Власність і право власності

Приватний вищий  начальний заклад

Міжнародний науково-технічний  університет

імені академіка  Юрія Бугая

Полтавський інститут бізнесу

 

 

 

 

кафедра правових дисциплін

 

 

 

 

                   Власність і право власності

 

 

 

 

 

Курсова робота

Студентки 3-го курсу

денної форми навчання

юридичного  факультету

з дисципліни цивільне право

Миненко Яни  Віталіївни

 

 

Науковий керівник: старший викладач

Шерстюк Інна Володимирівна 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Полтава − 2012

 

                                                     Зміст

Вступ

Розділ I Загальна характеристика інституту права власності.

1.1 Економічне визначення права власності

1.2 Юридичне визначення права власності

1.3 Об'єктивне визначення права власності

1.4 Суб'єктивне визначення права власності

1.5 Форми власності

Розділ II Суб’єкти права власності

2.1 Фізичні і юридичні  особи як суб’єкти

2.2 Суб’єкти публічного права

Розділ III Набуття, припинення, захист права власності

3.1 Підстави набуття  права власності

3.2 Причини припинення  права власності

3.3 Способи захисту  права власності та специфіка їх застосування

Висновки 

Список використаних джерел та літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                   Вступ

 

Поняття власності завжди було центральним в історії права. Становлення сучасного права  тісно пов’язане з іменем видатного англійського мислителя, теоретика права Джона Локка, який велику увагу в своїх дослідженнях приділяв власності. В працях “Два трактати про правління”, “Про власність”, “Досвід про людський розум” і інших він пише, що від народження людина має три природних права: право на життя; право на свободу; право на власність. Ці права невід’ємні від людини і закон повинен обов’язково враховувати ці права. На думку Джона Локка власність людини отримується шляхом вільно виявленої праці, власність – це той початковий вимір людської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права. Власність утверджується шляхом договору і угоди. Власність у Локка – це є природний стан, який передує взаємодії людей. Люди, переходячи від природного до громадянського стану, не повинні відмовлятися від своїх природних невід’ємних прав і зафіксувати їх в законі [10].

Предметом обраної теми є відносини власності, що є суспільними  майновими і немайновими відносинами, яким притаманний вольовий характер і можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном. Тобто це речові права, які забезпечують задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом впливу на річ без участі інших осіб.

Завдання обраної теми полягає в тому, щоб детально дослідити відносини власності, їх проблематику, регулювання нормами законодавства, належний захист, набуття та припинення права власності.

Безперечно обрана тема є досить актуальною, бо сучасне  суспільство тісно пов’язане із правом власності на відповідні речі, бо людина для того щоб прожити повинна чимось володіти, тим самим нерухомим майном, речами повсякденного вжитку та інше. Без цього наше життя неможливе, а отже воно і неможливе без власності та на неї права.

Створюючи свою філософію  власності, Гегель стверджує, що власність виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана із зовнішніми предметами, із зовнішнім неодухотвореним світом, що протистоїть волі (суб’єкту) і найближчим до нього. “Власність – це є втілення волі в річ”, і тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи”. До такого “втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом [11].

Далі Гегель розмежовує володіння і власність. Володіння  розглядається як зовнішній акт, необхідний для реалізації власності (втілення своєї волі в річ). Заволодіння передбачає, що річ нікому не належала. “Користування річчю при безпосередньому її захопленні є для себе одиничним вступом у володіння”¹. В користуванні виявляються якості речі, в тому числі вартість (у Гегеля - цінність).

Гегель підкреслює важливість договору у становленні права  власності. Договір передбачає, що ті, хто вступає в нього, визнають один одного особами і власниками. В договорі власність виявляє  себе як повна і безспірна, оскільки договір – це форма власності[11].

Нині все більш очевидним  стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

Сучасний етап розвитку відносин власності пов’язаний з  утвердженням думки, що власність, як суспільне  явище має еволюційний розвиток і вирішити всі проблеми, пов’язані з нею можна лише з врахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини.

Все це свідчить про велику актуальність обраної теми, оскільки нова соціальна реальність в Україні вимагає досконалих законів і досконалішого регулювання відносин власності.

 

 

 

1.1 Економічне визначення права власності.

Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об'єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говоритися про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Що ж розуміється  під власністю? Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний  аспект (право володіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об'єктів і визначає власність як відношення людини до речей (об'єктів власності). Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічній основі (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об'єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ [15,с.58].

Із розвитком ринкових відносин формується новий, суто економіко-фінансовий підхід до інтелектуальної власності, яка в умовах товарно-грошових відносин набуває ознак товару або капіталу. Активізація цього напряму є важливим фактором економічного зростання країни.

Економічна природа  використання інтелектуальної власності  в господарській діяльності (з  економіко-фінансових позицій інноваційного  підприємництва) проявляється через її комерціалізацію, яка виникає в умовах договірних відносин. А саме при використанні створеного інтелектуального продукту беспосередньо на самому підприємстві, де додаткова вартість (прибуток) складається з двох частин: з додоткової вартості і решти додаткової вартості [22,с.149].

Ми ж, розглядаючи власність  як об'єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів  власності й насамперед, засобів  виробництва, в її економічному змісті будемо розрізняти два аспекти: а)матеріально-речовий (відношення людей до об'єктів власності і б)соціально-економічний (відносини між людьми в зв'язку з привласненням ними об'єктів власності).

Зумовлено це тим, що в  практичній господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між  людьми з приводу об'єктів власності з, відносинами людей до самих об'єктів власності, їх використання з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, коли господарюючий суб'єкт має право розпоряджатися об'єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення. 

Власність - це сукупність виробничих відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів  власності, в першу чергу засобів  виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування [14,с.115].Проте, так історично склалося, що речі привласнювалися не завжди законним шляхом, зокрема Карл Маркс наголошував «Например, монголы, производя опустошения в России, действовали сообразно с их способом производства, пастбищным скотоводством, для которого большие необитаемые пространства являются главным условием. Германские варвары, для которых земледелие при помощи крепостных было обычным способом производства, так же как и изолированная жизнь в деревне, тем легче могли подчинить этим условиям римские провинции, что происшедшая там концентрация земельной собственности уже совершенно опрокинула прежние отношения земледелия.

Существует традиционное представление, будто в известные периоды люди жили только грабежом. Однако, чтобы можно было грабить, должно быть налицо нечто для грабежа, стало быть производство.. И способ грабежа сам опять-таки определяется способом производства [12,с.25].

Проте значення власності визначається не лише тим, що вони породжує право володіння, розпорядження й користування, - це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти).

А конкретно вона визначає:

-     умови поєднання  робітника з засобами виробництва;

відносини між людьми з приводу привласнення засобів  і результатів виробництва;

-     умови розпорядження  й використання факторів виробництва.

У всіх цих випадках люди опиняються в певних відносинах один до одного. Отже, зводити відносини  власності лише до відносин, які  виникають у процесі користування об'єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об'єктів власності.

Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо, на засоби виробництва, є  основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає  [14,с.45].

В Україні відбуваються масштабні соціальні і принципові економічні зміни. Складовою частиною цих процесів є власність у своєму економічному та правовому визначенні. Взагалі власність – це складний філософський, економічний та соціальний феномен, який потребує свого якісного і виваженого правового супроводження, яке, у свою чергу, повинно містити як загальні, так і галузеві праврві можливості. Для того щоб це відбувалось на належному рівні, необхідно розуміти суть цього комплексного феномену, його ознаки, складові, тощо [23, с.87].

Власність є однією з  найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і  до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу [15,с.82.].

Тому можна сказати, що відносини власності та розподільні  відносини – це соціально-економічна платформа, а проголошені індивідуальна мораль, суспільна моральність, державна ідеологія – це, як відомо, інститути надбудови над цією платформою. І у випадках коли існує певне «порозуміння» між базисом та надбудовою, можливим є поєднання основних положень цих сфердля розробки реальної загальної концептуальної програми нашого суспільного розвитку, яку традиційно називають національною ідеєю і яка дуже потрібна нашому суспільству для вирішення низки найважливіших соціально політичних проблем [23, с. 94].

Кожна історично визначена  соціально-економічна епоха мала власність  і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи  чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.

 Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.

Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність “кражею”.

Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.

Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.

Отже, власність —  це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення  індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці [15,с.79].

Маючи власність, людина не тільки окреслює свій простір, розширюючи або звужуючи його, а йздатна реалізувати себе, свої інтереси, набути права. І навпаки: власність є не тільки тягарем(«власність зобов'язує»), а й породжує відповідальність перед соціумом (особливо для публічної власності). Вона вимагає адекватного ставлення до себе, відкриває шлюз тривогам і занепокоєнню про свою схоронність і більше того – збільшенню свого обсягу. Ступінь значущості феномена, що називаєть власністю, важко оцінити, а рівень його модифікацій постійно змінюється разом із змінами життєвого простору й устрою [24, с. 29-30].

 

 Власність існує  також там, де існує й суупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.

Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження—привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших [15,с. 83].

Тож поняття власності бере свої корені саме з джерел економічної природи, що тлумачать саме ці цивільно-правові відносини, які займають невід’ємну частину як і в сучасному соціумі так і в суспільстві, що розвивалося до XX століття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Юридичне визначення права власності

Згідно із законом  України «Про власність», який втратив  чинність, юридичне поняття права  власності визначаєть наступним чином: Національне багатство України - власність її народу. Національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір,  водні  та  інші природні ресурси, що знаходяться в межах території  України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної  (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку,  житловий  фонд,  будівлі  та споруди, фінансові ресурси, наукові  досягнення,  створена  завдяки  зусиллям  народу  України частка  в  загальносоюзному  багатстві,  зокрема в загальносоюзних алмазному  та  валютному  фондах  і  золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.  Національне багатство України забезпечує  право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист, зокрема, у разі непрацездатності та безробіття, а  також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством.  Право власності -  це  врегульовані  законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.  Право  власності  в Україні охороняється законом [  3 ].

Цивільний Кодекс України  дає більш загальне поняття права  власності – це право особи  на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно  від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном [2, с. 206].

Тобто минулий закон  визначав власність у більш ширшому  значенні,вказуючи більше об’єктів і суб’єктів даного права, а цивільний кодекс дає чітке визначення даному поняттю, а вже в інших статтях визначає зміст, поняття ознаки , учасники, захист права власності. Хоча закон України широко розглядав дану проблему та давав відповіді на багато запитань, то ЦКУ містив аналогічні норми стосовно цього права лише в іншому формулюванні.

Як відомо, людське  суспільство, зрештою, організовується  в різні форми державного устрою, щоб регулювати суспільні відносини  між людьми, у тому числі й економічні. Таке регулювання здійснюється законодавчими актами [ 15,с. 85] .

Загалом у нормативно-правових актах 1991-1993 рр. Законодавець закріпив новели, якими адекватно відреагував на істотні обмеження права власності, що містилися у попередньому законодавстві, ів міру свого збагачення зробив спробу їх усунити. На політичному рівні Конституція України, прийнята в 1996 році, закріпила право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства [25,с. 6 ].

Зокрема стаття 41 Конституції  України передбачає, що кожен має  право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своє інтелектуальної творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним [1,с. 12].

Власність, як певні економічні відносини, теж регулюється юридичними актами держави, економічним правом. Тому відносини власності виступають у формі права власності, яке реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових частин її структури.

Категорії «володіння», «розпорядження»  і «користування» виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів  власності. Мова йде про функції  цих суб’єктів у способі поєднання  факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження — це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності [15,с.79].

Правові норми, що регулюють відносини  власності та становлять один із найважливіших  сегментів предмета цивільного права  як галузі права, спрямовані на встановлення правового режиму реалізації права  власності шляхом здійснення володіння, користування і розпоряджання майном, підстав набуття та припинення права власності, а також способів його захисту в разі порушення [ 25,с.8].

Ці категорії перебувають у  певному співвідношенні між собою. Усезагальною серед них виступає категорія «володіння», бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника [15,с.80].

Отже все перебуває у відповідній  гармонізації між собою, де  доповнюють один одного ті чи інші соціальні норми  для забезпечення більших гарантій регулювання найвищих соціальних цінностей  суспільства.

 

 

 

 

 

 

1.3 Об'єктивне визначення права власності

У цивільно-правовій науці  право власності розглядається  в об'єктивному і суб'єктивному  розумінні. Право власності в  об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і  охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. Такі правові норми у своїй сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Оскільки ці норми мають переважно цивільно-правове походження, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права власності інститутом цивільного права [ 16  ].

Об'єкти промислової власності мають свої специфічні риси, що зумовлені самим об’єктом – нематеріальним благом, що є результатом інтелектуальної (творчої) діяльності ( винаходом, промисловим зразком, орговельною маркою, тощо). Особливості цього об’єкта виявляються у низці його сутнісних характеристик: нематеріальній природі, здатності до необмеженого відтворення, незнищуваності, неможливості фізичного зношення, тощо.

Характеристика об’єкта досліжуваних правовідносин у сукупності з їх абсолютним характером дає змогу встановити місце правовідносин із використання об’єктів промислової власності серед інших видів абсолютних правовідносин: 1. абсолютних речових; 2. абсолютно-відносних речових; 3. абсолютних немайнових; 4. абсолютних щодо ведення власної господарської діяльності [ 26, с. 163-164].

Проте норми інституту права  власності містяться як у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційній, земельній, підприємницькій, пенсійній, сімейній та ін.), що може дати привід вважати інститут права власності комплексним (багатогалузевим) інститутом права чи законодавства. Так, Ю. С. Червоний акцентує увагу на провідній ролі норм конституційного права регулювати відносини власності1. Не заперечуючи важливості конституційного регулювання відносин власності, все ж таки головне праворегулююче значення у цій сфері відносин належить нормами цивільного права, а інші норми мають переважно допоміжний характер (крім конституційних норм).

Норми інституту права  власності регулюють, як правило, лише ті відносини, які набувають форми  товарно-грошових відносин. Інші майнові  відносини щодо власності можуть бути також предметом захисту чи охорони, зокрема адміністративного, кримінального права. Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка, хоч і не безспірна, але має право на існування і вимагає всебічного вивчення та обгрунтування. У зв'язку з цим постає питання про допустимість об'єднання правових норм, що врегулювали відносини окремих форм власності, в самостійні юридичні інститути (право державної, колгоспно-кооперативної, особистої власності, а нині — приватної, колективної  [   6 ].

 В об'єктивному аспекті право  власності - сукупність правових  норм, що регулюють суспільні  відносини з володіння, користування  і розпорядження майном.

 Правовою основою закріплення  права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, та інші законодавчі й нормативні акти.

 Зокрема, не чинний на даний момент Закон України "Про власність"[17 ].

Отже, можна зробити  з усього вище сказаного, що право  власності має об’єктивний і суб’єктивний аспекти, які досліджуються багатьма вченими для бідьшого доповнення та розуміння даного поняття. Тож під правом власності в об’єктивному аспекті розуміють систему правових норм, що регулюють відносини власності [21, с.151].

 

 

 

 

 

 

1.4 Суб'єктивне визначення права власності

Суб'єктивне право  власності — це не абстракція. Воно наповнене своїм конкретним змістом. Загальноприйнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи і дістали серед юристів назву "тріади". У правовій науці, проте, немає єдності щодо авторства такої тріади. Тривалий час вона вважалася дітищем римського приватного права. Ця думка була піддана сумніву деякими вченими, зокрема Є. О. Сухановим, який зазначав, що в римському приватному праві були закріплені дві правомочності (володіння, користування) як самостійні речові права, а третя (розпорядження) стала середньовічним "винаходом" коментаторів. Такі сумніви безпідставні, оскільки дослідники навели достатньо доказів про існування відомої тріади в римському приватному праві' [  16 ].

Суб’єктивне право – це забеспечена законом міра можливої поведінки суб’єкта щодо володіння над речами ( тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права є та сама «тріада», яка зазначалася вище, обто наступні правомочності: володіння, користування і розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником [ 21,с.151].

В Росії тріаду запропонував М. М. Сперанський і вперше вона знайшла  своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії2. В цивільному законодавстві радянського періоду тріаду правомочностей також було безпосередньо законодавче закріплено, її було застосовано в законодавстві незалежної України, зокрема в Законі України "Про власність"3. Зазначені правомочності у тій чи іншій інтерпретації містяться у законодавстві більшості країн.