Відносини власності в економічній системі суспільства

ДЕРЖАВНА  ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

      НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 

      Кафедра економічної теорії 
 
 

      КУРСОВА РОБОТА

      з дисципліни "Політична економія"

      на  тему:  Відносини власності в  економічній 

      системі суспільства. 
 
 
 
 

      Робота виконана студентом

      Ломтєв  Сергій Олексійович

      факультет Фінансів та банківської справи

      1 курс, група ФББ-11 

                                                                                                     Керівник курсової  роботи

      Ковальчук Володимир Миколайович

      к.іст.н., доцент кафедри економічної

      теорії  НУДПС 
 

      Ірпінь 2009 
 

      Зміст 

Вступ………………………………………………………………………….4

Розділ 1. Власність. Концепції власності…………………………………...6

  1.1 Власність як економічна категорія………………………………….6

  1.2 Структура економічної власності…………………………………...8

  Висновки до 1 розділу…………………………………………………..12

Розділ 2. Види власності та їх місце в економічній системі суспільства...13

       2.1.Державна власність і моделі її розвитку…………………………...13            

        2.2.Приватна та суспільна власність…………………………………..16

        Висновки до 2 розділу………………………………………………….19

 Загальні висновки…………………………………………………………...20

 Література……………………………………………………………………22

 Додатки………………………………………………………………………23 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

       Вибрана мною тема є надзвичайно актуальною сьогодні. Адже власність є основною складовою економічних відносин, на якій тримається решта частин економічної системи. Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, що виражає різноманітність взаємовідносин між людьми. Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типу економічної системи. Саме власність зумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті - решт соціальну структуру суспільства.

       Мета курсової  полягає в тому, щоб розглянути власність як економічну категорію, дослідити її зв’язки з іншими науками, та скласти структуру за якою характеризується власність.

        Завдання : докладніше дослідити та встановити поняття власності, основні концепції, виділити поняття державної та приватної власності.

         Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії та економічної теорії. Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених – економістів. Ці проблеми вже не одне десятиліття є об’єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації. Так, одне з перших визначень власності з’явилося ще у 5 столітті в Кодексі імператора Юстініана, де власність розглядається як право володіння, використання та розпорядження майном. До вивчення цієї категорії зверталися і неоінституціонилісти [6]. Однією є найбільш видатних теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності, розробкою якої займалися такі відомі американські економісти як Р. Коуз та А. Алчіан.У подальшій розробці цієї теорії активну участь приймали І. Баруель, Д. Норт, Р. Познер та інші. Особливість цієї “універсальної метатеорії” полягає в тому, що при тлумаченні власності вони оперують не економічним поняттям власності, а використовують термін “право власності”, тобто власністю є не речі і ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх використання (право володіння, використання, управління, право на отримання доходу, відчуження, споживання та знищення блага, а також на передачу його у спадок та захист від пошкодження з боку зовнішнього середовища).

        Що ж стосується України, то  за умов переходу до ринкової  економіки неможливо не зачепити  власності, саме тому радикальна  реформа відносин власності є  базовою проблемою сучасних перетворень  в українській економіці. Це знову-таки зумовлено тим, що відносини власності складають підвалини будь-якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні відносини власності, що складали основу адміністративно-командної системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному випадку становлення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу, оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм форм власності.

      Власність. Концепції власності.

1.1. Власність як економічна категорія

      Власність у цілому (а не лише її економічний  або юридичний аспект) є складною і багатоплановою соціологічною  категорією, в якій виділяють економічний, соціальний, правовий, політичний та інші аспекти. Тому власність вивчають різні  науки: політична економія, економічна теорія, юриспруденція, філософські науки, соціологія та ін.

      Двома найважливішими аспектами категорії "власність" є економічний і  юридичний. Економічну власність як категорію можна визначити двояко: через виробничі відносини і  через призму основних форм економічного закону. У першому випадку вона означає виробничі відносини між людьми у процесі виробництва та привласнення різноманітних об'єктів (засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання та ін.) в усіх сферах суспільного відтворення.

      У другому випадку власність, що розглядається  з політико-економічної точки  зору, є системою внутрішньо необхідних, стійких і визначальних соціально-економічних  зв'язків і відносин між людьми відносно привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, інтелектуальної власності, послуг та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні).

      Як  економічна категорія, власність, у  свою чергу, характеризується єдністю  двох аспектів: кількісного та якісного.

Кількісний  аспект власності – різноманітні об'єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та ін. Найважливішим об'єктом власності  є засоби виробництва. Залежно від  того, у чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва [1, с. 71].

      Якісний аспект власності – відносини  між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб'єктами з  приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним вираженням відносин економічної власності є сукупність таких економічних категорій, як "вартість", "ціна", "гроші", "капітал", "заробітна плата", "прибуток", "податок" та ін [2,с. 105].

      Найтісніше  пов'язана з економічною власністю  юридична сторона соціологічного поняття  власність.

      Юридична  власність – загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов'язаних із певним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві сторони: 1) вольове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі. В останньому випадку речі (засоби праці, предмети споживання та ін.) належить певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі і становлять об'єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди – це власники цього майна.

      Крім  економічного та юридичного аспектів, у власності слід виділяти й інші аспекти.

      Так, соціальний аспект власності розкриває  процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію  між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні у 90-х роках активно формується клас буржуазії, так званих "нових українців", які, переважно, збагатилися за рахунок державної власності, ухиляючись від сплати податків та іншими незаконними методами.

      Політичний  аспект власності характеризує вплив  на політику держави залежно від  наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного  багатства. Скажімо, клас "нових українців" формується і внаслідок "надмірного роздування" державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, фешенебельних квартир за заниженими цінами тощо.

      1.2 Структура економічної власності

      Право власності – це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Під володінням розуміють закріплення матеріальних благ за конкретним власником. Це фактичне панування  над майном.

      Користування – це вилучення з майна його корисних властивостей.

      Розпорядження – це можливість власника визначати  юридичну та фактичну долю майна ( продати  річ, подарувати, знищити і т.п. ). В юридичній науці термін «право власності» вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях. ( додат.В)

      Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність норм, що регулюють  суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

      Право власності в суб’єктивному значенні – це закріплення в нормах права можливості конкретного власника володіти, користування і розпоряджатися майном.

      Суб’єктами прав власності в України є громадяни, юридичні особи та держава. Ними можуть бути інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

      В Україні існують такі форми власності : колективна, державна та приватна . Усі вони є рівноправними. (додат.Б)

      Колективна  власність – це майно, що належить колективу, тобто групі осіб. Об’єктами  права колективної власності можуть бути будови, споруди, вироблена продукція, отримані доходи, а також інше майно отримане на законних підставах.

      Державна  власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Державним майном визначається єдина енергетична система, системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення. Крім цього, до державного майна відносяться кошти Державного бюджету, Національний банк, страхові та резервні фонди: майно державних підприємств, вищих навчальних закладів, об’єкти соціально-культурної сфери, а також інше майно, яке становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

      Об’єктами права приватної власності є  жилі будинки, квартири, предмети особистого користування … гроші, акції, цінні папери, інше майно споживчого і виробничого призначення, а також твори науки літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної власності [3, с.96-101].

      Поняття інтелектуальної власності, запроваджене 1967 року Стокгольмською конвенцією. Це поняття за своїм економічним  і відповідним йому юридичним  змістом є особливою структурною складовою всієї системи відносин власності. Особливість цієї складової визначається, насамперед, особливість об’єктів інтелектуальної власності. Тобто, це те, що дані об’єкти за своєю субстанцією є ідеальним, або ж мисленим, уявною подобою того об’єкта, який пізнається та втілюється в певний образ, людиною у процесі її розумової, інтелектуальної ( в тому числі духовної) діяльності. [9]

      Інтелектуальна  власність у поєднанні з іншими ресурсами, такими як людська праця, основні засоби на підприємстві, сировина та енергія є визначною рушійною силою як підприємства зокрема, так і економіки країни взагалі. Інтелектуальна власність створює матеріальне виробництво, зменшуючи вміст матеріальних ресурсів у процесі виробництва та товарах. З точки зору ведення бізнесу вона відкриває нову ринкову можливість або є загрозою залежно від того, хто нею розпоряджається.[10]

      Але дуже в гостро в наші дні постає питання щодо порушення прав власника, які можуть полягати не тільки у  позбавленні його права володіння  річчю, а, зокрема, може бути порушено право  користування або розпорядження. Наприклад, коли особа самовільно зайняла приміщення в будинку власника. У даному випадку власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, що може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.[4, с.105] Таке поняття носить назву «рейдерство». І до того ж такі дії дуже часто застосовують стосовно малих, так і великих державних та приватних підприємств. Небезпека цього явища полягає в тому, що воно створює неабияке соціальне напруження, адже за кожним атакованим підприємством стоять стоять тисячі, а інколи й десятки тисяч працівників, які перебувають у дуже не визначеному та непевному становищі та непевному становищі, коли йдуть «бої» за підприємство. ( «Турбоатом»,  «Нікопольський феросплавний завод» та інші.)

      Якщо проаналізувати діяльність держави, спрямовану на протидію рейдерству, то не можна не помітити, що акцент робиться переважно на заходи щодо боротьби з наслідками неправомірних поглинань : це створення «антирейдерських» комісій, і наведення ладу в судовій системі. Проте, на нашу думку, боротися потрібно з першопричинами цього явища. Адже якими б ефективними не були згадані заходи, все-одно знайдеться певна кількість корумпованих судів чи готових на все рейдерів. Тому використовувати потрібно методи, які б унеможливили більшість способів рейдерських атак, а саме: удосконалення чинного, так і розробка та прийняття більш ефективного законодавства, норми якого б дійсно врегулювали процес функціонування акціонерних товариств – «найпопулярніших жертв» сучасних рейдерів[7]. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновки  до 1-го розділу.

Дослідивши  систему економічних відносин, її структуру та еволюцію, можна зробити  наступні висновки:

      Двома найважливішими аспектами категорії "власність" є економічний і  юридичний. Економічну власність як категорію можна визначити двояко: через виробничі відносини і через призму основних форм економічного закону.

      Проблема  власності є однією з найскладніших  у політекономії. В понятті власності  чітко виражений зв’язок з  мотивами і інтересами людей. Таким чином проблема власності безпосередньо пов’язана із співвідношенням мотивів привласнення людей і природно-історичним процесом розвитку капіталістичного способу виробництва. Тому виникає питання: в якій мірі суспільний розвиток є безпосереднім наслідком інтересів і мотивів окремих людей або класів. Адже результатом запровадження економічних та політичних реформ в Україні та демократизації власності стала заміна диктатури пролетаріату на диктатуру буржуазії. Провідна ідея української демократизації була трансформована в пріоритетні цілі суспільства, забезпечивши специфічну структуру розподілу власності серед певних груп власників та концентрацію капіталу в руках невеликої групи власників. Сучасний рівень розвитку продуктивних сил призвів до концентрації власності в руках небагатьох. [11] 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2.Види власності  та їх місце в економічній  системі суспільства.

      Державна  власність і моделі її розвитку.

      Державна  власність – привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави [2,с. 114].

      Найбільшого розвитку в передових країнах  світу отримала власність на частину  національного доходу.

      Формами державної власності є загальнодержавна, муніципальна (комунальна).

      Серед видів економічної власності  найважливішими є власність на засоби виробництва та робочу силу, а, отже, власність на найважливіші фактори  виробництва.

      Оскільки  основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об'єктів, а, отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.

      Власність на робочу силу – це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. У власності на робочу силу виділяють економічний і юридичний аспекти.

      Економічний аспект власності на робочу силу розкривається  у процесі привласнення цього  специфічного товару в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Якщо у сфері безпосереднього виробництва це привласнення здійснюється у процесі праці, функціонування робочої сили, то в інших сферах суспільного відтворення відбувається привласнення створеного робочою силою необхідного і частини додаткового продукту. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо.

      Крім  найманої робочої сили, об'єктом  привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та, частково, держава.

      Опосередковано  суб'єктом привласнення найманої робочої сили у сфері безпосереднього виробництва є держава, оскільки вона законодавче встановлює тривалість робочого дня, відпусток тощо.

      В інших сферах суспільного відтворення  здійснюється безпосереднє привласнення результатів праці, різних форм необхідного та додаткового продукту. Виникають непрямі економічні відносини з приводу привласнення робочої сили, форми економічної реалізації цього виду власності.

      Такими  основними формами є заробітна  плата й різні види прибутку, земельної  ренти. Безпосередні суб'єкти цих відносин – наймані працівники, підприємці (у т. ч. вищі менеджери й держава).

      Держава бере участь у привласненні частини  необхідного й додаткового продукту у формі механізму оподаткування.

      Ще  більш опосередковані відносини  з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну та споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку. Таким чином, на поверхні економічна власність на робочу силу також розподіляється між різними суб'єктами у вигляді різноманітних прямих і опосередкованих форм.

      Власність на засоби виробництва – це привласнення різними економічними суб'єктами (індивідом, групою капіталістів, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється у процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін.; у сфері обміну – через механізм цін на засоби та предмети праці у процесі оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додаткову вартість тощо. У сфері споживання (у даному випадку виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається у таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо.

      Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з'єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відображає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соціально-економічне поєднання (відображає суспільну форму даного способу виробництва) особистісних і речових факторів виробництва [2,с. 118].

      Загалом техніко-економічне поєднання означає  безпосереднє використання робітником певних засобів і предметів праці  незалежно від того, чи є він  їх власником.

      Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.

      Поняття "форма власності" є більш  ємною економічною категорією, ніж "форма господарювання". Це виявляється  в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб'єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес, лідерство та ін., отже, форма господарювання у сфері матеріального виробництва – це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб'єкт для привласнення предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу. 

      Приватна  та суспільна власність

      Приватна  власність – це процес привласнення різних об'єктів власності окремою особою (максимум сім'єю) у різних сферах суспільного відтворення. Виникла з розпадом первіснообщинного ладу. Її матеріальна основа – зростання продуктивності праці у процесі суспільного поділу праці (насамперед, в одиничній формі), поява додаткового продукту, зростання суперечностей між інтересами окремих індивідів та суспільною (общинною) власністю, що гальмувала розвиток індивідуальних потреб, інтересів, цілей найініціативніших виробників. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці [2,с. 110].

      До  першої належить власність дрібних  виробників (ремісників, селян тощо), які не наймають робочої сили, а, отже, не експлуатують найманої праці. Ця форма власності існує в  усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу).

      Із  проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг.

      Розвиток  приватної трудової власності економічно доцільний в окремих сферах (сфері нематеріального виробництва) і галузях (сільському господарстві, роздрібній торгівлі). Це зумовлене тим, що ця форма власності є однією з передумов економічної свободи людини, розвитку її підприємницьких здібностей і якостей, значною мірою відповідає біологічній природі людини. Водночас її розвиток за сучасних умов обмежений, що зумовлене рівнем розвитку продуктивних сил, дією низки економічних законів (закону концентрації виробництва і власності, закону централізації виробництва і власності, закону адекватності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил та ін.), загальносвітовими тенденціями економічного прогресу тощо.

      Приватна  власність, що базується на чужій  праці, за своїм економічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували. (додат.А)

      Внаслідок неспроможності приватної власності  забезпечити достатній простір  для розвитку продуктивних сил, зростаючого  усуспільнення виробництва і  праці, дії законів єдності праці і власності, адекватності виробничих відносин (а, отже, відносин економічної власності) рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін. виник колективний тип власності. Колективна власність – це процес привласнення різних об'єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми – трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність – на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничім процесом.

      Формами колективного типу економічної власності  є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.

      Найефективнішою формою колективного типу власності  є трудова колективна власність.

      Незважаючи  на переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: побудову залізниці, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін. Це означає процес переростання продуктивними силами міжколективної власності, що зумовлює одержавлення продуктивних сил, інтенсивний розвиток державної власності.

      Суспільна власність

      29 квітня 2009 року у Верховній Раді  України зареєстровано законопроект "Про суспільну власність в Україні" (Реєстр. №4418).

      Оперуючи  новими понятійними об’єктами, законопроект встановлює порядок і основні  механізми їх взаємодії. Зокрема, вперше в українському законодавстві визначаються об’єкти права суспільної власності, дається їх класифікація.

           До об’єктів права суспільної власності законопроектом віднесені не тільки природні ресурси, але й матеріальні та фінансові ресурси, що виникли в результаті економічного використання природних ресурсів. Також до особливих об’єктів права суспільної власності віднесені такі складові національного багатства, як екологія, людські ресурси, генофонд Українського народу, здоров’я громадян, інтелектуальні та культурні надбання та цінності. Всі зазначені об’єкти потребують спеціального наукового вивчення, обліку, моніторингу та раціонального державного управління. Для цього вперше на законодавчому рівні встановлюється сутність механізму управління об’єктами права власності Українського народу, а також визначаються суб’єкти цього права. Так, зокрема, законопроектом встановлюється, що сукупність укладених суспільних договорів у всіх адміністративно-територіальних одиницях України формує солідарний механізм делегування територіальним громадам від імені Українського народу права розпорядження об’єктами права суспільної власності.