Взаємозвязок музики та хореографії як засіб формування професійних якостей педагога-хореогра

                       Міністерство освіти і науки  України, молоді та спорту

Хмельницька гуманітарно-педагогічна  академія

Кафедра теорії та методики мистецтв

 

                       

 

 

ЧЕРНЯК  ЗОРЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

 

                             

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК  МУЗИКИ  ТА  ХОРЕОГРАФІЇ

ЯК  ЗАСІБ  ФОРМУВАННЯ  ПРОФЕСІЙНИХ  ЯКОСТЕЙ

ПЕДАГОГА-ХОРЕОГРАФА

 

Курсова робота

 

на здобуття ІІ освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” за

спеціальністю 6.020202 “Хореографія”

                                                           

                                                               

                                                            

 

 Керівник: Матущак Галина Геннадіївна,

                                                       викладач кафедри теорії та методики

         мистецтв

 

 

 

 

Хмельницький - 2011

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ  1. ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ЯКОСТЕЙ ХОРЕОГРАФА ЯК ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА……………………………………………………………9

1.1. Теоретичні засади професійних якостей хореографа……………………….9

1.2. Умови формування професійних  якостей у вищих навчальних

закладах…………………………………………………………………………………..19

РОЗДІЛ 2.  ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МУЗИКИ ТА ХОРЕОГРАФІЇ……………..…26

2.1. Музичний супровід уроків народно-сценічного та українського танців…26

2.2.  Музичне оформлення  уроків класичного танцю………………..……… ..36

2.3. Робота педагога-хореографа  з концертмейстером…………………………40

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….46

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………...……………50

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                         

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність  теми. Сьогодні однією з актуальних проблем освіти є духовний розвиток особистості. Зміни, що відбуваються в соціально-економічній, політичній та культурній сферах України, актуалізують проблему всебічного гармонійного розвитку дитини. У її вирішенні суттєве місце належить питанням, пов’язаним із залученням підростаючого покоління до естетичного досвіду людства, освоєння й використання естетичних цінностей, активної художньо-творчої діяльності. Саме тому важливого значення набуває процес естетичного виховання дітей і молоді.

 У сучасній системі освіти важливе місце займає мистецтво, яке є невід’ємною частиною людської діяльності. Залучення до різних видів мистецтв розвиває емоційно-моральну, духовну культуру підростаючого покоління, пробуджує в нього здатність бачити, цінувати і створювати красу в житті та мистецтві.

Хореографія є водночас мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець – це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їх відчуття, темперамент та певні аспекти взаємин із світом. В танці емоційний стан людини виражається не тільки в голосі, але і в жестикуляції, характері рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива). Рухи людини в повсякденному житті і в праці завжди так чи інакше емоційно інтоновані, виразні і підпорядковані певному ритму. Історично танець споріднений із певними ритуальними діями, а в подальшому він століттями шліфував і узагальнював виразні людські рухи, і в результаті виникла ціла система символічних рухів, своєрідна художньо виразна мова пластики людського тіла. Танець як правило яскраво національний, він в узагальненій формі виражає характер, темперамент народу, провідні форми його життєдіяльності.

Музично-хореографічна  форма – це втілення певного ідейно-емоційного змісту хореографічними засобами, притаманними тому чи іншому народові, хореографічному різновиду, історичній епосі. Це єдність, сукупність усіх хореографічно-пластичних елементів, засобів, прийомів, що використовуються як матеріал для відтворення образно-тематичного емоційного змісту. Серед рух, пантоміма, жест, міміка; далі – темпоритм, динаміка, темброва забарвленість, – усе це не тільки власне музичне, але стосується й хореографії.

Складність  й багатозначність світу мистецтва  визначається інтенсифікацією взаємозв’язків між його різноманітними видами. Підготовка фахівців у галузі хореографічного мистецтва в сучасних умовах суспільного й мистецького розвитку потребує систематичного та послідовного оновлення засобів оптимізації професійного навчання і виховання, розробки нових, відповідних реаліям, підходів. Одним з таких підходів є оволодіння майбутніми балетмейстерами основами синтезу музичного та хореографічного мистецтв у широкому полі світу мистецтва.

Сучасне хореографічне  мистецтво висуває на перший план взаємодію максимальної кількості  компонентів образного мислення людини, форми і композиції, руху і світла, простору та динамічних моментів зміни. Саме танець, за висловом видатного майстра хореографічного мистецтва Ж.Ж. Новерра, є тим мистецтвом, яке, “…синтезуючи виражальні можливості музики, акторської гри, пластики, образотворчого та декоративного видів мистецтва, створює абсолютно нову художню реальність”. Тому у контексті хореографічної освіти залишається актуальною проблема пошуку інваріантних (універсальних) смислових структур та більш простих інваріантів-елементів, які здатні стати системоутворюючими у хореографічному синтезі, відображаючи взаємодію максимальної кількості компонентів художньої мови  різних мистецтв та образного мислення людини. Глибоке та цілісне знання об’єктивних інваріантних основ єдності специфічної виражальної природи музики і танцю сприятиме створенню оригінальної змістовності, вибагливої лексики й текстології, довершеного синтезу сценічних компонентів хореографічної творчості (розгляд інших сутнісних компонентів танцю – танцювального костюму та сценографії становить важливий, але інший ракурс дослідження) у фаховій діяльності балетмейстера. 

Численні прояви взаємодії музики і танцювального  мистецтва  розглядаються в науковій літературі в історичному (А. І. Іваницький, В.М. Холопова, Б. Л. Яворський та ін.), мистецтвознавчому (Р. Арнхейм, Б. Віппер, В. Медушевський та ін.) художньо-естетичному аспектах (О. В. Волкова, В. Зобов, А. М. Мостепаненко та ін.). Музикознавці фіксують здатність сукупності метричних та ритмічних рис в музиці відтворювати будь-які рухи – рівні, розмірені або нервові, невпорядковані, нерівномірні. Саме в мистецтві танцю, танцювальних музичних жанрах  відточувалися емоційно виразні рухи, створювалися динамічні стереотипи всіх можливих елементів руху (маса тіла, що рухається, інерція і темп руху, траєкторія у просторі, фізичний опір середовища, уповільнення і прискорення та ін.).

За класифікацією  А. Я. Зися  танцювальне мистецтво можна віднести до особливого типу художньої творчості, специфіка якого полягає в органічному поєднанні музики і танцю як необхідних компонентів для створення єдиного художнього цілого.

Саме визначення рівноправного значення музичного і хореографічного мистецтв у танцювальній діяльності та науково дослідженої  типології зовнішніх (тематичних) і внутрішніх взаємозв’язків між музичним та  хореографічним мистецтвами (генетичних, морфологічних, функціональних) диктує пошук нових педагогічних підходів до викладання циклу музичних дисциплін в галузі хореографічної освіти на основі синтезу музичного і хореографічного мистецтв, які епізодично розглядаються у контексті поліхудожнього виховання (О. Д. Бузова,               Г. М. Падалка, Б. П. Юсов та ін.).

Виходячи з  того, що хореографічне мистецтво  розгортається у просторі та часі, характер взаємовідносин музичного  та візуальних видів мистецтва в  хореографії є також важливим. Ритм у візуальних мистецтвах – це взаємодія ритмічних елементів – акцентів (фігура, кольорова пляма або пластична форма, що повторюється) і інтервалів (просторові проміжки, що відділяє ритмічні акценти один від одного). Акцент у чередуванні з інтервалом створюють ритмічний ряд. Характер ритму, який виникає у такому ряду, залежить від числа акцентів – від їх форми, положення, світла, кольору, величини.

В хореографічному  мистецтві єдність музичного  та танцювального компонентів зумовлюють не лише впорядковуючу, але й визначальну  роль музичних засобів виразності. Системно-семантичний підхід до вирішення проблеми синтезу музики й танцю полягає у виявленні та системному застосуванні в педагогічному процесі (викладання музичних дисциплін) універсальної організуючої смислової якості, що є здатною розвивати виражальні форми танцювального та музичного руху. Сучасні пошуки нової виразної – пластичної – художньої мови та розробка моделей її адекватного й комплексного пізнання саме і є наслідком динамізації в європейській та світовій культурі початку ХХІ ст. багатовекторних процесів інтеграції та синтезу мистецтв.

Хореографічне мистецтво володіє унікальною специфікою, що визначається наявністю компонентів  загального синтезу (музичне мистецтво  та його візуальний посередник  танець), які у своїй взаємодії здатні як залишати багатозначність твору-знаку, так і “опредмечувати” художній зміст, спираючись на загальну логіку художнього мислення. Але змістовно-смислове наповнення кожного окремого художнього твору є унікальним, долає типове, виходить за межі типового. Тому для адекватної характеристики синтетичних творів хореографічного мистецтва необхідно звернутися до аспектів, які, відштовхуючись від типово-узагальненого, пов’язані з музичним мисленням як різновидом мислення художнього.

Оскільки мистецтво  танцю поєднане з музикою, хореографічний образ будується на музичній образності. Образ в хореографічному творі – це узагальнення через характерність тексту до конкретної типовості. Істинність хореографічного образу ґрунтується на гармонічному поєднанні мистецтв у хореографічному синтезі, які підкоряються правді взаємовідносин у конкретних сценічних ситуаціях та формують художньо-переконливий результат. М. Фокін писав: “Надзвичайно тонко відчуваю стиль і характер музичного твору, надаю великого значення процесу спільної роботи з композитором. Для цього потрібне взаєморозуміння, щоб один надихав іншого своєю фантазією, тоді світ пластичного бачення і світ звукових образів поєднуються в єдине ціле”.

Таким чином, розгляд  особливостей синтезу музики і танцю дозволяє майбутньому балетмейстеру професійно моделювати всі компоненти хореографічного образу та відображати у своїй педагогічній діяльності різні моделі поєднання цих компонентів: музики; хореографічної композиції (ритм, симетрія, асиметрія, рівновага, контраст, малюнок танцю, чистота ліній, нюанси та ін.); техніки виконання (координація, пластика, виразні рухи: якість рухів, ритмічність, музикальність.); зовнішнього вигляду (сценографія та імідж – костюм, зачіска, макіяж відповідно жанру та стилю); артистичності (психофізіологічний стан, суб’єктивно-ціннісний рівень, зовнішньо-експресивний рівень); цілісного сприйняття образу глядачем.

Використання  в хореографічній діяльності різних видів мистецтв сприяє вихованню  моральної, емоційно-інтелектуальної  сфер особистості, що визначає подальшу насиченість її життя, в результаті чого вона навчається нестандартно мислити, почувати, співпереживати, бути більш емоційною, а значить більш чуйною. 
 Музичний ритм організовує рухи, дозує їх у розподіленні часу, простору й сили, полегшує роботу м’язів, вносить емоційне забарвлення. Рухи під музику стають не тільки логічно послідовними, але й свідомими, осмисленими і виразними тобто художньо цінними. 

Разом з тим  актуальність порушеної проблеми, недостатність  її теоретичної розробки та практичного впровадження зумовили вибір теми дослідження “Взаємозв’язок музики та хореографії  як засіб формування професійних якостей педагога-хореографа”.

Об’єкт дослідження – процес формування професійних якостей педагога-хореографа.  
 Предмет дослідження – взаємозв’язок музики та хореографії  як засіб формування професійних якостей педагога-хореографа.

Мета  дослідження : розкрити  взаємозв’язок  музики та хореографії  як засобу формування професійних  якостей педагога-хореографа.

Відповідно до предмета і мети було визначено такі завдання дослідження:

1. Визначити теоретичні засади майстерності хореографа в педагогічній діяльності.

2. Визначити умови формування професійних якостей майбутніх учителів хореографії  у вищих навчальних закладах.

3. Охарактеризувати музичне оформлення уроків народного та класичного танців.

4. Дослідити напрямки роботи педагога-хореографа з концертмейстером.

Методи  дослідження:  аналіз, синтез, порівняння, узагальнення.

Структура дослідження: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (42 найменування). Загальний обсяг роботи  51  сторінка, основна її частина займає  37  сторінок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

ФОРМУВАННЯ  ПРОФЕСІЙНИХ ЯКОСТЕЙ ХОРЕОГРАФА ЯК ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1. Теоретичні  засади професійних якостей хореографа

У психолого-педагогічній теорії та практиці сьогодення феномен  педагогічної майстерності знайшов  вже достатньо глибоке осмислення. Кожен майстер педагогічної справи у своїй спадщині, на певному етапі діяльності, підходив до цього питання, осмислюючи його глибину як результат своєї праці. Тому факт визначення педагогічної майстерності як значимого компоненту професійної діяльності в класичній педагогічній парадигмі є незаперечним. Найчастіше педагогічна майстерність хореографа означає високий рівень розвитку педагогічної діяльності, володіння педагогічною технологією, але у той же час виражає і особистість педагога у цілому, його досвід, громадянську та професійну позицію.

Рішення даної  проблеми стає можливим лише за умови  підготовки майбутніх фахівців, орієнтованих не тільки на передачу мистецтвознавчих знань, розвиток виконавських умінь  і навичок, але й встановленні нових цінностей, моделювання й прогнозування художньо-педагогічного процесу з урахуванням закономірностей розвитку й саморозвитку його суб’єктів.

Існуюче протиріччя між соціальними потребами суспільства у висококваліфікованих фахівцях для сфери культури й мистецтв і станом підготовки майбутніх педагогів-хореографів до художньо-педагогічної діяльності, зокрема, спричиняють затребуваність нових форм і технологій особистісно-розвиваючої взаємодії.

Таким чином, виникає проблема виявлення й аналізу педагогічних умов, що забезпечують ефективність професійно-педагогічної взаємодії суб’єктів у процесі підготовки педагога-хореографа.

Професійно-педагогічна  взаємодія – це інтегративний творчий процес взаємозалежних і взаємообумовлених між собою дій суб’єктів, заснований на взаємовпливі внутрішньо значимих і творчо сприйнятих зовнішніх факторів, у результаті якого здійснюється цілепокладання, інтенсивний і продуктивний професійно-особистісний розвиток.

Структура й зміст взаємодії  суб’єктів у процесі підготовки педагога-хореографа включає сукупність взаємообумовлених компонентів: ціннісного, когнітивного, поведінкового та емоційного, специфіка яких обумовлена врахуванням поліфункціональної діяльності педагога-хореографа.

Об’єктивна оцінка ефективності даного процесу можлива на основі наступних критеріїв: ціннісна орієнтація на художньо-педагогічну діяльність, ступінь розвитку професійних якостей і здібностей, прагнення до самовдосконалення.

Ефективність даного процесу  забезпечується наступними спеціально організованими педагогічними умовами: створенням настанови на продуктивну взаємодію в процесі учбово-творчої діяльності педагога-хореографа; виробленням загальної стратегії й тактики; організацією занять на основі координації спільної діяльності; участю в цілепокладанні всіх суб’єктів художньо-педагогічного процесу; забезпеченням технолого-інноваційної підготовки студентів-хореографів до суб’єкт-суб’єктних відносин; збільшенням частки рефлексивних форм роботи з метою оволодіння практикою взаємодії, створення загального фонду професійних цінностей; підвищенням уваги до психолого-педагогічних факторів, педагогічній спрямованості учбово-творчого процесу у ВНЗ.

Технологія навчання основам  професійно-педагогічної взаємодії  являє собою творчий процес, основою  якого є рефлексивно-змістовний аналіз спільних дій, пошук і наступне планування нових способів організації учбово-творчої роботи.

Всі вищевказані особливості  педагогічної взаємодії й спричиняються  педагогічну майстерність.

Розглядаючи поняття майстерності, насамперед слід узагальнити численні визначення цього феномену. Я. А. Коменський визначаючи сутність педагогічної діяльності висунув ідею про мистецтво навчання як “мистецтво мистецтв”. Розкриваючи зміст мистецтва педагога він висунув такі вимоги: необхідно бути освіченою, моральною, істино благородною людиною, бути зразком для вихованців, постійно вдосконалювати професійну майстерність. Основною вимогою вчений вважав, що більш за все необхідно любити свою справу, любити дітей. А. Дистервег визначив, що педагогічна праця накладає відбиток на людину, формує свідомість та самосвідомість вчителя. Він вважав, що істинне навчання повинне поєднувати “знання справи (об’єкта), потяг до справи та спілкування з учнями (суб’єктами), педагогічні здібності (суб’єктивно-об’єктивний метод)” [12, с. 263]. У подальшому він називав передумови дидактичної сили вчителя: “наявність у вчителя розвинутих пізнавальних здібностей, досконалого знання навчального матеріалу як з боку змісту, так і форми, як його суті, так і методу його викладання” [12, с. 326]. У розумінні А. Дистервега такою дидактичною силою може володіти лише педагог-майстер. Вчений-педагог поглибив уявлення про риси майстра педагогічної праці, котрому притаманні любов до професії, вольова поведінка, сильний характер, енергійність, педагогічний такт, любов до вихованців.

Визначаючи поняття “майстерність”, перш за все слід зазначити, що цей феномен характеризує висока вправність у виконанні певного виду діяльності. Майстерність хореографа відрізняє вправного працівника в діяльності від інших, адже він творить щось неповторне, нестандартне, передбачає наявність професійних знань, умінь, навичок; вона характеризує людину з боку її здатності до швидкого та бездоганного виконання безпосередніх обов’язків, працьовитості, наполегливості.

Майстерність педагогічної діяльності К. Д. Ушинський вважав мистецтвом – “обширним, складним, що є найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв”. Особливо наполягав педагог на тому положенні, що мистецтво виховання спирається на наукові джерела, прагнув поставити мистецтво виховання на глибоку наукову основу. Педагог вперше вводить поняття теорії та практики педагогічного мистецтва, котре повинен здійснювати вчитель-майстер. Провідним напрямком оволодіння педагогічною майстерністю К. Д. Ушинський вважав прагнення вчителя до самоосвіти, самовдосконалення, постійне ознайомлення з новою методично літературою.

Неодноразово висловлювався  з питань педагогічної майстерності А. С. Макаренко, при цьому не наводячи визначення поняття феномену. Професійно-педагогічна майстерність у розумінні вченого – це високий рівень вихованості вчителя, наявність гуманістичної спрямованості, авторитет, тверда воля, діловитість, любов у поєднанні вимогливості до учнів. Він наголошував на такому визначенні сутності майстерності: “Діяльне знання виховного процесу ... та виховне уміння” [22, с. 234]. Отже, сутність педагогічної майстерності проявляється і в знаннях, і в уміннях.

У процесі педагогічної взаємодії  вчений особливо виділяв такі елементи майстерності, як: володіння мімікою  та інтонацією, голосом та настроєм, перцептивний та сугестивний вплив вчителя на дитячий колектив.

Педагог-новатор дотримувався достатньо чіткої думки з приводу  формування педагогічної майстерності. Він заперечував думку про  основне значення таланту в педагогічній професії (“талант діло рідкісне, а державі потрібні мільйони вчителів”). Цю ж позицію він доводив власним прикладом. “Майстерність вихователя не є особливим мистецтвом, що вимагає особливого таланту – це професія, котрій потрібно вчитися”. А. С. Макаренко наполягав на тому, що підготовку вчителя потрібно починати з формування його особистісно-характерологічних якостей зі становлення індивідуального стилю діяльності. А. С. Макаренко стверджував, що учні пробачать своїм учителям і суворість, і сухість, і прискіпливість, але не пробачать поганого знання справи. Вище за все вони цінують у вчителеві розгалужені знання та уміння, мистецтво виховання, золоті руки, небагатослів’я, готовність до роботи, чітку думку. “Талант може бути, а може й ні. Головне у вихованні вирішує майстерність, яка ґрунтується на умінні та кваліфікації” [22,         с. 232].

В. О. Сухомлинський розробив послідовну систему поглядів на феномен педагогічної майстерності, розглядаючи його як складову частину загальної культури вчителя. Він стверджував що, узагальнені знання про структуру педагогічної майстерності виключають неправомірні рішення, дозволяють діяти без зайвих затрат енергії, без зайвих проб та помилок.

У роботах В. А. Сухомлинського чітко прослідковується положення про те, що управляти процесом удосконалення педагогічної майстерності вчителя – означає забезпечити реалізацію його творчого особистісного потенціалу. Вчений обґрунтовує тезу про творчу природу педагогічної діяльності та розкриває структуру професійної культура вчителя: “Питання, що запалює іскру творчості, виникає тоді, коли ти хочеш бачити свою справу, свою працю, результати своєї праці кращими, ніж вони є зараз, коли тобі не дає спокою думка: чому твої зусилля не призводять до того, до чого б вони здавалось би повинні призвести?” [36, с. 391].

Фактично В. А. Сухомлинський розробив теоретичну систему удосконалення роботи з формування педагогічної майстерності учителя, науково обґрунтував та перевірив на практиці форми та методи її організації, показав можливість та доцільність реалізації в умовах конкретного педагогічного колективу – Павлишської середньої школи. Він не лише ефективно розробляв власні положення, добираючи до них конкретні форми та методи їх реалізації, а й знаходив нові творчі форми роботи вчителів з дітьми.

У процесі визначення концептуальних підходів до поняття “педагогічна майстерність” важливими є науково-методичні засади майстерності.

Майстерність – це постійно удосконалюване мистецтво виховання та навчання, доступне кожному педагогу, що працює за покликанням. Майстерність хореографа можна характеризувати як високий рівень педагогічної діяльності, важливим фактором якого є передумови, котрі сприяють досягненню високого рівня цієї роботи: це, перш за все, поряд з покликанням педагога – яскраво виражене позитивне ставлення до учнів. Зовнішня майстерність хореографа проявляється вирішенням різноманітних педагогічних завдань, високому рівні організації навчально-виховного процесу. Основні ознаки майстерності розкриваються в тих якостях особистості вчителя, котрі породжують цю діяльність, забезпечують її успішність. Ці якості необхідно шукати не лише в уміннях, а в тому єднанні властивостей особистості, її позиції, котра і створює для педагога можливість діяти продуктивно та творчо. Надзвичайно важливим розділом роботи майстерності  хореографа з учнями є – особистий показ.  Особистий показ тієї чи іншої вправи – одна з найважливіших методичних вимог, що стоять перед педагогом, це допомагає учневі скоріше засвоїти манеру, характер та стиль танцю. Вміння розкласти рух на його складові частини та музично-ритмічну структуру, окремо показати розкладку, щоб учень зміг зрозуміти і правильно відтворити заданий рух, також має неабияке значення в методично правильно побудованому занятті. Під час уроку педагог повинен вказувати на помилки та виправляти їх.  Кожне заняття повинно проходити у творчому контакті, взаємодії та взаєморозумінні педагога і майбутнього танцюриста. Також розуміння основ елементарної теорії музики, музичної грамоти  допоможе хореографам, майбутнім педагогам-постановникам, у розробці музичних творів. Визначимо деякі поняття елементарної теорії музики :

Ритм. Ритмом називається  організована послідовність звуків однакової або різної тривалості. Саме поняття “ритм” у перекладі з грецького означає “течія”. В усіх мистецтвах, в тому числі і музиці, це поняття розглядається як загальна послідовність або загальне поєднання елементів художнього твору. Величезне значення має визначеність, чіткість співвідношення великих і дрібних складових частин цілого, у тому числі і визначеність відношень звукових тривалостей і поділення їх на два (ціла, половинна, чверть, восьма).

Ритмічний малюнок. Ритмічним малюнком називається  послідовність звукових тривалостей. Значення ритмічного малюнка для  виразності музики дуже велике. Вже  один ритмічний малюнок сам по собі може характеризувати деякі роди (жанри) музики (наприклад, марш, вальс, мазурку тощо). Для створення художнього образу один ритмічний малюнок, як будь-який окремий засіб, звичайно, недостатній, але значення його залишається дуже великим.

Паузи. Паузою називається перерва у звучанні. Вимірюються так само як і тривалості.

Стакато. Уривчасте  виконання звуків. У вправах і танцях цьому поняттю відповідає чітке, уривчасте виконання ритмічних рухів.

Легато. Позначає зв’язне виконання, при якому кожен звук витримується так, щоб між ним і наступним звуком не утворилась пауза, навіть найкоротша. В рухах та танцях відповідно до характеру музики відповідає плавне, суцільне, що витікає одне з одного, виконання рухів.

Акцент. Виділення звука шляхом більшості гучності або більшості тривалості, порівняно з оточуючими звуками.

Метр. Метр – це чергування сильних та слабких долей в певному темпі, правильна повторність акцентованих і неакцентованих моментів, яка служить для організованості музики. Цим музичний метр нагадує розміреність вірша.

Розмір. Розміром називається нотне позначення метру його часткою, визначеною тривалістю (чвертю, половинною і т.п.), а всієї метричної групи часток – дробом. Чисельник цього дробу вказує на кількість часток розміру (метру) в такті, а знаменник – на тривалість, яка прийнята за основну частку.

Такт. Тактом називається об’єднання метру (тобто сполучення сильних та слабких часток) та ритму, (тобто послідовності тривалостей). Такт об’єднує метр та ритм, які в музиці завжди існують одночасно.

Затакт. Затактом називається звук або група звуків, що представляє собою неповний такт без важкої частки, з якого починається твір. В русі затакт позначається внутрішнім зітханням, підготовкою до акценту сильної частки такту.

Синкопа. Звук, що починається на слабкій частці такту і витримується на наступній  за нею сильній частці. Початок синкопи акцентується і виступає у суперечність з метричним акцентом. В рухах акцентування слабкої частки такту надає додаткової виразності танцю [6, c. 18].

Темп. Швидкість  руху, частота пульсування метричних  часток. Роль темпу в музиці дуже велика, оскільки характеру кожного музичного образу відповідає визначена швидкість руху.  Наприклад, стан схвильованості звичайно передається музикою у швидкому темпі. Зі швидким темпом пов’язаний і пожвавлений танок, а тріумфальному характеру відповідають помірно швидкі темпи. Повільні темпи зустрічаються у музиці різного характеру, наприклад, у скорботному марші або у спокійному оповіданні.

Співзвучність. Одночасне сполучення декількох (двох або більше) звуків.

Акорд. Гармонія. Акордом називається співзвучність, що складається не менше ніж з трьох звуків. Їх роль дуже важлива, оскільки вони сприяють загальній організованості руху голосів. Гармонією називається об’єднання звуків у співзвуччя та послідовність співзвуч. Призначення гармонії – сприяти повнішому виразу змісту мелодії шляхом супроводження її акордами, а також об’єднувати декілька одночасно лунаючи мелодій. Навіть в одній мелодії гармонія часто проявляється у русі голосу по звуках якого-небудь акорду.

Лад. Сукупність звуків, які на основі спорідненості зв’язків між ними об’єднані у систему, що має тоніку.  зв’язок між звуками ладу оснований на фізичних закономірностях акустики. Лад є засобом виразності музики, проявом організованості звуків за висотою.

Пентатоніка. Звукоряд, що складається з п’яти звуків. Прикладами музики, основаної на пентатоніці, можуть служити народній мелодії казанських татар, чувашів, бурятів, монголів, китайців та інші. Іноді зустрічаються пісні, побудовані цілком на пентатоніці, і в народній музиці українців, росіян, білорусів.

Мелодія. Її значення. Музична думка, виражена одноголосно. Багато музичних творів (головним чином народної творчості) є одноголосними, тобто являють собою одну мелодію. Інші твори, у тому числі народні, – двоголосні та багатоголосні. Незалежно від кількості голосів, у мелодії насамперед виражається зміст твору. 

Мелодичний  малюнок та кульмінація. У напрузі  мелодії важливу роль відіграє її направлення вгору або вниз, часто  незалежно від ладового значення звуків. Сукупність рухів мелодії вгору, вниз і на місці називається мелодичним малюнком. Мелодичною вершиною називається найвищий звук, досягнений мелодією при кожному її підйомі. Найвища з вершин мелодії називається кульмінацією, якщо вона збігається з найбільшою напругою [3, c. 25].

Динамічні відтінки (нюанс). Ступінь гучності звука при виконанні музики. Динамічні відтінки є такими: піано – тихо; мецо-піано – середньо тихо; мецо-форте – середньо гучно; форте – гучно; фортисимо – дуже гучно. Поступове збільшення сили звука позначається терміном “крещендо”.  Поступове зменшення сили звука позначається терміном “димінуендо ”. динамічні відтінки дуже важливі для передачі музичного виразу. Наприклад, у музиці урочистого характеру використовується гучне звучання, у музиці, що змальовує морський прибій, будуть лунати гучніші мотиви, а у музиці мрійливого характеру імовірна перевага тихої гучності. В мелодіях висхідний рух пов’язаний із зростанням напруги, а спадний рух – з її спаданням.