Ваза на долівку

Пояснювальна записка до кваліфікаційної роботи на тему: «Ваза на долівку»

 Зміст

 Вступ………………………………………………………………………………3

 Розділ I Історія розвитку  кераміки ………………………………………….4

1.1 Історико-етнографічні  передумови зародження кераміки………...4

 1.2 Розвиток кераміки, традиції, школи, асортимент виробів, відомі майстри……………………………………………………………………7

 Розділ ІІ Творчий  пошук композиції та обґрунтування  теми: «Ваза на доліівку» ………………………………………………………………..26

2.1 Художні особливості  формотворення керамічної вази…………..26

2.2 Художні особливості  декорування вази на долівку………………27

 Розділ III Художньо-технологічні  особливості виготовлення керамічної  вази ……………………………………………………………………...29

3.1 Матеріали, інструменти та обладнання…………………………….29

3.2 Технологічні особливості  виготовлення та декорування  вази…...30

3.3 Охорона праці та  техніка безпеки…………………………………..37

 Висновок ………………………………………………………………………...40

 Список використаних  джерел ………………………………………………..42

 Додатки………………………………………………………………………..…44

 Вступ

 Наші часи позначені  небувалим зростанням інтересу  до проблем вітчизняної історії, витоків національної куль-тури, до непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків не-обхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сього-дення.

 Досягнення українського  народу на ниві мистецької  культури неоціненні. Разом із  тим якщо розглядати національну  культуру як цілісну систему, слід брати до уваги надбання  різних місцевостей України протягом тривалого історичного шляху.

 Актуальність теми  полягає в тому, щоб поглибити  розуміння кераміки в українській  народній творчості як комплексного мистецького явища. Вивчення образів і художніх особливостей глиняного виробів дозволяє розширити знання про культуру наших пращурів.

 Мета даної роботи  – дослідити розвиток української кераміки як своєрідного мистецького явища у національній культурі України. Визначити декоративні особливості традиційних українських керамічних виробів. Дослідити керамічний вазу на долівку як різновид декоративно-прикладної кераміки. Показати, що керамічна ваза є унікальним етнокультурним явищем і чудовим та гармонійним довершенням інтер’єру. Охарактеризувати гончарні вироби та їх властивості. Визначити національно-мистецькі особливості у декорі традиційної української кераміки.

 Предметом дослідження є керамічний ваза в традиціях та творчій культурі нашого народу.

 Об’єктом дослідження є українські глиняні вироби та мистецькі й суспільні явища, що розкривають еволюцію етнотрадицій.

 Розділ I Історія розвитку  кераміки

1.1 Історико-етнографічні  передумови зародження кераміки

 Україна багата на  поклади найкращих звичайних  і каолінових глин різноманітних барв - від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи. Прадавні люди були спостережливі. Придивлялися до життя птахів, тварин, до форми рослин. Тоді й підгледіли, як птахи мостять гнізда, а потім обмазують їх глиною, і самі почали заліплювати нею щілини плетеного з лози й трави посуду. Відтоді в такому посуді можна було зберігати сипкі продукти, наприклад, зерно. Тоді ж почали обмазувати й плетені з гілок житла, щоб не дошкуляв вітер. А коли люди спробували розім'яти в руках глиняне тісто, аби надати йому форми, то помітили, що після дощу на глинястих грунтах лишаються сліди. Вони завважили піддатливість вологої глини, її здатність набувати будь-якої форми. А з того моменту, як шматочок глини випадково опинився в багатті й став міцним як камінь, починається історія кераміки, з якою в людське життя увійшло безліч корисних речей.

 Перше надбання людства  в освоєнні нового матеріалу - посуд. Значення винайдення керамічного посуду важко переоцінити. Це відкриття пов'язане з початком переходу людини до осілого способу життя, а відтак - з розвитком рільництва, скотарства, що своєю чергою сприяло усталенню побуту. Потрібний був досконалий посуд.

Керамічний посуд - перший вид посуду, в якому відбилась діяльність людини. Спостережливість і досвід допомогли визначити, що глина буває жирна (мастка) або пісна. Вироби з жирної, тобто пластичнішої глини, коли їх сушать, здебільшого деформуються й розтріскуються. Речі, виліплені з надто пісних глин, взагалі розкришуються. Потрібно було знайти "рецепт" глиняного тіста, який би усунув ці вади. Уламки кераміки неолітичної доби засвідчують, що вже в той час люди збагачували пісну глину жирною, а в жирну додавали пісок, дрібно січену солому, крейду, шамот, вовну, товчений граніт або черепашки, інші знежирювачі. Отже, вже в епоху неоліту людина опанувала перший етап керамічного виробництва, пов'язаний з добуванням і очищенням сировини, гарний, гігієнічний він давав змогу зберігати, а при потребі й транспортувати велику кількість води, молока, напоїв, інших рідин. У цьому зберігали запаси збіжжя, борошна, сушні, меду, жирів тощо. Поява керамічного посуду сприяла тому, що значно збагатився раціон харчування людини: до сирих продуктів і напівзапеченого м'яса з багаття додалися каші, юшки, тобто м'яка, рідка, гаряча, варена їжа. Такий посуд захищав продукти від гризунів, мурах, у ньому вони не так швидко випаровувались і псувались.

 Наступним був етап  освоєння пластичних можливостей  глини, інакше кажучи - вироблялися  навички виготовлення кераміки. За неоліту відкрилися різні способи обробки глини - розминання, розкачування, розривання, биття, витягування, видавлювання, ліплення. Головними "інструментами" у цих процесах були руки й пальці людини. За допомогою "дарів природи" - камінчиків, дерев'яних паличок, трісочок, кісток тварин, а також саморобних ножів, лощил і штампів первісні гончарі загладжували стінки посудини, декорували їх.

 Поступово набували  досвіду сушити глиняні вироби. Основна умова сушіння кераміки - діяти поволі, бо якщо випаровування  вологи швидке, виникає ефект  надмірної напруги і посуд  тріскається. Важливо також рівномірно обвітрювати всі частини виробу, запобігати протягам і високим температурам. З часом про все це довідались перші гончарі.

 Випалювання, найскладніша  й найвідповідальніша технологічна  операція, завдяки якій глина  стає керамікою. Високоякісно випалені старожитні речі показують, що тогочасні майстри були обізнані і з тим, як виготовляти різні за розміром і товщиною вироби (надто товсті, з неоднаковою товщиною черепка в різних місцях при високих температурах також псуються). Випалені вироби демонструють і правильний вибір палива та режиму випалювання.

 За неоліту знали випалювання у відкритому вогнищі - в багатті або ямі. Глиняні вироби закидали соломою, очеретом, хмизом або дровами і підпалювали. Це було ще неповне, слабке, нерівне випалювання, до t° 450°-750°С, залежно від виду палива. На зміну випалюванню у відкритому вогнищі прийшло пічне - у домашніх печах.

 Особливе ж значення  для української кераміки та  гончарства має трипільська мальована  кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового). Предтечею Трипільської культури була Буго-Дністровська культура. В. Даниленко у монографії "Неоліт України" (К., 1969) аргументовано довів, що появі Трипільської культури передував досвід трьох тисяч років неолітичних племен, а її зародок з'явився в Буго-Дністровському басейні. Починаючи із VII тис. до н.е. тут проживали люди, які мали мотики, серпи та зерно-терки й будували не тільки землянки, а й прямокутні хати із печами на камінній основі, а також приручали тварин. Неолітичні племена Буго-Дністровського басейну увійшли до основи раннього Трипілля.

 Якщо копнути ще  глибше, то корені Трипілля треба  шукати в палеолітичних стоянках  України, зокрема Кирилівській (Київ), Мізині (Чернігівська область) та  Межирічах (Черкаська область). Поряд  із високою культурою землеробства  спостерігався великий потяг  до мистецтва, що засвідчують  численні статуетки, виконані в  реалістичній манері. Художній рівень їх достатньо високий, за ними певною мірою можна простежити етнічний етап. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител.

Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин, зокрема кіз і корів. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо. Такі вірування отримали назву солярних.

 Із VII століття по Різдві Христовому починається слов'янська доба у розвитку української кераміки. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим (ритим) орнаментом (паралельні і хвилясті лінії, насічки, зірки).

 Вже у княжу добу (Х - ХІІІ століття) керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Саме з того часу починає вживатися гончарське коло (круг), вдосконалюється розчин, випалювання, а на межі Х-ХІ століть відкрито спосіб обробітку каолінової глини, що стоїть дуже близько до порцеляни XVII-XVIII століть. Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють також ліплені фігурки людей і тварин, предмети релігійного вжитку. Небувало досконалою стає технічна кераміка для будівельних потреб: цегла, плитки, кахлі, архітектурні деталі та орнаментика, нерідко полив'яні. Плиткою й орнаментованими кахлями викладались чудові килимові узори.

 Після короткого періоду занепаду керамічного виробництва в XIV - XV столітті з кінця XV століття починається його нове піднесення. З'являються цехові організації гончарів. Урізноманітнюється техніка виробництва, форми посуду, прикраси, полив'яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі.

 1.2 Розвиток кераміки, традиції, школи, асортимент виробів, відомі майстри

 Київ з околицями  на той час був одним з  найбільших центрів керамічного  виробництва і забезпечував заможних  людей високоякісним дорогим  посудом. Тут виготовляли з білих  глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи  їх соковитою зеленою поливою  або вимальовуючи по жовтому  тлу черепка барвисті рослини  й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті.

 Провінційні гончарні центри Василькова, Білої Церкви, Умані та ін., на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі — своєрідному осередку на півдні Правобережжя — виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

 Наддніпрянські гончарні  осередки — Дибинці (київська  обл.), Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким  водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. — славилися не лише добрим  мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с. Дибинці (тепер село у Богуславському районі Київської області) працювали відомі гончарі: К. Масюк, М. і К. Пащенко, С. Родак, Є. Проценко та ін. їхні миски, тарілки, глечики, тикви та інші вироби відзначалися характерним рослинним розписом із доповненням крапок, рисок і “гребінців”, а також різноманітних зооморфних мотивів. Розпис виконували технікою ріжкування по білому, червоному, рідше рожевому тлі. У с.Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.

 На Поділлі гончарний  посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо. Серед подільських гончарів особливої шани заслуговують Андрій Гончар (1828— 1933) з с. Бубнівка, який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного посуду, мальованого технікою ріжкування; Петро Лукашенко і Павло Самолович з Бару, що оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зі Смотрича, які використовували оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854—1932) з с. Адамівка, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками тощо, вславився на всеросійських і міжнародних виставках.

 На Західній Україні провідними осередками гончарства Були Коломия, Потелич, Яворів, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них — Яворові — 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У ХVІ столітті місто Коломия було визнане гончарним центром, а в XVII — коломийські гончарі вже застосовували підполивний розпис. Гончарний цех тут був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Для художніх виробів характерні стилізовані рослинні (вазонкові) композиції.

 На Львівщині —  Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін. виготовляли посуд різноманітного призначення Майстри Ф. Гусарський з Лагодова, Я. Домарецький з Сасова, Д. Муц з Шпиколосів виготовляли сірий посуд, інколи оздоблюючи його ліпним декором та вигладжуванням. Визначний майстер мальованих гончарних виробів у цьому регіоні Василь Шостопалець (1816-1879) із Сокаля прикрашував свої твори ритованими і мальованими розетами, “соняшниками”, гілками пишних квітів, “пташками” тощо. Його талант виявився у виготовленні фігурного посуду для напоїв, що нагадує людські постаті. На цих дзбанках з доліпленими головами паничів, шинкарів, ченців зустрічаємо також написи: приказки, побажання й сентенції, сповнені народного гумору.

 На Гуцульщині провідними  осередками гончарства у XIX ст. стали  Косів і Пістинь. У XIX столітті в Косові жили і працювали талановиті гончарі Баранюки та Олекса Петрович Бахматюк, яких правда можна назвати класиками гуцульської народної кераміки. Батько і син Баранюки — Михайло (1834— 1902) та Йосип (1863—1942 ) були родом з села Москалівки (тепер увійшло в межі Косова). Виробляли побутово-декоративний посуд і кахлі, тарілки, миски, поставники, розписані з високим смаком у традиційному гуцульському колориті. Для орнаментування майстри використовували рослинно-геометричні та сюжетні композиції. Весь декор тарілок і мисок підпорядкований коловому руху, який неначе прискорює ритм окремих елементів. Центральний розпис обрамлений однією або двома орнаментальними смугами.

 Учнем Михайла Баранюка  був відомий гончар Олекса  Бахматюк (1820— 1882), чиє ім'я зустрічається в каталогах багатьох виставок кінця XIX століття. У 1880 році на першій етнографічній виставці Галичини, яка проходила в місті Коломиї і на якій був присутній цісар Австрії Франц Йосип, Олекса Бахматюк отримав від нього золоту медаль, а також цісар закупив у нього два комплекти кахиль, які зараз зберігаються у етнографічному музеї міста Кіттзее в Австрії. Твори Бахматюка захоплюють досконалістю форм, оригінальністю і виразністю малюнка.

 До його робіт належать  великі миски, свічники, збанки, колачі, декоровані багатим рослинним орнаментом у поєднанні з геометричними малюнками або зображенням тварин. Щоб надати найбільшої виразності малюнку, Бахматюк вдався до різних декоративних засобів: ритмічно чергував смуги і плями, залишаючи білі не розписані площини. Характерний елементи декору багатопелюсткова еліпсоподібна квітка, обведена хвилястою лінією. В розписі творів Олексі Бахматюку допомагали дві його дочки Анна і Розалія.

 У селі Пістині сформувалася своєрідна школа гуцульської кераміки. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані “мармуруванням”.Відомим майстром цього осередку був Дмитро Зінтюк, роботи якого відзначалися вмілим використанням жанрових сцен.

Він виготовляв миски, збанки, глечики, на яких переважає зображення птахів, звірів, вершників. У розписі виробів переважають яскраво-жовта та зелена фарби. Творчій манері майстра властиві ескізний характер, умовність в ракурсах і пропорціях.

 Продовжувачем кращих  художніх традицій в кераміці  був Петро Григорович Кошак (1864 — 1940), випускник Коломийської гончарної  школи. Уродженець Косова, який все  своє життя працював в селі  Пістині.

 Спочатку Кошак робив  простий посуд для ринку, потім почав прикрашати його орнаментом. Щоб добитися незалежності і власної майстерні, Кошак три з половиною роки вчиться в Коломийській гончарній школі. Серед його робіт з'явилися на той час незвичні сувенірні вироби , що привертали увагу художників і туристів: вази і вазочки з двома ручками, сільнички, збаночки тощо, форма та декор яких були чужим, запозиченим для кераміки.

 Петро Кошак був  неперевершеним майстром в розписах  рослинно-анімалістичного характеру. Різноманітні квіти, що не повторюються, галузки, листочки, звірі, інтерпретовані художником, відзначаються багатством пластично-вишуканих композицій. У 1912 році у Коломиї відбувалася велика виставка під егідою арци княгині Зіти, на цій виставці Кошак отримав срібну медаль. Майстер залишив величезну художню спадщину, його твори прикрашали музеї Росії та Європи, поповнюючи колекції гуцульської кераміки.

 Ще одним осередком, де розвивалося гончарство, було  селище Кути, Косівського району. Народні майстри спочатку виготовляли звичайний вжитковий посуд чорного кольору (димлений, випал відбувається без доступу кисню). На початку ХХ століття традиції Коломийської гончарної школи зявилися і в Кутах. Відомими майстрами того часу була сімя Наппів і Брошкевичів. У Кутах проживала велика колонія вірменів і тому вірменські орнаментальні мотиви знаходять відображення в глиняних виробах Наппів і Брошкевичів (використання гравірованих, геометричних та рослинних елементів характерних для металічних ваз), а також вишивки, писанкарство.

 На Полтавщині найвизначнішим  осередком було м. Опішня. Місцеві  майстри довгий час виготовляли  безполив’яні теракотові вироби, розмальовані білою, рудою чи  червоною глиною (ангобом). Оздоблювали  миски, горщики, полумиски, глечики, макітри, свічники, іграшки та іншу продукцію, створюючи при цьому неповторні орнаментальні мотиви. Виробам опішнянських гончарів була властива своєрідна декоративність. Так, Федір Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні деталі; Василь Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів і птахів, а художник-кераміст Юрій Лебіщак (1873—1927) розробляв декор на основі мотивів, запозичених із шовкових гаптів. Своєрідною декоративністю характерні вироби, створені провідними майстрами цього осередку Юхимом Різнюком, Олександрою Селюченко, Надією Пошивайло, Ольгою Шиян, Параскою Біляк, Остапом Ночовником.

 У 20-30-х роках ХХ  ст. працювали визнані провідні  майстри — Олександра Селюченко, Гаврило та Явдоха Пошивайли, Іван Білик, Василь Омеляненко (Опішня), брати Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілики (Косів), Михайло Волощук (Кути), Микола і Михайло Лемки (Хуст) та ін.

 Керамічні вироби утворюють  сім родів: садово-паркова архітектурна кераміка, обладнання житла, посуд, культові та обрядові предмети, іграшки, прикраси. Кожна з них має свою специфіку і типологічну структуру.

 Садово-паркова кераміка  – рід художньої кераміки, твори якого виготовляються переважно з шамоту, кам’ної маси для художньої організації простору в парках і садах. Відомі такі основні типологічні групи: декоративні пластика, вази, фонтани, декоративні решітки та ін. Цей рід художньої кераміки як і наступний, належить не до декоративно-прикладного мистецтва, а до монументально-декоративного.

 Архітектурна кераміка – рід художної кераміки, що оздоблює екстер’єри та інтер’єри громадських будівель. Типологічні групи: декоративні вставки, панно, розетки, медальйони, стелли, решітки, настінні фонтани, декоративне обличкування тощо. Обладнання житла художньою керамікою – рід керамічних побутових предметів, які нерухомо з’єднані з конструкцією стіни, стелі (кахлі й плитки), та порівняно рухомих ручей. Їх розміщують на підлозі, столі, полиці, підвіконні, прикріплюють до стелі або стіни. Вони виконують певні побутові функції. Це й дає змогу поділити їх на типологічні групи, підгрупи і типи.

 Кахлі – типологічна  група керамічних виробів, які  служать основним конструктивно-декоруючим  матеріалом для спорудження печей. У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток з орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Розподіл українських кахель за тектонічною формою виявив наявність наступних історично відомих типологічних груп, підгруп, типів. Перша група - посудиноподібні кахлі - з підгрупами горщикових, мискових; типами - з круглими, квадратним, фігурним отвором. Друга - нішеподібні кахлі, представлена типами - з горщиковим, на-півциліндрничим тілом. Третя - плиткові кахлі з підгрупами - лицевих, кутових; типами- виповнюючих, пояскових, карнизних, кахель завершення. Четверта - декоративні прикраси, серед яких розрізняємо типи - зубці, шишки, колонки, півколонки, лиштви тощо. У вирішенні поверхні плиткових кахель встановлено такі типи пластики: виповнюючі - рельєфні, плоскі, увігнуті; пояскові - плоскі, опуклі; карнизні - профільовані; завершення - рельєфні, плоскі, профільовані. Декоративні прикраси - круглі, напівкруглі, профільовані.

 Якщо у XVII ст. кахлі  були переважно рельєфними, із  зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень. Крім алегоричних сюжетів усе частіше зустрічаються побутові, зокрема козацькі.

 Світильники – типологічна група художньої кераміки, вироби якої використовують для освітлення приміщень. Складається з основних типів освітлювальних предметів: стародавні чашки для жиру і середньовічні олійні лампи, каганці, свічники і лампадки, плафони, пишні люстри, бра, сучасне керамічне обладнання електроосвітлювальних приладів.

 Вази – велика типологічна  група керамічного посуду, різного за формою і призначенням. Серед сучасних ваз розрізняють дві підгрупи – декоративні та для квітів. Декоративні вази часто пишно прикрашені рельєфом або розписом, за призначенням поділяються на типи: для підлоги та для полички. Вази для квітів бувають кількох типів, залежно від величини квітів і характеру букета (низькі, середні, високі тощо).

 Підвазонники – типологічна група, функціонально споріднена з попередньою. Це посуд різних форм, призначений для вирощування кімнатних квітів, як правило з дещо розширеним верхом. Він буває кількох підгруп, залежно від величини і характеру кімнатних рослин, їхнього розміщення в інтер’єрі: тарелеподібний, горщики, відроподібний, настінні та підвісні кашпо тощо.

 Настінна декоративна  кераміка – типологічна група, що включає в себе керамічні вироби трьох основних типів: декоративні тарелі, плакетки і маски.

 Посуд – найхарактерніший  рід керамічних виробів, міст костей різного призначення і величин, виготовлений за обертовим принципом на гончарному крузі, шаблоном або відлитий у формах. В історичному аспекті посуд поділяється на дві області функціонування – побутову та обрядову. Побутовий керамічний посуд буває багато декорований (для святкового столу, прикрашення житла) і менш оздоблений або цілком без прикрас (для приготування їжі, зберігання і транспортування продуктів).

 Миски – типологічна  група керамічних виробів, які за формою майже збігаються із типами дерев’яних предметів – миски, тарілки, тарілочки, розетки. Сюди входять макітри і цідильники.

 Горщики – найважливіша  типологічна група предметів  посуду великих міст костей з одним або двома вушками. До групи входять такі типи: горщики, гладуни, дзбанки. Виплекана численними поколіннями гончарів, форма горщика ідеально відповідає всім практичним вимогам. Висота класичного горщика дорівнює ширині його в найширшому місці. Інакше кажучи, горщик вписується в квадрат, зрештою — і в коло. Обтічна форма сприяє максимальному прогріванню всього об'єму у вогні. Задля цього звужено й нижню частину, за яку горщик беруть рогачем, щоб поставити в піч. Поперечник отвору горщика також обумовлений практичною доцільністю — щоб до нього можна було покласти великий шмат м'яса, а великою ложкою дістати його, а крім того, щоб посудину легко було мити зсередини рукою. Але — не більший, інакше страва швидко вихолоджуватиметься. Покришку, якою накривали горщик, готуючи страву, потім знімали, перевертали І використовували вже як миску.

 На основі форм горщика і дзбанка, з доповненням їх носиками і накривками, розвинулися нові типи посуду – чайник і кавник. Чайник переважно має низьку, присадкувату форму, тоді як кавник, навпаки, струнку. Бабник нагадує горщик із розшореним догори верхом, служив для випікання білого солодкого хліба – бабки, поширений на Західному Поділлі, на Прикарпатті.

 Близнюки – типологічна  група посуду для перенесення  їжі в поле, два невеликих горщики, з’єднані кільцем-ручкою. Значно  рідше зустрічаються “трійнята” і “чвурнята”.

 Ринки – невисокий  посуд з пласким або ледь  округлим дном на трьох, чотирьох  ніжках, мають ручку-держак. Ринки  використовувались для смаження  шкварок, припрів тощо.

 “Персневидний” посуд  – типологічна група для зберігання  і ношення міцних напоїв. До неї входять два типи: колач (куманець) і плесканка (баклага). Колач має бубликоподібну, порожнисту місткість, чотири ніжки, які утримують його у вертикальному стані, ворі міленьку шийку та два вушка по боках для протягування пасочка. Навіть без оздоблення силует і форма куманця вигідно вирізняються декоративністю. Плесканка – пласка циліндрична місткість з такими ж ліпними деталями, що й у куманця (ніжки, вушка, шийка з отвором та накривкою).

 Банька – тип кулястого  посуду з вузькою витягнутою  шийкою і ручкою для ношення. Використовували для зберігання  і транспортування вина, олії  тощо. Залежно від призначення  баньки бували різної величини та місткості.

 Барильце – тип  посуду, що за формою нагадує  бондарний однойменний предмет  для зберігання рідин. Зустрічається з широкою або вузькою шийкою, з ніжками або без них.

 Флакон, пляшка – типологічна  група циліндричного або призматичного  посуду для рідини.

 Горнята – типологічна  група малих предметів для  пиття рідини: води, молока, квасу, чаю, кави тощо. Залежно від форми розрізняють три типи: горнята (циліндричні), бокали (циліндрично-опуклі), чашки(сферичні).

 Фігурний посуд –  типологічна група декоративного  посуду, місткість якого тепер  рідко використовується. Найхарактерніші типи – півні, барани, леви, антропоморфні фігурки. Їх виготовляють технікою ліплення на основі точених форм: горщика, дзбанка, барильця, плесканки.

 Культові та обрядові  предмети – рід виробів художньої кераміки, пов’язаний з обладнанням культових споруд, застосовується у релігійних обрядах. До нього входять такі групи і типи предметів: канделябри, кадильниці, кропильниці, іконки, хрести, свічники.

 Свічнки – типологічна група, що складається з двох типів: свічник одинарний і трійця. Трійці інколи прикрашували ліпною рельєфною пластикою на зразок аналогічних дерев’яних виробів.

 Писанки – тип керамічних  творів, які формою і розписом нагадують (моделюють) розписне яйце.

 Іграшки – рід керамічних виробів, які відзначаються малим масштабом і функціонують як забавки для дітей. Відомі такі основні типологічні групи: тарахкальця, свищики, посуд і фігурки.

 Посуд - типологічна група  іграшок для дітей, наслідує найпоширеніші  в побуті предмети – мисочки, тарілочки, горщики, глечики, горнята, близнята. Поділитися…