Оваріектомія і оваріогістеректомія. Анатомо-топографічні дані. Показання, техніка операції та можливі ускладнення

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет ветеринарної медицини

Кафедра хірургії ім. І.О.Поваженка

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

 

На тему:

“Оваріектомія і оваріогістеректомія.

 Анатомо-топографічні дані. Показання, техніка операції та можливі ускладнення.”

 

 

 

Виконав студент

факультету ветеринарної медицини

ІІІ курсу, 8 групи

 

 

 

 

 

Київ-2003

 

Зміст

Вступ

1. Анатомо-топографічні дані черевної  та тазової порожнини

1.1.1. Черевна порожнина

1.1.2. Тазова порожнина

1.1. Особливості тазової порожнини та розташованих у ній органів кобили.

1.2. Особливості тазової порожнини та розташованих у ній органів дрібної та великої рогатої худоби.

1.3. Особливості тазової порожнини та розташованих у ній органів у свиней.

1.4. Особливості тазової порожнини та розташованих у ній органів у сук та кішок.

2.  Оваріектомія і оваріогістеректомія  у свиней

2.1. Показання

2.2. Підготовка тварин, знеболення  і фіксація

2.3. Техніка операції і післяопераційний  догляд

3. Оваріектомія і оваріогістеректомія  у корів і телиць

3.1. Показання 

3.2. Підготовка тварин, знеболення  і фіксація 

3.3. Техніка операції і післяопераційний  догляд

3.3.1 Черезочеревинний доступ з  боку голодної ямки.

3.3.2. Доступ із застосуванням  дорсальної колпотомії

3.3.3. Доступ із застосуванням  вентральної колпотомії

4. Оваріектомія і оваріогістеректомія  у кобил

4.1. Показання 

4.2. Підготовка тварин, знеболення  і фіксація 

4.3. Техніка операції і післяопераційний  догляд

5. Оваріектомія і оваріогістеректомія  у сук і кішок

5.1. Показання 

5.2. Підготовка тварин, знеболення  і фіксація 

5.3. Техніка операції і післяопераційний  догляд

5.3.3. Техніка проведення класичної оваріоектомії (за допомогою медіанного розрізу – по білій лінії)

5.3.4. Техніка виконання удосконаленої оваріоектомії (з боковою лапаротомією в ділянці правої здухвини)

5.3.5. Гітеректомія у сук і кішок

6. Можливі ускладнення

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Оперативна хірургія – наука, яка вивчає правила і способи виконання хірургічних операцій. Як навчальна дисципліна вона дає теоретичні основи і прищеплює технічні навички хірургічного оперування тварин. Провідним моментом оперативної хірургії, який забезпечує успіх операції, є техніка її виконання. Водночас хірургічну операцію не можна вважати лише місцевим втручанням, оскільки вона охоплює весь організм в цілому, що вказує на тісну взаємодію оперативної хірургії як науки з іншими дисциплінами: анатомією, фізіологією, патологічною фізіологією, фармакологією. Ветеринарна оперативна хірургія, використовуючи і вдосконалюючи способи і методи оперативних втручань, накреслюючи шляхи обґрунтованої розробки нових операцій, вирішує конкретні господарські завдання, а саме: відновлення у найстисліші строки втраченої або зниженої продуктивності тварин і наступне підвищення її; поліпшення або відновлення робочих властивостей тварин; сприяння найшвидшому відтворенню стада; якісне і кількісне поліпшення м’ясної, вовнової і молочної продуктивності тварин.

Хірургічна операція (від лат. оpera – дія) являє собою сукупність механічних впливів на орган і тканини переважно з лікувальною чи діагностичною метою. Виходячи з господарських потреб окремі операції виконують і на здорових тваринах. Йдеться насамперед про кастрацію самців і самок для відновлення або підвищення продуктивності і господарської цінності. Винятком є оперування з гуманних міркувань, з метою фізіологічного експерименту, а також для покращення екстер’єру.

Кожній операції передує діагноз, який ставлять на основі ретельного клінічного, а іноді і рентгенологічних, лабораторних та інших спеціальних досліджень.

 Показання до операції можуть  бути абсолютними – indicatio vitalis (наприклад, злоякісне новоутворення, випадання нутрощів, зміщення і защемлення внутрішніх органів, гостра непрохідність дихальних шляхів, кровотеча, пневмоторакс, тимпанія рубця, сичуга, сліпої кишки, закупорка сечовивідних шляхів) і відносними, коли можна не оперувати, щоб не завдавати шкоди здоров’ю тварини (доброякісне новоутворення, незащемлена грижа тощо). [1, 2]

Протипоказання до операції зумовлюються загальним станом тварини в даний момент. Це можуть бути вік, схуднення, загострення процесу, неоперабельність через великі ураження, великий строк вагітності або стан статевої охоти. Операції не можна виконувати до зняття карантину в господарстві, неблагополучному щодо гостро інфекційного захворювання, властивого тваринам певного виду (бешиха і чума свиней, сибірка та ін). Виняток становлять лише невідкладні випадки, що потребують екстреного втручання. При цьому операція повинна бути виконана з дотриманням усіх правил  особистого захисту і запобігання поширенню захворювання. Масових операцій слід уникати в господарствах. Які не мають належних умов для післяопераційного утримання тварин. Не можна оперувати тварин перед їх перегоном або в період масових профілактичних щеплень (оперують не раніше як за два тижні до щеплень і через такий самий строк після їх закінчення).

Будь-яка операція, пов’язана з ризиком для тварин, повинна виконуватись за згодою юридичного власники тварини або його представника (голови колгоспу, директора держгоспу або іншої довіреної особи власника тварини). Якщо йдеться про тварину, що є суспільною або державною власністю, то лікар, усвідомлюючи необхідність операції, зобов’язаний наполягти на її виконанні, а у невідкладних випадках оперувати, не чекаючи згоди. У всіх сумнівних і важких випадках треба скликати консиліум.

Перед проведення операції необхідно ретельно продумати і скласти її план.  Оскільки в більшості випадків оперувати можна різними способами, то для конкретного випадку вибирають найбільш придатний – modus operandi. Залежно від цього передбачають спосіб фіксації тварини, метод знеболювання, необхідний інструментарій, особливості етапів операції, враховують можливі ускладнення, способи запобігання їм. Однією з необхідних умов успішної роботи ветеринарного лікаря є суворе дотримання правил асептики і антисептики для запобігання розвитку інфекції. Враховуючи можливі шляхи зараження, необхідно дотримуватись основного закону асептики: все, що контактуватиме з поверхнею рани, має бути знезараженим: руки хірурга, інструменти, шовний і перев’язочний матеріал, ділянки тіла, що прилягають до області оперування (обробка операційного поля); і здійснювати лікувально-профілактичні заходи місцевої і загальної дії, спрямованих на знищення мікроорганізмів у рані, іншій патологічній ділянці чи організмі в цілому, на переривання чи ослаблення інфекційного процесу в організмі – механічна, фізична, хімічна і біологічна антисептика.

Операції поділяють на дві основні групи: криваві, що супроводжуються порушенням цілісності шкіри, слизових оболонок і кровотечею із судин, та безкровні, при яких цілісність зовнішніх покривів не порушується (вправлення вивихів, зондування, катетеризація, накладання пов’язок тощо).

 Залежно від мети розрізняють  операції      лікувальні, діагностичні, економічні (виконують  виключно за господарськими  показаннями  – наприклад, кастрація); експериментальні (виконують для створення моделей  хвороб з метою фізіологічних  експериментів при вивченні життєдіяльності  організму або функцій його  окремих органів).

Серед лікувальних операцій за їх терміновістю виділяють екстрені, термінові і нетермінові.

Екстрені операції виконують при наявності загрози життю (асфіксія, кровотеча, защемлення або випадання нутрощів, тимпанія рубця тощо). Термінові операції показані в тих випадках, коли відкладання Ії на тривалий час  може призвести до швидкого розвитку захворювання.. Йдеться в першу чергу про злоякісні новоутворення, оскільки їх розвиток може спричинити появу метастазів. Нетермінові  (планові) операції проводять з таким розрахунком, щоб не завдати шкоди здоров’ю тварини і максимально врахувати інтереси господарства. 

 За своїм характером операції  можуть бути радикальними (від  лат. radix – корінь), тобто повністю усувати причину хвороби, і паліативним – (від лат. palliates – одягнений у плащ, прихований), які повинні тимчасово полегшити стан хворого усуненням або зменшенням небезпечного чи важкого симптому хвороби, щоб продовжити життя і використання господарських цінностей тварини. До останніх належить трахеотомія (при непрохідності верхніх дихальних шляхів, яку неможливо усунути), невротомія (вирізування частини нерва для усунення болючості на певній ділянці кінцівок і пов’язаної з нею кульгавості), видалення рідини при водянці та ін.

Коли оперують на неінфікованих органах і тканинах, операцію називають асептичною, або чистою; в решті випадків операції є гнійними. Існують також операції  пластичні (для виправлення форми, відновлення протяжності і функцій пошкоджених органів і тканин) і косметичні (для поліпшення зовнішнього вигляду тварин – наприклад, ампутація вушних раковин і хвоста у собак тощо).

Більшість операцій виконують  в один прийом, але якщо тварина слабка, існує загроза сильні кровотечі, розвитку шоку та інших ускладнень, іноді оперують у два прийоми. Такі операції називають двомоментними.

Виконання будь-якої операції складається з трьох  послідовних дій: оперативного доступу, оперативного прийому і заключного етапу. Оперативний доступ передбачає оголення ураженого органа або паталогічного осередка, порушенням цілісності покривів, стінок порожнин. Доступ має буту раціональним, щоб при мінімальному пошкодженні тканини розріз забезпечував оптимальні умови для огляду і необхідних дій на органі. Для більшості операцій визначені положення і характер оперативного доступу. Однак в окремих випадках (при зміщенні внутрішніх органів, наявності паталогічних осередків  у місцях підходу до ураженого органа) вибір раціонального доступу нерідко ускладнений. За цих умов необхідно врахувати всі умови оперування, зміни анатомо топографічних відношень у вигляді операції (зміщення сичуга при його здутті, зрощення оболонок сім’яникового мішка, обширні новоутворення  або зрощення в черевній порожнині). Питання про вибір оперативного доступу вирішується в загальному плані операції. Оперативний прийом – власне втручання на певному органі, яке вимагає максимальної обережності, щоб запобігти серйозним порушенням життєдіяльності органа і організму в цілому.  Це зобов’язує хірурга мислити фізіологічно, а оперувати анатомічно. Нерідко оперативний доступ і оперативний прийом становлять єдине ціле (розтин абсцесу, нориці, розширення рани). Заключний етап операції – накладання швів, пов’язок, введення дренажу, іноді спеціальне підковування. [1, 2, 5, 7, 8, 9, 10]

 

 

Розділ 1. Анатомо-топографічні дані черевної та тазової порожнини.

1.1.1. Черевна  стінка. (Мал. 1, 2)

М'язи живота — musculi abdominis — це порівняно тонкі м'язові пластинки, що закінчу-ються апоневрозами.

Прямий м'яз живота не має апоневроза. Решта м'язів живота охоплюють його своїми апоневрозами, утворюючи піхву прямого м'яза живота — vagina musculi recti abdominis. Вони розміщені пошарово так, що пучки м'язових волокон кожних двох м'язів перехрещуються майже під прямим кутом. Ці м'язи формують нижню та бічні стінки порожнини живота.

Апоневрози м'язів живота з'єднуються на серединній білій лінії — Linеа alba, що проходить від груднини до краніальної лобкової зв'язки. В ділянці білої лінії у плода є пупкове кільце — anulus umbilicalis, через яке прохо-дять пупкові судини. Після народження кільце заростає.

Мал 1. М'язи черевної стінки собаки:

1 — m. obliquus ext. abdominis; 1' —його апоневроз; 2 — m. obliquus int. abdominis; 2і — його апоневроз; 2" — частина апоневроза, що формує внутрішній листок піхви прямого м'яза живота; 3 — m. transversus abdominis; 4 — m. rectus abdominis; 5 — lig. inquinalae; 6 — fascia transversalis; 7 — a., v. testicuiaris в пахвинному каналі; S — m. cremaster

Зовнішній косий м'яз живота — m. obliquus externus abdominis — зовні вкритий глибокою фасцією тулуба — fascia trunci profunda (жовтою оболонкою живота) — і поверхневою фасцією тулу ба — fascia trunci saperficialis — з шкірним м'язом тулуба — m. cutaneus trunci. Він починається окремими зубцями м'язисто на реберній стінці між зубцями вентрального зубчастого м'яза грудної клітки і на грудопоперековій фасції, має каудовентральний напрям пучків м'язових волокон і в ділянці бічної поверхні черевної стінки переходить в апоневроз, який у травоїдних тварин значно розширюється. Апоневроз закінчується на білій лінії живота, на передлобковому сухожилку — tendo prepubicus — і на пахвинній зв'язці — ligamentum inquinale, що тягнеться від зовнішнього кута клубової кістки до краніальної лобкової зв'язки. Між частиною апоневроза, що закінчується на пахвинній зв'язці, і частиною, що закінчується на передлобковому сухожилку, є щілина — зовнішнє пахвинне кільце — anulus inquinalis superficialis, в якому пахвинна зв'язка формує латеральну ніжку — crus laterale — цього кільця, а передлобковий сухожилок — його медіальну ніжку — crusmediale.

 

Мал.2.Схематичне зображення піхви прямого м'яза живота:

Зліва — коня; Б — собаки; В — співвідношення перед пупком; Г — позаду пупка; 1 — m. transversus abdominis; 1' — його апоневроз; 2 — m. obliquus int. abdominis; 2' — його апоневроз; 2' — відщеплення апоневрозу, що стає внутрішнім і 2'" — зовнішнім листками піхви прямого м'яза живота; 3 — m. obliquus ext. abddminis; 3’ — його апоневроз; 4 — внутрішній листок піхви; 5 — зовнішній листок піхви; 6 — m. rectus abdominis; 7 — linea alba; 8 — довгі м'язи спини; 9 — вентральні м'язи попереку; 10 — fascia transversalis; 11 — peritoneum; 12 — поперечний розпил поперекового хребця; 13 — fascia trunci prof.; 14 — fascia thoracolumbalis

 

У травоїдних тварин зовні м'яз вкритий жовтою оболонкою живота — tunica flava abdominis, багатою на еластичні волокна, у свиней оболонка незначна, у собак її немає. [3]

Внутрішній косий м'яз живота — m. ablfquus internus abdominis — розміщений під попереднім м'язом. Починається на маклаку, пахвинній зв'язці, грудопоперековій фасції, має краніовентральний напрям волокон, які віялоподібно розходяться, переходять в апоневроз, що зростається з апоневрозами зовнішнього косого й поперечного м'язів живота, формуючи піхву для прямого м'яза живота, закінчується на білій лінії. Найбільш дорсально розміщені й краніально спрямовані м'язові волокна об'єднані під назвою «реберно-клубова ніжка», що закінчується на останньому ребрі.

Задній вільний край косого внутрішнього м'яза живота обмежує разом з пахвинною зв'язкою щілину — глибоке пахвинне кільце — anulus inquinalis profudus.

Глибоке й поверхневе пахвинні кільця з'єднуються між собою, обмежуючи отвір у черевній стінці, пахвинний канал — canalis inquinalis. Через цей канал у самців і сук проходить відросток піхвової оболонки — processus vaginalis. Він складається з поперечної фасції — fascia transversa — і очеревини — peritoneum, що формують мішок, у якому знаходяться сім'яник, а у сук — жир і зв'язка. Збоку від піхвового відростка проходить відщеплений від внутрішнього косого м'яза живота м'яз — підіймач сім'яника — l. cremaster. У пахвинному каналі проходять також сім'япровід, судини й нерви сім'яника, що становлять основу сім'яного канатика.

Поперечний м'яз живота — m. transversus abdominis — є третім шаром у стінці живота, зсередини вкритий поперечною фасцією і пристінним листком очеревини. М'яз бере початок зубцями на поперечних відростках поперекових хребців і на внутрішній поверхні хрящів несправжніх ребер, вклинюючись між зубцями діафрагми, переходить в апоневроз, що зростається з поперечною фасцією та внутрішнім листком піхви прямого м'яза живота, і закінчується на білій лінії. У собак у каудальній черевній ділянці апоневроз поперечного м'яза живота утворює зовнішній листок піхви прямого м'яза.

Прямий м'яз живота — m. rectus abdominis — це міцний, плоский м'язовий тяж з поздовжнім (сагітальним) напрямом волокон. Починається зовні на стернальних ребрах п'ятьма-шістьма сухожилковими зубцями і закінчується на лобковій краніальній зв'язці, відділений від м'яза протилежного боку білою лінією. По своєму ходу м'яз має у жуйних — 5, у коней — 9-11, у свиней — 7-9, у собак — 3-6 сухожилкових перетинок, що збільшують фізіологічний поперечник м'яза. Волокна прямого м'яза живота відносно волокон поперечного м'яза живота розміщуються під прямим кутом.

У коней від кінцевого сухожилка прямого м'яза живота відщеплюється зв'язка, що проходить вентрально по краніальній гілці лобкової кістки і спрямовується до колінного суглоба. Це — додаткова зв'язка кістки стегна — ligamentum accessorius ossis femoris.

Піхва прямого м'яза живота — vagina musculi recti abdominis — утворена в ділянці черевної стінки апоневрозами решти трьох м'язів живота, а також глибокими фасціями тулуба й поперечною фасцією. Зовнішній листок піхви у жуйних, коней і свиней утворений апоневрозами зовнішнього і внутрішнього косих м'язів живота та глибокою фасцією тулуба, що зростаються між собою; внутрішній листок — поперечною фасцією й апоневрозом поперечного м'яза живота, що також зростаються між собою.

У собак апоневроз внутрішнього косого м'яза живота розщеплюється в краніальній черевній ділянці на два листки, один з яких є зовнішнім, а другий — внутрішнім листком піхви прямого м'яза. В каудальній черевній ділянці у с черевній ділянці у собак піхва прямого м'яза також має особливості порівняно з іншими тваринами. Зовнішній листок утворений зрощенням апоневрозів решти черевних м'язів, а внутрішній — лише поперечною фасцією. В середній черевній ділянці співвідношення листків таке саме, як і в інших тварин.

М'язи живота беруть участь у формуванні стінки живота, їх скорочення зумовлює стиснення нутрощів та їх вмісту, згинання хребта, а також фізіологічні відправлення — сечовипускання, дефекацію, пологи та акт видиху. [3, 8]

 

 

1.1.2. Тазова  порожнина. (Мал. 4)

 

Межі: передня – термінальна лінія – linea terminalis – прямує від крижової кістки по краніальному краю її крил і потім по клубово-лобковому гребеню до лобкового склепіння. Задня – вихід з тазу, обмежена вентрально сідничною дугою, латерально – заднім краєм крижово-сідничної зв’язки и дорсально – четвертим хвостовим хребцем. Стінки тазової порожнини утворені тазовими кістками, крижово-сідничною зв’язкою та вентральною поверхнею крижової кістки, а також тіл хвостових хребців. Порожнина тазу має форму воронки, своєю основою оберненої до черевної порожнини.

Близько 2/3 тазової порожнини займає пряма кишка, яка прилягає дорсально до вентральної поверхні крижової кістки та початкової частини хвостового відділу хребта, а вентрально – до верхньої поверхні тіла матки та піхви. Прямокишково-маткове віп’ячування черевної стінки – excavatio rectouterina (між прямою кишкою та маткою) – досягає приблизно рівня середини крижової кістки.

До статевих органів самок належать: яєчники, в яких утворюються жіночі статеві клітини (яйцеклітини) і статеві гормони; маткові труби (яйцепроводи) — сприймають яйцеклітини і переміщують їх у матку; матка — призначена для розвитку плода; піхва — є органом парування та родовим шляхом; присінок піхви — є продовженням піхви; зовнішні статеві органи. (Мал. 3)

  Піхва – vagina – лежить вентрально від прямої кишки та дорсально від сечового міхура. Більша частина піхви знаходиться в зачеревному просторі, і тільки передня її частина вкрита очеревиною. Піхва зв’язана з прямою кишкою, оточуючими органами та стінками тазової порожнини пухкою сполучною тканиною. Очеревина вкриває дорсальну стінку піхви на протязі 10-12 см, а вентральну – тільки на 3-4 см. Внаслідок цього медіальний розріз дорсальної стінки склепіння піхви забезпеує оперативний доступ до органів черевної порожнини, зокрема до яєчників при кастрації кобил.

Піхва поділяється на присінок, власне піхву та склепіння.

Присінок – vestibulum vaginae – починається статевою щілиною, утвореною статевими губами. У вентральному куті статевої щілини розташований клітор. Присінок складає біля 1/3 усієї піхви і відмежовується у молодих тварин від власне піхви поперечною складкою – дівочої перетинкою – hymen. Висота її складає на вентальній стінці піхви 5-15 см, латерально поступово зменшується; на дорсальній стінці вона відсутня (інколи буває слабко виражена). На вентральній стінці, безпосередньо позаду дівочої перетинки знаходиться зовнішній отвір сечовивідного каналу самиць - orificium urethrae externum, а позаду нього – два ряди вихідних отворів вентральних присінкових залоз, розташованих кутом, відкритим у краніальному напрямку.

На цьому ж рівні на бічних стінках присінку помітна група отворів дорсальних присінкових залоз. Присінок піхви вкритий тонкою слизовою оболонкою блідорожевого кольору, яка утворює поздовжні та поперечні складки.

Власне піхва – vagina propria – відмежована попереду шийкою матки, а позаду – дівочою перетинкою. Вертикальне розміщення щілини присінку піхви переходить у горизонтальне розміщення просвіту власне піхви на рівні дівочої перетинки. Слизова оболонка власне піхви не має залоз і вкрита поздовжніми складками.

 

Мал.3. Будова статевих органів:

І – корови; ІІ – суки; ІІІ – кобили; ІV –свині:

1 – яєчник; 2 – яйцепровід; 2’  – лійка; 3 – ріг матки; 4 – тіло  матки; 5 – шийка матки; 6 – піхва; 7 – присінок піхви; 8 – клітор; 9 – зовнішній сечовидільний отвір; 10 – соромітні губи; 11 – великі  присінкові залози; 11’ – розрізана  залоза; 12 – артерія та вена  яєчника та матки; 13 – широка  маткова зв’язка; 14 – карункули; 15 – отвори гартнерових проток; 16 – зовнішній матковий отвір; 17 – матково-піхвовий отвір; 18 – сечовий міхур; 19 – яєчникова сумка; 20 – малі присінкові залози.

 

Склепіння піхви – fornix vaginae – являє собою передній відділ піхви, що охоплює піхвову частину шийки матки.

Нерви: pl. hypogastricus, n. pudendus. Судини: a. uterina. [3, 4, 5, 6]

 

Матка – uterus – являє собою добре розвинутий порожнистий орган. У свійських тварин вона дворогого типу — uterus bicornus. Основу матки становить непарне, дещо сплющене зверху вниз тіло — corpus uteri — з порожниною всередині. Остання добре виражена у кобили і слабко у свині. Тіло матки краніально продовжується в парні роги матки — cornua uteri, форма і розмір яких у тварин значно різняться. Дуже довгі роги матки у свині. Тіло матки, звужуючись у каудальному напрямі, переходить у непарну шийку матки — cervix uteri.

У стінці матки розрізняють три оболонки: слизову, м'язову й серозну.

Слизова оболонка матки — endometrium — вистелена циліндричним епітелієм з окремими війчастими клітинами, рух війок спрямований у бік піхви. У слизовій оболонці міститься багато маткових залоз — gll. uterinae, які виділяють секрет для живлення зародка. Залози в матці розміщені нерівномірно, у корови вони в основному в рогах.

Мал.4. Топографія органів розмноження:

А – корови; Б – кобили; 1 – яєчник; 2 – маткова труба; 3 – роги матки; 4 – тіло матки; 5 – шийка матки; 5'–; 5'' –  зовнішній матковий отвір; 6 - широка маткова зв’язка; 7 – піхва; 8 – пряма кишка; 9 – сечовий міхур; 10 –стискач соромітних губ; 11 - присінкові кавернозні тіла; 12 – зовнішні статеві органи; 12' – соромітна щілина; 12'' – дорсальна і вентральна спайка губ; 13 – нирка; 14 – сечовід; 15 – аорта; 16 – сечівників м’яз; 17 -  артерія і вена яєчника і матки; 18 – анальний отвір; 19 – зовнішній сфінктер ануса; 20 – підіймач ануса; 21-стискач присінка;22 – прямокишково-хвостовий м’яз.

 

У слизовій оболонці невагітної матки відбуваються складні циклічні зміни. Перед овуляцією вона дуже проліферує.

М'язова оболонка матки — myometrium — значно розвинута і надає матці потовщеного вигляду. Вона складається з трьох шарів непосмугованої м'язової тканини: зовнішнього — поздовжнього і внутрішнього — колового. Волокна останнього особливо розвинуті в ділянці шийки, де утворюють добре розвинутий стискач. Між шарами м'язової тканини міститься судинний шар — stratum vasculosum.

М'язова оболонка відіграє важливу роль у виведенні плода з матки під час родів.

Серозна оболонка матки — perimetrium — з боків матки переходить у парну широку маткову зв'язку — lig. uteri latum, яка підвішує цей орган до хребта. На латеральній поверхні зв'язки, в спеціальній складці, проходить кругла зв'язка матки — lig. teres uteri. Між листками зв'язки знаходяться непосмуговані м'язові клітини. В широкій матковій зв'язці до матки підходять маткові артерії — аа. uterinae. Широкі маткові зв'язки під час вагітності розтягуються, м'язові волокна потовщуються, а діаметр судин збільшується в 4—5 разів. Відбувається додаткова васкуляризація тканин матки. Під час вагітності в стінках матки міститься велика кількість крові (застійна гіперемія) і серозної рідини. Маса вагітної матки збільшується у кобили в 15 разів, у корови — в 12, у вівці й кози — в 10, у свині — в 20 разів.

 Шийка матки – collum uteri – являє собою міцне потовщення м’язової стінки матки довжиною 6-8 см. Всередині шийка має обмежений значними поздовжніми складками звужений канал, що відкривається в піхву зовнішнім матковим отвором, а в порожнину матки — внутрішнім отвором. Основу шийки матки становить сильний коловий шар м'яза. Шийка матки в звичайному стані закрита, всередині неї є слизова пробка, яка особливо щільна під час вагітності. Форма шийки матки у тварин різна. В одних тварин вона різко виступає в піхву (у кобили, корови, хижаків, оленів), в інших цього не спостерігається (у свині, вівці). Піхвова частина шийки матки вдається у піхву на 3-4 см і вкрита слизовою оболонкою. Вузький канал шийки розкривається тільки під час тічки та пологів. Через пряму кишку шийка матки добре прощупується на межі між середньою та передньою третиною дна тазової порожнини. [3, 6, 8]

 Тіло матки – corpus uteri – розміщений на передньому краї лобкових кісток і головним чином у черевній порожнині, зліва від тазової звивини великої ободової кишки. Довжина тіла матки – близько 20 см, ширина – 8-10 см. Дорсально воно доторкується прямої кишки, вентрально  - до сечового міхура, петель тонкого відділу кишечника та малої ободової кишки. Тіло матки вкрито вісцеральною очеревиною, яка продовжується дорсально на вентральну стінку прямої кишки, утворюючи прямокишково-маткове випинання – excavatio vesicouterina, - а вентрально – на дорсальну поверхню сечового міхура у вигляді матково-сечоміхурового випинання очеревини. Тіло матки у невагітному стані вигнуте в досальному напрямку і переходить краніально у два роги матки. У кобили тіло матки добре виражене, досягає 15 см у довжину. Роги матки відносно широкі, незначно вигнуті донизу. Закінчуються роги матки заокругленими кінцями, в які входять маткові труби. Шийка матки добре виражена, товста, втулкоподібно виступає в піхву. Слизова оболонка матки складчаста, з матковими криптами. Матка прикріплюється в ділянці від 3-го поперекового до 4-го крижового хребців.

 Роги матки – cornua uteri – відходять від її тіла приблизно на рівні входа у тазову порожнину (що відповідає рівню поперечної площини, яка проходить через обидва зовнішніх кута клубової кістки або дещо попереду них). Довжина кожного рогу 18-25 см. Роги вигнуті таким чином, що опукла сторона створюваної ними дуги обернена вентрально. Передній, дещо потовщений кінец кожного рогу досягає рівня 1-2-го поперекового хребця. Кінець лівого рога лежить медіо-дорсально від петель тонкого відділу кишечника і малої ободвої кишки, а правого – також медіо-дорсально від петель тонкого відділу кишечника і медіально від головки сліпої кишки. Після відділення від дна тіла матки правий ріг згинається спочатку краніо-латеро-вентрально, а потім дорсально. Він лежить між прямою кишкою і кінцем малої ободової кишки – з однієї сторони, та тазової звивиною великої ободової кишки та петлями тонкого кишечника – з іншої.

         Широка  маткова зв’язка – lig. uteri latum – частина парієтальної очеревини. Передній край зв’язки починається на рівні 3-4-го поперекових хребців від вентральної поверхні поперекових м’язів на 5-8 см латеральніше медіальної лінії і зливається з підвішуючою зв’язкою яєчників. Задній край зв’язки досягає середини тазової порожнини. Зв’язка охоплює своїми листками ріг матки, створюючи її серозний покрив. Кругла маткова зв’язка – lig. teres uteri – починається від тупого кінця рогу матки і пересікає вентральну поверхню широкої маткової зв’язки. В цих зв’язках розташовані судини, нерви та пучки гладенької та поперечно-смугастої мускулатури.

    Яйцепровід (Мал. 5) (маткова  труба) – tuba uterine, s. oviductus s. salpinx, s. tuba Falloppii – тонка, порожня, сильно звивиста парна трубка довжиною 20-30 см. Від її черевного отвору,який наивають воронкою яйцепроводу, починається відносно широка краніальна частина останнього – ампула. Матковий отвір дуже вузький і відкривається на невеликому підвищенні слизової оболонки внутрішньої поверхні кінця рогу. Маткова труба лежить у брижі, що е частиною широкої маткової зв'язки. Слизова оболонка маткової труби вкрита війчастим епітелієм. М'язова оболонка складається з не посмугованих м'язових волокон, скорочення яких сприяють просуванню яйцеклітин.

Довжина маткової труби найбільша у кобили — 14-30 см, у корови — 21-28, дещо менша у свині — 15-25, у дрібних жуйних — 14-16 та у суки — 4-10 см.

         Яєчник (Мал. 5, 6) – ovarium – парний орган овальної форми, досягає у кобил довжини 2-8 см (в залежності від фази статевого циклу). У молодих тварин яєчники дещо менші, ніж у дорослих, хоча в старості вони значно зменшуються. Зовні яєчник вкритий не серозною оболонкою (за винятком кобили), а поверхневим (зародковим) епітелієм.

Мал.5. Яєчник і маткові труби:

 І – корови; ІІ – свині; ІІІ – кобили; 1 – матка; 2 – роги матки; 3 – яєчник; 4 – маткова труба; 5 - матковий отвір; 6 - власна зв’язка яєчника; 7 – яєчникова сумка; 8 - брижа яєчника;  9 - широка маткова зв’язка.

 

Під епітелієм розміщена паренхіматозна (фолікулярна) зона — zona parenchimatosa, яка складається в основному з фолікулів, жовтих тіл та інтерстиціальних клітин. Це паренхіма яєчника. У сполучнотканинному остові судинної зони — zona vasculosa — проходять судини, нерви та непосмуговані м'язові клітини. У фолікулярній зоні знаходяться фолікули на різній стадії розвитку: первинні яєчникові фолікули та вторинні фолікули. Останні в міру дозрівання переміщуються з глибини до поверхні яєчника. Зрілі фолікули — пухирчасті (граафові міхурці) — folliculi ovarii vesiculosi — містять зрілі яйцеклітини.У корови фолікули досягають0,8-1,5 см у діаметрі, у вівці — 0,5-0,7, у свині — 0,8-1,1 см. Вони добре помітні на поверхні яєчника і виділяються на ній великими виступами (їх можна пропальпувати через пряму кишку). Пухирчасті фолікули лопаються, фолікулярна рідина виходить разом з яйцеклітиною. Цей процес називається овуляцією. Після овуляції в яєчнику на місці фолікула, що лопнув, протягом кількох днів формується жовте тіло — corpus luteum — залоза внутрішньої секреції, яка особливо розвивається під час вагітності. Якщо вагітність не настала, жовте тіло розсмоктується.

Мал.6. Яєчник у розрізі:

1 – зародковий епітелій; 2 - білкова  оболонка; 3 – фолікулярна зона; 4 – судинна зона; 5 – первинні  фолікули; 6,7– фолікули на різній  стадії розвитку;  8 – пухирчастий (граафів) фолікул;  9 – овуляція; 10 – жовте тіло; 11, 12, 13 – судини  та нерви; 14 – ворота яєчника.

 

Яєчник тією чи іншою мірою обмежений брижею яєчника, що формує яєчникову сумку — bursa ovarica. Глибина й розміри сумки у свійських тварин різні.

 Форма яєчника бобоподібна. Правий яєчник підвішений на яєчниковій брижі на рівні 3-4-го, а лівий – 4-5-го поперекового хребця. Яєчник, вкритий серозною оболонкою, з’єднаний з кінцем рогу матки спеціальною яєчниковою зв’язкою – mesosalpinx..

Нерви: plexus ovaricus.

Судини: a., v. ovarica.

         Сечовий  міхур – vesica urinaria – у самиць займає місце між власне піхвою та вентральною стінкою тазової порожнини. У наповненому стані він досягає переднього краю лобкових кісток і лежить під маткою. Сечовивідний канал самиць дуже коротий і широкий; він відкривається на вентральній стінці присінку піхви, безпосередньо позаду дівочої перетинки. [1, 3, 4, 5, 6, 8]