Вишиваний світ Віри Роїк

                                            ВСТУП 
 

      Предмед дослідження – портретний нарис. Адже це саме той жанр журналістики, який покликаний інформувати суспільство про життєвий шлях його героїв. Сучасному нарису найчастіше властива документальна насиченість, через що часто потерпає художність образів. Це, очевидно, відбувається через те, що вихідний матеріал, тобто фактичні події, про які повідомляє нарисовець, часто настільки драматичні, сюжети їх настільки непередбачувані, таємниці настільки сенсаційні, що самі по собі здатні привертати увагу читача і сприйматися ним на рівні інформації, що черпається з найцікавіших художніх творів. В цьому випадку потреба в інтенсивній художній переробці вихідної інформації незрідка стає зайвою [61, с. 239–241]. Мабуть, тому, у епоху глобальної комп’ютеризації, цей жанр дещо видозмінюється й вже не є тим жанром, що був колись. Метою дослідження даної роботи якраз і є визначення цього видозмінення й особливостей створення сучасного портретного нарису, що публікується на шпальтах сучасних видань.

     Видозміненню  портретного нарису сприяла видозміна  суспільства у цілому. Суспільство стало менше цікавитися перемогами й поразками одне одного. Комп’ютер тільки сприяє цьому. У ньому людина знаходить те, що їй необхідно. Й для того, щоб знайти відповідь на своє запитання, живе спілкування зовсім не потрібне. А отже, «якщо ти не допомагаєш мені, я не допомагатиму тобі» (й, що саме по собі зрозуміло, не цікавитимусь тобою). Тому й цікавими для суспільства залишаються ті особи, рішення яких так чи інакше впливають на життя (або спосіб життя) громади. Наприклад, політики або зірки шоу–бізнесу. Тому портретні нариси про них пишуться багатьма й багатьма читаються. Що ж до героїв менш масштабного впливу, тут справа інша. Про них згадують тоді, коли того вимагає річниця народження або смерті. Ця тенденція чітко прослідковується у портретних нарисах, що аналізуються у даній бакалаврській роботі. Більшість нарисів, поданих у практичній частині, починаються зі слів: «Сьогодні річниця з дня смерті/народження….». Тенденція невтішна. Адже колись становище нарису було зовсім інше. Й людей цікавили не тільки багаті й знамениті. Тоді ж нарис не просто вивчали, його ще й класифікували. Й тих, что цим займався, було чимало. Як наслідок – наукових праць, присвячених нарису як публіцистичному жанру, існує велика кількість.

     Це  і дослідження А. Кобякова, А. Москаленка, В. Шкляра, Є. Журбіної,  М. Сороки, М. Черепахова, О. Глушка, О. Тертичного та ін. До якої ж згоди дійшли науковці? Яке визначення вони надали нарису? Спроба відповісти на це запитання – одне з головних завдань бакалаврської роботи. Цікаво, що, наприклад, тлумачний словник російського науковця С. Ожегова, і той надає двояке поняття данного слова. 1. Нарис – невеличкий літературний твір, короткий опис. 2. Нарис – загальний виклад якогось питання. З цього визначення випливає, що С. Ожегов розділяє поняття нарису на два підвиди, й в сучасній журналістиці відбувається змішування цих трактувань. 

     Але є ще одна точка зору з цього питання про систему і суть даного жанру. Л. Кройчик, наприклад, вважає, що жанрову природу нарису визначає синкретичне поєднанняя трьох начал – соціологічного (наукового), публіцистичного і художнього. Кожне з начал досліджено у даній бакалаврській роботі.

     Теоретичну  та практичну базу дослідження склали наукові та публіцистичні праці українських та зарубіжних нарисовців, теоретиків та практиків жанру.

     У дослідженні використані праці  з теорії та практики журналістики таких авторів, як Д. Аврамов, В. Ворошилов, А. Константинов, С. Корносенко, В. Здоровега, А. Москаленко, М. Кім, Г.Лазутіна, О. Тертичний, Я. Засурський, М. Алексєєва, Л. Болотова та інші. 

     Жанр  нарису є відносно молодим у системі  публіцистики. Його зародження пов'язують з Англією ХVІІІ століття. Перші  зразки цього жанру призначалися для сатиричних журналів. Дуже часто класики провідних літератур світу розпочинали свою творчу діяльність саме зі звернення до жанру нарису. Саме так було з Ч. Діккенсом, О. де Бальзаком, І. Тургенєвим. Нариси писали В. Даль, В. Гіляровський, М. Помяловський, Г. Успенський.

     Український нарис є ще молодшим. Й публіцистичному нариссу в Україні передував художній. Його основоположниками були І. Нечуй–Левицький («На Дніпрі») та П. Мирний («Подоріжжя з Полтави до Гадячого»). «Художній нарис, цей бойовий оперативний жанр, цей винятково чутливий до життя вид творчості, в нашій літературі завжди був у шанобі, приваблював багатьох і в 20–і, і в 30–і роки, і пізніше, згадаймо колись – бойові гострі нариси М. Йогансена і тепер – памфлети Ю. Мельничука. Нарисовець має змогу найактивніше втручатися в життя, мужньо й чесно виявляти свою громадянську позицію» [15 с. 703 с.]. Важливе місце цей жанр посідає у творчості таких І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. Маковея, Ю. Липи, С. Тудора.

     Майстрами цього жанру виявили себе й М. Хвильовий, Ю. Яновський, Б. Антоненко–Давидович, А. Головко, О. Довженко. У другій половині ХХ століття – Г. Тютюнник, Ю. Мушкетик, В. Яворівський, а також В. Коротич та В. Дрозд й П. Мовчан. Досить часто до цієї жанрової форми звертався вищезгаданий О. Гончар.

     Об'єкт  дослідження – портретний нарис як жанр і метод журналістики. 

     Предмет дослідження – форми, методи й особливості портретного нарису.

     Мета  дослідження – виявити особливості написання портретного нарису й його місце на шпальтах сучасних газет. Для досягнення поставленої мети було сформульовано низку завдань: дати визначення нарису як художньо–рублицистичного жанру; віднайти місце у ньому портретному нарису; охарактеризувати предмет і завдання портретного нарису; виявити етапи й методи роботи над портретним нарисом; описати методику роботи журналіста–нарисовця на прикладі портретних нарисів, опублікованих у газетах «День» і «Слово Просвіти» від 17 березня до 13 травня 2011 року.

     Наукова новизна дослідження. В роботі здійснено дослідження, що допомагає визначити особливості сучасних портретних нарисів.

     Практичне значення одержаних  результатів. Результати, що отримані у процесі дослідження, можуть знайти прикладне застосування в галузі друкованих ЗМІ, можуть допомогти визначитися із місцем, яке займає портретний нарис у сучасній публіцистичній палітрі.

     У дослідженні використані праці  з теорії та практики журналістики таких авторів, як Д. Авраамов, В. Ворошилов, А. Константинов, С. Корносенко, В. Здоровега, А. Москаленко, М. Кім, Г. Лазутіна, О. Тертичний, Я. Засурський, М. Алексєєва, Л. Болотова та інші. 

     Структура дослідження відповідає поставленим  завданням. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, та 10 додатків. У першому розділі подається історія та дається визначення природі нарису, його функціям й завданням. У другому розділі подається детальна характеристика етапів роботи над нарисом, визначаються особливості роботи над фабулою жанру, зокрема – портретного нарису. Третій розділ – практичний. У ньому на прикладі газет «День» і «Слово Просвіти» ми аналізуємо кількість, якість та особливість написання нарисів у сучасних періодичних виданнях.

     Бакалаврська  робота містить список використаних джерел – 66 джерел.   
 
 

     РОЗДІЛ 1

ХАРАКТЕРИСТИКА  НАРИСУ ЯК ХУДОЖНЬО–ПУБЛІЦИСТИЧНОГО ЖАНРУ ЖУРНАЛІСТИКИ 
 

     Як  жанрова форма нарис зародився в Англії у XVIII столітті. Перші нариси друкувалися в сатиричних журналах. Нерідко траплялося, що відомі письменники розпочинали свою літературну діяльність із нарисів (наприклад, Ч. Діккенс, О. де Бальзак, І Тургенєв).

     У класичній прозі нариси писали І. Нечуй–Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний («Подоріжжя од Полтави до Гадячого»), М. Коцюбинський («На крилах пісні»). До нарису також зверталися й М. Хвильовий, В. Минко, В. Кучер, Д. Ткач, В. Дрозд, О. де Бальзак, П. де Кок, І. Тургенєв, Ю. Липа,

Ю. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко, Ю. Липа, С. Тудор, О. Довженко та інші.

     Нарисову  форму в західній літературі часто ототожнювали із жанром есе, точніше взагалі не диференціювали ці типи творів на окремі жанри.  Нині нарис як жанр публіцистики живе та розвивається. Кожен, хто працюэ з цим жанром, бере од нього або його дослідницьке, або документальне, або публіцистичне, або солцыологычне начало.

     Ряд визначень нарису можна віднайти в спеціальних працях. Наприклад, Б. Полєвой писав, що нарис це «самостійний літературно–художній жанр, який будується на конкретних фактах, містить в собі елементи публіцистики, дослідження» [11, с. 8].

     М. Богданов стверджував, що нарис – це «епічний, переважно прозовий жанр, в якому інтерес до того чи іншого соціально–історичного явища знаходить вираження у формі художнього опису найбільш типових представників середовища» [11, с. 109].  

       На думку К. Фролової, «нарис – це перша розвідка в пошуках типу, розвідка, значення якої підноситься до значення самостійного художнього твору; в нарисі «переважає художній засіб пізнання і відображення дійсності» [62, с. 138]. П. Автомов, зокрема, більш категорично підкреслив, що «нарис – це не що інше, як ескіз до майбутнього твору; це «мала» форма літератури» [1, с. 248].

     Дослідник публіцистичної журналістики М. Черепахов  зауважував, що «нарис образно відображає події дійсності, героїв цих подій та явищ. Він відрізняється від інших жанрів публіцистики художнім, образним письмом, від жанрів літератури – конкретністю, точністю відтворення реальних фактів і явищ, “адресністю», публіцистичною насиченістю, підкресленою проблемністю» [63, с. 338].

     Щодо  міркувань К. Фролової, яка в нарисі бачить лише пошуки типу і тяжіння до художньої літератури, зазначимо, що нарис – не суто художній твір. В основі нарису, як твору публіцистики, лежить, передусім, думка, її громадянське, соціально–політичне осмислення, думка, що завдяки своєму образному вираженню впливає як на логічну, так і на емоційну сфери нашого сприйняття. Таким чином, можна відзначити, що нарис розвивається на стикові публіцистики й художньої літератури, він належить до жанрів, які відображають життя документально. «Саме факти, якими оперує нарис, у своїй сукупності дають можливість “окреслити образ людини, побачити і зрозуміти якесь явище, життя через відображення його в окремій долі» [58, c. 93].

     Образність явищ і подій, дійових осіб, обстановки і використання засобів художньої зображальності – виразності, наближають нарис до художнього оповідання. Але цими рисами їх уподібнення і закінчується. Одна з головних відмінностей – в публіцистичній тональності нарису, що споріднює його з іншими журналістськими жанрами. Нарис характерно вільний, це гнучке поєднання елементів письма художнього й публіцистичного. «Нарисовець може, перервавши художню оповідь, безпосередньо звернутися до читача, розповісти про свої роздуми, викликати роздуми у відповідь, з’ясувати, підкреслити своє, авторське ставлення до описуваного» [41, с. 212].

     Нарис, що ґрунтується на фактах, розповідає про конкретні подіє й людей, найчастіше з документальною точністю. Така фактична достовірність, адресність нарису становить ще одну з відмінних рис порівняно з художнім оповіданням.

     «Характеризуючи будь–який з художньо–публіцистичних жанрів і зокрема нарис, слід вичленовувати не якусь одну, хай і визначальну, рису чи ознаку, а розглядати їх сукупність. Слід брати до уваги:

     а) предмет і масштаб пізнання, осмислення, узагальнення та відображення;

     б) функціональне призначення, пізнавально–виховні можливості і завдання;

     в) масштабність висновків та узагальнень;

     г) стилістичні особливості, тобто  виражально–зображувальні засоби» [60, с. 11–12].

     Проаналізувавши багатий досвід нарисової літератури й сучасні журналістикознавчі дослідження, можна дійти висновку, що нарис – це самостійний жанр публіцистики, у якому на документальній основі узагальнюються важливі суспільно–політичні явища, розкриваються події, в центрі яких є зображення людини, розкриття її характеру.

     Для того, щоб читач міг наочно уявити собі описуване, нарисовець повинен  сам “бачити і чути» життя, вміти спостерігати, помічати яскраві, виразні деталі, цінити барвисте, влучне народне слово. Незамінну допомогу подає нарисовцю записна книжка. «Повсякденні записи спостережень привчають відбирати найхарактерніше, яскраве, виразне, зберігати ці спостереження, допомагають виробляти навик образного письма» [41, с. 224].

     Та  «бачити і чути» мало, потрібно не тільки синхронно записувати слова інших людей, описувати події, треба ще й помічати велику правду дійсності, реалістично і образно відображати її. Окрім цього, працюючи над нарисом, не треба забувати про основне завдання – яскраво, образно розповісти про події, про людей. Не можна братися за написання нарису, якщо не полюбив своїх героїв, якщо вони не стали близькими, не зацікавили своєю долею.

     Основні поняття жанрології виникли в надрах літератури та науки про неї і лише потім були транспольовані в журналістику й використані її практикою й теорією. Зародившись у XVII столітті, журналістика спершу знала лише один жанр – короткої інформаційної замітки, новинарного повідомлення. Але в процесі історичного розвитку розширювала свої суспільні функції, ускладнювала способи відображення світу, вдосконалювала жанрову систему. Журналістика талановито й творчо використала нагромаджений художньою літературою жанровий арсенал.

     Сьогодні  вже є цілком очевидним, що журналістика, зокрема на рівні художньо–публіцистичної творчості, синтезувала в собі родові ознаки. Унаслідок тривалого історичного розвитку в журналістиці утворилося три жанрові єдності: інформаційна, аналітична та публіцистична. Ми пропонуємо назвати їх журналістськими родами, бо рід – це не що інше, як група жанрів, об'єднаних спільними ознаками. Традиція використовувати поняття роду для характеристики усталених груп журналістських творів вже складається в надрах теорії журналістики.

     Наприклад, відомий журналістиколог В. Учонова стало вживає поняття роду стосовно публіцистики. «Публіцистичний рід творчості, – пише вона, – визрівав повільно і складно». А відтак, пристосувати термінологічний апарат

     літературознавства  до вивчення журналістики цілком правомірно і відповідає напрямкові руху новітньої наукової думки.

     Першою  такою єдністю є парадигма  інформаційних жанрів, до числа яких належать замітка, звіт, репортаж, інтерв'ю. Особливістю інформаційного журналістського роду є:

     а)    обрання за предмет новини, важливої суспільної події;

     б)    оперативне представлення її в об'єктивному повідомленні;

     в)    зредукованість коментарів, суб'єктивних оцінок, аналізу.

     Друга жанрова група може бути названа  аналітичним журналістським родом. До його числа належать такі жанри, як кореспонденція, стаття, рецензія і огляд. Родовими ознаками аналітичних жанрів є:

     а)    встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об'єднання

     їх  в логічний ряд;

     б)    узагальнення їх, співставлення з іншими, встановлення зв'язку між ними;

     в)    оцінка ситуації і явища;

     г)    постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

     д)    висловлення пропозицій про своє бачення розв'язання проблеми.

     Третя жанрова група – публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есе, фейлетон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін «художньо–публіцистичні жанри». Це не зовсім справедливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів.

     Не  меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. «Вечірні розмови» М. Рильського є класичним зразком саме художньої публіцистики, але «Ментальність орди» Є. Гуцала – то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка «Що таке поступ?» – то приклад публіцистики наукової. Родовими ознаками публіцистичних жанрів є   вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх:

     а)    домінантного значення суб 'єктивних міркувань, авторської думки;

     б)    організаційної ролі образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора–публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як «Я»;

     в)    проведення певної філософської (ідеологічної, моральної)

концепції, яка має самодостатнє значення і  використовує різні типии аргументів, включно з фактичними.

     Нарис – центральний жанр публіцистики, що передбачає розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, або розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї чи чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються «нарисовці». Внутрішньо жанрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково–популярний та інші його зразки.

     Головна особливість нарису – широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.

     Жанр нарису можна ідентифікувати за наступними ознаками:

     За  час свого існування (а це більше 2-х століть тому) нарис притерпів змін. Наприклад, у тому, що тепер його найбажанішими героями є актори та співаки, а не ті, хто займає керуючі пости (вони тепер посідають друге місце). Неоднаковим є й станове сучасного нарису у різних куточках світу: нарисову на заході часто ототожнюють із жанром есе, точніш,е не диференціюють ці типи творів на окремі жанри. Проте, залишаються й незмінні, сталі речі. Наприклад, нарис пишуть не день і не за два, для нього спочатку збирають інформацію, потім оброблять, (найкраще – самому відвідати місце, про яке пишуть у подорожньому нарисі й познайомитися особоисто з тим героєм, про якого йде мова у портретному нарисі), й лище потім брати до рук ручку чи працювати з клавіатурою.  
 

     1.2. Типологія жанру 
 

     Л. Кройчик вважає, що жанрову природу нарису виявляє синкретичне поєднання трьох начал: соціологічного (научного), публіцистичного й художнього.

     Занурюючись у жанр нарису, стає зрозумілим, що його індивідуальне начало виявляється в його спрямованості на дослідження соціальних відносин та проблем, в розгляді соціальних сторін діяльності особистості, в намаганні автора обирати не індивідуально–неповторні характери, а виявляти об’єктивні причини, які породжують ті або інші соціальні характери і ситуації.

     Нарис – аналітично обгрунтована образна  картина дійсності: система доказів  в нім будується на розробці конфлікту, на взаємодії персонажів, на особливому характері оповідання, що включає  як опис вчинків дійових осіб, так  і міркування автора. Публіцистичне начало нарису виявляється в опорі на факт.

     У документальному нарисі реальні  події – вихідна точка розвитку сюжету. Автор так групує факти, щоб  вони додавали життєвість соціально  значимому характеру. У белетристичному нарисі ситуація виглядає максимально узагальненою, кордони факту розмиті: місце реальних подій і людей займає дія, створена фантазією публіциста. Треба відмітити, що колись популярний белетристичний нарис (пригадаємо здогад).

       Здогад – необхідний елемент творчості публіциста. Він можливий й в інших жанрах, де через необхідність автор займається реконструкцією факту або ситуації (журналіст не був очевидцем події, але вважає за необхідне його відновити в тексті так, як воно протікало насправді). У нарисовому (і у фейлетоні) тексті образне перетворення реальності неминуче веде до її домислення. Воно виявляє себе у введенні концептуального часу і простору, в особливих способах розробки конфлікту, використання значущих деталей і реплік дійових осіб тощо.

     Публіцистичний  початок виявляється і в прагненні автора подати факти в їх соціальному загостренні, максимально актуалізувати проблему, що піднімається, виразити своє до неї відношення, спираючись на систему художньо–публіцистичних образів. У «нарисовому» тексті ідея концентрується в системі образів – як конкретних персонажів, виразників і носіїв ідеї, так і в системі образів–понять. Саме так, зокрема, працював А. Аграновський, створюючи нариси «Пустирі», «Господарі». Оголення думки в нарисі – естетичний закон, що визначає специфіку публіцистичної образності, в основі якої лежить запрошення читача до роздумів.

     У нарисі видно прагнення публіциста створити достовірну і переконливу картину дійсності за допомогою образного мислення, при якому картини, ситуації, явища і характери соціально типізуються. У нарисі (і у фейлетоні теж) можливі два способи типізації – збору й вибірки. У першому випадку у вигаданому персонажі (події) позначаються ознаки певного типу соціальної поведінки, характеру або явища. У другому – в реальному, одиничному персонажі або дії виявляються межі і властивості, що належать даному типові людей або подій. Але і в тому, і в іншому випадку, факти і ситуації перетворяться в систему художньо–публіцистичних образів [34].

     За  класифікацією І. Арамілєва, яка зводилася, по суті, до поверхневого поділу творів за їх зовнішніми ознаками, ми виділили: нарис–пейзаж, нарис–фотографію, нарис психологічний, нарис соціологічний, нарис побутовий, нарис мемуарний, карний й дослідницько-етнографічний. Проте, такий простий поділ достатньо складного жанру не влаштовує дослідників, які працювали й працюють з цим жанром. Критикуючи цей антинауковий підхід, М. Горький висловив своє бачення нарису як публіцистичного жанру, його природи, висунув свій принцип ідейної і художньої диференціації. Нариси він поділив на портретні, проблемні та подорожні [56, с. 272].

     Пізніше Б. Полєвой поділяє нариси на портретні, дорожні, подієві, публіцистичні, аналітичні або критичні, військові тощо. Висуваючи на перший план основну тему, теоретик не враховує, що у військовій темі, наприклад, може бути своя подія, тобто нарис вже буде подієвим, чи, наприклад, може бути зображено певного героя, тобто – портретним.

     В основі поділу нарису на види повинна  бути не тема твору, не якісь зовнішні ознаки, а внутрішні закономірності в методиці відбору фактів, прийомах художнього зображення, в способі творення нарису як самостійного публіцистичного жанру [56, 270].

     І хоча такий поділ Б. Полєвого був схвалений теоретиками, з часом дослідники нарисової творчості узагальнили і його класифікацію. Українські науковці, серед яких К. Ковалевський, В. Здоровега, В. Шкляр виділили кілька типів нарису: портретний, подорожній, проблемний, історичний, подієвий та замальовку. Натомість професоф О. Глушко більш конкретизував цей поділ, виділяючи специфічні особливості кожного підвиду нарису, пропонує не те щоб іншу, але чіткіше організовану класифікацію. При цьому він виділив окремо замальовку, подорожній, проблемно–аналітичний, та портретно–психологічний нарис.

     Замальовка  – мала форма нарису. Для неї найчастіше характерні нарисова природа відображення дійсності, тобто образність опису й публіцистична вичерпність, та нарисова система письма. Зазвичай присвячується конкретній і локальній за своїм значенням події, явищу. Характеризується оперативністю, достовірність того, що відбувається й описується, авторським “я», що дає так званий «ефект авторської присутності2.

     Найбільш  ж оптимальним, на нашу думку, є все ж коротша та простіша класифікація, за якою нарис поділяється на:

а) портретний;

б) проблемний;

в) подорожній.

     Подорожній  нарис – найдавніша форма нарисового жанру. Відмінна риса від інших форм – деяка заданість, визначеність фабули. Основний матеріал для написання – дорожні спостереження, зустрічі, події, свідком котрих став сам нарисовець, враження від нових країн, місцевостей, міст, широка панорама життя, що відкривається перед мандрівником, її соціальні, економічні й наукові проблеми.

     Проблемно-аналітичний нарис – порушує гостру суспільну проблему у відповідній формі аналізу. На відміну від інших різновидів нарису більш оперативний і тяжіє до репортажу. Не кожен подійний факт, а лишень суспільно значущий може бути основою для написання цього роду нарису. Але і суспільно важлива подія буде мертвою, якщо нарисовець не покаже її основного чи основних учасників. Адже людина має стояти в центрі будь–якого нарису.