Власність в економічних системах

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1.СУТНІСТЬ І ВНУТРІШНЯ СТРУКТУРА  ВЛАСНОСТІ. КЛАСИФІКАЦІЯ ТИПІВ, ВИДІВ  І ФОРМ ВЛАСНОСТІ……….…..4

1.1Сутність і структура  власності……………………………………………..4

1.2 Групування  типів видів і форм власності………………………….……11

 РОЗДІЛ 2.ЕВОЛЮЦІЯ ВИДІВ ,ТИПІВ І ФОРМ  ВЛАСНОСТІ...……21

2.1. Первісні форми власності………………………………………………..21 
2.2 . Рабовласницька і феодальна власність…………………………………22 
2.3 . Капіталістична власність…………………………………………..……23 
2.4. Проблеми трансформації приватної власності ………………………...24

РОЗДІЛ 3.ФОРМИ ВЛАСНОСТІ В СУЧАСНІЙ РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ………………………...……………………………………….27

3.1 Одноосібна (індивідуальна  ) власність ……………………………   ….27

3.2 Групова власність………………………………………………………....27

3.3 Державна  власність……………………………………………………….32

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………..37

СЛОВНИК ЕКОНОМІЧНИХ ТЕРМІНІВ………………………………..39

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………….41

ВСТУП

Там, де є економічна діяльність, завжди присутня проблема власності. Відносини власності  пронизують усю систему економічних відносин і супроводжують людину з моменту її народження до відходу в інший світ. Скрізь і всюди ми постійно натрапляємо на одне загальне корінне питання: кому належить економічна влада, хто привласнює матеріальні умови існування людей, є господарем землі, фабрики, духовного багатства? Суди перевантажені розбором відносин між подружжям по розділу майна, сусід судиться з сусідом через клаптик землі, батько з сином і брат з братом - з приводу спадщини. Соціальна сутність цих відносин і є вираження властивих даному суспільству економічних відносин власності.

Розгляд системи  відносин власності дозволяє відповісти на питання, в чиїх інтересах здійснюється економічна діяльність. Якщо пріоритет  віддається індивідуальному інтересові, то можна говорити про систему відносин індивідуальних приватних відносини. Якщо присвоєння здійснюється в інтересах якого-небудь колективу, то мова йде про колективну власність. Присвоєння може вестися певною соціальною групою людей. Тут у наявності вже класовий інтерес.

Вищевикладене визначило актуальність цього дослідження  і мету роботи - економічний аналіз феномену власності. Завданнями роботи є: дослідження закономірностей  виникнення та історичного розвитку власності; визначення поняття власності  і її змісту; вивчення різноманіття форм власності. Теоретичну і методологічну базу дослідження склали праці відомих вчених з політекономії та економічної теорії і, перш за все, проблем трансформації і розвитку відносин власності.

РОЗДІЛ1.СУТНІСТЬ І ВНУТРІШНЯ СТРУКТУРА ВЛАСНОСТІ. КЛАСИФІКАЦІЯ ТИПІВ, ВИДІВ І ФОРМ ВЛАСНОСТІ

1.1 Сутність  і структура власності

Буденна свідомість зводить поняття «власність»  щонайбільше до відносин «людина - річ», тобто до належності речі людині.

Власність - суспільні  відносини між людьми щодо привласнення умов їхньої життєдіяльності: засобів виробництва, благ особистого споживання, інших економічних та соціальних благ.

Відповідно  субстанцією власності є не речі, а саме суспільні відносини, тобто  відносини людей один до одного залежно  від їхнього відношення до засобів своєї життєдіяльності: предмет, річ стають власністю тільки у процесі відносин людей, тобто суспільних відносин між ними. Отже, субстанція власності як певних суспільних відносин не містить у собі ані атома речовини. Але власність, будучи за своєю природою суспільними відносинами, нерозривно пов'язана з речами, предметним світом людей і без нього існувати не може - вона становить єдність соціального (суспільних відносин) і матеріально-речового (предметів природи, продуктів праці та ін.). Саме тому власність виявляється як ставлення індивідів один до одного відповідно до їх ставлення до речей як до «своїх».

Відносини власності  передбачають наявність суб'єкті та об'єктів власності.

Об'єкти власності - все те, з приводу чого між  людьми формуються відносини належності, володіння, розпоряджання та використання в їх економічному та юридичному змісті.

Залежно від  свого походження об'єкти власності  класифікуються на дані природою та ті, що є продуктами суспільної діяльності людей. До перших належать земля з її рослинним і тваринним світом, водоймами і надрами, природні фактори. До других - засоби виробництва, робоча сила, предмети особистого споживання, гроші, цінні папери, нематеріальні активи, корпоративні права тощо. Всі вони охоплюються загальним поняттям «об'єктивні та суб'єктивні умови і результати виробництва».

Власність на засоби виробництва - відносини між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання  та використання речових факторів виробництва.

Власність на засоби виробництва є вираженням існуючого у суспільстві розподілу речових факторів виробництва між певними суб'єктами як їх належності. Відносини володіння, розпоряджання та використання засобів виробництва, на відміну від відносин належності, за своїм змістом є реальним відношенням власника засобів виробництва до безпосередніх виробників - чи до самого себе як працівника, чи до осіб, які використовують засоби виробництва як їх не власники , - рабів, кріпаків, найманих працівників.

Серед різноманіття речових об'єктів власності власність на засоби виробництва у сукупності виробничих відносин посідає особливе місце. Засоби виробництва є тим фактором, без якого людина не може здійснити виробництво матеріальних благ і, отже, забезпечити власне існування. Саме тому власність на засоби виробництва є основою сукупності виробничих відносин, через які здійснюються виробництво та привласнення благ.

Як основа виробничих відносин, власність на засоби виробництва  є основним виробничим відношенням  усіх суспільних способів виробництва. Це означає, що відношення власника засобів виробництва до безпосередніх виробників не є окремим видом відносин, що існує поряд з іншими у системі виробничих відносин - воно є її глибинною сутністю і має якість згорнутої системи виробничих відносин.

Як насінина рослини містить у згорнутому стані всі елементи рослини - коріння, стеблину, листя, квітку, плід та «сплячі» біологічні процеси, власність на засоби виробництва містить у згорнутому (компактному) стані всю сукупність виробничих відносин. Ця якість основного виробничого відношення в процесі поєднання виробників із засобами виробництва розгортається в систему виробничих відносин - відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, якими опосередковується їх присвоєння суб'єктами виробничих відносин як власниками факторів виробництва. Кожне відношення, яке містить система виробничих відносин, є відношенням привласнення власності.[11.С.405-408]

Особлива роль у розвитку матеріальної і духовної сфер суспільства належить інтелектуальній  власності.

Інтелектуальна власність - сукупність економічних та правових відносин між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання та використання продуктів інтелектуальної діяльності.

Продуктами  інтелектуальної діяльності та об'єктами інтелектуальної власності є: твори  науки; твори літератури та мистецтва; записи на носіях інформації; права на копіювання та розповсюдження, патенти, ліцензії, знаки на товари та послуги; права на винаходи, промислові чи наукові зразки, креслення, моделі, схеми програмних засобів та ін.; права на інформацію щодо промислового, комерційного та наукового досвіду («ноу-хау»).

Особливістю об'єктів  інтелектуальної власності є  те, що вони як продукти інтелектуальної  діяльності (на відміну від речових  продуктів праці) за своєю субстанцією  є мисленим, ідеальним образом (подобою) певних природних, соціально-економічних та культурних процесів і явищ. Саме ця обставина обумовлює особливість відносин належності об'єкта інтелектуальної власності, який, на відміну від речей, не відчужується від свого творця. «Викарбовуючись» у його розумі, пам'яті, продукт інтелектуальної діяльності (сформульовані закони природознавства, економічні закони, поетичні та музичні твори тощо) є належністю творця. Відчужується лише право належності продукту інтелектуальної діяльності іншим особам, як і право ним володіти, розпоряджатися та використовувати. Це означає, що економічний рух продуктів інтелектуальної діяльності не такий як речових: залишаючись належністю свого творця, об'єкт інтелектуальної власності не відчужується, а поширюється серед індивідів суспільства, тобто усуспільнюється. Це означає, що продукт інтелектуальної діяльності має не приватну, а суспільну природу, і тому інтелектуальна власність за своїм соціально-економічним характером є суспільною власністю.

Усуспільнення продукту інтелектуальної діяльності є його економічним рухом. Внутрішню структуру економічного руху об'єкта інтелектуальної власності утворюють реальні (економічні) відносини володіння, розпоряджання та використання інтелектуального продукту між творцем (виробником), якому він належить, та іншими індивідами суспільства. У суспільстві з ринковою організацією господарства ці відносини набувають юридичної форми і виступають як право інтелектуальної власності, у тому числі авторське право. Правом інтелектуальної власності захищаються авторські та майнові права творця та інших суб'єктів володіння, розпоряджання та використання інтелектуального продукту. Різні форми доходів, які одержує творець інтелектуального продукту, суб'єкти, що спеціалізуються на його поширенні, а також ті, хто використовує інтелектуальний продукт у процесах його виробничого споживання, утворюють форми економічної реалізації інтелектуальної власності.

Будучи ідеальним  образом сутнісних властивостей природи, суспільства та самої людини, продукт інтелектуальної діяльності може «зрощуватися» та «зрощується» з речовиною природи (папером книги, кіноплівкою, компакт диском тощо), тобто уречевлюється у тих чи інших речах, насамперед - у засобах виробництва (автоматизованих системах машин тощо). Це є типовим для техніко-технологічного способу виробництва постіндустріального або інформаційного суспільства.

Власність завжди суб'єктивована (персоніфікована), тобто  є відносинами між певними  суб'єктами - фізичними та юридичними особами. Соціально-економічна визначеність суб'єктів власності залежить від існуючих типів, видів і форм власності. Відповідно до них суб'єктами власності є окремі індивіди, групи осіб, колективи, громадські організації, держава та її структури, суспільство загалом.

Суб'єкти власності - фізичні та юридичні особи, між якими формуються відносини щодо належності, володіння, розпоряджання та використання умов і результатів виробництва.

Як відносини  з привласнення певних об'єктів певними  суб'єктами, за своїм змістом власність  є системним утворенням - взаємопов'язаною єдністю різних структурних елементів, кожний з яких виконує особливу функцію у процесі привласнення. Основними елементами (складовими), що утворюють внутрішню структуру власності, є відносини належності, володіння, розпоряджання та використання умов і результатів виробництва.

Належність - вольове, свідоме (ідеальне, мислене) ставлення  людей до умов і результатів виробництва  як до своїх.

Функція належності полягає в реалізації волі власників, у визначенні того, що вони можуть, а чого не можуть робити з об'єктами власності. Усі дії, які можуть здійснювати суб'єкти власності щодо її об'єктів, зводяться до володіння, розпоряджання і користування ними. Це означає, що належність розгортається, тобто переходить у відносини між людьми щодо володіння, розпоряджання і користування об'єктами власності.

Володіння - реальні, фактичні дії людей щодо умов і  результатів виробництва.

Володіння не є  власність в її повному обсязі. Адже людина може реально, фактично володіти предметами, які не є об'єктами її належності, власності. Функція володіння полягає в розпоряджанні або використовуванні об'єктів належності або володіння. Тому потрібно розрізняти володіння власника, тобто особи, якій належить об'єкт, і володіння не власника - особи, якій об'єкт не належить. Володіння реалізується через своє розгортання, перехід у відносини між людьми з розпоряджання і користування об'єктами власності.

Розпоряджання - форми відносин між людьми щодо реальних дій з об'єктами належності й володіння, якими є продаж, обмін, дарування, надання в користування, заставу тощо тих чи інших об'єктів належності та володіння.

Використання (користування) - відносини між людьми щодо видобування  корисних властивостей (споживчої вартості) з об'єктів належності, володіння  і розпоряджання під час їх виробничого й особистого споживання, а також одержання доходів від об'єктів власності внаслідок їх продажу, надання в оренду тощо.

Отже, поняття  «повна власність» охоплює єдність  відносин між людьми щодо належності, володіння, розпоряджання і користування в їх взаємозв'язку і переході одне в одне. А кожний окремий структурний елемент власності утворює лише певну складову всієї сукупності відносин власності, тобто є неповною власністю. Відповідно і суб'єкти власності поділяють на повні, що персоніфікують усі її структурні елементи, та неповні, які персоніфікують один або кілька структурних елементів власності. Оскільки належність як вольове відношення розгортається у володіння, розпоряджання та користування, не лише відносини належності, а й відносини володіння, розпоряджання і користування також є вольовими відносинами - в них всебічно реалізується свідома воля суб'єкта, якому належить об'єкт власності.

Юридичний зміст  власності - сукупність (система) вольових, свідомих (ідеальних, уявних) відносин належності, володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності, що оформляються правовими нормами (законами тощо) і виступають як правочинності людей стосовно того, що їм може (не може) належати, чим і як вони можуть володіти, розпоряджатися та користуватися.

З виникненням  держави вольові відносини власності  набувають особливої - юридичної, правової форми втілення. Юридична форма є  правовою нормою всіх суспільних відносин, оформлених державними правовими актами (законами тощо). У них фіксується воля суб'єктів суспільства, визначаються і регулюються відносини між ними, у тому числі правочинність дій суб'єктів власності. Отже, правові норми належності, володіння, розпоряджання і користування об'єктами власності утворюють юридичний зміст і структуру власності. Саме тому власність визначається як сукупність правових відносин належності, володіння, розпоряджання і користування умовами і результатами виробництва, в яких втілюється економічний зміст цих відносин.

Економічний зміст  власності - сукупність, система реальних відносин володіння, розпоряджання та використання об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Економічний зміст  власності утворюють не ідеальні, уявні, а реальні, діяльні відносини  суб'єктів власності між собою  щодо володіння, розпоряджання і користування її об'єктами. Для розуміння відмінності ідеальної і реальної субстанції відносин власності, а тому економічного та юридичного змісту власності варто вдатися до аналогії з царини взаємовідносин учасників Дорожнього руху. Як відомо, відносини між водіями різних транспортних засобів і пішоходами регулюються «Правилами дорожнього руху», де ці відносини не є реальними, дійсними, а уявними, ідеальними, тобто мисленою моделлю того, якими вони повинні бути. Реальні ж відносини між реальними учасниками дорожнього руху існують не у «Правилах дорожнього руху», а на реальних дорогах.

Але за своїм  змістом реальні відносини володіння, розпоряджання та використання є  сукупністю виробничих відносин - відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання об'єктів власності, які становлять зміст та структуру привласнення. З цього випливає, що відносини привласнення як сукупність економічних відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання є економічною системою суспільства.

Ідеальні, уявні та реальні, дійсні відносини власності існують не ізольовано, вони «сплавлені» в єдине ціле. Саме тому відносини володіння, розпоряджання і користування мають і юридичний, і економічний зміст. У цій єдності вихідним, первинним є економічний зміст, а вторинним, похідним - юридичний. Зумовлено це тим, що юридичні відносини лише відображають реальні економічні відносини. Тобто зміст юридичних відносин власності визначається економічними відносинами, тому економічний зміст власності (привласнення) зумовлює її юридичний зміст.[10.С. 411-416]

1.2 Групування  типів, видів і форм власності

Людству відомі два протилежні за своїм змістом типи власності на засоби виробництва: спільний та приватний, інтегрування сутнісних властивостей яких породжує спільно-приватну власність як «змішаний» тип власності. У межах кожного з них існує ряд історично особливих видів і форм власності.

Спільний тип власності. До цього типу власності на засоби виробництва відносять первіснообщинну власність як історично вихідний вид спільного типу власності, з якого починають свою історію всі народи світу.

Первіснообщинна власність. Нерозвинуті продуктивні сили первісної епохи зумовлювали необхідність спільної участі людей у виробництві засобів свого життя, органічний зв'язок кожного індивіда з общиною, неможливість його життя поза нею. В межах первісної общини земля з її рослинним, тваринним світом належить общині. Тому в ній кожний індивід є суб'єктом привласнення, тобто володіння, розпоряджання й використання землі як основного засобу виробництва, а також суб'єктом присвоєння продуктів праці общини.

Спільна власність на землю, економічною  основою якої є спільна праця, обумовлює трудовий характер відносин привласнення-присвоєння між членами первісної общини. Найсуттєвіша її ознака полягає в єдності власності й праці, яка є засобом привласнення-присвоєння умов і результатів виробництва. При цьому споживання результатів виробництва регулюється зрівнювальним принципом. На ранніх етапах первісної спільної власності праця ще не поділялася на необхідну й додаткову, відповідно й продукт — на необхідний і додатковий: уся праця і весь продукт були необхідною працею і необхідним продуктом, що унеможливлювало експлуатацію одних членів общини іншими та класову структуру общини.

Отже, первіснообщинна власність є історично першим видом спільного типу власності на землю як основний засіб виробництва, основна умова життя і діяльності людей. її сутнісною особливістю є належність землі общині, всім її членам разом узятим, тобто кожному члену общини як індивіду, який живе разом з общиною, а не окремо від неї. В общині окремі індивіди є суб'єктами лише використання землі.

Приватний тип власності. Поступовий розвиток продуктивних сил у межах первісної общини зумовив таке зростання продуктивності праці, яке дало змогу окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок власної праці, а не всієї общини. На цій основі відбуваються якісні зміни відносин власності: 1) виокремлення у межах общини сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; 2) праця з безпосередньо суспільної перетворилася на приватну і почала поділятися на необхідну й додаткову працю, а продукт — на необхідний і додатковий продукт; 3) зрівнювальний принцип розподілу продуктів виробництва перетворився на трудовий спосіб розподілу: присвоєння продуктів виробництва почало здійснюватися через обмін товарів, який регулюється величиною втіленої у них праці. Ці зміни спричинили розпад спільної власності й становлення приватного її типу.

У межах  цього типу виокремлюють нетрудову і трудову приватну власність.

Нетрудова приватна власність. До нетрудової приватної власності, тобто заснованої на чужій праці, належать рабовласницька, феодальна і капіталістична.

• Рабовласницька власність. Рабовласницька власність є історично першим видом класової, експлуататорської за характером приватної власності. її економічною основою був такий рівень розвитку продуктивних сил, за якого праця рабів давала змогу виробляти продукту більше, ніж було потрібно для відтворення їх робочої сили, тобто створювати не лише необхідний, а й додатковий продукт. Рабовласницьку власність характеризують такі основні ознаки: 1) раб є належністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоряджається ним і використовує його як знаряддя праці, що «розмовляє»; 2) рабовласницька власність економічно реалізується на основі позаекономічного примусу рабів до праці й утілюється у присвоєнні рабовласником усього (необхідного й додаткового) продукту праці рабів; 3) за всіх типів рабства раб не є власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці: частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник віддає на споживання рабу (як корм робочій худобі) для відтворення його робочої сили.

Відносини рабовласницької власності зводяться до двох основних форм: класичної (античної) і патріархальної.

а) Класичне (античне) рабство. Базувалося на досить розви- 
нутих товарно-грошових відносинах. Йому було властиве реальне 
і юридичне закріплення належності раба рабовласникові.

б) Патріархальне рабство. Воно базувалося на натуральному 
виробництві й локалізувалося в межах домашнього господарства, 
його ознакою була спільна участь рабовласників і рабів у трудових 
процесах. У багатьох відношеннях патріархальне рабство було не 
таким жорстоким, як класичне.

Цим основним формам рабовласницької власності  відповідали два типи рабів: 1) раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності; 2) раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки — так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.

• Феодальна власність. Це історично другий вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. її основою була власність на землю як складна сукупність відносин належності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету), з одного боку, та феодалами і кріпаками — з іншого. Кріпаки, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин феодальної земельної власності.

Істотними ознаками феодальної власності є:

- належність  землі феодалам;

- користування  й володіння кріпаками землями,  що належали феодалам, як умова виконання на користь феодалів різних повинностей;

- земельна  й особиста (кріпацька) залежність  селян від феодалів;

- економічна  реалізація феодальної власності  на землю на основі позаекономічного примусу феодалами закріпачених селян до 
праці; присвоєння феодалами додаткової праці і додаткового продукту, створеного закріпаченими селянами.

Капіталістична  власність. Історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності, яка принципово відрізняється від рабовласницької і феодальної.

Основою капіталістичної власності є відношення «наймана праця — капітал», яке передбачає та втілює у собі:

• існування в суспільстві найманих працівників — людей, 
  які є власниками своєї здатності до праці (робочої сили), але по 
  збавлені засобів виробництва і відповідно засобів для життя, що 
  обумовлює необхідність найму до роботодавців (капіталістів);
• існування в суспільстві капіталістів — людей, які є власниками засобів виробництва та грошей і здійснюють виробництво 
  благ на основі найманої праці;
• економічний примус до праці найманих робітників, формою якого є продаж ними капіталістам своєї робочої сили як особливого товару, в чому полягає товарний, тобто економічний, спосіб поєднання особистого та речового факторів виробництва;
• присвоєння найманими працівниками через заробітну плату вартості своєї робочої сили, а капіталістами через прибуток — 
  додаткової вартості, які є відповідно вартісними формами необхідного і додаткового продукту, створюваного необхідною і додатковою працею найманих працівників.

На  відміну від юридичного змісту капіталістичної власності (належності капіталістам умов виробництва, а найманим працівникам їх робочої сили) її економічний зміст у межах відношення «наймана праця — капітал» зводиться до присвоєння капіталістом додаткової вартості, яка є різницею між вартістю, яку створює найманий працівник, і вартістю його робочої сили. Тому капіталістична власність обумовлює неможливість присвоєння найманими працівниками всієї вартості продукту своєї праці. У цьому й полягає експлуатація найманих працівників.

У межах усієї сукупності відносин капіталістичної власності додаткова вартість стає об'єктом розподілу між власниками промислового, торгового, позичкового та фінансового капіталу, землевласниками, власниками продуктів інтелектуальної діяльності тощо. У відносинах між ними додаткова вартість набуває перетворених форм промислового прибутку, торгового прибутку, підприємницького доходу, позичкового відсотка, дивіденду, земельної ренти та інших доходів, які є економічними інструментами присвоєння власниками капіталу відповідної частки додаткової вартості. Особливим суб'єктом присвоєння, розподілу та перерозподілу додаткової вартості через податкову систему є держава.

Поряд з різними видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності — трудова приватна власність.

Трудова приватна власність. Виникла вона ще в період розкладу первіснообщинної власності. В її межах трудова приватна власність утілилася у формі індивідуальних селянських господарств усередині сусідської (територіальної) общини. Цей вид приватної власності супроводжує всю подальшу історію людства. Його економічну основу утворює такий рівень продуктивності праці, який дає змогу окремій сім'ї виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їй необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці у межах трудової приватної власності виникає виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.

Трудова приватна власність базується на праці власника засобів виробництва, тому її сутність характеризується двома основними особливостями. Перша особливість трудової приватної власності полягає в тому, що вона базується на єдності праці і власності. Це виявляється у поєднанні безпосередніх виробників із засобами виробництва: останні належать виробникові, він ними володіє, розпоряджається й користується. На цій основі праця виробника є «знаряддям» первинного привласнення, результатом якого є належність суб'єкту трудової приватної власності всього (необхідного й додаткового) продукту своєї праці. Це властиве як для натурального, так і для товарного господарства: за натурального господарства результат праці присвоюється як продукт, а за товарного — у формі товару. Обмін його на товари, які виробляють інші товаровиробники, опосередковується особливою формою вторинного присвоєння — товарно-грошовими відносинами. У відносинах товарного обміну товаровиробники присвоюють еквівалентну кількість праці, втіленої у товарах, що обмінюються. Тому трудовій приватній власності не властиві ні позаекономічні, ні економічні форми експлуатації: вона втілює в собі весь набір економічних стимулів до підвищення ефективності виробництва — у цьому полягає друга основна особливість трудової приватної власності. Цими двома особливостями трудовий вид приватної власності за своїм соціальним характером ідентичний зі спільною власністю.

Розглянуті  властивості приватної власності  свідчать, що цей тип власності не є соціально однорідним. Він містить такі види та форми, які базуються в одних випадках на відриві праці від власності, тобто на відчуженні безпосередніх виробників від засобів виробництва, на застосуванні та експлуатації чужої праці (рабовласницький, феодальний та капіталістичний види приватної власності), а в інших випадках — на єдності праці і власності, і тому не містять експлуатації праці (всі форми трудового виду приватної  власності ). У цьому полягає складність і неоднозначність категорії «приватна власність», необхідність розмежування тих її видів та форм, які базуються в одних випадках на власній, а в інших — на чужій праці, з метою максимального використання позитивних властивостей приватної власності та поєднання її потенціалу з позитивними властивостями спільної власності.

Комуністична  власність. У теоретичному аспекті вона обґрунтована К. Марксом і Ф. Енгельсом і трактується як вищий ступінь другого (після первіснообщинного) виду спільного типу власності і наслідок розвитку та самозаперечення капіталістичної приватної власності. Історичну логіку становлення комуністичної власності К. Маркс убачав у тому, що капіталістичний спосіб привласнення, який випливає з капіталістичного способу виробництва, а тому і капіталістична приватна власність є першим запереченням індивідуальної приватної власності, заснованої на власній праці. Проте капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу своє власне заперечення. Це — заперечення заперечення. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність на основі досягнень капіталістичної ери: на основі кооперації і спільного володіння землею та створеними самою працею засобами виробництва.[5.С.526-534]

Основними властивостями комуністичної власності  в її теоретичній формі є:

• приналежність основних засобів та умов виробництва всім 
  індивідам суспільства разом узятим, а тому кожному з них як суспільно-об'єднаним індивідам — як таким, що живуть та працюють у єдності із суспільством (один з одним), а не окремо від нього 
  (одне від одного). Тому за комуністичного привласнення основні засоби виробництва є об'єктами підпорядкування (володіння, розпоряджання та використання) кожного індивіда, а їх належність — 
  усіх індивідів. У цьому полягає індивідуальна (але не приватна) 
  сутність суспільної комуністичної власності;
• економічною основою комуністичної власності є праця не 
  як необхідність «заробити на життя» або засіб для життя, а як 
  внутрішня потреба людини до реалізації своїх здібностей, сутнісних сил, тобто творча праця, яка не потребує зовнішніх стимулів 
  (зарплати тощо), — праця, що є стимулом у самій собі;
• відносини поєднання індивідів із засобами виробництва мають безпосередньо-суспільну форму, тобто не опосередковуються 
  купівлею-продажем робочої сили;
• розподіл і присвоєння предметів особистого споживання здійснюється за принципом «кожний — за здібностями, кожному — за 
  потребами».