Взаємозв’язок кримінології та психології

                  МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

            ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

                                   Інститут прокуратури та слідства

Реєстраційний №____________

Дата_______________________                                                                            

                                 Кафедра кримінально-виконавчого права та кримінології

                                              Курсова робота

                  «Взаємозв’язок кримінології та психології»

                                                                     ВИКОНАЛА: 

                                                                     студентка ІV курсу, ІІ потоку,

                                                                     ІІІ групи, денної форми навчання

                                                                     Бартош Інна В’ячеславівна

                                                                     Керівник: ________________

                                                   Одеса – 2010

                                                     ЗМІСТ

Вступ             

Розділ I. Взаємозв'язок кримінології з психологією та іншими неюридичними науками …………………………………………………………………………………4

Розділ II. Психологічний напрямок пояснення причин кримінологічних проблем              7

2.1.Психологічні методи, що використовуються в кримінологічних дослідженнях…………………………………………………………………………7

2.2. Психологічні підходи. Теорія небезпечного стану…………………………...9

2.3.Психологічні концепції пояснення причин злочинності (ідеї З.Фрейда)…..11

Розділ ІІІ. Кримінальна психологія…………………………………………………..19

    3.1. Психологічна характеристика злочинної діяльності………………………...19

    3.2. Поняття і види патопсихологічних відхилень……………………………….23

Висновки……………………………………………………………………………….26

Список використаної літератури……………………………………………………..28

                                                         Вступ

Дана курсова робота присвячена відображенню взаємозв’язку психології та кримінології, що концентрує свою увагу на підходах та теоретичних засадах адже злочин і злочинність завжди та у всі часи привертали до себе пильну увагу людей. Про них з гнівом писали біблейські пророки, передрікаючи Божу кару за людську гріховність. Всі філософські системи та релігії намагалися відшукати і пояснити витоки зла у відносинах між людьми і народами. Багато вчених намагались пояснити цей феномен виходячи з точки зору психології. Глибокий психологічний аналіз злодійства знаходимо ми навіть в роботах класиків світової літератури В. Шекспіра, ф. Шиллера, Л. Н. Толстого, Ф. М. Достоєвського, Тараса Шевченка, Панаса Мирного і багатьох інших письменників.

Зрозоміло, що одного психологічного аналізу не вистачає для встановлення істини, але він, в свою чергу, дає відповіді на багато питань, що торкаються причин виникнення злочинних діянь та особи злочинця. В результаті, такі основоположні інститути, як провина, осудність, суб'єктивна сторона складу злочину і мети покарання, спираються на психологічні аспекти.

Слід звернути увагу й на те, що у міру того як феномен злочинності все більше і більше виходить за межі національних рамок і державних кордонів, набуваючи транснаціонального характеру, дослідження в області кримінології стають особливо актуальними. Багато учених прийшли до висновку, що до слабких місць науки про злочинність відноситься те, що кримінологія концентрувала свою увагу на дрібномасштабних дослідженнях, замість того щоб зосередитися на психологічному аналізі, який необхідний для з'ясування  суті злочинності. Спираючись на світовий досвід можна побачити, як йде цей процес в різних умовах, зрозуміти, до яких результатів можуть привести різні заходи залежно від того, в яких обставинах вони застосовувалися. А це, в свою чергу, дає можливість на цій базі розробити оптимальні стратегії ефективної дії на злочинність.

           Розділ I. Взаємозв'язок кримінології з  психологією та іншими неюридичними науками

Загальновідомо й загальновизнано, що кримінологія як нау­ка походить з кримінального права. Як зазначалося, криміно­логія використовує такі базові визначення кримінального права, як "злочин" і "злочинець". Однак серед сучасних кримінологів-науковців Росії та України не існує однозначного погляду на сутність кримінології як правової науки. У підручниках, вида­них у Росії протягом 1966-1999 pоків, підтверджується офіційне трактування кримінології як правової науки і водночас під­креслюється її тісний зв'язок із соціологією[1]. Поширена також точка зору на комплексний зміст криміно­логії, що перебуває на межі кримінального права і соціології[2], тобто є соціолого-правовою наукою. Окремі вчені-кримінологи[3] розглядають кримінологію як соціологію злочинності. Такої самої точки зору дотримується кримінолог А. Зелінський, обґрунто­вуючи її тим, що девіантна (відхилена) поведінка є предметом вивчення соціології, а злочинність — одна з форм девіантної поведінки, тому вивчати її повинні соціологи, а не юристи. Він підкреслює, що соціальна психологія, яка виникла на межі со­ціології та психології, є особливою галуззю знань про людські відносини і належить до психології. Вчений вважає, що оскіль­ки у кримінології особа і її вчинки посідають центральне місце, то вона охоплює соціальну психологію. Кримінологію взагалі А. Зелінський визначає як комплексну науку, що поєднує со­ціологію і психологію злочинності, і вважає її соціологічною, а не юридичною наукою. Своє ставлення до кримінологів з ба­зовою юридичною освітою він висловлює так: сприйняття й осмислення правової інформації у кримінологічних дослідженнях повинні здійснюватися через призму соціологічного та пси­хологічного вивчення реальної дійсності. Тому додатковою ба­зовою освітою для кримінолога повинна стати соціологічна або психологічна науки. Проте ця точка зору не дістала широкої підтримки серед науковців-кримінологів України і Росії. Без базової юридичної освіти кримінолог не буде здатний правиль­но трактувати такі базові, основні поняття кримінології, як злочин і злочинець, не зможе орієнтуватись у розмаїтті норм кримінального законодавства, що ставить під сумнів достовір­ність таких досліджень і прогнозів. Тому слушно зауважують В. Бурлаков і В. Сальников[4], ви­ключно важливо, щоб у сучасний складний для кримінології час вона не втратила свого місця в системі юридичних наук, щоб її не поглинула правова соціологія або соціологія девіантної поведінки. Кримінологія не повинна відокремлюватися від правового поля, з яким нерозривно пов'язана.

       Серед неюридичних дисциплін кримінологія найтісніше по­в'язана із соціологією, соціальною психологією, власне психоло­гією, демографією, математичною статистикою, кібернетикою і педагогікою. У перелічених наук кримінологія запозичує методи дослі­дження процесів, що зумовлюють злочинну поведінку й розви­ваються в суспільстві загалом, в окремих групах людей і у сві­домості особи, методи кількісної інтерпретації цих процесів, а також виховну методику, яку кримінологія пристосовує для попередження злочинності. Перелічені науки і дисципліни, у свою чергу, збагачуються відповідними знаннями зі сфери зло­чинності.

       Взаємодія з педагогікою особливо важлива при до­слідженні злочинів неповнолітніх, жінок, побутових і рецидив­них злочинів. Знання педагогіки застосовуються також у про­цесі розробки й аналізу ефективності індивідуальних заходів запобігання злочинам.

       Теоретичні положення й емпіричні дані загальної та соціальної психології потрібні для вивчення всіх особистісних властиво­стей, що визначають механізм індивідуальної злочинної по­ведінки. Вивчення морально-психологічних ознак особи злочинця як елемента її загальної кримінологічної характеристики немож­ливе без поглибленого аналізу емоційно-вольової сфери, особ­ливостей темпераменту та інших ознак осіб, які скоїли злочини, їхньої анти суспільної спрямованості. Ресоціалізація таких осіб, у свою чергу, вимагає знань педагогіки й методів її впливу.

       Кримінологія також використовує положення загальної, юридичної та прикладної психології для пізнання при­чин й умов злочинності та злочинів, тому що вони відіграють провідну роль у вивченні й класифікації особи злочинця, мають значення для розробки заходів профілактичного впливу. Стосується це і даних демографії, соціології (соціології права) та політології, що використовуються в процесі прогнозу­вання та планування боротьби зі злочинністю, а також у спеці­альній профілактиці злочинів неповнолітніх, побутових і реци­дивних злочинів, злочинів, вчинених особами без постійного місця проживання, представниками національних меншин тощо.

       Кримінологія взаємодіє також із новою науковою дисцип­ліною - юридичною конфліктологією, що досліджує соціальні конфлікти, механізми їх виникнення, шляхи ви­рішення, різновиди конфліктів (внутрішні, зовнішні тощо).

       В останні роки все більшого значення набуває зв'язок кримінології з математикою та кібернетикою. Праці низки кримінологів (Г. Аванесова, Ю. Блувштейна, С. Віцина, А. Зелінського, В. Панкратова та ін.) показали можливість плідності співпраці кримінології з цими науками. Математичні методи суттєво підвищують точність кримінологічних досліджень та їхніх висновків (приміром, при визначенні рівня, питомої ваги, латентності злочинності, її прогнозуванні).

       Отже, соціально-правова природа кримінології припускає її унікальну для юриспруденції комплексність, тісну взаємо­дію з багатьма науковими й галузевими напрямками. Однак це жодною мірою не позначається на чіткому визначенні пред­мета кримінології, його елементів, при розмежуванні їх та спо­ріднених галузей знань і права.

       Розділ II. Психологічний напрямок пояснення причин кримінологічних проблем

        2.1.Психологічні методи, що використовуються в кримінологічних дослідженнях

       При вирішенні деяких кримінологічних проблем не можна обійтися без застосування психологічних методів. їх викори­стання додає глибини й усебічності кримінологічним до­слідженням. За допомогою психологічних методів, які ви­користовують у кримінологічних дослідженнях, можна отрима­ти розгорнуту характеристику особи злочинця, здійснити якісну й кількісну оцінку внутрішньо - та міжгрупових про­цесів спілкування, що, зокрема, дуже важливо для класифікації та типізації злочинців.

       Найпоширенішими у кримінології психологічними метода­ми є тестування та соціометрія.

       Тестування є різновидом методу опитування. Тест – це зав­дання, запитання й ситуації, котрі розробляє дослідник і ставить перед досліджуваною особою. Застосування тесту зумовлю­ється необхідністю зіставлення (порівняння, диференціації, аранжування) індивідів за рівнем їхнього розвитку чи ступе­нем вираженості різних психологічних якостей (інтелект, здібності, темперамент, емоції, особистісні риси та ін.). Мета тестування полягає у встановленні психологічних характери­стик особи злочинця: його інтелектуальних можливостей як індивіда, творчих здібностей, схильності до ризику, само­контролю, жорстокості, швидкості реагування в надзвичайній ситуації тощо.

При тестуванні використовуються стандартизовані питання та завдання (тести), що мають певну шкалу значень.

       Теорія та практика психологічної науки розробили безліч тестів: загально особистісні для дослідження всієї системи психічних особливостей особи; особистісні для дослідження будь-якої однієї характерної риси індивіда; групові, за до­помогою яких вивчається структура малих неформальних і формальних соціальних груп (їхня згуртованість, особливості психологічного клімату й міжособистісних стосунків, які пану­ють у них) тощо. Тестові дослідження, що побудовані на науко­вій основі, дають можливість більш повно й усебічно вивчити особу злочинця і певні категорії злочинців також. Незважаючи на складність деяких психологічних тестів (які іноді склада­ються з великого переліку питань), за їх допомогою можна швидко дослідити велику кількість осіб.

       Соціометрію (соціометричне опитування) вітчизняна наука запозичила із психології та соціології зарубіжних країн. Соціометричне дослідження - це метричне вивчення емоцій­но-психологічних зв'язків між людьми. На думку засновника цієї методики американського вченого Дж. Морено, соціометричний метод - це система технічних засобів і процедур, які застосовують для метричного та якісного аналізу соціально-емоційних зв'язків індивіда з членами групи, в якій він працює і живе. За допомогою цього методу можна отримати відображен­ня динаміки внутрішніх взаємин між членами групи, здійснити кількісну та якісну оцінку внутрішньо - та міжгрупових про­цесів спілкування, визначити симпатії та антипатії людей усередині групи, наявність лідера, угруповань, конфліктних ситуацій.

       До основних переваг соціометрії належать простота та швидкість здійснення дослідницьких процедур, наприклад, опитування членів групи з метою виявлення їхнього бажання чи небажання спільно вчитися, працювати, відпочивати, викону­вати громадські доручення.

       Соціометрія ґрунтується на соціометричному опитуванні-необхідному переліку (наборі) запитань, які ставлять опитува­ним з метою виявлення їхніх стосунків з іншими членами групи. Опитування в соціометричному дослідженні повинне відпо­відати загальним вимогам, які висуваються до формулювання запитань у будь-якому опитуванні - анкетуванні чи інтер­в'юванні. Отримані в результаті соціометричного опитування дані обробляють, підсумовують і зводять у соціоматриці (таб­лиці) чи соціограми (схеми). Аналіз таблиць і схем дає змогу, з одного боку, виявити соціально-психологічні властивості особи та групи, а з другого, обрати ефективні засоби керування механізмом взаємодії особи та групи.

       У кримінології соціометрію як метод пізнання застосовують рідко, здебільшого в дослідженнях кримінологічних проблем сімейних відносин. Одночасно цей метод можна успішно за­стосовувати в дослідженнях деяких проблем кримінології, зокрема, при вивченні ефективності заходів кримінального по­карання (позбавлення волі, виправних робіт тощо), інституту співучасті. Застосовуючи цей метод, можна змінювати склад груп засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах, вирішувати конфліктні ситуації, оздоров­лювати психологічну атмосферу.

    2.2. Психологічні підходи. Теорія небезпечного стану

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Ряд кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Психологічний підхід сходить до Р. Гарофало. При цьому вважається, що вклад психології в кримінологію в порівнянні з соціологією незначний. Низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів спеціальними, у тому числі математичними, методами, унаслідок чого доводиться мати справу з “психологією без душі”[5].

Не можна, проте, заперечувати, що психологія багато що дала кримінології в області методики, а також розробки психодіагностичних і психометричних методів. При вивченні злочинців, поза сумнівом, приносять користь спеціальні тести. В США в післявоєнний період наголошується зрушення від соціологічних теоретичних описів відтворення масової злочинної поведінки в суспільстві по практичному вживанню методів сучасної психології. Ці методи, що вживаються при обстеженні осіб, що скоїли злочини, націлені на визначення оптимальних доріг пристосування даних людей до нормального суспільного життя.  Тести, розроблені американськими, французькими і іншими фахівцями, дозволяють поглибитися особливо особи правопорушників, порівняти останніх із законопокірними громадянами, вибрати індивідуальні заходи запобігання повторній злочинній поведінці. За допомогою тестування визначають схильності людини, рівень його розумового розвитку, клінічні відхилення. Розроблена шкала емпатії допомагає оцінити здатність обстежуваної особи до співпереживання і двостороннього спілкування. Поряд з індивідуальними використовуються також групові тести, що дозволяють прояснити особливості взаємодії індивіда з оточенням.

            Психологічні теорії використовуються для обгрунтування тактики і здійснюваних на практиці заходів поетапної корекції поведінки засуджених.

           Так, в молодіжному центрі імені Р. Кеннеді в  Моргантауне (США) здійснюється методика “модифікації”, основу якої складає система винагород, покликана підкріпити позитивні зрушення в поведінці засудженого.

           Що витримала випробування часом є теорія небезпечного стану, яка дає для практичного використання теоретично обгрунтовану комплексну методику клінічної роботи по запобіганню злочинам. Перша книга в даному напрямі “Критерії небезпечного стану” була опублікована в 1880 р. Р. Гарофало. Після другої світової війни видним представником цієї теорії є французький кримінолог Жан Пінатель. Досить широкий поширена ця теорія і в США, де іменується клінічною кримінологією.  Згідно теорії небезпечного стану злочин у ряді випадків виникає на основі передування його здійсненню певного психічного стану, що привертає до конфлікту з соціальними нормами. Небезпечний стан зазвичай відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, услід за якою приходить егоцентризм, потім лабільність (нестійкість), яка знов може вилитися в кризу. Фахівцями здійснюється діагностика небезпечного стану. При цьому важливу роль грає зіставлення результатів обстеження особи з даними, що характеризують соціальну ситуацію, в якій вона знаходиться. При оцінці ситуації, зокрема, враховуються матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих чинників і ін. Діагноз зумовлює строго індивідуальні профілактичні заходи.

          Велике значення при цьому надається розпізнаванню дуже складних і не завжди усвідомлюваних обстежуваним стресових реакцій, що частенько є джерелом небезпечного стану. Сьогоднішні уявлення про внутрішньодушевні конфлікти ввібрали в себе багато що з психоаналітичного учення 3. Фрейда про комплекси, що відображають протиборство свідомості з підсвідомістю. Детальний перелік значимих реакцій, що іменуються зазвичай захисними механізмами, розроблений Д. Коулменом, доповнено Фоксом[6]. Робота фахівців з подолання небезпечного стану полягає в тому, щоб своїми консультаціями допомогти людині, що переживає стрес, ввести поведінку соціально прийнятних рамок, допомогти йому зрозуміти свої проблеми, відчути безпеку, подати підтримку, проявляючи пошану, розуміння, схвалення і терпимість. Велике значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів практична допомога по подоланню небезпечних кризисних станів виявляється особам такою, що як міститься у виправних установах, так і знаходиться на волі. Експертиза кримінології у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки береться до уваги при визначенні покарання за досконалий злочин, а також при рішенні питання про звільнення від покарання[7].

         2.3.Психологічні концепції пояснення причин злочинності (ідеї З.Фрейда)

Зарубіжні психоаналітики жартують: наука знає три великі відкриття домагань людини. Перше належить Миколі Копернику, який розвіяв міф про те, що планета людей є центром всесвіту. Друге — Чарльзу Дарвіну (згідно його теорії люди зовсім не божественне творіння, навпаки, вони ведуть свій родовід від такої малосимпатичної істоти, як мавпа). Зігмунд Фрейд пішов ще далі і довів, що людина "не є господарем у себе удома", тобто не свідомість керує його вчинками: рушійною силою поведінки виявляються неусвідомлювані імпульси, що йдуть з глибин підсвідомості. Людина зазвичай навіть не підозрює про їх дію на його вчинки. 

У кожному жарті є доля істини. Це торкається і 3. Фрейда. Його учення не зрідка зводять до концепції сексуальності, хоча ця складова була далеко не єдиним елементом його психоаналітичної теорії. Не зовсім коректно приписувати йому і ряд відкриттів, зроблених його попередниками. Фрейдистські теоретичні побудови виникли не на голому місці. Ідея психоаналізу (тобто лікування шляхом виявлення прихованих в підсвідомості психічних травм, сприяння пацієнтові в усвідомленні їх і позбавлення в такий спосіб від хворобливих переживань) належить старшому товаришеві 3. Фрейда Іосифу Брейеру.

Думка про те, що вчинками людини керують неусвідомлювані мотиви, виникла в 3. Фрейда в 1888 р. при відвідинах школи гіпнозу у французькому місті Нанси, де віртуоз гіпнотичної техніки Бернгейм демонстрував оригінальний досвід. Пацієнтові в гіпнотичному стані вселялося, що після пробудження він повинен буде відкрити парасольку. Той, дійсно, після пробудження відкривав парасольку, але пояснював свій вчинок не наказом гіпнотизера, а бажанням перевірити справність парасольки. (Слід зазначити, що аналогічний феномен Г. Тард при аналізі підстав кримінальної відповідальності описав ще в 1886 році). З цього досвіду 3. Фрейд зробив узагальнювальний вивід: людина далеко не завжди адекватно усвідомлює, чому він здійснює те або інша дія. Незрідка він сумлінно помиляється в дійсних причинах своїх вчинків: їм рухають неусвідомлювані сили, хоча намагається пояснити їх з позицій здорового глузду на рівні свідомості (механізм раціоналізації). 

Зазвичай суть теорії 3. Фрейда розкривають за допомогою трьох понять: Воно, Я і Понад-я (по латинській термінології: Ід, Его і Супер-его). Воно — сукупність природних спонукань, що передаються людині генетично. Цей термін вперше використовував Фрідріх Ніцше для позначення незалежних від людини, таких, що йдуть зсередини спонукань (безособового, природного необхідного в нашій істоті). Воно складається з двох основоположних інстинктів: самозбереження, різновидом якого є сексуальність, і руйнування. Інстинкт руйнування може бути направлений як всередину (прикладом цього по Фрейду є совість або самогубство), так і зовні (агресія). У основі функціонування Воно — принцип задоволення. Воно ірраціональне і аморально. Я прагне замінити принцип задоволення, який неподільно володарює у Воно, принципом реальності. Я втілює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, в протилежність Воно, що містить пристрасті. У нормальних умовах Я надана влада над Воно.

У Я Фрейд виділяє частину, яку він називає мною-ідеалом, або Понад-я. Суть взаємин Я і Понад-я Фрейд виражає двома імперативами: "Ти маєш бути таким" і "Таким ти не смієш бути".2 Понад-я акумулює традиції і ідеали минулого.3 Заповіді і заповіти батьків, вчителів і авторитетів зберігають свою силу в мені-ідеалі і здійснюють як совість моральну цензуру. Незгода між вимогами совісті і діями Я відчувається як відчуття вини. Таким чином, саме в Понад-я акумулюються контролюючі дії суспільства і вплив культури[8].  

Вживання ідей Фрейда в кримінології. Ця схема значно поглибила розуміння багатьох мотиваційних процесів, у тому числі і в кримінальній сфері. На її основі американський учений В. Уайт провів оригінальний аналіз феномену злочинної поведінки. На думку В. Уайта, людина народжується злочинцем, а його подальше життя — процес придушення руйнівних інстинктів, закладених у Воно. Злочини скоюються, коли Воно виходить з-під контролю Понад-я. Особливістю особи  злочинця є нездатність його психіки сформувати повноцінну контролюючу інстанцію зверх-Я.

На думку Уайта, більшість мотивів злочинної поведінки багато в чому збігаються з бажаннями і стремліннями типового обивателя. Аналогічні трактування фрейдівської концепції робилися і іншими кримінологами. Німецький учений А. Мерген намагався на основі фрейдизму відродити теорію психопатізації злочинця. Він відзначав, що тенденція до злочину закладена в кожній людині спочатку. Психопат піддається їй тому, що сила цієї тенденції отримує патологічне переважання над всім наступним. Професор Колумбійського університету США Д. Абрахамсен, використовуючи фрейдівську концепцію Воно і Понад-я, вивів формулу злочину: ЗЛОЧИН=(злочинні стремління, закладені у ВОНО + криміногенна ситуація) : контролюючі здібності зверх-Я.

  Виходячи з фрейдистського розуміння співвідношення свідомого і несвідомого в людській психіці, англійський кримінолог Е. Гловер дав оригінальне трактування суті злочинності. На його думку, це явище є своєрідна ціна приручення дикого від природи звіра. Злочинність, на думку Е. Гловера, є один з результатів конфлікту між примітивними інстинктами, якими наділена кожна людина, і альтруїстичним кодексом, який встановлений суспільством.

Фрейдівська концепція дії на злочинність. Сам Фрейд спроб аналізу феномену злочинної поведінки практично не робив. Виключенням можна вважати його лист А. Ейнштейнові. 30 липня 1932 року до 3. Фрейду звернувся А. Ейнштейн, який як представник Ліги Націй напередодні Другої світової війни запитав відомого ученого, чи не може той дати яких-небудь  рекомендацій по усуненню агресивності людей, по організації управління психічним розвитком людини так, щоб його якнайкраще навчити протистояти психозу ненависті і руйнування.У відповідь лист представляє значний інтерес, як науковий, так і практичний. Перш за все творець психоаналізу вельми скептично оцінив можливості вживання цього методу за межами медицини. Проте він спробував поставити на службу вирішенню непростої проблеми гуманізації людства деякі положення своєї теорії. Учений популярно виклав суть інстинкту смерті, про який вперше згадав в 1920 році в роботі "По той бік принципу задоволення", і на основі цього інстинкту розкрив витоки людської агресивності. Зокрема він писав: "Ви виражаєте здивування з приводу того, що так легко змусити людей з ентузіазмом відноситися до війни, і додаєте сюди підозру, що в них діє щось — можливо, інстинкт ненависті і руйнування, який йде назустріч зусиллям розпалювачів війни. І тут знову я можу виразити лише повну згоду. Ми віримо в існування інстинкту такого роду і фактично протягом останніх декількох років були зайняті вивченням його проявів... Відповідно до нашої гіпотези людські інстинкти бувають двох видів: ті, що прагнуть зберігати і об'єднувати, — які ми називаємо "еротичними"... і ті, які направлені до того, щоб руйнувати і вбивати, і які ми об'єднуємо в агресивний або руйнівний інстинкт. Як Ви розумієте, це фактично не більше ніж теоретичне з'ясування всесвітньо відомого зіставлення Любові і Ненависті.  

На думку 3. Фрейда, інстинкт смерті "функціонує в кожній живій істоті і прагне привести його до загибелі, зводячи життя до первинного стану неживої матерії... Інстинкт смерті тоді перетворюється на інстинкт руйнування, коли за допомогою спеціальних органів він прямує зовні, на об'єкти. Жива істота зберігає своє власне життя, так би мовити, руйнуючи чужу... Якщо ці сили обернені на руйнування на зовнішньому світі, жива істота отримує полегшення, а наслідки будуть благотворними. Це послужило б біологічним виправданням всім потворним і небезпечним прагненням, проти яких ми боремося. Потрібно відзначити, що вони знаходяться ближчим до природи, чим наше неприйняття їх, якому ще потрібно знайти пояснення.