язаний з процесом індивідуації, тобто самостановлення і самовдосконалення людини, коли людина живе сама, вільно і самостійно організовуючи своє життя і несучи за неї відповідальність, оволодіваючи впливом сфери несвідомого.  А. Адлер при описі мети і процесу психотерапії особливо підкреслював важливість активності самої людини у формуванні власної нормальної особи. Встановлення гармонійного відношення між прагненням до особистої переваги і відчуттям спільності, на думку А. Адлера, можливо при активній, свідомій і розумній участі самої людини. В. Франкл вважав, що нормальний розвиток особи припускає усвідомлення самою людиною відповідальності за свідомість свого існування; осмислена позиція по відношенню до власного життя повинна формуватися виключно самостійно.

Ф. Райс і інші сучасні автори розглядають індивідуацію і автономію як основні складові розвитку особи в підлітковому віці. При цьому під індивідуацією мається на увазі процес, при якому підліток поступово віддаляється від батьків, стаючи самостійною особою. Індивідуалізація включає процес самосвідомості і самоідентифікації серед інших. При переході від дитинства до зрілості підліток потребує певної автономії і самоідентичності, щоб мати можливість прийняти на себе обов'язки дорослої людини [30, c. 71-74].

Процес індивідуації може протікати в здоровій або хворобливій формі. Порівняльне дослідження Д. Деніелс здорового і хворого процесу індивідуації показало, що підлітки з нормальною індивідуацією знаходять самосвідомість дорослої особи, залишаючись в той же час функціональними членами сім'ї. Також їм властиве усвідомлення життєвих цінностей і прагнення до самостійності [60; c. 30].

Автономія розуміється Ф. Райсом як незалежність, або свобода, підлітка. Автор виділяє два аспекти автономії: поведінковий (отримання незалежності і свободи в тій мірі, щоб діяти і ухвалювати рішення самостійно, без зайвого керівництва ззовні) і емоційний (звільнення від емоційних уз, що пов'язують дитину з батьками). Дослідження показують, що в підлітковому віці різко зростає прагнення до поведінкової автономії, причому в певних ситуаціях підлітки наполегливо домагаються права самостійно ухвалювати рішення (наприклад, при виборі стилю одягу або кола спілкування), але в той же час підкоряються керівництву батьків в серйозних питаннях (наприклад, що стосуються освіти). Як пише Ф. Райс, підлітки потребують таких батьків, які надають їм свободу не відразу і в повному об'ємі, а поступово - у міру того як вони вчаться користуватися нею. Підлітки хочуть мати право робити власний вибір, проявляти свою незалежність, сперечатися із старшими і нести відповідальність за свої слова і вчинки, проте повна свобода їм не потрібна. Повна свобода, надана дуже швидко, може сприйматися дитиною як відторгнення від сім'ї; у нього може з'явитися відчуття тривоги, оскільки він не знає, як скористатися цією свободою.

Перехід до емоційної автономії в підлітковому віці не такий драматичний, як до поведінкової, і багато що при цьому залежить від поведінки батьків. Домінування батьків і культивування в дитині відчуття залежності від них, аж до дорослого віку, перешкоджає формуванню соціальної зрілості у підлітка, який зростає інфантильним, тобто нездібним самостійно ухвалювати рішення і сприймати себе як дорослої і самостійної людини. У протилежній ситуації - при емоційному відторгненні - підлітки не отримують ніякої емоційної підтримки з боку батьків. На думку Ф. Райса, в даному питанні, як і в багатьох інших життєвих ситуаціях, необхідно знайти "золоту середину" [30, c. 40-42].

Дослідження Olson показало, що "надроз’єднані" і занадто тісно зв'язані сім'ї "функціонують" гірше, ніж ті, що виявилися ближчими до середини за шкалою згуртованості сім'ї ("збалансовані", "урівноважені" сім'ї).

Згуртованість сім'ї характеризує той ступінь, в якому її члени об'єднані або, навпаки, роз'єднані. Ті сім'ї, які розташовуються на протилежних краях шкали, що оцінює згуртованість, - тобто побудовані на дуже тісних зв'язках або повністю роз'єднані, - є менш функціональними, ніж ті, що розташовуються приблизно на середині шкали. Згуртованість сім'ї найбільш велика, коли діти ще малі, і поступово знижується, у міру того як підлітки дорослішають і стають самостійними дорослими людьми. У міру дорослішання підлітків дистанція в їх відносинах з батьками збільшується; причому у хлопців це відбувається швидше, ніж у дівчат.

Таким чином, коли дитина досягає підліткового віку, сильна згуртованість сім'ї може перешкоджати розвитку процесу індивідуації у підлітка. Як показують дослідження, найнижча згуртованість сім'ї доводиться на період, коли діти досягають перехідного віку. Це пояснюється прагненням підлітків до самостійності, вироблення власного стилю життя, що пов'язане з процесом індивідуації. Також показано, що, чим старше діти, тим більше дистанція між ними і батьками; це підтверджує існування у підлітків потреби в самостійності і незалежності, у власному життєвому просторі. Ларсон і Лоу виявили, що дистанція у відносинах між підлітками старшого віку і їх батьками приблизно на 70% більше дистанції між батьками і молодшими підлітками. Ф. Райс робить висновок, що найбільша згуртованість в сім'ї повинна бути в період, коли діти ще не досягли перехідного віку. Коли ж діти стають підлітками, близькість між членами сім'ї повинна поступово слабшати, щоб встановилися збалансовані відносини, сприяючі ідентифікації особи підлітків і подальшому розвитку їх в повноправних дорослих людей [26, 54-58].

N.J. Cobb розглядає досягнення автономії  як одну з найбільш важливих  проблем, що встають перед молодшими  підлітками. Автономія має на  увазі незалежність і відповідальність  за власні вчинки; більша участь  в ухваленні рішень. В процесі  переходу від підліткового віку до юнацького кількість самостійно ухвалених рішень поступово збільшується; а кількість рішень, прийнятих спільно з батьками або ж тільки батьками, зменшується з віком. Дані тенденції яскравіше виражені у хлопчиків, чим у дівчаток.

Як показали Bartle, Anderson & Sabatelli, батьківський стиль, особливо материнський, - украй важливий чинник формування автономії у дівчаток. Для хлопчиків же найважливішою детермінантою збільшення незалежності є вік.

Батьки можуть або сприяти, або перешкоджати зростанню автономії. У відповідь на прагнення підлітків отримати право голосу і можливість впливати на батьківські рішення, що стосуються їх, деякі батьки здатні перейти до покладання на своїх дітей все більшої відповідальності; інші ж негативно реагують на прагнення підлітків до більшої автономії. Чим менше в сім'ї відбувається конфліктів, тим більше підлітки просуваються у напрямку до психологічної зрілості.

Як пише N.J. Cobb, в процесі індивідуації підлітки повинні позбавитися від одного з найбільших досягнень свого дитинства: їм належить "розібрати і побудувати наново психологічну структуру, в якій вони перебували в дитячому віці". Оскільки діти молодшого віку некритично сприймають погляди і способи поведінки своїх батьків, підліткам необхідно провести переоцінку засвоєних переконань і цінностей, щоб розібратися, які з них насправді належать підліткові, а які - його батькам. Автор припускає, що опора на своїх батьків - це єдиний спосіб для дитини відчути в собі сили для самостійної діяльності і дослідження миру. Те, що було засвоєне в дитинстві і забезпечувало автономію дитини в цьому віці, повинне бути подолане підлітком ради подальшого розвитку, і цей процес носить назва індивідуації [42, c. 14].

Warner вважає, що процес індивідуації  розвивається, коли підлітки самостійно ухвалюють рішення, а потім "продовжують жити з наслідками цих рішень", причому найважливіше рішення, з ухваленням якого стикаються всі підлітки, пов'язане з тим, хто, власне, ухвалюватиме рішення. Даний процес має на увазі навчання в реальних життєвих ситуаціях: підлітки навчаються, діючи і відчуваючи на собі наслідки власних дій. Їм належить зробити відкриття того, що "ти - єдиний, хто може ухвалювати рішення в твоєму житті, і що більше когось винити або хвалити окрім самого себе". А щоб зрозуміти це, підлітки повинні бути готові розлучитися зі своїми старими переконаннями.

В процесі індивідуації підлітки намагаються зберегти відчуття тотожності між своїм внутрішнім "Я" і тим, що вони означають для інших. Знов виникаючі ототожнення повинні мати безперервний зв'язок з передуючими, а також дозволяти будувати плани на майбутнє. Молоді люди, які успішно розсортували свої і батьківські погляди і переконання, можуть підтримувати близькі відносини з батьками, відчуваючи себе при цьому комфортно і не боячись втратити свою власну індивідуальність. Ця близькість з батьками є важливим чинником, що забезпечує цілісність життя хлопців і дівчат. Підліткам не потрібно відкидати старі взаємини або переймати абсолютно нові життєві стилі для того, щоб стати самими собою. В той же час, індивідуація має на увазі і зростаючу незалежність від батьків, і позитивне відношення до власної незалежності [35, c. 20-29].

Дослідники виділили параметри внутрішньо сімейної взаємодії, принципово важливі для індивідуації підлітків: 1) індивідуальність - здатність мати і висловлювати свою власну думку і бачити, чим ти відрізняєшся від інших; 2) відчуття спорідненості (connectedness) - відображає відвертість людини чужим думкам і пошана чужих поглядів.

Для індивідуації підлітків однаково важливо, щоб вони відчували як свою спорідненість з іншою особою, так і відмінність від неї. Дослідники індивідуації припускають, що підлітки, що досягли високих рівнів індивідуації, можуть залишатися в близьких відносинах зі своїми батьками, не відчуваючи при цьому втрати власної індивідуальності. Підлітки, які можуть відчувати свою особливість в порівнянні з іншими членами сім'ї, мають велику свободу для розвитку своєї власної точки зору. Але навіть в цьому випадку їх роздуми відбуваються в контексті емоційного переживання відчуття спорідненості, яка створює упевненість, що дозволяє розглядати різні ідеї.

Дослідження показують, що підлітки з високим рівнем індивідуації походять з сімей, члени яких ясно розуміють відмінності між собою і, проте, відчувають спорідненість один з одним. При зіткненні з проблемою вони не сприймають її як ту, що має тільки одне рішення і здатні протягом довгого часу розходитися в думках, зберігаючи при цьому хороші взаємини. Кожна людина в такій сім'ї дуже уважно ставиться як до своєї власної позиції, так і до позицій інших.

Підлітки з низьким рівнем індивідуації зазвичай походять з сімей, члени яких уникають розбіжностей між собою і настільки чуйні до чужих думок, що не здатні скласти власну думку, відмінну від інших.

D. Bell і L. Bell підкреслюють важливість розвитку самосвідомості підлітків, а також наявність підтримки у сім'ї, для розвитку індивідуації. Самосвідомість сприяє точнішому сприйняттю підлітками як самих себе, так і інших людей [51, c. 37].

1.3 Психологічні особливості дитини з неповної сім'ї, трудності соціалізації

Оскільки розлучення стає все більш поширеним явищем, особливої важливості набуває питання про його вплив на підлітків. На думку багатьох лікарів-психіатрів і психологів, розлучення батьків є головною негативною подією в житті підлітка, причиною невпевненості і травмуючих переживань. Перша емоційна реакція підлітка на розлучення батьків може включати потрясіння, страх, тривогу, невпевненість в майбутньому, гнів і роздратування, відчуття власної провини за те, що трапилося, необхідність пристосовуватися до відсутності одного з батьків, засмучення і печаль, ревнощі і образу. Проте наслідки розлучення позначаються на дитині досить довго, виявляючись навіть в перші роки його дорослого життя.