Взаємозвязок між темпераментом та емпатією

ВСТУП

Актуальність

На тлі загальнолюдських фізичних і психічних особливостей у кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Фізичні індивідуальні особливості  – це конституція організму, його фізіологічні процеси: гуморальні, ендокринні, нервові. У кожному окремому організмі  ці процеси відбуваються своєрідно, хоча у них є багато спільного  для всіх людей, що зумовлено антропогенезом, тобто походженням і розвитком  людини.

Психічні індивідуальні  особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам’яті, спостережливості, кмітливості, інтересах. Особливо яскраво  вирізняються люди за індивідуальними  здібностями: музичними, образотворчими, спортивними, художньо-літературними.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини. Природною  передумовою індивідуальних особливостей людини є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму. Дитина народжується з властивими їй конкретними задатками, на грунті яких за життя залежно від умов виховання розвиваються й формуються притаманні певному індивіду будова та функції організму, особистіне психічне буття.

Індивідуальні особливості найяскравіше виявляються в темпераменті, характері та здібностях, у пізнавальній, емоційно-вольовій діяльності, потребах та інтересах. Особливості їх прояву залежать від виховання дитини. Індивідуальні риси характеру, як свідчать дослідження, досить яскраво виявляються вже в дошкільному віці.

Темперамент (від лат. temperare – змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразника кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а інші – спокійно, повільно, швидко забуваючи про те, що на них впливало. Деякі люди надто ефективно реагують на події, на ставлення до них – спалахують гнівом, діють агресивно, а дехто в цьому разі виявляє боязкість, не чинить жодного опору там, де він потрібний. Отже, темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.

Вплив цих індивідуальних особливостей на поведінку, особливо мимоволі, має велике значення.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження  курсової роботи.

Теоретико-методологічною основою курсової роботи є гуморальна теорія темпераменту Гіппократа та Галена, конституціональні теорії темпераменту Кречмера та Шелдона, фізіологічні концепції П. Павлова, Б. М. Теплова і Нєбіліцина, теорія темпераментів А. Фульє, організмічна типологія К. Сіго, типологія темпераментів К.-Г. Юнга, Г.-Ю. Айзенка, регулятивна теорія темпераменту Я. Стреляу, теорії темпераментів В. Мерліна, В. Русалова, напрямки у вивченні емпатії Т. Липпса, М. Шелера, Т. Рібо, С. Аша, В. В. Бойко, В. Штерна, теорія про походження емпатії У. Мак-Дугалла та ін.

Об’єктом  дослідження курсової роботи є емпатія, як властивість особистості.

Предмет дослідження – взаємозв’язок між типом темпераменту та емпатією.

Мета  - дослідення взаємозв’язку між різним типами темпераменту та схильністю до емпатії.

Для вирішення мети ставимо  такі завдання:

• визначити поняття темпераменту та емпатії, розглянувши різні підходи;
• теоретично вивчитити взаємозв’язок типів темпераменту з емпатією;
• розробити та провести власне емпіричне дослідження;
• сформулювати висновки.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості наукового використання результатів дослідження. Використати дослідження можна при роботі психолога та соціального педагога.

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ТЕМПЕРАМЕНТУ ТА ЕМПАТІЇ

1. Поняття темпераменту. Розвиток поглядів на визначення темпераменту. Типи темпераменту. Екстраверти та інтроверти

Темперамент – це стійке об’єднання індивідуальних особливостей, пов’язаних з динамічними, а не з  інформативними аспектами діяльності; ті індивідуальні особливості, які у найбільшій мірі залежать від природних можливостей людини.

Темперамент – індивідуальна  характеристика суб’єкта зі сторони динамічних особливостей його психічної діяльності: інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних процесів і станів.

До властивостей темпераменту відносять:

1. індивідуальний темп і ритм психічних процесів;
2. ступінь стійкості почуттів;
3. ступінь вольового зусилля. [1, с. 483]

Виділяють три сфери прояву темпераменту: загальна активність, особливості  моторної сфери та властивості емоційності.

Питання щодо основної функції  темпераменту, яка лежить в основі типології темпераментів, поки що не вирішене, і про це можна лише  висловлювати попередні уявлення. Так, можна вказувати на значення темпераменту для регуляції динаміки психічної діяльності, яка забезпечує оптимальну життєдіяльність індивіда, і збереження основних життєвих констант організму. Важливий аспект має і енергетичний аспект функції темпераменту: такі його властивості, як емоційність і активність, - особливо «енергомісткі» характеристики психіки.

У більшості класифікацій і теорій темпераменту присутні два  його компоненти – активність і  емоційність. Активність поведінки  характеризує ступінь енергійності, цілеспрямованості, швидкості, або навпаки, повільності, інертності; емоційність – особливості протікання емоцій, почуттів, настроїв та їх якість: знак (позитивний, негативний) і модальність (радість, горе, страх, печаль, гнів та ін.). Одним із критеріїв віднесення до того чи іншого темпераменту виділяють рівень порогу сприйняття. [1, с.484].

Темперамент належить до первинних  форм об’єднання різних процесів і властивостей людини, завдяки яким і складається особистість. Будучи однією із ранніх за походженням і простих за структурою форм вищого психічного синтезу, створюючою індивідуальні властивості людини, він особливо тісно пов’язаний із конституцією організму, яка створює основу темпераменту. Однак і він сам – передумова та основа особистісних утворень більш високого порядку – таких, як характер та ін. Однак він не просто опорний шар, а органічна складова для багатьох вищих інтегральних характеристик особистості. Тому не випадково характерна для темпераменту енергетична інваріантність: різні динамічні характеристики психіки, оскільки вони визначаються темпераментом, знаходяться між собою у відношеннях взаємодоповнювальності та компенсації так, що їх спільний «енергетичний» потенціал як би залишається постійним. Так, підвищена емоційна збудливість ніби доповнюється та компенсується розвитком орієнтовних внутрішніх, розумових дій та обмежується об’ємом спілкування, що знижує кількість та природну вагу емоційно значимих оцінок дій індивіда зі сторони оточуючих. [1, с.485].

Розрізняють власне темперамент, як певне стійке поєднання психодинамічних властивостей, які проявляються в діяльності та поведінці, та його органічну основу. Відомі три основні системи пояснення її суті, з яких дві перші мають лише історичний інтерес:

1. гуморальна – пов’язувала стани організму зі співвідношенням різних соків (рідин), у зв’язку з чим виділялися чотири типи темпераменту: сангвінічний, холеричний, меланхолічний, флегматичний (Гіппократ, Гален та ін.); ця термінологія стала широко вживаною;
2. конституціональна – походить із відмінностей та конституції організму – його фізичної будови, співвідношення його окремих частин, різних тканин (Кречмер, Шелдон);
3. типи темпераменту пов’язуються з діяльністю центральної нервової системи.

Тип темпераменту тісно пов’язаний з вродженими анатомо-фізіологічними особливостями  вищої нервової діяльності. Темперамент відносно стійкий і мало піддається змінам під впливом середовища і виховання, але він змінюється в онтогенезі. Можливі певні прижиттєві зміни показників темпераменту, пов’язані з:

1. умовами виховання;
2. з перенесеними у ранньому віці хворобами;
3. з особливостями харчування;
4. з гігієнічними та загальними умовами життя.

Темперамент не характеризує змістову сторону особистості (спрямованість мотиваційної сфери, ціннісні орієнтації, світогляд) і не визначає безпосередньо певні властиві риси особистості. Проте його властивості можуть і сприяти, і протидіяти формуванню певних рис особистості, бо темперамент може модифікувати значення факторів середовища та виховних впливів, від яких у певній мірі залежить формування особистості. [1, с. 485].

Вчення про темперамент  має давню і важку історію. Темперамент завжди пов’язувався з органічними основами чи фізіологічними особливостями організму.

Виділяють психологічне та фізіологічне вчення темпераменту.

Психологічне вчення про  темперамент: підхід до темпераменту, характерний для цього вчення – іти від аналізу тільки поведінкою. При визначенні темпераменту, як правило, не фігурує ознака вроджених чи органічних основ, а головне навантаження –  на ознаці «формально-динамічних властивостей поведінки», які абстрагуються із цілісних поведінкових актів. Проте  тут визначається значна трудність: ця ознака теж не дозволяє однозначно вирішити питання про коло конкретних властивостей, які потрібно віднести до темпераменту. А тенденція розширяти коло таких властивостей призводить до змішування темпераменту з характером і навіть з особистістю.

Фізіологічне вчення про  темперамент: протягом давньої та важкої історії про темперамент він  завжди пов’язувався з фізіологічними особливостями організму. Одна з  найбільш серйозних спроб підвести під темперамент фізіологічну базу, пов’язана з іменами І. П. Павлова, Б. М. Теплова і Небиліцина. Першопочатково  ця концепція називалась вченням про типи нервової системи, пізніше – вченням про властивості нервової системи. Зберігається впевненість, що динамічні властивості поведінки, які проявляються у темпераменті, мають фізіологічну базу – деякі особливості функціонування фізіологічних структур. Питання про те, які ці структури та особливості, інтенсивно досліджується. Існують різні думки про те, з якими саме особливостями організму потрібно пов’язувати темперамент – зі спадковими чи просто фізіологічними, які можуть формуватися і прижиттєво. Тут мається на увазі принципова трудність: до сьогодні не встановлено що у плані поведінки є проявом генотипу (відноситься до темпераменту), а що – результат прижиттєвих нашарувань (відноситься до характеру). [1, с. 485].

Найдавнішу теорію темпераменту розробив давньогрецький лікар Гіппократ (460 - прибл. 377 тис.рр. до н. е.), який пов’язував типи темпераменту з гуморальним фактором - співвідношенням між чотирма рідинами (кров, жовч, чорна жовч і слиз, або лімфа, флегма), які циркулюють у людському організмі. На основі Гіппократової теорії поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту. Залежно від переважання тієї або іншої рідини в організмі людина має відповідні темпераментальні характеристики: оптимістичну, життєрадісну (сангвінічну) вдачу мають ті, у кого більше крові; сумні і пригнічені (меланхоліки) люди, у яких переважає чорна жовч; дратівливі й збудливі (холерики), у яких дуже багато світлої жовчі; апатичні, байдужі (флегматики) люди, що мають більше за інших в організмі мокроти (флегми).

Назви типів темпераментів (сангвінічний, холеричний, флегматичний і меланхолійний) з’явилися пізніше і пов'язані з іменами римських лікарів, що жили кілька сторіч опісля і розвивали Гіппократові уявлення про змішування рідин. Один із них, Клавдій Гален (130-200), запропонував першу розгорнуту класифікацію темпераментів, що ґрунтувалася на гуморальних ідеях Гіппократа про "красис" (темперамент) і включала 13 типів темпераменту. На його думку, переважання жовтої жовчі свідчить про холеричний (грец. chole - жовч) темперамент, крові - про сангвінічний ( лат. sanguis - кров), чорної жовчі - про меланхолійний (грец. melas(melanos) - чорний і chole - жовч), а слизу - про флегматичний (грец. phlegmа - слиз). Психологічні характеристики темпераменту давніх лікарів практично не цікавили. Вони вивчали організм і навіть окремі органи. Наприклад, Гален говорив про темперамент окремих органів: серця, печінки, мозку.

У середні віки, з виникненням  алхімії, з'явилися спроби пояснити темпераменти переважанням у тілі алхімічних елементів: солі, сірки, ртуті, навіть ефіру  й повітря.

Розвиток анатомії і фізіології в епоху Відродження сприяв появі  нового напряму пояснення типів темпераменту, їх стали пов’язувати з особливостями будови тіла. Наприклад, деякі вчені основою поділу темпераментів крім фізичних властивостей крові вважали відмінності тканин і ширини просвіту судин. Легка кров, пухкі тканини і помірно розширені судини, на їхню думку, полегшують перебіг життєвих процесів і породжують сангвінічний темперамент. За значної щільності тканин кров затримується в судинах, пульс робиться сильнішим і швидшим, загальна теплота тіла зростає, що зумовлює виникнення холеричного темпераменту. За щільної крові й вузьких судин у тканині виникає тільки рідка, водяниста частина крові, що спричинює флегматичний темперамент, який характеризується малою теплотою і блідим кольором шкіри. Нарешті, щільна, темна кров з вузькими порами тканин і широким просвітом судин є причиною утворення меланхолійного темпераменту.

Французький філософ Альфред  Фулльє (1838-1912) намагався побудувати теорію темпераментів з огляду на вчення про обмін речовин в  організмі. Більша або менша активність процесів розпаду і відновлення  речовин у тканинах тіла, особливо в центральній нервовій системі (нині називають інтенсивністю обмінних процесів), зумовлює тип темпераменту. За Фулльє, в одних випадках переважає  розпад енергетичних ресурсів, в інших - відновлення. Виходячи з цього, сангвінічному  темпераментові властиві переважання  відновлення, надлишок живлення, швидка, але слабка і нетривала реакція. Меланхолійний (нервовий) темперамент  характеризується переважанням відновлення  нервової речовини, недостатнім її живленням, повільною, зате сильною  і тривалою реакцією. Холеричному  темпераменту притаманний швидкий  і сильний розпад нервової речовини, а флегматичному - повільний і  слабкий.

Фулльє найвдаліше сформулював визначення темпераменту в контексті конституціонального підходу: "Темперамент - це характерна відмінність у вродженій тілесній конституції людей, що виражається у різній мірі їх сприйнятливості, швидкості розумового процесу й сили активності. На основі темпераменту виробляється характер, причому темперамент додає характеру певного забарвлення, подібно до того, як тембр додає забарвлення голосу".

Природничо-наукову основу теорії темпераменту розробив І. Павлов у вченні про типологічні властивості  нервової системи тварин і людей. Він виокремив основні властивості  нервової системи: силу, врівноваженість  і рухливість збуджувального і гальмівного  нервових процесів. Із можливих комбінацій цих властивостей доцільно розглядати лише чотири основні, які характеризують чотири типи вищої нервової діяльності. Так, сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи Павлов вважав відповідним темпераменту сангвініка; сильний, врівноважений, інертний - флегматика; сильний, неврівноважений - холерика; слабкий - меланхоліка.

Павлов розумів темперамент  як загальну характеристику вищої нервової діяльності, що виражає основні природні властивості вищої нервової системи  (зазвичай силу і швидкість). Він застерігав від поширення своїх висновків на поведінку людини загалом і наголошував, що в своїх дослідах обмежувався класифікацією типів нервової діяльності тварин. Надалі психологи розробили теорії темпераменту, які грунтуються на різних основах. [10. с.106]

Конституційні теорії темпераменту

Під впливом антропологів, які звернули увагу на відмінності у будові тіла, і психіатрів, що дослідили  індивідуальні відмінності в  схильності до психічних захворювань, на межі XIX і XX ст. сформувалася концепція, згідно з якою існує зв’язок між статурою (будовою тіла) людини і властивостями особистості. Усі конституційні теорії ґрунтуються на положеннях, названих "конституційною гіпотезою": 1) будова тіла і поведінка істотно пов’язані одна з одною; 2) цей зв’язок має конституційну природу, тобто, найвірогідніше, засновану на спадковості. У широкому розумінні поняття "конституція" охоплює всі спадкові або вроджені анатомічні, фізіологічні і психічні властивості індивіда.

Організмічна  типологія К.Сіго

Конституційну концепцію, поширену серед італійських, французьких і німецьких дослідників, найповніше розробив французький лікар Клод Сіго (1869-1945). Він створив типологію, основою якої стало уявлення про те, що організм людини і його розлади залежать від середовища і вроджених схильностей. Кожній системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що впливає на неї. Так, повітря - джерело дихальних реакцій; їжа, що потрапляє в травну систему, - харчових; моторні реакції відбуваються у фізичному середовищі; соціальне середовище викликає різні мозкові реакції. З огляду на це К. Сіго розрізняв залежно від переважання в організмі однієї із систем чотири основні типи статури: дихальний, травний, мускульний і церебральний (мозковий).

Переважання однієї системи над  іншими призводить до специфічної реакції  індивіда на певні зміни навколишнього  середовища, завдяки чому кожному  з типів статури відповідають певні особливості темпераменту. Погляди Ciгo, як і деякі інші концепції того часу, що пов'язують статуру із психічними особливостями організму, істотно вплинули на формування сучасних конституційних теорій, які поширилися в психології темпераменту. Популярності набули ті, в яких властивості темпераменту, які розуміються як спадкові або вроджені, безпосередньо були пов’язані з індивідуальними відмінностями у будові тіла (статурі) - зростом, повнотою або пропорціями. [10, с. 109]

На початку XX ст. почалися дослідження темпераменту, які зводилися до психологічного опису властивостей темпераменту, абстрагованого від будови і функцій організму. Однією з перших була теорія нідерландських психологів Герардуса Хейсмана (1857-1930) та Едварда Вірсми. Вони розробили спеціальний опитувальник, що містив 90 питань, і за його допомогою обстежили майже 2500 осіб (дорослих і дітей). На підставі отриманих даних вони зосередилися на таких основних біполярних характеристиках темпераменту:

1. емоційність – неемоційність. Цю властивість визначають вимірюванням частоти і сили емоційних реакцій на ситуації, що їх спричинюють;
2. активність – пасивність. Підставою для оцінки цієї властивості є активність у праці, навчанні чи вдома, спосіб проведення дозвілля (активний – пасивний), ставлення до обов’язків (виконує завдання негайно – відкладає їх на потім);
3. первинна функція вторинна функція. Люди з розвиненою первинною функцією сильно і негайно реагують на стимули навколишнього середовища, причому ефект цих реакцій швидко згасає. Індивіди з вторинною функцією на подразник спочатку реагують слабо, потім реакція поступово посилюється і зберігається тривалий час. Осіб такого типу часто називають персеверативними (англ. Perceverance – стійкість, наполегливість, завзятість). [10, с. 118].

Інший дослідник, Г.-Ю. Айзенк (1916-1997) прагнучи вдосконалити типології Кречмера і Юнга, запропонував розглядати типології цих учених як систему координат. Першу її вісь утворює об’єкт - су’бєктна орієнтація(від максимальної екстраверсії до максимальної інтроверсії); другою координатою є шкала «норма – патологія». Середні величини патології (психічних відхилень) утворюють неврози, сильні психози. Третя координата шкала «маніакально-депресивний психоз – шизофренія». Середина цієї шкали представлена нормальними психічними станами. Для одного типу темпераменту такими станами є сингонія (мінімально виражена циклотимія) і власне циклотимія, для іншого дистонія та шизотимія. Середні величини психічних відхилень утворюють, відповідно, істерію та психастенію, а максимальні – маніакально –депресивний психоз і шизофренію. Четверта координата утворена типами будови тіла: пікнічною, атлетичною і лептосоматичною. З огляду на опис поведінки екстравертів, інтровертів, осіб з високим і низьким нейротизмом Г.-Ю. Айзенк побудував свою модель типів темпераменту. Тип темпераменту є одним з чотирьох квадрантів при перетині двох ортогональних шкал: «екстраверсія – інтроверсія» і «емоційна стабільність – лабільність». Перша шкала характеризує індивіда з боку «відкритості» зовнішньому світу, друга – з боку його емоційної стійкості. Поєднання емоційної стійкості з екстраверсією Г.-Ю. Айзенк ототожнював із типом сангвініка, емоційної лабільності й екстраверсії – холерика, емоційної стійкості й інтроверсією – флегматика, а емоційної лабільності й інтроверсією – меланхоліка. Концепція Г.-Ю. Айзенка підвела фізіологічну основу під психологічні типи К.- Г. Юнга. Важлива її перевага в тому, що всі психологічні прояви – нормальні й патологічні – розглянуто як континуум значень, а не як крайні групи. Однак і в цьому разі одна з координат, що належить до типів будови тіла, залишається дискретною. [10, с.122].

І. Павлов разом із загальними типами (темпераментом), властивими людині і тваринам, розрізняв спеціальні типи, характерні тільки для людини, оскільки вони вони відображають співвідношення між першою (образною) і другою (мовно-мислительною) сигнальними системами: художній, розумовий, змішаний.

Художній тип вирізняється яскраво вираженою схильністю до образно-емоційного мислення. Це не означає, що у нього не розвинене словесно-логічне  мислення. Люди цього типу надзвичайно  гостро, яскраво, повно і безпосередньо  сприймають дійсність (вони, наприклад, здатні ясно, іноді до галюцинації, уявляти собі предмети і явища), у  них розвинена уява, добре виявлені здатність відтворювати дійсність  у художніх образах, картинність  мови (що властиво багатьом артистам, художникам, музикантам).

Розумовий тип відзначається  підвищеною схильністю до словесно-логічного (абстрактного) мислення, здатністю  до аналізу і систематизації, реагування не стільки на конкретні явища, скільки  на їх узагальнення. Перша сигнальна  система в нього розвинена, просто абстрактне мислення переважає над  образним.

Змішаний тип має ознаки як художнього, так і розумового типів. [10, с.129].

Австрійсько-німецький психолог Отто Гросс (1877-1920) одним із перших почав  вивчати відмінності способів реагування людей на певні подразники. При  дослідженні психопатій він виокремив первинні функції (безпосередні реакції на стимуляцію) і вторинні (пов’язані з відновленням затрат на первинну функцію).  Типологічні особливості людської поведінки були пов’язані зі співвідношенням первинних і вторинних функцій, вважав О. Гросс: якщо первинна функція інтенсивна, тобто людина реагує глибоко емоційно, то і на відновлення  буде потрібно більше сил, що вимагає наявності тривалої вторинної функції. Такі люди повільніше переробляють інформацію і довше її зберігають. Якщо ж людина реагує не сильно, то і відновити сили вона може швидше; у таких людей швидкість реагування і переключення уваги істотно вища. Отже, формально не використовуючи цих понять, О. Гросс першим звернув увагу на темпорально-енергетичні характеристики людської діяльності (пізніше їх вивчали Я. Стреляу, Г. Хейманс і Р. Ле Сенн).

Я. Стреляу запропонував вивчати роль темпераменту в пристосуванні  людини до умов її життя і діяльності. Виходячи з положення І. Павлова  про роль темпераменту в адаптації  людини до навколишнього середовища і ґрунтуючись на понятті Д. Хебба  про оптимальний рівень збудження, він розробив регулятивну теорію темпераменту. Фундаментальними характеристиками темпераменту, які перебувають в  антагоністичних відносинах, Стреляу  вважає реактивність (величина реакцій  людського організму у відповідь  на дії, чутливість і витривалість або  здатність до роботи і активність (інтенсивність і тривалість поведінкових актів, обсяг виконуваних дій) за певної величини стимуляції. В уявленнях  Я. Стреляу про темперамент відсутні характеристики емоційності. Його теорія має у своїй основі такі положення:

1. Індивідуальні відмінності формальних характеристик поведінки – інтенсивність (енергетичний аспект) і час (темпоральний аспект) є відносно стабільними.

2. Темперамент характеризує за якостями інтенсивності і часу не тільки людей, а й усіх ссавців.

3. Темпераментні характеристики є результатом біологічної еволюції і тому повинні мати генетичний базис, який разом із середовищ ними впливами визначає індивідуальні прояви темпераменту.

Із дорослішанням індивіда і під дією зовнішніх середовищ  них умов темперамент, вважає Я. Стреляу, частково може змінюватися. [2, с.133].

Російський учений В. Мерлін досліджував окремі прояви темпераменту – темпераментні властивості. Мерлін вважав, що поняття «темперамент»  має бути не передумовою, а наслідком  розроблення теорії темпераменту, тому спочатку слід описати ознаки, за якими  можна відрізнити темперамент від  інших індивідуальних психологічних  особливостей.

Основною ознакою темпераменту він вважав зумовленість його властивостями  нервової системи. Як властивості темпераменту вчений виокремив такі особливості, що:

• регулюють динаміку психічної діяльності загалом;
• характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів;
• мають стійкий характер упродовж тривалого часу;
• перебувають у закономірному співвідношенні, яке характеризує тип темпераменту.

Отже, ознаками темпераменту є його вродженість, стабільність прояву, вплив на динаміку психічної діяльності людини, наявність певного комплексу властивостей, що зумовлює тип темпераменту. Крім того, властивостями темпераменту він вважав особливості емоційно-вольової сфери. [10, с.134].

В. Русалов уважав, що темперамент  можна визначити за мовною поведінкою людини. Найлегше діагностувати перепади інтонацій, тривалість висловів, частоту  звернень до партнера, легкість приєднання до бесіди, персеверації (мимовільне повторювання фраз, слів), гучність голосу, плавність  і легкість мовлення, швидкість відповідей, паузи-зупинки, використання вигуків, присутність граматичних порушень і новоутворень.

Отже, більшість сучасних підходів зосередженні на розумінні  темпераменту як характеристики загальної  активності і менше зважають на емоційність. [10, с.135].

Теоретично обґрунтованою  сучасною концепцією, на думку багатьох дослідників, є вчення про темперамент, яке розвиває школа В. Русалова. Згідно з ним, темперамент – психосоціобіологічна категорія, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає багатство змістових характеристик людини. Темперамент не тотожний особистості загалом, яку формує сукупність усіх форм соціальних зв’язків і відносин людини та індивідуальності. Він формується під впливом конституції під час певних дій, у яких людина бере участь з дитинства. Йдеться про психобіологічну детермінацію, оскільки темперамент задається властивостями нервової системи і виражається в психологічному образі людини.