Види тоталітарних режимів ХХ ст

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………………….2

Розділ 1. Теоретичні засади тоталітаризму ……………………………………..3

Розділ 2. Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи……………..5

  2.1. Особливості економічного життя………………………………………….10

  2.2. Риси соціального життя…………………………………………………….12

  2.3. Риси політичного життя……………………………………………………13

Розділ 3.  Порівняння тоталітарних режимів……………………………………14

  3.1.  Режим Муссоліні в Італії…………………………………………………..20

  3.2. Тоталітарний режим в СРСР та гітлерівській Німеччині……………….24

Розділ 4. Види тоталітарних режимів  ХХ ст. ………………………………….27

Висновки ………………………………………………………………………….30

Список використаної літератури ………………………………………………..32

Вступ.

Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробити їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація ґрунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації – універсальні взаємозв’язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

Створюється особлива абстракція – тип, що дозволяє відобразити сукупність не в загально обмеженому виді і не з якого-небудь одного боку, а в “чистому” виді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном “типи”, “типологія”.

Поділяючи держави за типом застосовують термінологію протилежностей. Виділяють держави демократичного та антидемократичного типів. Останні інакше називають тоталітарними.

Актуальність теми: Тоталітаризм у всіх його проявах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 млн. Людських життів. Однак, незважаючи на те, що допускати виникнення та розвитку таких явищ світової цивілізації допускати не можна, даний феномен людства необхідно вивчати та аналізувати його недоліки, щоб у майбутньому запобігти розвитку тоталітаризму у світовій політиці.

У даній роботі висвітлюється не тільки поняття виключно тоталітаризму. Досліджується також проблема перехідних режимів, які тісно пов’язані між собою та можуть переходити з одного в інший.

Метою даної роботи є:

- з'ясувати основні риси  держави даного типу;

- проаналізувати негативні  сторони функціонування тоталітарних  режимів ХХ століття;

- розкрити основні різновиди  тоталітарних режимів сучасності.

Розділ 1. Теоретичні  засади тоталітаризму .

Термін “тоталітаризм” запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині.

Теорія тоталітаризму склалася в ЗО—40-х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів. Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрісімейні стосунки.

Тоталітаризм (лат. totus — увесь, повний; фр. totalite – сукупність, повнота) — спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов´язковою ідеологією, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ж.-Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загальноцивілізаційних та особистісних цінностей. Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов´язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутріпсихологічного ентузіазму, а також екстенсивне — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату.

У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

- наявність загальнообов´язкової  ідеології, яка доводить необхідність  існування даного режиму;

- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення  задля “світлого” майбутнього;

- ігнорування особистих  цілей та інтересів заради  загальних цілей режиму;

- контроль політичної  влади над усіма сферами життя  суспільства в цілому і кожної  особи зокрема;

- відсутність легальної  опозиції;

- поглинання державою  сфери громадянського суспільства;

- відсутність плюралізму;

- нетерпимість до політичного  інакодумства, жорстке переслідування  будь-якого спротиву і навіть  особистих думок та виправдовування  з огляду на це будь-яких  форм насильства;

- концентрація влади в  руках одного лідера чи партії, які представляють законодавчу  і виконавчу владу;

- державний монополізм  в сфері економіки

- підпорядкування інформаційного  простору політичному лідерові  чи партії.

Розділ 2.  Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи.

Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін. Загальна ідеологія. Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо. Ідеологічні постулати, виступаючи своєрідною «біблією» тоталітарного режиму, можуть, однак, бути підкорені кон'юнктурним тлумаченням. Правом вільного кон'юнктурного тлумачення політики, проблем економіки, соціальної сфери життя суспільства володіє політичний лідер. Маніпуляція ідеологічними нормами, що завжди залишаються «чорно-білими» надто показові в політичному тлумаченні та практиці тоталітарних режимів і систем. В кінці 30-х років радянським людям повідомлялось, що нацистська Німеччина більше не ворог соціалізму, ворогом Рад с «неправдива демократія буржуазного Заходу». Пояснювались такі варіації тим, що реалії суспільного ладу тоталітарної політичної системи відрізняються від ідеальних теоретичних побудов. Ще Володимир Ленін практичні дії політичної сили, якою він керував, виправдував «революційною доцільністю». Тимчасова угода Гітлера зі Сталіним також пояснювалась «доцільністю безпеки соціалізму» тощо. Монополія влади на інформацію, повний контроль за засобами масової інформації пояснюється ідеологізацією всього суспільного життя. [5] Витіснення з політичної арени і з культурно-духовної сфери ідейних опонентів і просто підозрілих «ненадійних» опонентів супроводжується масовим наступом на загальнолюдську мораль і цінності, яким або зовсім відмовляють у праві на існування, або підпорядковують інтересам доцільності та практичної користі. Політичні лідери і активісти, що виступають прихильниками панівної ідеології. стають основною керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром політичної системи, політичною режиму стає політична партія [1].

Монополія однієї політичної партії. В умовах тоталітаризму існує легально одна полі пічна партія, що виступає стрижнем всієї політичної системи, політичного режиму на чолі такої партії стоїть лідер, що ототожнює загальну доктрину і долю держави до такого ступеня, що доки він стоїть у владі, навколо нього створюється культ особистості. Муссоліні - в Італії, Гітлер - в Німеччині, Мао Цзедун - в Китаї, Сталін - в СРСР, Кім Ір Сен – в Кореї, Чаушеску - в Румунії та ін. здаються безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обов'язкова навіть в тому разі, якщо особистість не у всьому відповідає. Досвід обов'язкового створення атмосфери винятковості навколо лідера політичної партії привів до появи цікавої ситуації «культу і без особистості» (Леонід Брежнєв, Михайло Горбачов та ін.). Пояснюється така ситуація кризою тоталітарної системи і переходу її до посттоталітаризму. Бюрократична організація партійної структури, окрім принципу «фюрерства», «вождізму», тобто незмінюваності політичного лідера, друга особливість тоталітаризму. Винесені на фасад державного правління виконавчі органи дублюються партійним апаратом. Партійці кадри відповідають в обов'язковому порядку за дотримання хоча б зовні ідеологічних канонів і вимог, ведуть політичне виховання, відповідають за моральний вигляд громадян в усіх первинних колективах. На володіння всенародною підтримкою і відображення справжньої, єдино можливої форми демократії, претендує всякий тоталітарний режим. Формальні процедури, характерні для демократичної форми правління, уміло використовуються владою. Часто-густо вибори фальсифікуються владою або ж проходять формально. Використовуються і силові засоби для впровадження в суспільне життя колективістського початку.[13] Суспільні засоби виробництва перетворюються в державну власність, вводиться рівність в розподілі тощо. Контроль за економікою. В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем держави. Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси та зосередити пріоритети в економічній сфері на створенні та розвитку військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи інтересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності держава використовує і як засіб політичного управління. Здійснювані націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і регулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарному режиму маневрувати трудовими ресурсами країни для реалізації актуальних політичних соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію великих економічних проектів (індустріалізація в СРСР). Може дати відчутні та ефективні результати і зосередження зусиль на важливих, основних для держави напрямках господарської та соціально-духовної діяльності. Однак, складається парадоксальна ситуація, коли успіхи в освоєнні космосу супроводжуються дефіцитом і нестачею найнеобхідніших товарів народною споживання і продовольства, які режим змушений імпортувати із-за кордону. Показово, що найефективнішим сектором сільськогосподарського виробництва в Україні, Китаї, Угорщині, Польщі, Білорусії залишається особисте, присадибне господарство, а не великі сільськогосподарські колективи або радгоспи. Тоталітарні системи формують у громадян особливе розуміння цінностей і пріоритету суспільного розвитку саме як загальнодержавного розвитку. Ідеологічний апарат формує почуття гордості за гігантські звершення в суспільстві і державі, жорстко протиставляючи їх антицінностям індивідуалізму.

Методи та засоби примусового контролю і регулювання в економіці використовували і країни західної демократії. Але це завжди викликалося кризовими і гострими ситуаціями, що складалися в державах. Так, в ситуації економічної кризи на початку 30-х років в США федеральний уряд розробив серію директивних програм розвитку окремих галузей економіки і безпосередньо контролював зайнятість робочої сили. Заходи обмежувально-розподільчого характеру вводилися в період другої світової війни в США і Англії для постачання населення продуктами харчування та товарами повсякденного попиту аналогічно «трудовій повинності» і примусовій експропріації майна і житла для потреб воюючої армії. Але такі заходи і втручання держави в економіку і соціальну сферу тимчасові. Тоталітарні режими перетворюють «надзвичайщину» в повсякденну нормальність суспільного і державного життя.

Організований терор. При тоталітарному режимі в життя суспільства проникає не стільки внаслідок настанови на «знищення класових ворогів», що прямо декларувалося, а як вимушений засіб примусових заходів для встановлення «ідеальних» порядків, суспільного ладу, проголошених політичною силою, що прийшла до влади. Органи охорони суспільного порядку і державної національної безпеки трансформуються в таємні політичні розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникнення такого політичного явища як політичні злочинці - інакомислячі та ін. Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах установою ідеологічно спрямованого законодавства, а в'язниці, колонії, табори - пенітенціарна система - офіційно розглядається як місця примусового перевиховання тощо. Практика всіх тоталітарних режимів показує, що логіка боротьби з ідеологічними супротивниками засобами правоохоронних органів веде до втрати почуття законності в суспільстві, до свавілля і непідконтрольності силових правоохоронних структур і органів[14].

Тоталітаризм правого толку. Після першої світової війни Німеччина стала виплачувати величезні репарації. Почуття переможеної і приниженої нації породжувало настрої реваншу та компенсації. В країні постійно зростало безробіття, гіперінфляція перетворила в прах заощадження, нагромадження бюргерів (власників крамниць і лавок), чиновників державного апарату і кваліфікованих робітників. На шляху до влади Гітлер обіцяв відновити в країні порядок, забезпечиш зайнятість населення, покінчити з інфляцією, здійсниш великі державні соціально-економічні програми і, разом з тим, відгороджувати власність від націоналізації і одержавлення тощо. Ідея відновлення національного престижу Німеччини стала фактором, що згуртовує, об'єднує все німецьке суспільство. В таких умовах тоталітаризм правого толку не ставив мету докорінного зламу суспільства, а спрямований на зміцнення існуючих порядків в суспільстві, зосереджується на звеличуванні держави. Тоді-то в гітлерівській Німеччині на озброєння взята теорія переваги арійської раси і обґрунтування фізичного знищення «неповноцінних» і небезпечних для істинних арійців народів, a також народів за природою ворожих і небезпечних. Тоді-то в Німеччині і пізніше в захоплених, окупованих країнах знищувалися цигани, євреї та інші національні меншості. На досягнення національної величі спрямовувалась і економічна політика. Зберігаючи існуючі в економіці структури, тоталітарний режим прагнув підпорядкувати їх контролю з боку держави, впроваджувати регулювання і навіть допускаючи експропріації картелів, національно-промислових і фінансових корпорацій тощо. В середині 30-х років в Німеччині здійснюється націоналізація капіталу, транспорту, що належать іноземним (американським) фірмам та компаніям та ін. Аналогічні події і політичні, соціально-економічні процеси тоді відбувалися і в фашистській Італії [5].

Тоталітаризм лівого толку більш радикальний і ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Відомо, що після приходу до влади в Росії більшовиків здійснюється націоналізація підприємств великих власників і капіталістів. Одержавлення і великого і середнього, і дрібного промислового, і сільськогосподарського виробництва - стає ідеальною ситуацією в умовах тоталітаризму. Специфіка і конкретні історичні обставини різних країн змушують в умовах тоталітарного режиму вдаватися до тимчасових відступів тощо (допущення приватного сектора в усуспільненій економіці і вкладення іноземного капіталу в різноманітні галузі господарства). В 20-х роках в СРСР введено нову економічну політику, що допускає приватну власність та іноземний капітал, в сучасних умовах економічні реформи Ден Сяо Піна в Китаї. В країнах з тоталітарним режимом лівого толку перерозподілом благ між заможними і біднотою досягається забезпечення соціальної рівності між громадянами суспільства. Встановлення комуністичних режимів, що поступово переросли в тоталітарні, сталося якраз не в передових індустріально-розвинених країнах, як вважав Карл Маркс, а в країнах з перехідною економікою і середнім або невисоким рівнем розвитку індустрії. Схильними до тоталітарного режиму виявляються країни, де є незадоволення недемократичною владою тощо. Кінець XX ст. охарактеризувався крахом тоталітарних політичних систем і переходом суспільств до демократичного устрою або принаймні, авторитаризму [4].

2.1.  Особливості  економічного життя.

Неминучість економічної катастрофи, породженої тенденцією до згасання економічного.

Державно організоване економічне життя в суспільстві на грунті панівної державної власності па засоби виробництва. Держава-монополіст у спрямуванні й визначенні меж економічного життя. Економічна експлуатація меж економічного життя. Економічна експлуатація з боку держави шляхом постійної недоплати зарплати, що зменшує активність економічного життя.

Обмеження активності економічного життя людини шляхом відчуження від власності. Економічне зубожіння, збідніння мас призводить до вузькості форм економічного життя, його примітивності.

Ігнорування законів економічного життя. Прагнення до вирішення проблем економічного життя командними методами примусу. Ігнорування світових досягнень економічного знання, науково-технічного прогресу. Відсутність розвинених економічних зв'язків по горизонталі.

Відсутність достовірної інформації у сфері вітчизняного і світового економічного життя, певпиcаність у світовий економічний порядок.

Відсутність соціальних груп власників, зацікавлених у розвитку економічного і полі пічного життя. Mілітаризація економічного життя.

Недовговічність тоталітарного режиму політичного функціонування. Монополізація державою політичного життя, його злиття з партійним життям па ґрунті панування єдиної форми державної власності. Монополія па владу номенклатурної бюрократії. Злиття партійного і державного життя.

Політичне гноблення як привласнення волі державно залежної людини, що не дає простору для активного політичного життя. Пасивність політичного життя па основі відчуження людини від політичної влади, власності і від самої себе. У результаті державної залежності людини в економіці формуються політична пасивність, невіра в активний зміст політики. Незнання і неврахування законів політичного життя. Примус і насильство – основні методи політичного життя. Правовий нігілізм [4] .

Несприйняття світових досягнень політичної і правової науки. Приховування політичної інформації, утаювання ознайомлення з нею. Обман, неправда - засоби політичного життя. Міфологія у сфері політичної ідеології. Відсутність зрілих політичних сил, здатних широко активізувати політичне життя па основі усвідомленого громадянського миру, злагоди. Розповсюдження охлократичних ідей, стихія у підході до політичного життя. Створення особливих форм бюрократичного життя, пірамідальної, вертикальної структур політичного управління, не контрольованого знизу. Наповнення політичного життя мілітаристськими устремліннями.

Поступове згортання економічного життя в умовах падіння ефективності економіки. Відсутність відкритих ефективних форм самоорганізації, самоуправління економічного життя в трудових колективах па ґрунті розвиненої виробничої демократії. Активність «тіньового» економічного життя.

2.2.  Риси соціального  життя 

Соціально-уніфіковане життя суспільства па основі нівелювання різноманітності соціальних інтересів, зведення їх до інтересів однієї або кількох соціальних груп. Національна уніфікація життя народів різних національностей.

Подолання відмінностей між людьми індустріальної й сільськогосподарської, розумової і фізичної праці як форм соціального життя, що історично склались.

Обезлюднення великих територій шляхом згортання різних форм соціального життя, переселення, знесення поселень тощо. Розвал сталих, що історично склалися, соціальних відносин в результаті революційних потрясінь, фізичного винищення великої кількості населення, насильницьких засобів переселення, згубності демографічної політики.

Порушення соціальної «екології» історично сталого природного житія соціальних груп па основі їхнього руйнування або навіть фізичного знищення. Привнесення штучно утворених форм життя. Знеособлювання соціального життя.

Замкнутість політичного життя, майже відсутність зв'язків соціальних спільнот з іншими країнами.

Розвиток тенденцій розпаду політичного життя, звуження його впливу на економічну та інші сфери життя суспільства, крах політичної системи суспільства як не здатної до активної життєдіяльності. Включення широких мас у пошук нових форм політичного життя. Пошук нових форм політичного життя па противагу реально існуючим - тоталітарним. Низька політична культура політичного життя призводить до стихійних форм поведінки, примітивних форм політичного життя.

2.3.  Риси політичного  життя.

Політична уніфікація життя на основі єдиного політичного інтересу. Політичне спрямування всіх видів життєдіяльності суспільства па сприяння злиттю націй.

Міське і сільське, робітниче й селянське політичне життя стягувалось в один вузол встановленням державної монополії на владу, власність, ідеологію і культуру.

Згортання політичного життя на великих територіях країни, навіть повне припинення його в окремих місцях у зв'язку з демографічними змінами. Виникнення нестабільних, випадкових, тимчасових, слабких політичних структур, не здатних забезпечити нормальне політичне функціонування суспільства. Повний розвал політичного життя, що історично склалося, і привнесення насильницьких, історично не перевірених політичних форм.

Погляд на людину як на політичний «гвинтик», вмонтований до політичного механізму. Відчуження особи від влади і від себе. Знеособлення політичної діяльності мас. Встановлення «залізної завіси”, що політично забороняла будь-які соціально-політичні зв'язки, вільні міжнародні недержавні форми життєдіяльності соціальних спільнот, окремих осіб.

Розділ 3.  Порівняння тоталітарних режимів.

Сьогодні в науковій літературі більшість авторів підтримує тезу, згідно з якою в політичній системі тоталітарного типу виділяють фашистський і націонал-соціалістичний режими в Італії і Німеччині, на правому фланзі ідейно-політичного спектру й більшовицький в СРСР, на його лівому фланзі. При цьому необхідно відзначити, що тоталітаризм не є деяким монолітом, між його окремими режимами були істотні відмінності.

Такі відмінності простежуються як між лівим і правим флангами, так і усередині останнього. Так, фашистський режим в Італії використовував теорію верховенства держави, а націонал соціалістичний – теорію верховенства нації або нації-держави. На відміну від нацистського, фашистський режим в Італії відрізнявся прагненням зберегти традиційні структури, що підтверджують так звані Латеранські угоди (1929) між Муссоліні й Ватиканом, які регулювали відносини між католицькою церквою і фашистським режимом. Для режиму Муссоліні були характерні менша концентрація і абсолютизація влади. Поряд з фашистською партією значний вплив у країні мали військові, аристократія, церква, державна бюрократія; формально продовжував функціонувати сенат. Італія залишалась монархією і Муссоліні час від часу відправляв звіти королю Віктору Еммануїлу III. Італійський фашизм відрізнявся також меншими за масштабами, ніж в Німеччині, терором і репресіями.

Стосовно режимів в СРСР та Німеччині, то вже в 20-ті – 30-ті роки дослідники відзначали деяку їх подібність в методах політичної боротьби, захоплення і реалізації влади, хоч і ці режими мають суттєві відмінності.

При традиційній типологізації фашизм і марксизм-ленінізм знаходяться на крайніх полюсах ідейно-політичного спектру, вони вели між собою боротьбу не на життя, а на смерть, внаслідок початкової несумісності їх ідеологій. Достатньо згадати такі протилежні поняття, як інтернаціоналізм і націоналізм, теорія класової боротьби і національно-расова ідея, матеріалізм і ідеалізм, які й означають протистояння марксизму-ленінізму і фашизму. Якщо в ленінізмі в якості головного теоретичного і аналітичного інструменту трактування світової історії був клас, то в фашизмі – нація. Фашисти і націонал-соціалісти, як в теорії, так і на практиці, надаючи вирішальну роль політиці та ідеології, зберегли приватну власність на засоби виробництва і ринкові механізми функціонування економіки.

Більшовики ж, які в теорії основну роль відводили базису або економіці, пішли шляхом повного усуспільнення засобів виробництва. Тобто, якщо більшовики знищили ринок, то націонал-соціалісти його приручили. Націонал-соціалізм повністю заперечував саму ідею демократії й лібералізму, а радянський режим декларував наміри втілити в життя демократичні принципи, хоча й він розумів їх по-своєму.

Фашизм і марксизм-ленінізм виступили в якості альтернативи як по відношенню одне до одного, так і до реформістського шляху політико-філософських конструкцій. Важливим з’єднуючим ці альтернативи початком було те, що вони утверджували мету реалізації соціалістичних принципів, звичайно у власному розумінні: інтернаціональному і націоналістичному. Спільні риси фашистських і комуністичних режимів: ці режими об’єднував цілий ряд ідей і принципів: відданість єдиній всеохоплюючій меті; панування однієї-єдиної революційної партії нового типу; моноідеологія, яка заперечує всі інші ідеології; однакові засоби і методи досягнення поставлених цілей; злиття в єдине ціле партії, держави і суспільства; політизація і ідеологізація всіх без винятку сфер життя; фізичний і моральний терор.

Більшовицький режим в СРСР і нацистський рейх в Німеччині базувалися на національно-історичних традиціях двох країн і являли собою продовження їх історій в нових умовах. Ідеологи обох варіантів тоталітаризму видавали себе за справжніх спадкоємців й продовжувачів справи найбільш достойних, на їх погляд, предків і діячів національної культури, величі і традицій. Гітлер і його поплічники любили виставляти свої ідеї і плани як повернення до історії, як відновлення перерваного ланцюга часів. Що стосується керівників більшовизму, то вони претендували на реалізацію всього найкращого і прогресивного в історичній спадщині не тільки народів Росії, але й всього людства. Та при цьому загальновідомо, що обидва варіанти тоталітаризму, у всякому випадку в ідеології та пропаганді, відстоювали претензії на зруйнування старого світу і побудову на його уламках нового, відповідно зі своїми штучно сконструйованими моделями. З даної точки зору вони являли собою антиісторичні явища.

Важливою характеристикою тоталітарної системи є орієнтація на тотальну єдність всіх без винятку сфер життя суспільства. Це проявилося в запереченні тоталітаризмом найважливішого, навіть центрального елементу сучасної західної цивілізації – громадянського суспільства та його інститутів, включаючи фундаментальні аспекти людського буття.

Громадянське суспільство є осередком конкуруючих між собою центрів і джерел влади та впливу й забезпечує свободу реалізації можливостей кожного окремого індивіда, перш за все свободу економічного вибору. Отже, держава домінує над суспільством. Більш того, має місце поглинення і суспільства, і держави однією-єдиною пануючою партією, яка перетворюється у центральний інститут державної системи. Партія в свою чергу ототожнювалась з її фюрером або вождем. В 1935 р. Гітлер декларував: “Партія є моєю часткою, а я – частина партії”. Або: “Ми  говоримо  Ленін,  розуміємо ― партія,  ми  говоримо  партія,  розуміємо ― Ленін”.

Інакше кажучи, в обох варіантах тоталітаризму спостерігається апофеоз держави.

Для всіх форм тоталітаризму було характерним панування традиції, звичаю, сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи трохи не рабське становище по відношенню до влади, все ж знаходили опору в родині, родинних зв’язках. Тому однією з цілей тоталітаризму була анігіляція традиції. В СРСР це проявлялося в перейменуванні стародавніх назв міст, вулиць, музеїв, обмеженні доступу до означених видів історичної та критичної літератури, відмові від деяких традицій в галузі архітектури, живопису, скульптури, театру, від традицій народного життя, свят. З цієї точки зору тоталітаризм відрізняє своєрідна амнезія історичної пам’яті.

Як відомо однією з традиційних опор, на яких базується особистість є нація. Симптоматично, що правий і лівий варіанти тоталітаризму, підійшовши до цієї проблеми, здавалося б з прямо протилежних боків, змогли використати її кожний по-своєму для утвердження тотального панування держави.

Базуючись на одному з основних марксистських постулатів, В. І. Ленін та його прибічники були впевнені в тому, що зі зникненням капіталізму в процесі соціалістичного будівництва соціально-економічні і національно-культурні відмінності між регіонами, країнами і народами будуть подолані, що призведе до перемоги інтернаціоналізму над національним початком. Тому не дивно, що прийнята більшовиками на озброєння програма національної політики в Радянському Союзі мала своєю метою по суті примусову систематичну зміну самої природи етносу. Підсумком реалізації цієї політики стало те, що в 70-х роках радянських людей були оголошено членами парадоксального утворення – інтернаціонального народу. Сама ідея інтернаціоналізму була поставлені на службу державним інтересам і стала виконувати функції, аналогічні тим, які націоналізм грав в ідеології німецького нацизму.