Власний капітал банку



64

 

Вступ

 

Актуальність курсової роботи є дослідження стану формування та управління банківським капіталом на прикладі конкретної банківської установи та розробка програми взаємопов'язаних заходів щодо удосконалення управління ними.

Фінансовою основою банку виступає його власний капітал. Створення банку розпочинається з вирішення найважливішого питання — формування банківського капіталу, який є основною складовою власного банківського капіталу.

Власний капітал банку являє собою грошові кошти і виражену у грошовій формі частину майна, які належать його власникам, забезпечують економічну самостійність і фінансову стійкість банку, використовуються для здійснення банківських операцій та надання послуг з метою одержання прибутку. Порівняно з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал банку має незначну питому вагу в сукупному банківському капіталі. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим розміщенням їх серед юридичних і фізичних осіб.

У процесі аналізу власного капіталу банку велике значення має питання оцінки його вартості. Оцінка вартості власного капіталу дає змогу одержати додаткову інформацію для прийняття відповідних управлінських рішень поточного і перспективного плану, визначити ефективність діяльності банку.

У банківській практиці існує кілька способів визначення вартості власного капіталу банку. Кожний з них має як позитивні сторони, так і певні вади.

Аналіз власного капіталу банку являє собою складне, комплексне завдання, під час розв’язання якого слід враховувати не лише загальний фінансовий стан банку та його діяльність, а й проаналізувати кон’юнктуру ринку банківських операцій і послуг, економічний стан учасників (акціонерів) банку та його клієнтів. Тому, щоб дати більш-менш реалістичну оцінку стану власного капіталу конкретного банку, у про­цесі його аналізу слід дотримуватись, зокрема, таких основних положень.

Основна мета роботи — поглибшення вивчення теоретичних і практичних засад політики формування банківського капіталу та обгрунтування шляхів її удосконалення.

Для досягнення цієї мети визначено вирішення наступних завдань:

−        розглянути теоретичні засади політики формування капіталу банку;

−        фінансово-економічна характеристика діяльності комерційного банку;

−        проведемо аналіз капіталу, структури та ефективності розміщення на прикладі Київського управління ПАТ «Індекс-банк»;

−        заропонувати шляхи удосконалення політики формування капіталу банку.

Об‘єкт дослідження – процес формування політики управління капіталом комерційного банку.

Предмет дослідження - система принципів, об’єктів, суб’єктів, методів та інструментів формування політики управління банківським капіталом

Основним інформаційним джерелом є фінансова звітність ПАТ КБ «Креді Агріколь» за два роки станом на 31.12.09 р., 31.12.10 р., а також інша внутрішньобанківська звітність. Також інформаційною базою дослідження є теоретичні та науково-практичні дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців, законодавчі та нормативно-правові акти, що стосуються питань формування банківського капіталу.

Курсова робота складається з вступу, чотирьох питань, висновків та пропозицій, переліку використаної літератури та додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.      Теоретичні засади політики формування капіталу банку

 

Поняття «банківський капітал» вживається в економічній літературі й на практиці досить часто, і залежно від контексту в цей термін вкладається різний зміст. Банківський капітал ототожнюється з такими термінами, як «власний капітал», «власні кошти», «банківські ресурси» тощо. Не вдаючись до аналізу всіх точок зору на поняття «банківський капітал», дамо таке визначення, яке, на нашу думку, найкраще відбиває його суттєві риси: банківський капітал — це грошові кошти та виражена у грошовій формі частка матеріальних, нематеріальних і фінансових активів, що перебувають у розпорядженні банків і використовуються ними для здійснення операцій з розміщення коштів та надання послуг з метою одержання прибутку [9].

Управління капіталом передбачає реалізацію таких завдань:

−        формування власних ресурсів в обсягах, що забезпечують розвиток банку;

−        забезпечення ефективного використання накопиченої частини капіталу банку.

З метою забезпечення ефективності управління цим процесом розробляється спеціальна фінансова політика, спрямована на залучення власних фінансових ресурсів з різних джерел відповідно до потреб його розвитку в плановому періоді.

Політика формування власного капіталу банку являє собою частину загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає в забезпеченні необхідного рівня самофінансування – забезпечення необхідного розміру капіталу [14].

Розробка політики формування капіталу банку здійснюється в кілька етапів.

І етап – аналіз формування капіталу банку в попередньому періоді.

Метою такого аналізу є  виявлення потенціалу формування власного капіталу та його відповідність темпам розвитку банку.

Аналізуються:

−        динаміка обсягу капіталу банку; відповідність темпів зростання капіталу банку темпам зростання його активів, кредитного портфеля та портфеля цінних паперів;

−        динаміка питомої ваги капіталу банку в загальному обсязі ресурсів у перед плановому періоді;

−        джерела формування капіталу банку: співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел; вартість залучення власного капіталу з різних джерел;

−        достатність капіталу банку в перед плановому періоді.

ІІ етап – визначення загальної потреби в капіталі банку.

Основна проблема при визначенні доцільного для банку розміру капіталу – це вибір прийнятного співвідношення капіталу і зобов’язань: чим більша питома вага капіталу, тим більшою є фінансова незалежність банку, але чим більша частка запозичених і залучених коштів, тим більшою є прибутковість власного капіталу (ефект фінансового леверіджу).

Таким чином, це вибір між надійністю (вона тим вища, чим більший розмір капіталу) і прибутковістю (тим більша, чим меншою є сума капіталу) [14].

На розмір капіталу, необхідний банку, впливають такі фактори:

1.      Зовнішні – вимоги державного регулювання (насамперед, нормативні вимоги НБУ).

З метою забезпечення фінансової стійкості банки України мають виконувати певні нормативи.

Мінімальний розмір регулятивного капіталу (Н1) діючих банків та знову створених банків визначається нормативними актами Національного банку України.

Норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов’язаннями, що випливають з торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більшою є частка ризику, що її приймають на себе власники банку, і навпаки: чим нижчим є значення показника, тим більшою є частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку [2].

Норматив адекватності регулятивного капіталу встановлюється з метою запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку.

Значення показника адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень у боргові цінні папери) безумовним зобов’язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав.

Норматив (коефіцієнт) співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3) відображає розмір регулятивного капіталу, необхідний для здійснення банком активних операцій. Норматив Н3 установлює мінімальний коефіцієнт співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів.

Нормативні значення показників Н2 та Н3 встановлюються та переглядаються НБУ.

2.      Внутрішні:

−        розмір банку;

−        загальна схильність банку до ризику;

−        цілі банку на ринку;

−        очікуване зростання банку, йог плани і перспективи (завоювання нових ринків; розширення мережі філій);

−        передбачуване впровадження нових послуг і рівень їх ризику;

−        обсяг і структура активних операцій, зокрема, питома вага ризикових активів та їх прогнозне зростання.

Розрахована загальна потреба визначає необхідну суму капіталу банку, яка має формуватись як за рахунок внутрішніх, так і зовнішніх джерел [2].

ІІІ етап – оцінка і вибір оптимального джерела збільшення капіталу.

Фактори, що впливають на вибір джерела збільшення капіталу:

−        відносні витрати за кожним із наявних джерел;

−        загальна схильність банку до ризику;

−        вплив обраного способу збільшення капіталу на прибутки акціонерів;

−        державне регулювання.

При виборі способу збільшення капіталу рекомендується виходити з принципу підвищення цінності організації (цінність організації зростає у разі збільшення її прибутку й підвищення курсу акцій на ринку).

Оцінка вартості залучення капіталу з різних джерел здійснюється за основними елементами власного капіталу, що формується за рахунок внутрішніх і зовнішніх джерел [14].

Оцінка вартості власного капіталу має низку особливостей, основними з яких є:

−        необхідність постійного корегування балансової вартості капіталу банку в процесі здійснення оцінки;

−        оцінка вартості капіталу, що додатково залучається, має ймовірний і, відповідно, умовний характер. Будь-які зобов’язання банку з виплати засновникам не мають характеру контрактних зобов’язань, а є розрахунковими плановими величинами, які корегуються відповідно до результатів діяльності банку;

−        суми виплат власникам капіталу банку входять до складу прибутку, який оподатковується, що збільшує вартість власного капіталу порівняно, з вартістю залучених ресурсів;

−        залучення власного капіталу пов’язане з більш високим рівнем ризику для інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик. Це пов’язано з тим, що претензії власників основної частини цього капіталу, крім власників привілейованих акцій, підлягають задоволенню в разі банкрутства;

−        залучення власного капіталу банку не пов’язане, як правило, зі зворотним грошовим потоком за основною його частиною, що обумовлює його прибутковість з позиції забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості банку [10].

Результати такої оцінки слугують основою розробки управлінських рішень відносно вибору альтернативних джерел формування капіталу банку, що забезпечують його зростання.

IV етап – забезпечення максимально обсягу залучення власних фінансових ресурсів за рахунок внутрішніх джерел.

Перед тим як звертатись до зовнішніх джерел формування капіталу банку, мають бути реалізовані всі можливості його формування за рахунок внутрішніх джерел.

Основним внутрішнім джерелом збільшення капіталу є чистий прибуток.

Переваги даного джерела збільшення капіталу:

−        відсутність витрат з випуску та розміщення цінних паперів й обслуговування боргу;

−        відсутність загрози втрати контролю  існуючими акціонерами, тобто уникнення можливості зменшення їх частки у власності і зниження прибутковості їхніх акцій.

Недоліками цього джерела є:

−        відсутність стабільності в отриманні прибутку;

−        високий рівень оподаткування прибутку:

−        значна чутливість прибутку банку до впливу макроекономічних факторів [12].

Можливість банку збільшувати капітал банку за рахунок прибутку визначається внутрішнім показником капіталоутворення (ВПК), який розраховується за формулою (1.1):

1.1

ВПК = ПКБ * Ккап,

де ПКБ – прибутковість капіталу банку;

Ккап – питома вага прибутку банку, що капіталізується:

1.2

Ккап = 1 – Кдив,

де Кдив – коефіцієнт дивідендних виплат.

 

Вважається, що прибуток банку, який капіталізується, має ту саму вартість капіталу, що й нові звичайні акції, тобто вартість капіталу обчислюється таким самим чином, тільки без коригування на витрати на випуск. Оцінка здійснюється з урахуванням відносних прогнозних розрахунків.

За рахунок чистого прибутку створюються та збільшуються фонди й резерви, що входять до складу капіталу банку.

Найважливішим з фондів, створених банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється на покриття можливих збитків у процесі діяльності банку і використовується для забезпечення зобов’язань банку. Звичайно порядок формування резервного фонду визначається центральним (національним) банком.

n:justify">В Україні резервний фонд кожного банку повинен становити 25% статутного фонду. При цьому на формування резервного фонду має спрямовуватися щомісяця не менше ніж 5% чистого прибутку до досягнення мінімального розміру. У випадку втрачання резервного фонду відрахування з прибутку на його формування відновлюються до моменту досягнення заданого розміру. Кошти резервного фонду можуть бути також використані на виплату дивідендів за привілейованими акціями, якщо за підсумками року прибутку, що залишається в розпорядженні банку, не вистачає.

Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд виплати дивідендів і фонд розвитку банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік вперед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами акціонерів за підсумками року [4].

Фонд розвитку банку, як правило, використовується для забезпечення діяльності банку, його подальшого розвитку і придбання основних фондів. Фонд виплати дивідендів використовується для накопичення коштів, необхідних для планових розрахунків з акціонерами (засновниками), і весь період часу до затвердження таких виплат загальними зборами акціонерів (засновників) перебуває у розпорядженні банку.

Статутами банків може бути передбачене формування й інших фондів, необхідних для їх діяльності.

V етап – забезпечення необхідного обсягу залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел.

Обсяг залучення власних фінансових ресурсів із зовнішніх джерел покликаний забезпечити ту їх частину, яку не вдалося сформувати за рахунок внутрішніх джерел фінансування.

Якщо сума залучених за рахунок внутрішніх джерел фінансування ресурсів повністю забезпечує загальну потребу в них в плановому періоді, то в залученні цих ресурсів за рахунок зовнішніх джерел немає потреби.

Забезпечення задоволення потреби у власних фінансових ресурсах за рахунок зовнішніх джерел планується шляхом:

−        залучення додаткового акціонерного капіталу (додаткової емісії акцій);

−        залучення додаткового пайового капіталу (додаткових внесків) [14].

Статутний капітал є основним компонентом власного капіталу банку. Визначення форми організації банку має вирішальне значення для подальшого формування статутного капіталу. Кожна форма господарського товариства має свої переваги та недоліки з погляду стратегії розвитку банку і визначається залежно від цілей і завдань, які ставлять перед собою засновники [4].

Згідно з законом України «Про банки і банківську діяльність» банки створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку. Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечать даному закону.

Акціонерне товариство – це юридична особа, яка має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, і відповідає за своїми зобов’язаннями тільки своїм власним майном. При цьому акціонери (співвласники) акціонерного товариства відповідають за товариства тільки в межах належних їм акцій. Акціонерні товариства бувають відкриті і закриті.

Відкрите акціонерне товариство розповсюджує свої акції шляхом відкритої підписки, тобто кола його акціонерів заздалегідь передбачити не можна.

При цьому акції відкритого акціонерного товариства можуть котируватися на фондових біржах і на позабіржовому ринку.

Закрите акціонерне товариство розподіляє свої акції між засновниками, коло яких заздалегідь відоме. При цьому бути в обігу і котируватися на вільному ринку акції закритого акціонерного товариства не можуть.

Акція – це неборговий цінний папір без установленого терміну обігу, який підтверджує пайову участь власника в статутному фонді акціонерного товариства і його корпоративні права, тобто право власника на управління акціонерним товариством шляхом голосування на загальних зборах акціонерів, право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів і право на участь у розподілі майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації.

Акціонерне товариство може випускати прості та привілейовані акції. Доходи, що виплачуються власникам акцій акціонерним товариством, називаються дивідендами. Крім того, власники акцій можуть отримувати додатковий дохід у вигляді зростання курсової ціни акцій [2].

Дивіденди за простими акціями залежать від результатів роботи банку за рік і визначаються загальними зборами акціонерів у разі розподілу прибутку. Дивіденди за привілейованими акціями звичайно є фіксованими і не залежать від обсягу прибутку, отриманого банком. Але, як правило, власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено статутом товариства. В Україні привілейовані акції не можуть випускатись на суму, більшу за 10% статутного фонду.

Акції можуть бути іменними та на пред’явника. Власник іменних акцій фіксується в реєстрі акціонерів, тоді як власник акцій на пред’явника може залишатися анонімним. З метою моніторингу порушень і контролювання джерел коштів, спрямованих на придбання акцій банку, Національний банк України забороняє банкам випускати акції на пред’явника.

Котирування акцій на біржовому та позабіржовому ринку, у тому числі й міжнародному, сприяє підвищенню іміджу банку і є додатковою рекламою, яка допомагає розширювати клієнтську базу і, відповідно, підвищувати потужності банку.

Рішення про додатковий випуск акцій, як правило, приймається на загальних зборах акціонерів кваліфікованою більшістю голосів (3/4 присутніх). В Україні закон дозволяє приймати рішення щодо збільшення статутного фонду правлінню акціонерного товариства не більше ніж на 1/3. банки цим часто користуються, для спрощення процедури і прискорення ухвалення рішення, а також щоб уникнути необхідності проводити позачергові збори акціонерів, що займає багато часу і потребує багато витрат. У разі потреби в проспекті емісії акцій можна передбачати пріоритетне право  акціонерів на придбання акцій нового випуску.

Переваги такого способу збільшення статутного фонду полягають у тому, що:

−        шляхом організації нового випуску акцій можна мобілізувати на ринку додаткові фінансові ресурси, яких може не бути в акціонерів;

−        з’являється можливість залучити нових акціонерів, у яких зацікавлений банк у плані стратегічного співробітництва, тобто можливості залучення  солідних клієнтів на обслуговування, диверсифікацію галузевої структури акціонерів, розширення їх географії, у тому числі залучення іноземного капіталу тощо;

−        за умови успішної діяльності банку акції нової емісії можна реалізувати з курсовою націнкою та отримувати емісійний дохід;

−        «розбавлення капіталу» (тобто збільшення питомої ваги дрібних акціонерів, які не справляють реального впливу на управління акціонерним товариством) призводить до зменшення пакета акцій, що забезпечує контроль над акціонерним товариством [14].

Водночас зі збільшенням статутного фонду банку шляхом нового випуску акцій для старих акціонерів можуть виникнути й негативні моменти:

−        зменшення частки в статутному фонді банку і, відповідно, ступеня контролю над акціонерним товариством;

−        під час емісії привілейованих акцій через те, що привілейовані акціонери мають первинне право на прибуток банку відносно власників звичайних акцій, дивідендні виплати останніх можуть знизитися;

−        перерозподіл акцій на користь нових акціонерів і втрата старими акціонерами контрольного пакету акцій.

Разом з тим за правильної організації випуску нових акцій ці питання контролюються.

Слід зазначити, що продаж звичайних акцій – найбільш дорогий спосіб залучення капіталу через високі витрати розміщення випущених акцій і великий ризик, пов’язаного з доходами акціонерів порівняно з прибутками власників боргових зобов’язань.

Випуск привілейованих акцій також є одним із найдорожчих джерел капіталу банку (дорожче, ніж субординований борг, але дешевше, ніж звичайні акції).

Рішення щодо збільшення номінальної вартості акцій також приймається загальними зборами акціонерів. При цьому можливі два варіанти такої операції. По-перше, номінальна вартість акцій може бути збільшена шляхом доплати кожним акціонером відповідної суми до нового номіналу належних йому акцій. У такому випадку необхідна добровільна згода всіх акціонерів, що може створити певні технічні складнощі. Якщо якийсь акціонер не згодний доплачувати, акціонерне товариство може викупити в нього акції за існуючою ціною. По-друге, можна провести доплату до нової номінальної вартості з прибутку банку після сплати податків. У такому випадку видатки товариство бере на себе і фактично переказує зароблений прибуток у статутний фонд [7].

Переваги збільшення статутного фонду шляхом збільшення номінальної вартості акцій полягають у тому, що:

−        не змінюється коло акціонерів;

−        не змінюються частки акціонерів у статутному фонді, а відповідно, й сформований на даний момент ступінь їх контролю над акціонерним товариством.

Негативним моментом такого способу є те, що залучення в банк додаткових фінансових ресурсів обмежується можливостями старих акціонерів або можливостями самого банку. Не вирішуються й питання розширення бази акціонерів і клієнтів.

В Україні збільшення статутних фондів банків – акціонерних товариств – шляхом випуску нових акцій проводиться набагато частіше, ніж шляхом зміни номінальної вартості акцій.

VI етап – оптимізація співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власних фінансових ресурсів.

Процес оптимізації базується на таких критеріях:

−        забезпечення мінімальної сукупної вартості залучення капіталу банку;

−        забезпечення збереження управління банком початковими засновниками.

Успішна реалізація розробленої політики формування капіталу банку пов’язана з вирішенням низки основних завдань:

−        проведення об’єктивної оцінки вартості окремих елементів власного капіталу;

−        забезпечення максимізації формування прибутку банку з урахуванням прийнятого рівня ризику;

−        формування ефективної політики розподілу прибутку банку (дивідендної політики);

−        формування та ефективна реалізація політики додаткової емісії (емісійної політики) або залучення додаткового пайового капіталу [14].

Підсумовуючи зазначимо, що формуванню банками власного капіталу притаманні як певні переваги, так і вади. Перевагами є:

−        відносна простота залучення коштів, оскільки прийняття власниками і менеджерами банку рішення про формування власного банківського капіталу (особливо за рахунок внутрішніх джерел) не потребує одержання згоди інших суб’єктів господарювання;

−        більш висока спроможність банків генерувати дохід від здійснення операцій або надання послуг, оскільки у разі його використання не потрібно сплачувати проценти;

−        можливість забезпечити фінансову основу подальшого розвитку, платоспроможність і фінансову стійкість банку на перспективу;

−        незалежність від кон’юнктури грошового ринку (за умови формування власного капіталу за рахунок внутрішніх джерел);

−        підвищення довіри вкладників, кредиторів і регулювальних органів;

−        відсутність загрози втрати контролю над банком з боку власників (особливо у разі формування власного капіталу за рахунок внутрішніх джерел).

До вад власного капіталу банку можна віднести, зокрема:

−        повне оподаткування, оскільки на формування власного капіталу спрямовується прибуток після оподаткування;

−        виникнення проблеми зменшення розміру дивідендів, отри­муваних акціонерами та іншими власниками банку;

−        повільне нарощування банківського капіталу;

−        обмеженість обсягу залучення коштів, а отже, й можливостей суттєвого розвитку і розширення банківської діяльності, особливо у періоди сприятливої кон’юнктури розвитку економіки;

−        висока вартість (порівняно з альтернативними залученими і позиченими джерелами) формування банківського капіталу.

 

                                                                                                                                            

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.      Фінансово-економічна характеристика діяльності комерційного банку

 

Публічне акціонерне товариство «Індустріально-експортний банк» - є акціонерним товариством та входить в єдину банківську систему України. ПАТ «Креді Агріколь» - це універсальний банк, власником якого є одна з найбільших фінансових груп світу – Credit Agricole Group. Банк працює на фінансовому ринку України з 1993 року, надає повний спектр банківських послуг приватним клієнтам та підприємствам малого, середнього бізнесу, великим корпоративним клієнтам, приділяючи особливу увагу співробітництву з компаніями агропромислового комплексу. Згідно з класифікацією Національного банку України ПАТ «Креді Агріколь» входить до групи великих банків України. Країна реєстрації, місцезнаходження головного офісу та юридична адреса Банку: 01004, Україна, м. Київ, вул. Пушкінська, 42/4. Регіональна мережа Банку охоплює всі регіони України та складається з понад 200 точок продажів. Банк також є партнером об’єднаної банкоматної мережі «АТМоСфера» та підтримує власну мережу з понад 260 АТМ.