МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНЫЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОЇ ЭКОНОМІКИ 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

З дісципліни: «Міжнародна економіка»

НА ТЕМУ: «ЄС: мета, склад, структура та механізм наднаціонального регулювання» 
 
 
 
 
 
 

Роботу виконала:                Керівник:

Студентка экономічного факультету,   ст. викладач

2 курсу, спеціальності 0503 «Б»    Кошеленко Вікторія                           

Мясникова Катерина Максимівна              Вікторівна 
 
 
 
 
 

ДОНЕЦЬК -2010

ЗМІСТ

ВстуП  3

Розділ 1. Теоретичні основи міжнародної  економічної інтеграції  4

1.1. Сутність та причини розвитку економічної інтеграції 4

1.2. Теорії та  моделі економічної інтеграції 7

1.3. Аналіз внутрішньоекономічних факторів інтеграції 9

Розділ 2. Аналіз особливостей европейської економічної інтеграції  11

2.1 Організаційна будова та структура Євросоюзу 11

2.2 Історія створення та розвитку Євросоюзу 19

2.3.Оцінка участі  України в процесах європейської  економічної інтеграції  28

Розділ 3. Перспективи розвитку європейської економічної інтеграції  31

3.1. Досконалість механізму наднаціонального регулювання ЄС 31

3.2. Шляхи використання європейського досвіду в країнах СНД 34

3.3. Перспективи  України до вступу в ЕС 38

Висновок 42

Використана література 43 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

   Економічні  зв'язки між країнами світу існували завжди, але з поглибленням міжнародного поділу праці економічний взаємозв'язок держав стає все більш важливим чинником процесу відтворення, задоволення  суспільних потреб та розвитку світового  господарства. На сьогодні обсяг міжнародної  зовнішньої торгівлі перевищує 11 трлн дол. — понад третину сумарного  ВВП країн світу. Зумовлено це тим, що підвищення ефективності господарської  діяльності, скорочення суспільних витрат потребують постійного поглиблення  спеціалізації виробництва при  забезпеченні певного рівня його концентрації. Внаслідок цих процесів відбувається становлення, розвиток та розширення міжнародного співробітництва, формується світове господарство як економічна єдність, поглиблюється  інтегрованість країн.

   Основою міжнародної економічної інтеграції є насамперед відповідний рівень економічного розвитку. Тому найвищого  ступеня зрілості економічна інтеграція досягла у групі промислово розвинутих країн, передусім у Західній Європі. Саме тут успішно функціонує Європейський Союз — єдине поки що об'єднання країн, розвиток інтеграційних процесів у якому, послідовно пройшовши чотири попередні фази (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), дозволяє сьогодні говорити про створення валютного союзу — міжнародної економічної інтеграції найвищого ступеня. І, безумовно, етапи формування, еволюції ЄС, його організаційно-правова побудова, сфери діяльності, механізми прийняття рішень та забезпечення їх виконання є унікальним досвідом для будь-яких міжнародних інтеграційних утворень, для СНД також.

   Дослідження данної курсової роботи передбачає:

   1.Аналіз  інтеграційних процессів в ЄС

   2. Дослідження механізму наднаціонального  регулювання ЄС

   3. Дослідження правових норм, аспектів , будови та структури евросоюзу

   4.Аналіз  впливу європейського досвіду  на Україну та країни СНД

   Данна робота викладена на 43 сторінках, має  схеми та таблиці; в роботі використано 19 джерел.

   Розділ 1

   Теоретичні  основи міжнародної  європейської інтеграції

1. Сутність та причини розвитку економічної інтеграції

    Розвиток  інтеграційних процесів стало закономірним результатом зростання міжнародного руху товарів і факторів їхнього  виробництва, що потребувало створення  більш надійних виробничо - збитових зв'язків між країнами і усунення численних перешкод на шляху міжнародної  торгівлі і пересування факторів виробництва. Це виявилося можливим зробити тільки в рамках міждержавних інтеграційних об'єднань на основі багатосторонніх політичних угод.[5, стр 123]

    Міжнародна  економічна інтеграція — це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетінні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної політики.

    Динамічний  розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений:

1. економічним розвитком країн, їх груп та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів;
2. закономірностями науково-технічного прогресу;
3. тенденціями демографічного розвитку;
4. наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, економічної, охорони навколишнього середовища, використання світового океану та космосу, економічного зростання та народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);
5. різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж,
6. ринковою «уніфікацією» економічного розвитку.

    Як  теоретично обґрунтовані і практично  опробовані виділяють такі основні  форми міжнародної економічної  Інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок, економічний та політичний союзи.

    Зона  преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним режимом, коли дві або кілька країн зменшують взаємні тарифи по імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами, Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є преференційна система Британського співтовариства (1932 р.), що об'єднувала 48 держав,

    У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейську асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгівлі США— Канада (1988 р.).

    Митний  союз — це угода двох або кількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.) та Європейському союзі (з 1968 р.).

    У межах спільного ринку забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів і громадян (робочої сили). Такі умови економічних взаємовідносин у, цілому характерні нині для Європейського союзу. Формується Північноамериканський спільний ринок (США, Канада, Мексика).

    В економічному союзі вільний рух факторів у результаті виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. У країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.) США, до 1991 р.— колишній СРСР. На стадії практичної реалізації плани по створенню економічного і валютного союзу Європейського співтовариства.[13, стр 181]

    На  основі економічних створюються  політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується і політична інтеграція.

    Економічна  природа інтеграційних угруповань та взаємовідносин між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і спадкоємність у становленні та розвитку форм міжнародної економічної інтеграції.

    Для створення економічного інтеграційного угруповання двох або кількох країн необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови.

    Ефективність  міжнародної економічної  інтеграції досягається за рахунок:

1. усунення дискримінації та бар'єрів між країнами — учасницями інтеграційних угруповань у русі товарів, послуг, капіталу, робочої сили і підприємництва;
2. стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері;
3. динамічного ефекту внаслідок розширення ринку і економії на масштабах виробництва,
4. забезпечення достатнього рівня конкуренції.

   Сучасним  процесам міжнародної економічної  інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

1. динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому;
2. нерівномірність розвитку і реалізації форм міжнародної економічної інтеграції;
3. розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;
4. переважний розвиток регіональних міжнародних економічних угруповань (економічний регіоналізм);
5. формування реальних умов світової економічної інтеграції.[5, стр 219]

   Великий досвід і потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції має Європа, що зумовлено як політичними і соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у період після другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США та Азія з пріоритетом Японії). 

1.2. Теорії та моделі  економічної інтеграції

      У теорії економічної інтеграції виділяється  ряд напрямків, що відрізняються  насамперед різними оцінками інтеграційного механізму. Це неолібералізм, корпораціоналізм, структуралізм, неокейнсіанство, діріжістські напрямки тощо.

     Представники  раннього н е о л и б е  р а л і з м у (1950-1960 рр..) - Швейцарський економіст Вільгельм  Репке і француз Моріс Алле під повною інтеграцією розуміли створення єдиного ринкового  простору в масштабі кількох країн, функціонування якого здійснюється на основі дії стихійних ринкових сил і вільної конкуренції  незалежно від економічної політики держав і існуючих національних та міжнародних правових актів. Втручання  ж держави у сферу міжнародних  економічних відносин призводить, на їх думку, до таких негативних явищ, як інфляція, розбалансу-вання міжнародної  торгівлі, розлад платежів. Проте розвиток міжнародної економічної інтеграції, формування регіональних міждержавних союзів за активної участі держав довели неспроможність поглядів ранніх неолібералів.

     У середині 60-х рр.. виник напрямок к о р п о р а ц і  о н а л і з м у, представники якого - американські економісти Сідней Рольф та Юджин Ростоу виявили  новий стрижень інтеграції. Вони вважали, що в протилежність ринковому  механізму і державного регулювання  функціонування ТНК здатне забезпечити  інтегрування міжнародної економіки, її раціональний і збалансований  розвиток.[10, стр 221]

     Представники  с т р у к т у р а  л і з м у - шведський економіст  Гуннар Мюрдаль та ін. критично поставилися  до ідеї повної лібералізації руху товарів, капіталу і робочої сили в інтегрованим просторі, вважаючи, що вільне функціонування ринкового  механізму може привести до певних диспропорцій у розвитку і розміщенні виробництва, поглиблення нерівності в доходах. Економічна інтеграція розглядалася ними як глибокий процес структурних  перетворень в економіці країн,що інтегруються, в результаті яких виникає  якісно новий інтегрований простір, більш досконалий господарський  організм.

     У 70-х рр.. широке розповсюдження отримали ідеї неокейнсіанства, представники якого - американський економіст Річард Купер і ін-зокрема, вважали, що центральна проблема міжнародного економічного співробітництва полягає в тому, як уберегти різноманітні вигоди широкої міжнародногї економічної взаємодії від обмежень і в той же час зберегти максимальну для кожної країни ступінь свободи. Неокейнсіанці висунули два можливих варіанти розвитку міжнародної інтеграції: перший - інтеграція з подальшою втратою національної свободи, але обов'язковим погодженням економічних цілей і політики; другий - інтеграція з умовою збереження як можна більше національної автономії. [10, стр 223]

     Різновидом  неокейнсіанський напрямку є д и  р і ж і з м, теоретики  якого також заперечують вирішальну роль в інтеграційних процесах ринкового  механізму і вважають, що створення  і функціонування міжнародних економічних  структур можливе на основі розробки інтегруючими сторонами загальної  економічної політики, узгодження соціального  законодавства, координації кредитної  політики. Даний напрямок економічної  думки представлений голландським вченим Яном Тінбергеном.

     В даний час у зв'язку з розширенням  ЄС за рахунок вступу до нього нових  країн розроблено ряд моделей  подальшого розвитку європейської інтеграції шляхом її поглиблення, серед яких виділяються  моделі «ступінчатої інтеграції», «Європи  концентричних кіл», «диференційованої  інтеграції». В основі перших двох моделей  закладена ідея створення в ЄС «ядра» з найбільш розвинених країн, навколо якого формуються «кола» із країн з меншою глибиною інтеграції.

     Модель  «диференційованої інтеграції»  виходить з того, що географічне  розширення ЄС має змінити концепцію  інтеграції і передбачає диференціацію  швидкості інтеграційних процесів по різних країнах. Як і «ступінчаста», «диференційована» інтеграція переслідує мету поглиблення інтеграційних  процесів, але при цьому виключає необхідність підписання договорів  і обмеження часу. Передбачається також створення «ядра» з різним складом учасників.

1.3. Аналіз внутрішньоекономічних факторів інтеграції

     При переході від економіки командного типу (планової та закритої) до економіки  вільної (ринкової і відкритої) виникає  питання: які відносини 'звільняти' в першу чергу - зовнішні чи внутрішні? Якщо зовнішні, то економіка, залишаючись  планової, стає відкритою (планова і  відкрита). Якщо внутрішні, то вона набуває  властивостей ринкової, зберігаючи свою закритість (ринкова та закрита). До теперішнього часу із трьох можливих шляхів переходу 'відкрита планова' модель, 'стрибкова' трансформація і 'закрита  ринкова' економіка - були послідовно випробувані  два перших. Спочатку підприємствам  дозволили торгувати на зовнішньому  ринку, але залишили заборону на торгівлю між собою. Потім заборони на торгівлю між підприємствами були зняті, а  рух до ринку поряд з інтеграцією  у світову економіку було проголошено  новим магістральним шляхом розвитку суспільства.

      Економічні  перетворення, на жаль, почалися саме з 'відкривання' економіки, а не з дійсного руху до ринку. Навіть у період, коли завдання внутрішнього і зовнішнього  звільнення економіки займали однакове місце в офіційно заявленій шкалі  пріоритетів, фактично лібералізація  у зовнішній сфері йшла випереджальними  темпами в порівнянні зі сферою внутрішньої. Тим самим було поставлено невірний тон всьому процесу включення  економіки у світове господарство. Реальні економічні відносини, за якими  стоять справжні гроші, почали складатися у підприємств не між собою, а  з зарубіжними партнерами. Такий  процес ніяк не можна назвати інтегруванням  економіки у світове господарство. Вірніше, у світову економіку  при цьому інтегрується не народні (національні) господарства, а окремі приємства, кожне на свій страх і  ризик. Що ж стосується господарства в цілому, то воно не стільки інтегрується у світову економіку, скільки 'розчиняється' в ній. 'Відкрита планова' економіка  показала свою непрацездатність в якості перехідної від командної до вільної  моделі. В рівній мірі марні надії  на всебічну одночасну лібералізацію.

      У випадку 'шокової' лібералізації зовнішні зв'язки, що забезпечують товари і гроші  більш високої якості, витісняють народжені, але ще слабкі внутрішні  економічні відносини також, як при 'відкритій плановій' перехідній моделі вони витісняють вмираючі і вже ослаблі адміністративно встановлені зв'язки. Повністю експортноорієнтована стратегія розвитку для України, звичайно, виключається. Але мова не може йти про ізоляцію від зовнішнього світу. Багато галузей української промисловості знаходяться в сильній залежності від імпорту обладнання. Зрозуміло, що кращою в цих умовах має стати якась змішана, виборча стратегія розвитку. Надана  стратегія повинна забезпечити збереження господарського національного комплексу як єдиного цілого, що в умовах внутрішнього (перехід від плану до ринку) і зовнішнього (перехід від закритої до відкритої моделі) звільнення економіки складає основний національний економічний інтерес України, а значить, і центральну проблему її національної економічної безпеки. Серед розглянутих нами моделей перехідного періоду не випробуваною залишається 'закрита ринкова' економіка + модель, яка відома світової історії. Слово 'закрита' не слід розуміти буквально. Мова йде не про ізоляцію від зовнішнього світу, а про виборче та контрольоване входження у світовий ринок, про те, що основу інтеграції економіки України в світову економіку і співпраці із закордонними країнами має скласти формування внутрішнього ринку. При цьому завдання створення внутрішньо вільної економіки повинне мати пріоритет над завданням створення економіки вільної ззовні.

Розділ 2

Аналіз  особливостей європейської економічної інтеграції

2.1. Організаційна структура евросоюзу

   Ефективність  діяльності ЄС забезпечується відповідними його органами. Організаційна будова ЄС базується на загальних засадах  західної політичної системи, проте  її конкретні форми суттєво відрізняються  від національних систем. До характерних  її рис належать:

   1. Об'єднання інститутів двох типів  — міждержавних і наднаціональних.  Особи, що входять до органів  першого типу, діють як офіційні  представники держав-членів. Члени  органів іншого типу також  призначаються кожною державою, проте діють як незалежні особи,  що не зв'язані будь-якими інструкціями  своїх урядів. Такий подвійний  принцип формування особового  складу сприяє підтримці балансу  між інтересами окремих держав-членів  та інтересами Союзу в цілому.

   2. Гнучкий розподіл компетенцій  між органами ЄС та національними  урядами. Можна окреслити три  основних варіанти розподілу  компетенцій: сфери, де здійснюється  спільна політика ЄС (аграрна,  торговельна тощо); сфери змішаної  компетенції, коли за окремі  напрями чи групи питань відповідають  органи ЄС, а решта лишається  під керівництвом національних  урядів (регіональна, соціальна тощо); сфери, де функції ЄС обмежуються  координацією дій держав-членів  та розробкою рекомендацій (макроекономічна  політика, політика в галузі охорони  навколишнього середовища тощо).

   3. Значна кількість типів рішень, які приймаються — від регламентів  та директив, що обов'язкові для  виконання національними урядами  і всіма учасниками об'єднання,  до висновків, що мають лише  рекомендаційний характер.

   4. Примат права ЄС над національними  законодавствами держав-членів у  межах, які визначені змістом  установчих договорів. 

   Організаційна структура ЄС побудована за принципом  поділу законодавчої, виконавчої та судової  функцій. До основних органів ЄС належать:

   - Європейський парламент 

   - Європейська Рада 

   - Рада Міністрів 

   - Європейська Комісія 

   - Європейський Суд 

   - Палата аудиторів 

   Також структуру ЄС можна представити  схематично:

   Мал.1 Політична структура  ЕС[1.стр 187] 

   Європейський  парламент — представниць кий орган, що обирається з 1979 р. прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць, відповідно до чисельності населення країни.

   Функції Європарламенту дещо відрізняються  від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні  ЄС не існує структури, яка може вважатись  урядом у повному розумінні цього  слова. Проте Європарламент впливає  на формування Європейської Комісії, оскільки Голова (Президент) Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як Голови, так і інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

   Основними функціями Європарламенту є: дорадчі, наглядові, прийняття рішень, політичної ініціативи, демократичного контролю та законодавча. Для виконання цих  функцій в Європарламенті створено 19 комітетів:

   - з іноземних справ та безпеки; 

   - з сільського господарства, риболовства  і сільського розвитку;

   - бюджетний; 

   - з економічних і фінансових  питань та промислової політики;

   - з енергетики, досліджень та технологій;

   - з зовнішніх економічних зв'язків; 

   - з законодавчих питань та громадянських  прав;

   - з соціальних питань, безробіття  та виробничого середовища;

   - з питань регіональної політики, регіонального планування та  зв'язків на місцях;

   - з транспорту та туризму; 

   - з питань навколишнього середовища, здоров'я та захисту споживачів;

   - з культури, молоді, освіти та  засобів масової інформації;

   -з  питань розвитку і співробітництва; 

   -з  громадянських свобод та внутрішньої  політики;

   - з контролю за виконанням бюджету; 

   - з інституціональної політики;

   - з процедурних питань, підтвердження  мандатів та статусу недоторканості;

   - з прав жінок; 

   - з питань петицій. 

   Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. Крім них, у засіданнях Європейської Ради беруть участь міністри закордонних справ, Президент (Голова) та Віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Союзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутись Рада Міністрів та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішують ся у межах звичайної процедури ЄС.

   Рада  Міністрів є органом прийняття остаточних рішень. У роботі Ради Міністрів беруть участь представники держав-членів на рівні міністрів урядів. На відміну від національних рад міністрів, Рада Міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення РМ є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС. РМ не має постійного складу. Практично існує ряд Рад, залежно від питань, що розглядаються: Рада Міністрів економіки, сільського господарства, фінансів, освіти тощо.

   Міністри  країн ЄС у різний спосіб підзвітні  парламентам своїх країн. Проте  ті рішення, які вони приймають у  складі Ради Міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають  форму постанов і директив. Перші  є обов'язковими для виконання  і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами  право вибору методів виконання.

   Рішення в Раді Міністрів приймаються  або одностайно, або простою чи кваліфікованою більшістю. В останньому випадку кожна держава-член має  кількість голосів відповідно до її масштабів. При цьому малі держави  мають більшу кількість голосів, ніж вони мали б, виходячи з чисельності  населення. Поділ голосів між  державами-членами ЄС здійснено  таким чином, щоб зробити неможливим блокування рішень окремими державами. Для блокування рішення необхідно  об'єднатись кільком державам, щоб  набрати мінімум 34 голоси, з загальної  їх кількості — 76.

   Функції Голови РМ виконують по черзі упродовж 6 місяців міністри закордонних справ.

   Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Вона складається з 17 членів, незалежних від урядів своїх країн, хоча й призначених ними. До складу Комісії входять по два представники від великих держав: Франції, Німеччини, Італії, Іспанії та Великобританії. Інші країни мають по одному представнику.

   Склад Комісії розглядається і ухвалюється  Європарламентом, тому кожний із її членів працює 5-річний термін. Як член колективно го органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС і очолює відповідний підрозділ  Комісії, що називається Генеральним  Директоратом (Департаментом). Таких  Директоратів 23.

   ЄК  виконує три основні функції.

   Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана  подавати пропозиції щодо нових законів  ЄС. Такі пропозиції вона висуває після  активних консультацій, але не на грунті інтересів окремих регіонів чи країн  ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення  для долі ЄС та його громадян. У своїх  ініціативах ЄК виходить з принципу допоміжності, тобто виступає з законодавчими  ініціативами тільки у тих галузях, де для ефективних дій ЄС має кращі  можливості, ніж окремі його члени.