Воєнний комунізм

1. Вступ

«Воєнний  комунізм» - це політика, яку проводили  більшовики в 1919-1920 рр. Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення  в розподілі.

  В  даній контрольній роботі ставиться  за мету показати політику  «воєнного комунізму», події, стан економіки на ті часи, а також особливості розвитку України у складі РРФСР під час формування радянської влади.

У розділі ««Воєнний комунізм» в Україні» розповідається про зміни, що відбулися в апарпті правління України під час входження в РРФСР, цілі та вимоги, що ставили більшовики перед Україною.

В розділі «Політика «воєного комунізму»» показані політичні заходи, що більшовики впроваджували на території радянської України, зміни у керівництві, ради та прийняття Конституції УСРР.

В розділі «Економічна політика. Стан економіки.» Показується стан економіки у 1919-1920 рр. Тут розповідається про декрети і закони, що проводили більшовики стосовно економіки, а також наслідки їх політичних дій.

У останній частині «Система розподілу та продовольча  програма в РРФСР та УРСР» розповідається про реорганізацію робітничих відносин, введення продрозкладки, та системи  «пайків», ліквідування грошового обігу.¹  

2.   «Воєнний комунізм» в Україні.

  Виразом  «воєнний комунізм» більшовики  стали критично відмічати сукупність  усіх соціальних й економічних  заходів періоду громадянської  війни. Вперше цей термін застосував Ленін в одній зі статей в квітні 1921 р. Історики до цього часу сперечаються, в якій мірі воєнний комунізм був народжений потребами війни і в якій, напроти, результатом цілеспрямованої програми прискореного перетворення суспільства. Відповідь не може бути однозначною. Зрозуміло тим не менш, що зовнішні обставини грали

вирішальну роль.²

  В Україні політика мала свою специфіку, по-перше вона почалася значно пізніше ніж в Росії (з 1919, а не 1918 року). По-друге, вона в одних питаннях була жорсткішою, наприклад державно монополія одразу поширювалася не лише на хліб, а й на цукор, сіль, чай, а в інших вільнішою — робилися спроби демократизувати управління економікою (платформа «децистів»). В Україні зберігалося чимало ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти (з річним видобутком до 5 млн. пудів вугілля), значно більшим виявився грошовий обіг, діяла спожив, кооперація тощо. В цілому з одного боку Україна виявилася менш збольшивезованою, а місцеві кадри проявляли хоч якусь опозиційність, а з іншого більшовика прагли від України те, що їй треба було для самого існування режиму - хліба.

  Після скількох невдач в українському уряді до влади в Україні збройним шляхом прийшли більшовики. Почавши докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. В перші роки радянської влади характерною ознакою економічного життя були згортання виробництва, нестача харчів та палива, численне безробіття. Значною мірою ця ситуація була спричинена політикою більшовиків. Більшовики здійсньючи свою програму прагнули негайно встановити так званий соціальний лад, перетворивши народи так званої колишньої царської Росії, у тимчасовий і український, на об’єкт небаченого за масштабом і жорстокістю експерименту. З метою виконання програми більшовиків, а також з метою забезпечення Червоної армії продовольством, сотень тисяч радянських чиновників, а також населення промислових центрів навесні 1919р. на території маріонеткової УСРР було проведено жорстоку економічну політику – політику "воєнного комунізму ", яка передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Під вплив партії також було взято фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела конфіскацію золота і інших цінностей. Фінанси України повністю підпорядкувалися фінорганам Росії. Паралельно одержавлювалась промисловість. Його проводила, утворена 1 грудня 1917р., Вища рада народного господарства Росії (ВРНГ). 22 січня 1917р. ВРНГ постановила, що державною власністю Російської федерації були оголошені акціонерні товариства "Продамед" і "Кровля". Вланістю Російської федерації також стали проголошені 9 з 15 великих металургійних заводів України, які виплавляли 80% чавуну і сталі. Власністю РСФРР проголосили 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд підприємств Харкова, Катеринослава і інших міст. 11тис. Підприємств було націоналізовано протягом 1920 р. в Україні. Державні підприємства в умовах розрухи не діяли, що спричинили масове безробіття і змусило сотні тисяч робітників виїжджати у село.

  Питання про хліб було найголовнішим питанням для більшовиків. Вони почали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом , після проголошення радянської влади в Харкові. Вивіз хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор українських сіл. 11 січня 1919р. Раднаркомом РСФРР було ухвалено декрет про "продрозкладку" , з березня 1919р. дія його поширилась на Україні. Згідно якої селяни зобов’язані здавати більшовицькій владі надлишки і частину необхідної їм продукції, перш за все хліб. Створились спеціальні більшовицькі продовольчі загони. Більшовицькі комісари , під охороною військових загонів, шуліками налітали на села, конфіскували зерно, інші продукти.

  Комнезами – комітети незаможних селян, стали опорою більшовицького режиму в українському селі, члени яких мали переваги при розподілі землі, були звільнені від податку і отримували 10 – 20 % "здобичі". Значна частина селянства зовсім припинила виробництво.

   Наслідками політики більшовиків став голод 1921 – 1923 рр. У великих районах Півдня України ( Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській та Одеській губерніях), Поволжя і Північного Кавказу. Особливо болісно голод відбився на дітях. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Було багато випадків, внаслідок голодного психозу, людоїдства та харчування сурогатами.

  Виходячи з критерії більшовиків: "як би не послабити власної диктатури", становище ускладнювалось ще більше. Певага в продовольчому постачанні надавалась промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості.

 Про  голодуючих українських селян  держава постаралась забути. Було  заборонено висвітлювати становище  у південних губерніях в газетах. 4 серпня 1921р. Політбюро ЦК КП(б)У  прийняло резолюцію: "Вказати  губкомам, що під час проведення  кампанії необхідно розрізняти  заклик до боротьби з голодом  в Росії від боротьби з неврожаєм  в Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми  губернськими або повітовими  засобами".

  Становище визвало велике невдоволення з боку більшовиків. Що вилилось у військові заколоти , робітничі страйки і повстання, що охопили Україну і Росію. Це і спричинило крах більшовицькому уряду.

Так як у 1921р. більшовики і їх вождь В. Ленін  були змушені визнати провал політики "воєнного комунізму" і перейти  до нової економічної політики (неп). ³ 

3. Політика  «Воєнного комунізму»

   Для управління господарським життям було створено Українську раду народного  господарства (УРНГ), а також систему  виробничих управлінь. На початку 1919 р. низкою декретів і постанов було запроваджено продовольчу розверстку з селянських господарств, за якою селянське господарство мало здати державі 85% свого врожаю.

    До початку весни 1919 р. на значній  частині території України були відновлені Ради. Радянське будівництво  в УСРР вступило у нову фазу. На початку  березня 1919 p. відбувся НІ з'їзд КП(б)У. Для участі у його роботі ЦК РКП(б) направив Свердлова — найближчого  соратника Леніна. III з'їзд КП(б)У, розглянувши проект Конституції  УСРР, підкреслив, що вона має закріпити  диктатуру пролетаріату у формі  Республіки Рад. Враховуючи досвід державного будівництва в радянській Росії, III з'їзд КП(б)У визнав за необхідне  для УСРР прийняти Конституцію РСФРР, з деякими змінами залежно  від місцевих умов. (110)

    6 березня  1919 р. у Харкові відкрився III Всеукраїнський з'їзд Рад, на  який прибули 1887 делегатів, з  яких 1435 були комуністами. На з'їзді  виступив Свердлов, який від імені  ЦК РКП(б) указав на необхідність зміцнення радянського ладу. Був заслуханий звіт Тимчасового робітничо-селянського уряду (Раднаркому) України, розглянуті військове, продовольче та земельне питання.

   10 березня проект Конституції УСРР  був поданий на розгляд і  затвердження з'їзду Рад. З  доповіддю про проект Конституції  виступив член ЦК КП(б)У, нарком  юстиції О.Хмельницький. Проти проекту  Конституції виступили ліві есери,  які піддали критиці положення,  що УСРР є республікою диктатури  пролетаріату. III Всеукраїнський з'їзд  Рад відкинув це заперечення  і затвердив запропонований проект  Конституції. ⁴

   На  практиці це перетворилося на звичайну реквізицію. Запровадження "воєнного комунізму" спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору - однієї з найважливіших складових "воєнного комунізму".

   Він проявлявся в репресіях проти  реальних і потенційних противників  більшовизму, масових розстрілах, організації  у великих містах спеціальних  концентраційних таборів, системі  заручництва тощо.

   Більшовики  прагнули зробити все, аби вже  ніколи не втрачати контролю над Україною. У господарській сфері більшовики продовжували політику "воєнного комунізму", наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. Впроваджувалася загальна трудова  повинність.

    Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. Жертвами жорстоких розправ стали  тисячі українців. Найгостріше відчували  на собі репресії колишні повстанці - махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб. Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків  на селі провалилася.

    Політика  більшовиків під час громадянської  війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж  установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»).

   При підтримці озброєних загонів  більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно  для потреб уряду. Селянинові дозволялося  залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали пере,ваги при розподілі землі, звільнялися  від податків і діставали 10—20 % «здобичі». У відповідь на це більшість селян  зовсім припинила виробництво. ⁵

   Але про яку диктатуру пролетаріату можна було вести мову, коли імперіалістична  та громадянська війни, розруха, голод  призвели до того, що на території колишньої  Російської імперії наприкінці періоду, що вивчається, чисельність промислових  робітників не перевищувала 800 тис. чоловік. Безумовно, вони не могли відігравати  вирішальну роль у житті країни. Проголошена більшовиками диктатура  пролетаріату була чистою фікцією. Насправді  владу прибрала на той час більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували  честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави. Для утримання  влади необхідно було мати могутню  силу. Розрахунок Леніна на те, що "народ  придушити експлуататорів може і  при дуже простій "машині", майже  без "машини", без особливого апарату, простою організацією озброєних  мас", не виправдався. "Озброєна маса" складалася майже повністю з селян  і солдатів, які підтримували більшовиків, коли ті пообіцяли їм землю і мир, але відразу ж відійшли від  них, як тільки був проголошений "воєнний  комунізм". Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі.⁶  

4. Економічна  політика. Стан економіки.

   В Україні, де комуністичні перетворення розгорнулися лише з початку 1919 року, націоналізація охопила всю велику промисловість відразу. Наслідки були такі ж самі як і в інших республіках. На початок 1921 року з 10773 підприємств на державному обліку працюючими вважалися лише 4060. Сотні тисяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїхати у село.

   У 1920 році в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тисяч осіб.

   З самого початку Україна цікавила більшовиків перш за все як джерело  продовольства — після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 року щоденно з України в  Росію вирушало по 140 вагонів з  продовольством, з 1 березня — по 300, а з 1 квітня — по 400 вагонів. Вивіз  хліба супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством, здійснювався терор над українським селом. Це було ще до формального запровадження  в Україні політики воєнного комунізму. ⁷

   Важлива роль у формуванні економічної політики в цілому належала організації продовольчої справи, введенню продрозверстки. Одним з перших законодавчих актів Уряду УСРР було проголошення 26 січня 1919 p. державної монополії на хліб, цукор, сіль і гас. Введено також в дію Декрет від 5 лютого "Про вилучення хлібних лишків". Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів. Ці законодавчі акти були спрямовані, з одного боку, на експропріацію хліба у заможних селян, а з іншого — на "добровільне" здавання лишків зерна середняками за твердими цінами та організацію постачання селянству в обмін на здане зерно промислових товарів. Отже, передбачалася заготівля його як примусовими методами, так і налагодженням товарообміну в державному масштабі. Однак цих заходів було недостатньо навіть для мінімального забезпечення армії і міських робітників.

   Хоча відповідні постанови Наркомпроду УСРР і встановлювали хлібні норми, що не підлягали відчуженню, однак визначити фактичний розмір лишків у селянському господарстві практично було дуже важко. Крім того, відсутність у розпорядженні продорганів достатньої кількості товарів для обміну, "політика твердих заготівельних цін" змушували селянина користуватися приватним ринком, де йому було вигідніше обміняти продовольчі товари. Все це потребувало суворого дотримання хлібної монополії й більш рішучого застосування позаекономічних заходів щодо вилучення лишків урожаю. 12 квітня Раднарком УРСР видав Декрет "Про розверстку лишків урожаю 1918 p. та попередніх років", який встановлював обов'язкову розверстку лишків продовольчих товарів і зерна на насіння та зернового фуражу. При вилученні лишків розверстка передбачала орієнтацію не на їх фактичну наявність і потреби селянства, а на потреби у хлібі держави. На відміну від попередніх декретів продрозверстка означала відчуження лишків зерна фактично без компенсації промисловими товарами.⁸ Отримували ці продовольчі товари через продовольчу розкладку, за якою все зерно та ін., крім певного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею же цінами. На практиці ж забирали скільки треба було, без будь-якого відшкодування. Приватна торгівля продуктами харчування заборонялася. Тобто продовольча диктатура безпосередньо зачіпляла інтереси селян як дрібних товаровиробників, підриваючи економічну основу їх існування.

   Комуністичний розподіл і продрозкладка, на якій він  базувався, в Україні запроваджувалися одним декретом ВУЦВК «Про загальнодержавний  облік та розподіл продуктів і  предметів домашнього господарства»  від 12 квітня 1919 року. Продрозкладка  встановлювалася в обсязі 140 мільйонів  пудів хліба. Однак до білогвардійської окупації заготівельникам вдалося  зібрати тільки 8 мільйонів пудів. ⁹

   У 1919 p. розверстка дала 10,5 млн пудів українського зерна. Створення за допомогою армійських працівників розгалуженого продапарату дало змогу в 1920 p. охопити системою державної продрозверстки значно більше районів, ніж у 1919 p. На кінець 1920 p. було заготовлено вже 71,5 млн пудів зерна.

Продрозверстка  мала згубні економічні та політичні  наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересованості виробляти більше продуктів, що призводило до зниження сільськогосподарського виробництва  і занепаду всього господарства. Фактично безплатне вилучення у селян  не тільки лишків, а й частини  необхідного насіннєвого матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий  повстанський рух.

З теоретичної  установки більшовиків випливала  необхідність ліквідувати товарне  виробництво на селі. Це означало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо тих, які застосовували  найману працю. Проте й середняки  теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за уявленням  більшовиків, вела прямо до капіталізму. Тому кардинальне вирішення цього  питання бачилося в створенні  колективних форм обробітку землі. В лютому 1919 p. опубліковано "Положення  про соціалістичний землеустрій  і про шляхи переходу до соціалістичного  землеробства", де зазначалося, що на всі види одноосібного землекористування слід дивитися як на такі, що своє відживають, а їх замінюють радгоспи, комуни та інші товариства зі спільним обробітком землі. В 1919 p. Народний Комісаріат землеробства України залишив за державою 65 % колишньої поміщицької землі. Це близько 1700 колишніх поміщицьких економій площею більше ніж 1 млн десятин, які було розділено між радгоспами в середньому по 600 десятин на радгосп. Селяни в ці об'єднання не йшли, незважаючи на вимоги Уряду.

   Для того щоб заспокоїти українське селянство, третій український радянський уряд, сформований 21 грудня 1919р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла значно більший опір, ніж в Росії. Однак, продовжуючи відбирати у селян зерно, більшовики стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії.

   Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. заможних селян, більшовики взялися за середняків, запевняючи їх, що ті отримають можливість зберегти свої землі. З метою нейтралізації впливу заможних селян партія більшовиків почала активніше здійснювати свою стару політику створення комітетів незаможних селян. Ці органи діяли проти основної частини українського селянства, внаслідок чого було ліквідовано матеріальну базу заможних хліборобів України.¹⁰

   Після поразки денікінських військ 26 лютого 1920 року новий закон про хлібну розкладку підписали голова уряду  Х. Раковський і нарком продовольства  М. Владимиров. Обсяг розкладки тепер  дорівнював 160 мільйонів пудів зерна. У травні 1920 року було затверджено  й розкладку на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їх зміцнення до продзагонів  було мобілізовано майже 15 тис. робітників, в т. ч. понад 2 тис. членів більшовицької  партії. Влітку 1920 року завдання щодо продрозверстки було покладено на 1 кінну армію  Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський  фронт. Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 року загальний  план продрозверстки, що становив 153 мільйонів пудів хліба, було виконано лише на 10%. Щоб полегшити вилучення продовольства, утворювалися комітети незаможних селян. За допомогою комнезамів до кінця 1920 року заготівельникам вдалося зібрати 72 мільйонів пудів хліба.

   Декрет  «Про соціалістичний землеустрій і  про заходи переходу до соціалістичного  землеробства» який став радикальним  поворотом у аграрній політиці збігся з відновлення радянської влади  в Україні. Республіка, де ще зберігалося поміщицьке землеволодіння, була приречена перетворитися на іспитовий полігон у справі комунізації селянства. Реалізація декрету почалася з березня, хоча формально ЦВК Рад України продублював його лише 26 травня 1919 року. Навіть у малоземельних районах частина поміщицьких земель передавалася не селянам, а цукровим заводам під організацію радгоспів або тим, хто бажав утворити комуни. У відповідь селяни піднялися зі зброєю в руках проти радянської влади. На придушення повстань було кинуто підрозділи Червоної армії. Командування Внутрішнього фронту на чолі з К. Ворошиловим використало в боротьбі з селянами підрозділи інтернаціоналістів, сформовані для надання допомоги радянській Угорщині. Поширеною практикою в придушенні селянських повстань стали спалювання сіл, розстріли заложників, конфіскація майна. Червона армія, більшість якої становили селяни, в цій ситуації розклалася, і Україною заволоділи денікінські війська.

   Після поразки денікінців Всеукрревком затвердив  новий земельний закон, яким заборонялося відводити землю під радгоспи без згоди селян.¹¹

   У системі "воєнно-комуністичних заходів" була спроба негайно запровадити "соціалістичний ідеал" і в промисловості. Відбувалася прискорена націоналізація середніх і частково невеликих підприємств, яку здійснювали насамперед місцеві органи влади. Так, Чернігівський губревком прийняв рішення про повну націоналізацію текстильних, цукрових, сірникових і тютюнових фабрик та заводів, серед яких переважали середні та малі. Спостерігалися випадки стихійної націоналізації, коли з тих чи інших причин робітники без відповідних санкцій державних органів влади брали управління підприємством у свої руки, тоді як місцеві господарські органи ще не мали змоги фінансувати та організувати процес виробництва. Поступово складалася характерна для економіки "воєнного комунізму" система управління — главкізм з його жорстким централізмом. Територіальна система господарського управління, хоча і продовжувала функціонувати, однак її роль поступово зменшувалася. Раднаргоспи керували роботою в основному місцевих підприємств. На кінець 1920 p. 45 главків та виробничих відділів Промбюро зосереджували керівництво роботою близько 10 720 підприємств. Такі тенденції в управлінні економікою були зумовлені суттю диктатури пролетаріату.

   Важливими напрямами політики "воєнного комунізму" стали введення загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня 1920 p. спільною постановою Раднаркому РРФСР і Всеукрревкому була створена Українська трудова армія, яка на кінець 1920 p. налічувала ЗО тис. чол. Її завданням було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. Лише протягом 1920 p. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн людино-днів.

Характерними  для економіки "воєнного комунізму" були натуралізація господарських  відносин і різке знецінення грошових знаків. Запровадження продрозверстки, скорочення промислової та сільськогосподарської  товарної маси, обмеження торгівлі й товарообороту зумовили знецінення карбованця. Внаслідок цього для  покриття державних витрат радянський уряд був змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей, які дедалі більше втрачали свою цінність, їх роль почали виконувати різні дефіцитні  товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо. Так, Смілянське районне управління Головцукру в червні 1920 p. повідомляло  Промбюро, що оплату праці робітників цукрових заводів здійснюють цукром. У Донбасі набув поширення  обмін вугілля на хліб, фураж та інші сільськогосподарські продукти. Отже, інфляція посилювала процес натуралізації  господарських відносин.

Стан господарства України у 1920 p. в результаті здійснення більшовицької політики був катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від  голодної смерті, тікали з підприємств  у села. Торгівля набула спотворених  форм. Негативно вплинула на економіку  заборона кооперації та кустарних промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво  кам'яного вугілля, залізної та марганцевої  руд, чавуну і сталі скоротилося  до мінімуму. На початку 1921 p. в Україні  не працювала жодна домна, не було вироблено жодної тонни прокату.

Великі економічні втрати, яких зазнала Україна внаслідок  першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з налагодження виробництва. Кожного разу цей процес слід було починати знову. Особливого занепаду та руйнування зазнали промисловість  та сільське господарство. Трагічні соціально-економічні наслідки мала більшовицька політика "воєнного комунізму", необхідність скасування якої на початку 1921 p. стала  очевидною.¹²  
 
 
 

5. Система розподілу та продовольча  програма в РРФСР та УРСР

  Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов’язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

  Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов’язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з’явився 11 січня 1919 року. Спочатку продроз-верстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 - на все продовольство.

  Розкладка не була податком, бо не прив’язувалася до обсягу продукції в певному відсоткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.

  В містах було введено систему «пайків», які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, майже нічого — так званим «нетрудовим елементам» і членам їх сімей. Таким чином, сфера торгівлі звужувалася; вона все більше перетворювалася в незаконну, з точки зору влади, діяльність. Спочатку карткова система поширилася на хліб, цукор, сіль, сірники, мило, гас, згодом — на молоко та молокопродукти, тютюн, взуття тощо. Слід вказати, що система розподілу продовольства була вкрай неефективною, влечезна робота з обліку та роздачі пайків не була, тай не могла бути, зроблена в повному обсязі за відсутності відлагодженої системи та спеціалістів. Внаслідок цього значна частина, а часом і більшість, продовольства просто не розподілялося й лежало в містах на скаладах, хоч одночасно населення потерпало від нестачі їжі.

  Приватна торгівля заборонялася, було націоналізовано приватні торгові заклади, оптови складів, торг фірм. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до злету спекуляції.

  Провадилася політика натуралізації зарплати, тобто надання трудящим продовольства і предметів широкого вжитку безкоштовно або за твердими цінами замість усієї або частини зарплати. Такий захід був спричинений паралічем грошового обігу, нуліфікацією грошей, гострою нестачею товарів широкого вжитку і низькою оплатою праці. Тенденція до підвищення натур, частини оплати праці зростала і в кін. 1920 досягла майже 100 %.